Раді Вас бачити!

Нейтан вийшов із таксі, швидко оглядаючись на всі боки. Він перевірив час, розуміючи, що в нього в запасі ще як мінімум кілька хвилин до призначеної зустрічі, а потім знову озирнувся.

Він знаходився на одній із центральних вулиць ділового району КейДі, неподалік від центрального парку та галереї сучасного мистецтва, і у вихідний день тут було дуже багато людей. Хлопець переступив з ноги на ногу, почуваючись не у своїй тарілці в оточенні незнайомців. Він намагався не вслухатися в чужі розмови, повільно пересуваючись пішохідною алеєю, що вела до критої торгової вулиці з бутиками та модними магазинами. Тут і там крокували парочки з повними пакетами, а балакучі дівчата перебігали з одного магазину в інший, користуючись сезонними знижками, щоб поповнити запаси в своїх гардеробах.

Будинки на торговій вулиці були не такими високими, як інші в діловому районі. Тут майже неможливо було зустріти багатоповерхівки - усі будівлі були старими й навряд чи сягали шостого поверху. Обрамлені ліпниною, колонами й візерунками старих часів, вони здавалися вирізаними з іншого місця й насильно вбудованими в діловий район, напханий офісами та висотними будівлями. Усього кілька вулиць були такими контрастними, але затишними, зі своїми маленькими двориками й вузькими пішохідними вуличками, обвішані різнокольоровими гірляндами на рівні перших поверхів.

- Хей, Стенфорде, - Нейтан здригнувся, коли хтось налетів на нього зі спини, опускаючи долоні йому на плечі та з силою стискаючи їх. - Як завжди вчасно. По тобі можна звіряти годинник, - натхненно промовив Гері, нахиляючи голову, щоб заглянути в очі приятеля. - Довго чекаєш?

- Ні, я тільки-но приїхав. Цілу вічність чекав на таксі.

- Так, у вихідні дні тут такі затори, тому я віддаю перевагу своїм двом. Прогулянка сюди від гуртожитку займає всього тридцять хвилин пішки, - Гері обійшов друга, вказуючи на свої ноги, а потім якось дивно знизав плечима. - Дженніс ще немає?

- Вона теж потрапила в затор.

- Або ж усе ще робить укладку, - Гері зморщив ніс, і Нейтан знайшов цей вислів кумедним, тому що Дженніс і справді ніколи не була пунктуальною. А її збори й справді могли займати кілька добрих годин. - У будь-якому разі добре, що ти вже тут. Можемо трохи пройтися, поки чекаємо на неї.

Нейтан кивнув і попрямував уздовж рядів різнокольорових вітрин, поки Гері знову й знову оглядався навколо, ніби був у центрі міста вперше. Сьогодні він був одягнений у свої улюблені темні штани карго та майже незмінну чорну футболку, яка здавалася йому трохи завеликою, навіть незважаючи на його масивну мускулатуру. Світле волосся було зібране в якийсь дивний вузол майже на самій потилиці, але кілька пасом усе одно спадали на обличчя, бо були недостатньо довгими. Невеликий синець виступив у нього під нижньою губою, де трохи вище красувалася запекла рана - наслідок останнього тренування.

Погода напередодні осені сприяла тривалим прогулянкам на свіжому повітрі, тому людей навколо було більше, ніж зазвичай. Але Нейтан спостерігав лише за тим, з яким інтересом Гері озирається, ніби той очікував зустріти когось знайомого в натовпі.

- Що думаєш з приводу розподілу? - обережно запитав Нейтан, не знаючи, як підійти до цього питання.

- Ти вже бачив списки? На мою думку, все склалося круто, - майже відразу відповів Гері, енергійно хитаючи головою. - Ми з тобою в одній групі, а це найголовніше, - він на кілька секунд повернув голову до друга, ляснувши його по плечу й усміхаючись надто променисто. - Але я бачив у списках ще кількох наших хлопців. Діксон та Морган? Той, хто складав команди, мабуть, має своєрідне почуття гумору. Я сподівався, що позбудуся Моргана раз і назавжди.

- Він твій друг, хіба ні?

- Гогер? - хлопець лукаво усміхнувся, знаючи, що це був жарт із боку Нейтана. - Якщо так думати, то він радше твій друг. Тулиться до тебе частіше.

- Він просто чіпляється, - хитаючи головою, заявив Нейтан, а потім раптом згадав одну стару історію. - А Діксон? Здається, колись ти розглядав його на роль компаньйона?

- Ти все пам'ятаєш. Говориш, як ревнивий партнер.

- Цікаво було б глянути на вашу співпрацю. Ти і Діксон, - пропускаючи останні слова друга, Нейтан продовжував говорити про своє, повільно переступаючи з ноги на ногу. Вони йшли торговою вулицею, намагаючись триматися осторонь основного потоку людей, що прогулювалися центральною пішохідною алеєю.

- Я зробив правильний вибір тоді, на першому курсі, і не шкодую, що вибрав тебе. У будь-якому разі головне, що ми вдвох. Я, насправді, трохи переймався через це, - ці слова Гері вимовив трохи тихіше й якось невпевнено, ніби таке визнання далося йому нелегко.

Він виглядав так, ніби соромився власних відчуттів, але Нейтан не поділяв його переживань, можливо, тому, що й так знав результат усіх поділів. Він буквально приклав до цього руку.

- Перший етап - військовий полігон, - сказав Нейтан, ніяк не реагуючи на останню фразу Гері, і, здається, це була гарна ідея.

Насправді хлопець вчинив так просто тому, що не знав, як відповісти на подібне. Роки в академії прив'язали їх один до одного, але він не хвилювався й не думав про те, що вони розлучаться, бо вже давно вирішив триматися поруч із Гері до останнього. Зрештою, вони були чудовою командою, Нейтан лише трохи хотів підкоригувати деякі деталі.

Так само в останній момент він вирішив тримати при собі самовдоволеного Моргана, збираючись поставити цього хлопця на місце. А Діксон, хоч і здавався недалекоглядним і дурним, був сильним і витривалим, що могло допомогти Нейтану виділитися серед інших стажувальних груп.

Він махнув головою, намагаючись позбутися подібних думок, тому що вони були надто липкими й гнітючими, показуючи його справжню натуру. Він намагався відсторонитися від них і відволіктися, але зрештою знову й знову повертався до того, що турбувало його найбільше протягом останніх двох років. Клята цифра два. Нейтан був надто схиблений на цьому останні кілька місяців і поводився так, ніби це було єдиним, що його хвилювало. Йому здавалося, що його життя стало б легшим і вільнішим, якби рейтинг змінився. Хіба він багато чого хотів?

- Думаєш, служба буде тяжкою? - запитав Гері, а Нейтан нарешті зміг прийти до тями, згадуючи слова Ноа Міллігана під час їхньої недовгої розмови на тому прийомі. Ноа вже був частиною ОПІК і поділився своїм досвідом, висміюючи містера Сайфера та його любов до залякування новачків.

- Інакше не може бути. Відділ безпеки та порядку - найбільший у військовій структурі, і нам доведеться пройти через нього в будь-якому разі.

- Не віриться, що хтось серйозно розглядає це місце як свою роботу, - Гері підняв голову вгору, розглядаючи датчики руху, прикріплені до стовпів і зовнішніх стін невисоких будинків. Вони безперервно сканували всіх, хто потрапляв у їхнє поле зору, витрачаючи менше секунди на фіксацію результатів і перехід до наступної людини. - Я маю на увазі, все життя просидіти охоронцем чи працівником одного з блокпостів? Це ж так нудно, ніяких веселощів.

Нейтан похитав головою, також піднімаючи погляд до однієї з камер. Вона ледь помітно тремтіла, перемикаючись з одного перехожого на іншого, але всі навколо ставилися до цього як до чогось повсякденного, зовсім не звертаючи на це уваги й, швидше за все, лише віддалено розуміючи принцип її роботи. Люди знали, що піддаються безперервному скануванню на кожному кроці, але гасла про безпеку та захист для більшості були розумним виправданням такого стеження. Нейтан теж приймав правила цієї гри, вважаючи подібні запобіжні заходи чудовим способом відстеження надзвичайних ситуацій.

- Ти чув про диспансер у районі Доун? Я бачив його в нашій стажувальній програмі, - через якийсь час знову заговорив Гері, перериваючи потік думок у голові Нейтана.

- Нічого особливого. Звичайний лікувальний диспансер для співробітників КейДі.

- Але другий етап - це стажування у відділі військової підтримки. Хіба не дивно, що до звичайного диспансеру направляють співробітників військової підтримки? Я думав, вони зазвичай працюють у зв'язці з ОПІК. З чого б їм бути у звичайній медичній установі?

Нейтан не відповів, бо ніколи не думав про подібне. Його ніколи не цікавило нічого, крім ОПІК, тож він навіть не замислювався над такими речами. Але зараз, коли Гері запитав, Нейтану теж здалося це дивним.

- Можливо, там тримають співробітників із вірусом кейгу? Ну знаєш, тих, які перейшли межу і чекають на рішення щодо дати Очищення. Для ОПІК робота надто затратна по часу, а для звичайних охоронців надто ризикова, - це було лише його припущення, і Гері кивнув, але власних думок не озвучив, продовжуючи йти мовчки.

Стажування у спеціалізованому диспансері в районі Доун було другим у плані, і за підсумками двох етапів рейтинг мав оновитися востаннє. Нейтан міг думати тільки про це, тому що від цих підсумків безпосередньо залежала його подальша кар'єра в КейДі. Він усе ще був самовпевненим і не розглядав нічого, крім стажування та роботи в ОПІК, тому збирався зробити все, що було в його силах, і навіть більше, щоб потрапити до омріяного відділу.

Він глянув на Гері, роздумуючи над тим, чи були в його голові такі самі переживання. Чи він не мучив себе подібними роздумами, бо вже був першим у рейтингу? ОПІК був їхньою спільною мрією, але, здається, тільки один із них міг потрапити туди. Нейтан стиснув губи, відчуваючи дивний укол провини за те, що не розповів про це Гері, і тому той усе ще думав, що вони з легкістю зможуть потрапити до особливого відділу удвох.

Повідомлення знову перервало роздуми Нейтана, змушуючи його зупинитися, щоб дістати телефон із кишені.

- Дженніс уже біля галереї, - промовив він, швидко друкуючи відповідь подрузі. - Ідемо, галерея за рогом, - він сказав це так, ніби Гері не знав цього раніше, і вони обидва прискорили крок, не бажаючи змушувати дівчину чекати надто довго.

Їм потрібно було пройти ще кілька великих вітрин, а потім завернути, і ось величезна будівля міської галереї сучасного мистецтва постала перед ними. Довга площа з великим багаторівневим фонтаном розташовувалася перед центральним входом, і Нейтан раптом згадав, як уперше опинився всередині галереї. Це трапилося майже десять років назад, коли йому було девʼять і його мати поставила собі за мету «просвітити» сина, тягаючи його та Дженніс за компанію по всіх міських виставках. Нейтан вважав це заняття нудним, а ось його мати й Дженніс, як не дивно, порозумілися. Його подруга могла годинами ходити з одного виставкового залу до іншого, вдивляючись у картини чи інсталяції, поки Нейтан сидів на лавочці, чекаючи, коли все це закінчиться. Він не був поціновувачем прекрасного, а ось Дженніс, здається, по-справжньому полюбила мистецтво не менше за його матір - Мінді.

Нейтан різко відірвався від спогадів, коли Гері штовхнув його, бо той застиг на перехресті навіть під час зеленого світла. Хлопець здригнувся і тепер зосередився на гучних звуках навколо. Чув, як дзвонять дзвони церкви, розташованої всього за квартал від галереї, а з іншого боку площі грав вуличний оркестр. Голоси людей, звуки живих інструментів і дзвонів змішувалися в якийсь дивний чаруючий симбіоз звуків, ніби звучання хорового співу під час церковних служб.

Нейтан шукав очима Дженніс, опиняючись дедалі ближче до фонтану й відчуваючи дивне хвилювання всередині. Вони не бачилися надто давно, востаннє зустрівшись весною, коли дерева ще були без листя, а погода не радувала любителів довгих прогулянок. Їхня зустріч тоді не була довгою через завантаженість Нейтана, та й Дженніс виглядала трохи втомленою напередодні початку екзаменаційного періоду. Тому зараз Нейтан раптом відчув, що сумував за нею. Він зрозумів це тільки тепер і водночас знайшов її поглядом.

- Гей, Дженніс! - Гері гукнув знайому швидше, ніж це зробив Нейтан, і дівчина обернулася, швидко оглядаючись на всі боки.

Її біла сукня трохи піднялася вгору під час різкого повороту, оголюючи трохи більше, ніж належало, а легкий вітер підхопив світле волосся, розвіваючи його в різні боки. Дівчині знадобилося всього кілька секунд, щоб знайти знайомих хлопців серед інших людей, і тоді вона посміхнулася так, як уміла посміхатися лише Дженніс. Спочатку вона розтягувала губи в милій посмішці, потім оголювала рівний ряд зубів, її щоки ставали трохи повнішими, і вона сильно мружилася, ніби в ці моменти сонце нещадно сліпило їй очі. Нейтан любив її посмішку, тому що вона була такою заразливою, змушуючи і його по-дурному усміхатися у відповідь.

- Хей! - Дженніс підскочила на місці, піднімаючи руку, щоб помахати у відповідь, і це здалося Нейтану кумедним. Їй було вже сімнадцять, але вона все ще поводилася надто невимушено й безпосередньо. - Гері! - Дженніс простягнула його ім'я якось по-особливому і всього за два швидкі стрибки опинилася поруч, одразу обіймаючи хлопця так, ніби саме він був її близьким другом. Вона майже повисла на ньому, на мить піднявши ноги над землею, змушуючи Гері обхопити її руками, щоб утримати їх обох.

Нейтан ковтнув, спостерігаючи за ними збоку. Він осік себе, розуміючи, що все ще усміхається, як дурень, намагаючись припинити це, але тут же Дженніс переключилася на нього, і вся його увага зосередилася на її обличчі.

- Привіт, Нейтане.

Вона вимовила його ім'я інакше - спокійніше та протяжніше, змушуючи серце хлопця зробити ривок у грудях.

Чому він зрозумів, що сумував за нею, тільки зараз?

Не даючи хлопцю можливості прийти до тями, Дженніс обійняла його, і ці обійми теж були іншими. Вона не повисла на його шиї, а обійняла за талію, притискаючись до нього всім тілом так, що Нейтану довелося затамувати подих. Він так і не наважився торкнутися її спини, а потім перемістив долоню до її волосся, навіщось поплескавши її по голові, як маленьке миле цуценя. Гері, спостерігаючи за цією сценою, відвернувся, щоб проковтнути смішок, але тут же повернувся, бо Дженніс уже крутилася на місці, дивлячись то на одного хлопця, то на іншого.

- Я так рада вас бачити. Ви стали ще вищими й дужчими з нашої останньої зустрічі. Особливо ти, Гері, я не бачила тебе цілу вічність, - Дженніс усміхнулася йому, торкаючись його руки, на що Гері лише похитав головою. Вона завжди була надто тактильною, за будь-якої нагоди намагаючись доторкнутися до свого співрозмовника, ніби це надавало їй сил. - Що з твоїм обличчям? - помітивши розбиту губу Гері, Дженніс зробила впевнений крок уперед, хапаючи його обличчя своїми руками. Потім вона знову глянула на Нейтана, помічаючи рану на його підборідді, і тепер підійшла до нього. - І ти також? Що сталося з вами? - дівчина ступила ближче до Нейтана, обережно притискаючи долоню до його щоки, щоб краще роздивитися садна.

- Трохи посварилися, - з усмішкою промовив Гері, потираючи шию.

- Ви обоє? - Дженніс здивовано округлила очі, все ще торкаючись пальцями шкіри Нейтана. Він дивився на неї, не відриваючи погляду, спостерігаючи за тим, як змінюються емоції на її обличчі: від щирого здивування до кумедного невдоволення. - Що ви не поділили?

- Не бери в голову, це лише частина наших тренувань, - знову знизуючи плечима, відповів Гері, бо між ними і справді не сталося нічого особливого.

Можливо, якби Дженніс не було поруч, Нейтан звернув би на його слова увагу, але поки що він був зосереджений на дівчині, пропускаючи половину слів повз вуха.

- Що вони роблять із вами в цій вашій військовій академії? Не віриться, що колись я хотіла бути її частиною, - Дженніс зрештою відступила назад, перед цим повільно ковзнувши пальцями по щоці Нейтана, змушуючи його прикрити очі від дивного лоскотливого відчуття.

- Ти справді думала про таке? - це зізнання здалося Нолану кумедним, але дівчина відразу активно похитала головою, підтверджуючи власні слова.

- Це здавалося цікавим, коли я була молодше, і це було мрією Нейтана, тож мені було цікаво, - Дженніс, як завжди, була чесною та відкритою, говорячи про все без частки сором'язливості. - Але зараз я рада, що не пішла за ним. Не уявляю, що б я робила, якби мені довелося битися з кимось із вас.

- Ти могла б просто посміхнутися - і перемога вже біля твоїх ніг, - Гері грайливо похитав плечима, а Дженніс несподівано дзвінко розсміялася, але тут же прикрила губи руками, розуміючи, що її реакція була надто бурхливою і привертала увагу.

- Який жах, за тобою, напевно, дівчата бігають натовпом. Ти надто кокетливий, - вона понизила голос, намагаючись повторити інтонацію хлопця, з якою він звертався до неї раніше.

І Гері оцінив її фразу, підморгнувши і театрально цілячись двома пальцями в дівоче серце, як міфічний стрілець Купідон.

- Я прошу вас берегти себе. Що може бути важливішим за здоров'я, особливо на службі в ОПІК?

Дженніс знала про це краще за інших, тому що її батько був частиною ОПІК, скільки вона себе пам'ятала, і часто говорив їй подібні речі під час повчальних розмов.

- Давайте щось перекусимо? Я встала надто пізно сьогодні й не встигла нічого поїсти перед виходом. Моллі забруднила мою сукню, тому мені довелося перевдягатися й забути про сніданок, щоб не запізнитися.

- Я пригощаю, - швидко озвався Нейтан, привертаючи увагу до себе. Він усе ще дивився на Дженніс, але, щойно вона знову глянула на нього, відвів погляд, намагаючись отримати схвалення від Гері.

- Я не проти, - Нолан підняв руки вгору й одразу прокрутився на місці, намагаючись знайти підходяще місце для пізнього сніданку.

- Добре, я знаю пристойний заклад недалеко звідси. Ходімо, - дівчина схопила Нейтана однією рукою, а іншу поклала на плече Гері, спрямовуючи хлопців в потрібний бік.

Їм довелося повернутися на торгову вулицю, спускаючись вниз спочатку в бік студентського містечка, а потім до набережної, звідки відкривався вид на іншу частину міста та портову інфраструктуру. Увесь цей час Дженніс майже не замовкала, розповідаючи про свої останні новини й плани на останні два тижні літа. Вона збиралася вирушити на чергову зміну до літнього табору, і ця подія викликала в неї певне занепокоєння. Дженніс подобалося жити у великому та галасливому районі Торнтом, тому, вирушаючи в тихі рекреаційні райони, вона боялася надто швидко занудьгувати. Але, знаючи її досить добре, Нейтан був упевнений, що навіть там вона зможе зайняти себе чимось цікавим. Вона точно швидко знайде друзів і, як завжди, створить навколо себе дівочу коаліцію за інтересами, тому що легко заводить нові знайомства. Ця дівчина була смішною, енергійною й досить розкутою. У неї ніколи не було проблем із тим, щоб заговорити з кимось першою, тож Нейтан не переймався за неї. Тим паче вона відвідувала літні табори кожного літа по кілька змін, завжди нервувала і завжди поверталася з новим багажем щасливих спогадів.

- А ваші недовгі канікули пройдуть за підручниками? - поцікавилася Дженніс, обертаючись, щоб подивитися на хлопців, які йшли за нею вузьким тротуаром.

- Я завтра їду додому. Хочу провідати батьків до того, як почнеться стажування, - відразу вставив Гері, а Дженніс швидко закивала головою.

- Як там ваша вертикальна ферма? Ми цього року їздили на екскурсію та дивилися, як на таких фермах розводять худобу. Виглядало так круто, що мені закортіло завести пару курей.

- Це не для тебе, - зі сміхом промовив Гері, а Нейтан кивнув, підтверджуючи його слова. Попри те, що Дженніс любила кожну живу істоту, вона була надто гидливою. - Наша ферма не така велика, як ті, де розводять худобу, але роботи завжди вистачає. Матінка навантажує мене роботою щоразу, як тільки я перетинаю поріг дому.

- Хотіла б я хоч трохи пожити у вашому районі. Мені здається, там не так галасливо. Іноді мені хочеться втекти з Торнтому кудись в менш жилий район, - Дженніс прокрутилася на місці, повертаючи голову, щоб послати Гері невимушену посмішку. - Ну, а що до тебе, Нейтане? Що робитимеш ти?

- Ну, а він точно проведе цей час за підручниками, - Гері відповів першим і вказав пальцем на друга, змушуючи дівчину сміятися. Вони дали один одному п'ять, ніби Нейтана взагалі не було поруч, поки сам хлопець мовчки спостерігав за їхніми веселощами.

- А що потім? Невже ваша пара розпадеться? - Дженніс грайливо посміхнулася, то піднімаючи, то опускаючи плечі, викликаючи у Нейтана легке роздратування, а у Гері - черговий дзвінкий смішок.

- Нейтан тобі ще не сказав? - Нолан був здивований, відразу закидаючи руку на плече друга, а Дженніс повернулася до них усім тілом, заінтригована продовженням. - Ми разом проходитимемо стажування.

- Щоправда? Ви таки потрапили в одну групу?

- Так, - Гері похитав головою, усе ще тримаючи руку на плечі Нейтана. - Куди ж він без мене? Мабуть, навіть керівництво академії це розуміє.

- Це не вони вирішують, - роздратовано вставив Нейтан, намагаючись відсторонитися від близькості приятеля.

- Яка різниця? Головне, що ми разом. Спочатку служба на полігоні як охорона, потім - у загоні військової підтримки у диспансері.

- Гей, - Нейтан перервав друга, надто різко штовхаючи його в бік. - Тобі варто притримати язика за зубами.

- Та гаразд, адже Дженніс своя. Її батько - частина ОПІК, - Гері не розумів, чому його слова викликали таку бурхливу реакцію друга, але Нейтан лише слідував правилам КейДі - не поширюватися про свої завдання.

- І що? Навколо ціла купа людей, - усе ще бурчав Стенфорд, оглядаючись на всі боки, але, на перший погляд, ніхто з оточуючих не був зацікавлений їхньою розмовою.

- Я нікому не скажу, не хвилюйся, - трохи тихіше промовила Дженніс, розуміючи, що для Нейтана було важливо дотримуватися всіх правил. 

Він був із того типу людей, які читають інструкції до настільних ігор ще до того, як почати грати. Дженніс така поведінка здавалася дивною й часом надто нудною, але це було частиною Нейтана, тож вона поважала і приймала його погляди. 

- Ти ж знаєш, я - могила, - вона стиснула губи, ніби застібнула їх на замок, і викинула уявний ключ за спину. Після цього дівчина мило усміхнулася, намагаючись пом'якшити різкість Нейтана. - Давайте прискоримося, я така голодна, - це була її вдала спроба змінити тему, тому що хлопці лише мовчки кивнули, знову йдучи за нею по п'ятах.

Незважаючи на слова Дженніс «недалеко», їм довелося пройти з одного району до іншого, перетинаючи шосейну дорогу по підвісних переходах, спуститися до небережної, а звідти ще якийсь час прямувати алеєю від центрального мосту в бік поромної переправи. Врешті-решт Дженніс вказала рукою на двоповерхову будівлю кафе, пофарбовану в яскравий блакитний колір, із не менш яскравою вивіскою «Небо».

- Ми на місці, - надто гордо вимовила дівчина, знову хапаючи хлопців за руки. - Там подають такі великі булочки, що однією можна наїстися на весь день. 

Гері покосився на друга, який не промовив і слова з того моменту, як закликав друга тримати язик за зубами. Нолан намагався зрозуміти, чи був Нейтан усе ще розгніваний, але за його майже незмінною маскою мало що можна було зрозуміти. Гері зрештою просто зітхнув, усміхаючись Дженніс через силу, почуваючися винним через незручність. Нейтан і раніше міг поводитися так - різко і злегка грубувато, і хлопець давно звик до цього, але в товаристві Дженніс він зазвичай не бував таким суворим. Її присутність дивно діяла на Стенфорда-молодшого, ніби ця дівчина була єдиною людиною, поруч із якою Нейтан міг розслабитися, і це було надто помітно. Іноді Гері навіть заздрив їй. Їх з Нейтаном дружба от-от мала перетнути межу двох років, але він ніколи не поводився з ним так невимушено. Він міг слухати розповіді Гері, підтримувати розмову, реагувати на жарти і останнім часом навіть почав говорити щось їдке та кумедне, але ніби завжди перебував у своїх думках, не маючи можливості до кінця довіритися й відкритися. Гері багато чого не розумів у Нейтані, можливо, тому, що вони жили в різних світах.

Дженніс увійшла до будівлі кафе першою, намагаючись знайти вільні місця в залі на другому поверсі. Нейтан у цей час стежив за нею, а Гері з цікавістю розглядав місце, де опинився. Він ніколи не бував тут раніше, але кілька разів проходив повз це кафе, прогулюючись міською набережною. 

Усередині воно здавалося більшим, можливо, через високі світлі стіни, пофарбовані в небесно-блакитний відтінок. Прямо в центрі із другого поверху звисали довгі лампи у вигляді пухнастих білих хмар, освітлюючи одразу два поверхи. Скрізь стояли свічки та вазони з квітами, а стійка для замовлень підсвічувалася білим світлом, привертаючи до себе увагу.

- Вже вибрав, що будеш? - Гері прийшов до тями, коли Нейтан звернувся до нього, повертаючи голову і вказуючи на велику дошку-меню, що висіла під самою стелею над стійкою для замовлень. - Вибирай усе, що хочеш. Я сьогодні пригощаю.

Гері стримано посміхнувся, упіймавши себе на думці, що Нейтан часто платив за всіх. Він мало розмовляв і майже ніколи не встрявав у спільні розмови, але часто оплачував загальний рахунок, відмовляючись брати з когось гроші назад. І тому Гері завжди почувався ніяково. Зараз він знову відчув це, але, як завжди, промовчав, просто приймаючи рішення Нейтана.

- Я поїв у їдальні, - зрештою промовив хлопець, оглядаючи меню і не знаючи, що з усього списку йому варто взяти.

- Рекомендую взяти чорничну вертуту, - Дженніс ніби виникла нізвідки, читаючи думки хлопця й поспішаючи йому на допомогу. - І щось гаряче з напоїв. Що думаешь щодо імбирного чаю? - вона знову звернулася до Гері, потираючи руки й посміхаючись надто грайливо.

І така різниця між нею та Нейтаном завжди наводила Гері на одне-єдине запитання. Як хтось настільки різний міг підтримувати близькі стосунки так довго? За таких умов зв'язок цих двох здавався як ніколи особливим і загадковим, ніби між ними було щось більше, ніж прихильність, старі спогади й побудована в дитинстві дружба.

- Я довіряю твоєму смаку, - з усмішкою у відповідь промовив Гері, на що Дженніс підморгнула йому, легко торкаючись його плеча своєю рукою. 

Вона завжди була м'якою та усміхненою, виділяючись із натовпу інших дівчат, яких знав Гері. І нехай вони не спілкувалися й не бачилися поза зустрічами втрьох, її образ усе одно залишався в підсвідомості хлопця, бо забути Дженніс було складно. Спочатку вона здалася йому звичайною стереотипно гарною дівчиною, яка намагається подобатися всім навколо й мріє про загальну любов, але потім відкрилася для нього з іншого боку. Влна була глибокою, співчутливою і справжньою. Усі її емоції завжди лежали на поверхні, відбиваючись у міміці та рухах. Вона не вміла ображатися і ніколи навмисно не ображала інших, була надто емпатичною та тактильною. Загалом - цілковитою протилежністю Нейтану Стенфорду.

- Я рада, що ти довіряєш моїм смаковим рецепторам. Вони ще жодного разу мене не підводили, - Дженніс притиснула руку до серця, ніби розкривала хлопцям якусь важливу таємницю, при цьому посміхаючись надто лукаво. - Нейтане, що до тебе?

- Немає різниці, вибери щось сама.

- Вражаюче. Як ти можеш довіряти мені так сильно? Я ж можу замовити тобі латте, - вона піддражнила друга, а Нейтан скривився, тому що не любив поєднання кави й молока, у яких би пропорціях вони не були змішані.

- Правильно, візьми йому щось кисле й гидке, - жартома вставив Гері, на що Дженніс посміялася, а Нейтан лише похмуро кивнув, ніби був готовий і на це.

- Гаразд, займайте місця на другому поверсі. Вид на річку звідти просто приголомшливий, а я поки що зроблю замовлення, - вона покрутилася на місці, чекаючи, коли Нейтан віддасть їй свою кредитну картку, а потім попрямувала до каси, залишаючи хлопців самих.

- З тобою все гаразд? - поцікавився Гері, коли вони піднімалися сходами, що вели на другий поверх. Незважаючи на похмурий вираз обличчя, сьогодні Нейтан здавався куди більш відстороненим і задумливим, що не могло залишитися непоміченим. - Чи переживаєш через розставання зі мною? Не хвилюйся, два тижні пролетять надто швидко.

На це Стенфорд лише хмикнув, хитаючи головою з боку в бік, а потім вказуючи на один із вільних столиків біля великих панорамних вікон.

- Нудьгувати не буду, - повільно промовив Нейтан, але його тон не був правдоподібним, що змусило Гері посміхнутися.

- Звичайно, будеш. Упевнений, що після двох років спільного життя ти й дня не можеш прожити без мене.

Нейтан знову хмикнув, але цього разу напівусмішка на його обличчі здалася щирою, хай і зникла через лічені секунди. Гері знав, що такі усмішки були добрим знаком.

- Тоді кажи, що сталося, аж поки Дженніс не повернулася.

Вони якраз зайняли місця, тепер дивлячись у вікно, де як на долоні розташовувався інший бік міста - район правобережного БлеЯрда. Величезна статуя Духа Єдності буквально дивилася на них із правого берега.

- Усе як завжди. Мати поїхала, нікому нічого не сказавши.

Гері кивнув, розглядаючи статую і чекаючи, чи скаже друг ще щось. Його одкровення щодо сім'ї завжди були рідкісними і від цього цінними, дозволяючи Гері хоч трохи зазирнути за ширму знаменитої родини Стенфордів. Яка, на диво, була не такою ідеальною, як здавалося на перший погляд.

- Думаю, у неї хтось є. Розумієш, про що я? - спитав Нейтан, не дивлячись на Гері.

- Думаєш, у неї є коханець?

- Можливо, - хлопець повільно кивнув, складаючи руки на грудях і продовжуючи ковзати поглядом від одного будинку до іншого, розглядаючи будівлі на протилежному березі.

Тоді Гері глянув на Нейтана, дивуючись такому несподіваному одкровенню. Зазвичай він мало не під тортурами випрошував у нього хоч крихту інформації, але сьогодні щось було не так. Нейтан говорив спокійно і легко, можливо через те, що вже тисячу разів обміркував сказане.

- Думаєш, вони розлучаться? Твої батьки? - обережно почав Гері, насправді не знаючи, з чого почати. У нього завжди були слова, щоб підтримати розмову, але зараз він не знав, що сказати. Його батьки були по-справжньому щасливі у шлюбі, тому хлопець не мав досвіду в подібних речах.

- Ні, це надто сильно вдарить по сім'ї. Упевнений, що ніхто з них не готовий до цього, і дідусь... він не дозволить, - Нейтан вимовив це з якоюсь дивною усмішкою на губах, змушуючи замислитися над тим, що саме діялося в його голові. - У будь-якому разі забудь. Не знаю, навіщо я заговорив про це.

Так само швидко, як він відкрився, Нейтан знову заліз у свою мушлю, виштовхуючи звідти Гері. Він різко махнув головою, ніби сам собі дав невидимого ляпаса, а потім випростався й обернувся, намагаючись зрозуміти, коли Дженніс повернеться до них.

- Ми можемо поговорити про це пізніше, якщо ти хочеш...

- Ні, я ж сказав - забудь, - Нейтан відрізав, знову не дивлячись на друга, ніби спеціально уникаючи його погляду.

І Гері не знав, чим йому допомогти. У нього був старший брат і сестра (брат був дантистом, а сестра все ще навчалася в школі), тому він не розумів, як це - бути єдиною дитиною в сім'ї. Якось Нейтан сказав йому, що в нього немає нікого, з ким би він міг обговорити свої проблеми, але та розмова теж ні до чого не привела. Бо щойно Гері спробував розвинути цю тему, Нейтан замовк, ніби злякавшись власного зізнання, і більше не промовив жодного слова.

Зараз він чинив так само, ніби давав Гері наживку, а потім смикав за вудку з усієї сили, припиняючи всі спроби продовжити діалог. І хлопець не знав, що йому слід сказати або зробити, щоб допомогти другові. Бо здавалося, ніби він і справді потребує допомоги, хай і не визнає цього.

- Піду, допоможу Дженніс, - тепер він зовсім утік, залишивши Гері наодинці зі своїми думками. Це було тим, про що він думав раніше. У якісь моменти Гері здавалося, що вони з Нейтаном були друзями, розуміли й підтримували одне одного, але потім між ними траплялося щось дивне. На кшталт цієї розмови чи вчорашньої сутички під час тренування, коли кожен із них займав відсторонену позицію, не підпускаючи іншого надто близько.

- Вигляд просто приголомшливий, правда? - Гері відлинув від роздумів, коли Дженніс сіла поряд із ним, займаючи місце, де буквально пару хвилин тому сидів Нейтан. Вона поставила перед ним склянку з гарячим напоєм і паперовий пакет із вертутою, розглядаючи краєвид за вікном, як заворожена. - Я приходжу сюди щоразу, коли буваю на набережній. Хочу собі квартиру з таким видом.

- Хочеш, щоб кам'яна статуя весь час дивилася на тебе? - Гері спробував пожартувати, дивлячись на те, як Нейтан із не менш кам'яним обличчям займає місце навпроти них, тепер опиняючись спиною до панорамних вікон. Здається, у нього не перехоплювало дух від такого краєвиду.

- Фу, Гері. Я ніколи про це не думала. Ти зіпсував моє враження про це місце, - Дженніс спочатку замислилася, а потім скривилася і штовхнула хлопця в плече, невдоволена його словами. Але в результаті вона просто засміялася, хапаючи свій круасан руками та розриваючи його на дві половини. - Тоді мрію жити за містом, де ніякі кам'яні статуї не дивитимуться на мене. Тільки ліс і поля за вікном, - її слова лунали мрійливо, наштовхуючи Гері на думки про рідний район. 

Сімейна ферма Ноланів могла би сподобатися Дженніс. Вона стояла осторонь інших вертикальних ферм, і вміщувала в себе всього п’ять поверхів, але з великих тепличних віков було видно гори та далекий водоспад, що впадав у річку. 

- Мені варто якось запросити вас до себе. Тобі б сподобалося в нашому будинку, тільки якщо ти не боїшся курчат, бо вони бігають буквально всюди, - Гері засміявся, хапаючи рукою свою склянку якраз у той момент, коли Дженніс зробила те саме. - Я серйозно, - продовжив хлопець, почувши дівочий сміх, - одного разу я повернувся зі школи, а місіс Дінго сиділа в мене на ліжку.

- Ви назвали курку місіс Дінго? - Дженніс засміялася, прикриваючи рота рукою, тому що не встигла прожувати шматок булки.

- Старший брат назвав її так на честь нашої вчительки з літератури. Повір мені, таке стерво треба ще пошукати.

- Це ти про вчительку чи курку?

- І ту, й іншу. Вони обидві були неприємними й злісними. Але, на щастя, одна з них потрапила до супу.

- Кошмар, - Дженніс жалібно застогнала, але Гері відразу помахав рукою, намагаючись скрасити ситуацію.

- Повір мені, це найкращий результат для тієї, хто мало не заклювала до смерті нашого пса. Місіс Дінго тримала всю ферму у страху. Всі п’ять поверхів.

Ці розповіді змушували Дженніс сміятися знову і знову, поки Нейтан мовчки спостерігав за їхньою парою збоку. Історії Гері були забавними, але вони мало турбували думки Нейтана, і половину з них він просто пропускав повз вуха, тоді як Дженніс була щиро зацікавлена та залучена. Вона ж розповідала про свої минулі поїздки до табору і, правду кажучи, її історії Нейтан слухав трохи уважніше. Але більшу частину часу він просто спостерігав за подругою, насолоджуючись її гарним настроєм, ніби це налаштовувало його на більш розслаблений стан. Поруч із нею він завжди відволікався і на якийсь час забував про нав'язливі думки, які будь-якої іншої миті не покидали його голови. Дженніс була як ковток свіжого повітря, навіть коли несла відверту нісенітницю чи розповідала ту саму історію по третьому колу. Усе в ній здавалося таким легким і розслабленим: починаючи від того, як плавно рухалися її руки, як її губи складалися в м'яку посмішку, і закінчуючи її теплим поглядом, який завжди зачіпав Нейтана. Її образ чіпляв його погляд, приковуючи до себе, і хлопую здавалося, що він, хоч як банально це звучало б, зміг би впізнати її серед тисячі таких самих милих і балакучих дівчат.

Тепер Нейтан думав про те, коли вперше Дженніс Моріс стала особливою в його очах. З дитинства він думав, що їхня дружба була вимушеною, але не міг згадати, коли ж вона стала справжньою. Коли він зрозумів, що Дженніс була його справжнім другом.

- Ти брешеш мені, - ці слова зачепили слух Нейтана, повертаючи його в реальність, де він пропустив понад пів години, літаючи у власних думках. - Скажи правду, скільки разів ти відмовляв дівчатам?

- Ну, може, раз чи два.

- Ти брешеш, - Дженніс підвищила голос, знову зачіпаючи рукою плече хлопця, а Нейтан судомно намагався зрозуміти суть суперечки. - Ніколи не повірю, що лише кілька разів. Впевнена, у вашій академії повно дівчат, які поклали на тебе око з першого дня.

- Ти мені лестиш, - Гері похитав головою, а потім навіщось розпустив своє волосся і почав перебирати його, щоб зібрати знову. Він виглядав безглуздо в очах Нейтана, ніби й справді засоромився під пильним поглядом Дженніс.

- Він же бреше, так? Нейтане, скажи мені правду. Адже він лукавить? - Дженніс уперше за останні пів години звернулася до друга, і це змусило Нейтана стрепенутися. Він спочатку кивнув, а потім похитав головою, спостерігаючи за тим, як емоції на обличчі дівчини змінюються від щирого захоплення до похмурої гримаси.

- Я гадки не маю, про що ви говорите, - зрештою Стенфорд озвучив правду, а Дженніс на мить завмерла, зиркнувши на Гері, але вже за мить вони вдвох засміялися.

- Вражаюче, Нейтане. Ти не змінюєшся, - дівчина сміялася надто заразливо, хапаючи стаканчик із залишками чаю лише для того, щоб змочити горло. - Ми говорили про те, що якби я запросила Гері на побачення, він би мені відмовив.

Нейтан знову похитав головою, не розуміючи, як їхня розмова могла повернути в це русло. Адже вони починали з історій про суп із неприємної курки, а закінчили побаченнями? Хлопець насупився, кидаючи запитальний погляд на Гері, але той лише знизав плечима, осідаючи на своєму стільці.

- Гаразд, у будь-якому разі мені потрібно трохи освіжитися. Я надто багато сміялася, - Дженніс приклала долоні до своїх щік, а потім підвелася, хапаючи сумочку. - Залишу вас ненадовго. Але якщо раптом вирішите замовити щось ще, то я хочу такуж чорничну вертуту.

З цими словами вона розвернулася і попрямувала до сходів, залишаючи Нейтана й Гері самих. На кілька хвилин між ними повисла якась дивна пауза, ніби ніхто з них не знав, що повинен сказати, але врешті Гері зітхнув і вирішив порушити мовчання.

- Ти ж знаєш, що я не вчинив би з тобою так? - сказав він трохи тихіше, привертаючи увагу друга. - Щодо побачень. Я знаю, що вона тобі подобається.

- Що за нісенітниця? - реакція Нейтана на подібну заяву була надто яскравою та різкою, демонструючи те, що він так ретельно приховував від усіх. Мабуть, від усіх, крім Гері. - Дженніс мені як сестра.

- Та годі тобі, - Гері махнув рукою, але потім задумався, надто театрально притискаючи палець до свого підборіддя. - Але взагалі я міг би й справді запросити її кудись, якби ти, наприклад, запросив Маргарет.

- Що ти несеш? - цього разу реакція хлопця була ще більш інстеричною, викликаючи у його співрозмовника лише знущальну усмішку у відповідь.

- А що? - напівпошепки сказав Гері, нахиляючись уперед. - Тим більше, того вечора, коли ти не пішов із нами, вона питала про тебе.

- Це безглуздо.

- Чому ж? Вона нічого, якщо тобі, звичайно, подобаються дівчата з м'язами більшими, ніж у тебе.

- Вона досить симпатична, Гері, - Нейтан і сам не зрозумів, чому раптом сказав це, уявляючи Маргарет перед собою.

- А хто сказав, що вона страшна? Я говорю про те, що вона легко може наваляти тобі… і мені теж. Так що я б побоявся зустрічатися з нею. Один невірний крок - і ти вже в нокауті. Тобі потрібна дівчина, сильніша за тебе?

- Заткнись, Дженніс іде сюди.

- Так, так. А ось і Дженніс, - Гері спеціально підвищив голос, вітаючи дівчину, ніби до цього вони не бачилися, і це трохи збентежило її. Вона зупинилася біля їхнього столика, дивлячись то на Нейтана, то на Гері, а потім повільно сіла на своє місце.

- Ви що, пліткували у мене за спиною?

- Обговорювали дівчину, яка цікавиться Нейтаном.

- Гері, - Нейтан здригнувся, штовхаючи друга під столом ногою, а Дженніс здивовано розширила очі й розкрила рота. Але вже за мить вона опустила лікті на стіл, чекаючи подробиць.

- Це правда? Хто вона? Ти з кимось зустрічаєшся? - така різка зміна в поведінці вразила не тільки Нейтана, а й Гері, а Дженніс крутила головою з боку в бік, чекаючи, коли хтось із них щось скаже. - Так нечесно, розкажіть і мені. Мені теж цікаво.

- Це не так, - тільки й буркнув Нейтан, але Гері відразу махнув рукою, привертаючи увагу зацікавленої дівчини.

- Маргарет Пайден. Вона навчалася разом із нами.

- Нейтане, це чудово, - Дженніс ляснула в долоні, вражена почутим. - Вони зустрічаються?

- Ще ні, але якщо він її не злякає…

- Перестаньте, - Нейтан застогнав, не в змозі слухати подібне марення. Усе, що вони обговорювали, було дурістю, бо Маргарет, як і будь-яка інша дівчина, не цікавила Нейтана. Усе, про що він міг думати - це навчання, рейтинг та його майбутнє в ОПІК. Звичайно, крім тих моментів, коли поряд із ним була Дженніс - тоді переважно вона була в його думках.

- А що, ми з Майклом теж зустрілися в літературному гуртку, і в результаті почали зустрічатися. Спільні інтереси зближують, - сказала Дженніс, згадуючи свого чергового хлопця. 

Нейтан глянув на неї з-під вій, насправді не здивований тим, що його подруга зустрічалася з кимось. Вона була гарною та яскравою. Довге світле волосся завжди виділяло її з натовпу, а гучний сміх і надмірна доброзичливість до всіх навколо точно запам'ятовувалися. Тож не було нічого дивного в тому, що вона легко заводила стосунки та закохувала в себе.

- Пообіцяй, що познайомиш мене з цією дівчиною, - напівпошепки попросила Дженніс, а Нейтан шумно зітхнув і закотив очі.

Незважаючи на протести хлопця, Гері та Дженніс продовжували обговорювати неіснуючу пару Маргарет і Нейтана так, ніби їхнього спільного друга зовсім не було поруч. Вони надто захопилися, фантазуючи та обговорюючи те, що ніколи не могло стати правдою, а Нейтан знову відчув себе третім зайвим.

Він дивився на них збоку, захоплених одне одним, знову і знову вловлюючи спільні риси між ними. Біле волосся, небесного кольору очі, світла шкіра та яскрава посмішка. Швидкий гомін, дзвінкий сміх, гостре почуття гумору та любов до пліток. Політ думки, вміння висловлювати свої емоції, активна жестикуляція. Нейтан міг перераховувати їхні спільні риси до нескінченності, поки Гері і Дженніс знову й знову згадували його ім'я і хихикали, як дві затяті подружки-пліткарки.

Напевно, цей момент був одним із найкращих за останній час, і він залишився в пам'яті Нейтана, закарбувавши у його свідомості Гері та Дженніс саме такими - життєрадісними й не обтяженими проблемами. Тими, хто сидів навпроти великого панорамного вікна в невеликій кав'ярні «Небо». Врешті, Нейтан запам'ятав цей момент на все життя, бо це був останній раз, коли вони змогли зібратися разом лише втрьох. Дженніс, Нейтан та Гері.