Раді Вас бачити!

Нейтан розправив плечі й стиснув у руці муляж для тренувань у вигляді довгої дерев'яної палиці з пластмасовим наконечником. Це допомагало Нейтану контролювати своє тіло, починаючи від кінчиків пальців і закінчуючи пальцями на ногах. Він слухав власне серцебиття, на мить прикриваючи очі, щоб прорахувати свій подальший крок. Через мить його очі знову розплющилися, але він продовжував стояти на місці, спостерігаючи за своїм «суперником».

Гері Нолан стояв навпроти нього майже в такій самій позі, тримаючи перед собою дерев'яний муляж. Його світле волосся було зібране, але після тривалого тренування кілька пасом недбало спадали на мокрий від поту лоб. Його тіло було напружене, а погляд зосереджений на образі Нейтана. Гері теж думав про наступний хід, намагаючись прорахувати кожен варіант свого наступу або наступ самого Нейтана. 

Перший крок завжди був вирішальним: він міг стати вдалою атакою або гарантувати провальний наступ. Нині їхня зброя - дерев'яні муляжі - навряд чи була небезпечною, але в реальній боротьбі можна було не тільки отримати поранення, а й зовсім втратити життя. Вони тренувалися один з одним, щоб підвищити свої навички, маючи можливість зробити помилку й отримати палицею по голові, але в реальному світі їхніми опонентами були б кейгу. Непередбачувані, голодні та люті. Тому перший крок у більшості випадків був таким важливим - він буквально вирішував увесь подальший бій.

Нейтан зітхнув, наповнюючи легені повітрям, і так само повільно випустив його з рота. Майже п'ятдесят пар зацікавлених очей стежили за ними, сидячи на невисоких трибунах і чекаючи на результат поєдинку. Ще б пак. Гері був найкращим на потоці кадетів-третьокурсників, а Нейтан майже не поступався йому, але все ще займав друге місце.

- Скільки можна милуватися один одним? - почув Нейтан десь із-за спини. Один зі студентів незадоволено зашепотів.

- Замовкни, це своєрідна гра, - заступився інший, шикаючи на свого сусіда. - Ставлю свій обід, що Гері знову переможе.

Нейтан стиснув щелепу, не знаючи, що розсердило його сильніше: той факт, що ці перешіптування заважали йому зосередитися, чи те, що ці хлопці сумнівалися в його силі. Він міцніше стиснув пальцями пластмасову частину імпровізованого меча, ось-ось готуючись наступати. Адже вони не могли стояти на місці вічно.

- Ну, давайте, - знову долетіло до слуху Нейтана. Тепер це шепотіли дівчата, які сиділи з іншого боку, і їх він міг бачити краєм ока. 

Вони зазвичай трималися купкою, ніби не могли прожити одна без одної й кілька хвилин. Тільки Маргарет Пайден зазвичай ходила сама, і зараз вона так само сиділа осторонь, пильно спостерігаючи за тим, що відбувається. Маргарет була найсильнішою серед дівчат і точно сильнішою за деяких хлопців. Вона входила до десятки найкращих, і Нейтана справді захоплювали такі дівчата, як Маргарет. Вона була чимось схожа на нього. Така ж цілеспрямована, але аж надто різка й прямолінійна. 

- Давай, - Нейтан глянув на Гері, розуміючи, що відволікся на Маргарет, на мить втрачаючи пильність. - Наступай, - Гері промовив це ледве чутно, роблячи ледь вловимий поштовх, щоб спровокувати свого опонента.

Дивлячись на друга, Нейтан почувався так, ніби той піддається йому, дозволяючи атакувати першим, і Нейтан не збирався вестися на це. Робити перший крок часто було більш виграшним рішенням, але вдало відбити першу атаку було ще важливіше. Гері, здається, хотів саме цього - дочекатися удару, щоб ухилитися й контратакувати, що виглядатиме вдало після провалу суперника.

Нейтан напружився всім тілом, розуміючи, що чекатиме до останнього. Він моргнув, тяжко зітхаючи, і кивнув другу.

- Давай, - хлопець повторив фразу Гері, спеціально промовляючи слово так, щоб інші почули його.

- О, починається, - хтось за спиною знову нетерпляче зашепотів, а дівчата збоку затамували подих, навіщось хапаючись одна за одну.

- Гаразд, - Гері посміхнувся, розтягуючи губи в лінивій усмішці й приймаючи виклик Нейтана. Він грайливо розправив плечі, похитав головою, щоб розім'яти шию, а потім змінив стійку, збираючись зробити перший ривок. Не минуло й хвилини, як Гері атакував.

Перші кілька ударів були різкими, але досить стриманими, тому що йому слід було оцінити реакцію та спробувати знайти слабкі місця в захисті Нейтана. Але впевненість Гері зростала, а Нейтан лише ухилявся й блокував його випади. З кожним новим рухом вони ставали дедалі точнішими, різкішими й майже непередбачуваними. Гері повернувся на місце після кількох невдалих атак, і тоді Нейтан перехопив ініціативу, діючи вже не так обережно, налітаючи на друга з усією рішучістю. Він контролював кожен м'яз свого тіла, і після кількох років виснажливих тренувань це здавалося Нейтану чимось звичайним.

Його рухи були запеклими та інтенсивними, ніби цей спаринг був чимось особистим, що лише підвищувало градус напруження. Кадети навколо помітно пожвавышали, супроводжуючи кожну нову атаку гучним сплеском емоцій, а Гері рухався спокійно й плавно, орудуючи муляжем так, наче він був продовженням його руки.

Нейтан завжди вражався тому, як легко другові давалися ці поєдинки. Він завжди був найкращим у рукопашній боротьбі, битві на мечах та інших силових тренуваннях. Тільки стрілянина давалася йому трохи гірше, чого не можна було сказати про Нейтана. Він був вправним у стрільбі, на полігонах під час навчань команди студентів під його керівництвом завжди були найкращими. Чого вартий лише торішній командний іспит, який Нейтан склав на відмінно як стратег і боєць в одній особі. Зрештою, Гері й Нейтан доповнювали один одного: те, у чому один був трохи слабшим, компенсував інший. Вони були найкращою командою, але, незважаючи на дружбу, яку Нейтан не міг заперечувати, такі підсумки йому не подобалися. Він усе ще хотів бути найкращим у всьому, не приймаючи того факту, що це здавалося іншим нереальним.

- Непогано, Стенфорде, - з усмішкою на обличчі промовив Гері, відбивши черговий удар Нейтана. Вони розійшлися в сторони, але всього на секунду, щоб перевести подих і повернутися до протистояння.

- Давай, Гері, - Нейтан глянув через плече на Діксона, який явно більше симпатизував Гері. 

Навіть у сидячому положенні Діксон виглядав величезним, а за останні пару років у військовій академії став ще ширшим і більшим через вічні тренування. Він буквально був більший за Гері разів у два зі своїм зростом під два метри й широкими плечима. Але мізків у нього було трохи більше, ніж у сірникової коробки, тож Нейтан не був надто зачеплений тим, що Діксон не стояв на його боці. Насправді мало хто з кадетів схилявся до нього.

Гері був привабливим і мав дуже гарну зовнішність, а його вічно усміхнене обличчя привертало увагу. Він був відкритим і комунікабельним, тож друзів у його колі було набагато більше, ніж у Нейтана. У будь-якому випадку це теж не зачіпало хлопця. Він давним-давно вирішив, що прийшов до академії не для того, щоб заводити друзів, тож дружба з Гері була чимось незапланованим.

Підбадьорювання Діксона, хай і не зачепили Нейтана, але все одно надали йому сил, змушуючи йти в нову атаку, куди вдалішу, ніж попередня. Він зробив кілька різких, але хибних поштовхів, намагаючись порушити пильність Гері, і в якийсь момент це спрацювало. Хлопець рушив уперед надто несподівано, наступаючи знову і знову.

Стук дерева, луною розносився невеликим критим майданчиком для тренувальних сутичок. Заломлені промені світла потрапляли на імпровізований майданчик через широкі вікна та кругле вікно в стелі, а повітря навколо було важким і здавалося наелектризованим.

Гері дихав дедалі важче, намагаючись відбити атаки, тепер уже не виглядаючи так невимушено, як раніше. М'язи його рук напружувалися, і, намагаючись утримати тіло на місці під натиском Нейтана, ноги втиснулися в підлогу майданчика, посипану піском. Якоїсь миті він спробував переміститися, щоб не опинитися загнаним у кут, що означало лише одне - поразку, але в результаті його рішення виявилося провальним, і дерев'яний муляж відлетів убік.

Гері смикнув головою, чуючи схвильоване шушукання з двоярусних трибун, де сиділи кадети. Він чув лише уривки їхніх фраз, бо серцебиття було надто гучним.

- Він залишився беззбройним...

- Все скінчено.

- Нейтан виграв?

Гері посміхнувся, поворухнув руками, а потім кілька разів підстрибнув на місці. Він стиснув кулаки, показуючи, що не збирається здаватися, й кивнув головою Нейтану.

- Давай, - його голос заглушив перешіптування, закликаючи Нейтана до нової атаки, і вона не забарилася.

Його суперник зробив упевнений крок уперед, лише на мить подумавши, що цей бій уже виграний, але Гері спритно ухилився, прошмигнув під ворожою рукою і перехоплюючи дерев'яну палицю. Він вирвав її з рук Нейтана, відкидаючи вбік, щоб зрівняти сили, і це розлютило Нейтана.

Не те щоб він відчував це стосовно Гері. В поєдинку не було правил, тож Нейтан сердився тільки на те, що привласнив собі перемогу завчасно. Він розслабився всього на секунду й тепер був беззбройним.

Нейтан глянув на тренера, чекаючи, що той закінчить бій, як це відбувалося зазвичай, коли хтось втрачав муляж з рук, але містер Провен сидів нерухомо, схрестивши руки на грудях, навіть не думаючи закінчувати поєдинок. Мабуть, і йому був цікавий результат. Трохи далі від нього сиділа Маргарет із кривою усмішкою на губах, ніби сама ось-ось збиралася піднятися з трибуни й стати третьою в їхній боротьбі. Нейтан хитнув головою, розуміючи, що знову відволікається, тепер концентруючи погляд на Гері, який жартівливо переминався з ноги на ногу, поки хлопці за спиною підбадьорювали його.

- Давай, Гері, всип йому...

- Досить фліртувати, дівчатка, час битися, - крикнув Морган Горер, один із головних заводіїв на їхньому потоці. Жодна сутичка не проходила без нього, і зараз він почувався надто збуджено, спостерігаючи за боєм.

Він не був цікавий Нейтану, можливо, тому, що був лише третім у топі кадетів, а Стенфорд не звик озиратися назад. Але Морган був тим, хто спостерігав за Нейтаном. Він знав, що Гері був йому не по зубах, а ось усунути самовпевненого онука самого Далтона Стенфорда здавалося чимось реальним, але насправді досі недосяжним. Що б він не робив, хлопець усе ще був третім, тож підчіплювати Нейтана словами - це все, на що був здатний Морган. Особливо після того, як програв йому бій пів години тому.

Сьогодні було одне з тренувань на вибування. Спаринги з муляжами: програв - вилетів, виграв - отримай нового суперника. І ось, після тривалих боїв один з одним, залишилися лише Гері та Нейтан. Найкращі з найкращих.

Нейтан знову повернувся до обмірковування своєї стратегії. Як би він не хотів бути найкращим, йому варто було визнати, що в рукопашному бою Гері був сильнішим. Він мав точні удари й надзвичайно витривале тіло, яке могло витримати чужі атаки.

- Містере Провене, які правила для рукопашного бою? - з усмішкою спитав Гері, не зводячи погляду зі свого опонента.

- Все як завжди. Не вбивайте один одного - і більше ніяких, - повільно промовляючи слова, відповів тренер, майже розв'язуючи хлопцям руки.

Ці слова змусили Гері посміхнутися, а хлопці за його спиною знову захлопали в долоні. Їм не терпілося дізнатися підсумок, адже це було їхнє останнє тренування перед першим стажуванням.

Вже завтра всі вони будуть розподілені по групах і через два тижні розпочнуть перший етап стажування в різних відділах великої корпорації.

- Пані вперед, Нейтане, - знову крикнув Морган, граючи в команді суперника. Хай вони й не були друзями з Гері, але, обираючи між ним і Нейтаном, Морган ставив на перемогу Гері. Стенфорд молодший ніби стояв йому поперек горла.

Незважаючи на всі спроби вивести Нейтана з себе, сам хлопець залишався спокійним, намагаючись зосередитися на своєму диханні та контролі тіла. Йому потрібна була стратегія, тому що покладатися тільки на силу сулило провалом. Він опустив очі до ніг Гері, дивлячись, як напружуються його литки, й розуміючи, що хлопець готується до нападу. Це було на руку Нейтанові. Він зробив вигляд, що відступає назад, і тоді Гері, думаючи, що це його шанс, рушив уперед. Він замахнувся, цілячись у верхню частину тіла, але Нейтан ухилився, збираючись вдарити хлопця під дих, але й той одразу відступив. Секундна затримка дала кожному з них можливість зітхнути, щоб уже за мить знову кинутися в бій.

Гері вкотре пішов у наступ, використовуючи кулаки для більш інтенсивних прямих ударів. Але Нейтан швидко зреагував, захищаючись і контратакуючи його ліктем, і це знову змусило Гері відійти назад. Його дихання, збите й уривчасте, було надто гучним, але ніщо не могло його зупинити. Навіть кров, що виступила на підборідді, не привернула його уваги, а, навпаки, підбурила бути ще більш шаленим. Він витер кров швидким помахом руки, надаючи Нейтану лише пів хвилини на перегрупування, а потім знову перехоплюючи ініціативу. Перші кілька ударів були глухими, але болючими, змушуючи Нейтана згрупуватися, щоб мінімізувати ушкодження. Він пропустив один прямий удар в обличчя - відповідь Гері на його попередній удар ліктем.

Нейтан відчув, як занили кісточки пальців, а під оком неприємно защипало в рані, але й це не могло його зупинити. Їхня дружба була міцною, що не було таємницею для всіх присутніх, але цей майданчик ніби зробив з них незнайомців, які думали лише про власну перемогу. Жодної поблажливості чи жалю - кожен удар був сильним і рішучим, і ніхто з них навіть не думав про те, щоб бити напівсили. Тому що ніхто з них не був на це здатний.

- Давай, Гері!

- Гері!

Нейтан чув його ім'я, відчуваючи, як у горлі піднімається пекуче почуття агресії. Він не заздрив йому аніскільки, але саме це його зачіпало. Інші кадети теж думали, що Гері був найкращим. Це пожирало Нейтана зсередини.

Він на мить перевів погляд на тренера, намагаючись зрозуміти, на чиєму боці був він, але містер Провен усе ще сидів із незворушним виразом обличчя. Тому Нейтан глянув на Маргарет, чомусь знову і знову повертаючись до неї.

- Давай, - вона ледь помітно кивнула, і Нейтан прочитав по її губах лише одне слово.

І це вразило його, тому що вона була єдиною, хто його підтримав, принаймні серед тих, кого бачив Нейтан. Маргарет навіщось знизала плечима й посміхнулася, і тоді Нейтан подумав, що вона підтримувала його тільки тому, що трохи раніше програла в бою Гері. Можливо, якби Нейтан переміг, їй було б не так прикро. Хоча Маргарет не була схожа на людину, яку зачіпають подібні речі.

Вона була найкращою з найкращих, найсильнішою серед дівчат, і їй просто не пощастило, що в академії ніхто не поділяв кадетів за статтю, а хлопців легко ставили в пару з дівчатами. До речі, вона дійшла досить далеко, встигнувши наваляти кільком хлопцям до того, як Гері переміг її саму.

Але в будь-якому разі, що б Маргарет не мала на увазі, чомусь це подіяло на Нейтана, адже тепер він мав виграти не лише заради себе. Він зробив глибокий вдих, а на видиху рвонув уперед, ініціюючи нову сутичку. Удар, ще один і ще. Нейтан не відчував болю, намагаючись знайти слабке місце, щоб виграти. Але це було майже неможливо, бо Гері тримав удар, напружуючи м'язи, ніби міг перетворити своє тіло на броню. Він витримав кілька ударів, а потім пішов у наступ, розуміючи, що це може бути його шанс.

Знову кілька ударів у відповідь.

Вони ніби ходили по колу, переймаючи ініціативу один в одного і не бажаючи здаватися. Нейтан згрупувався, відчуваючи, як дзвенить у нього у вухах. Він судомно шукав рішення і більше не чув крики кадетів, які ніби зірвалися з ланцюга, підскакуючи зі своїх місць. Ще кілька пропущених ударів, кілька кроків назад - і Нейтан відчув, що його нога вперлася в дерев'яну палицю. Це був його шанс.

У цей час Гері став майже некерованим. Він концентрувався і готувався до вирішального удару, розуміючи, що Нейтан якийсь час лише захищається. Він буквально втратив розум і зв'язок із реальністю, де Нейтан Стенфорд був його близьким другом. Усе це тепер було чимось більшим, ніж просто двобій кадетів. Це було чимось великим не тільки для Нейтана, а й для Гері. Це було його право на першість, він мав довести, що був першим не просто так.

Ці думки заповнили голову юнака та стали його помилкою.

У якийсь момент Нейтан стиснувся і присів, а Гері, захопившись натиском, лише розтинав повітря, не відразу розуміючи, що сталося. В мить суміш пилу й піску затулила йому очі, змушуючи задкувати назад, а вже в іншу мить Нейтан повалив Гері на спину, притискаючи дерев'яний муляж до його горла.

І тоді настала тиша.

Всі затихли, ніби за клацанням пальців, і завмерли, наче всіх поставили на паузу. Тільки прискорене дихання Нейтана й Гері тривожило повітря. Вони дивилися один на одного, як два розлючені бики, волею обставин замкнені на одному майданчику. Їхнє протистояння було вимушеним, їхня ворожнеча - несправжньою, але вони продовжували мовчати, намагаючись прийти до тями.

- Ось це я розумію - бій... - гордо промовив містер Провен, підводячись на ноги. Він заляскав у долоні, поки решта спостерігала за ним з відкритими ротами. Вони ніби все ще не могли повірити, що результат бою був саме таким. Наче чекали, що містер Провен накаже їм піднятися на ноги й продовжити, але Нейтан і Гері знали, що це був кінець. Переможець - очевидний.

- Але це шахрайство, - заволав Морган, перериваючи паузу. - Ви ж бачили, що він кинув у Гері піском. Хіба ж так можна! - він був незгодний, вискакуючи на майданчик, але лише для того, щоб підійти до тренера. - Так і я міг зробити.

- І чого не зробив? - гордовито спитав чоловік, піднімаючи одну брову.

У цей момент Нейтан нарешті послабив хватку і відповз назад, відкидаючи дерев'яний муляж убік. У нього в очах на кілька хвилин потемніло, а коли зір знову повернувся до норми, він глянув на Гері, мабуть, враженого не менше за інших. Той потирав своє горло, все ще сидячи на холодному піску, переритому під час їхнього інтенсивного бою.

- Він виграв, що тут обговорювати, - хрипко озвався Гері врешті-решт, привертаючи увагу решти кадетів. - Гарна була сутичка, Стенфорде. Чи не так? - він усміхнувся, повільно підводячись на ноги й намагаючись обтрусити свій одяг від піску та пилу.

І тоді Нейтан підвів очі, не відчуваючи сил, щоб підвестися. Він переміг? Хіба це не мало надати йому впевненості та сил? Натомість Нейтан почувався розбитим. Його щелепа горіла вогнем, а рана під оком кровоточила. Руки ніби виверталися самі по собі, а ноги гули в черевиках, бажаючи позбутися шкіряної в'язниці.

- Ми закінчили на сьогодні. Останнє тренування добігло кінця. Всі вільні, - скомандував містер Провен, відмахуючись від Моргана, коли той спробував щось сказати. - Сподіваюся, під час стажування вам не відірвуть кінцівки, що залишилися, - сказав він наостанок, глузливо посміхаючись чи не вперше за весь час, що був їхнім тренером.

- Давай, допоможу, - Нейтан підвів очі, коли Гері підійшов ближче, простягаючи свою руку вперед. Кісточки його пальців були збиті й трохи забруднені, швидше за все, кров'ю Нейтана, та й на його обличчі в кількох місцях виднілися кровоточиві садна. - Давай, напарнику, підіймай свою дупу. Все закінчилося, - він несподівано посміхнувся, але одразу ж шикнув через розбиту губу.

Напарник?

Нейтан дивився на Гері, не розуміючи, чи були його слова жартом, чи глузуванням. Щойно вони побили один одного, а зараз знову повернулися до того, що мали двадцять хвилин тому?

Правду кажучи, вони й раніше билися ось так, віч-на-віч, під час тренувань на вибування. Але це було вперше за довгий час, коли Нейтан переміг. І зазвичай їхні бої не заходили так далеко - вони ніколи не билися так, що обидва плювали кров'ю на підлогу.

- Ти все ще мій друг? - недовірливо спитав Нейтан, але все ж таки подав руку, встаючи через біль у всьому тілі.

- Ще б пак. Після того, що ти зробив, ти повинен повести мене під вінець.

- Ще поцілуйтеся, дівчатка, - гордовито кинув Морган, проходячи повз і зачіпаючи Гері плечем. Але це, здається, ніяк не вплинуло на хлопця. Він закинув руку на плече Нейтана, спостерігаючи за тим, як інші хлопці йдуть у бік роздягальні.

- Просто заздрить, - мрійливо протягнув Гері, махаючи головою в бік Моргана, що віддалявся. - Це ж треба так заздрити найкращим хлопцям у цій академії. Такі, як він, тільки й можуть бубоніти та скаржитися. Слабак.

Гері похитав головою, а потім провів рукою по підборіддю, намагаючись стерти кров.

- Так, матінка буде в шоці під час відеодзвінка. Скажу, що захищав батьківщину, - це здалося йому кумедним, але Нейтан продовжував мовчати. Він ніби все ще не міг перепочити, намагаючись очима знайти Маргарет. Він був такий вражений і розгублений через свою перемогу, що не бачив її реакції. Чи була вона задоволена, чи, як завжди, просто хмикнула й пішла? Вони не були ні друзями, ні навіть приятелями, але чомусь Нейтан раптом почав думати про неї.

- Гей, я що, відбив якусь важливу частину твого мозку? Скажи хоч щось, - Гері вдарив Нейтана по плечу, і той скривився від болю.

- Чому ти завжди такий гучний? Хіба я не відбив нічого важливого у твоєму тілі? - Нейтан не виглядав так, ніби жартував, але Гері засміявся, закидаючи голову назад. Він здавався таким задоволеним і спокійним, ніби й не було цих двадцяти хвилин безжального бою між двома друзями.

- Дивись який. Виграв і одразу ж надів корону? Що, тепер змусиш мене посунутися в рейтингу?

- Ти знаєш, що це неможливо. Це тренування ні на що не впливало. Просто... тренування, - Нейтан знизав плечима і попрямував до роздягальні, знаючи, що для нього це було не просто тренування. Він виграв. Зрештою...

- Та гаразд тобі, я просто піддався, - надто безтурботно промовив Гері, обігнавши Нейтана, і це змусило хлопця зупинитися.

Піддався? Брехня.

Він дивився, як Гері прямує до дверей, що вели у чоловічу роздягальню, і збоку той зовсім не виглядав так, ніби щойно програв у сутичці. У той же час Нейтан відчував, як болить усе його тіло, і все, чого йому хотілося - це зняти з себе весь одяг і поринути в холодну воду, щоб змити бруд, піт і кров.

- Що це означає? - не втримався Нейтан, прискорюючи крок через біль у ногах, щоб наздогнати друга. - Ти брешеш.

- Може, й так, - грайливо заявив хлопець, дивлячись на Нейтана через плече.

- Ні, скажи правду. Ти просто піддався?

Тепер Нейтан сердився, бо така бажана перемога тепер була під сумнівом. Він так багато разів був переможеним, так багато разів був другим, що зараз власна перемога не здавалася йому справжньою.

- Не бери в голову, Стенфорде, - Гері обернувся, посміхаючись надто променисто і якось по-дурному, ніби він був маленьким хлопчиком, який зробив якусь дурницю. - Це мій подарунок тобі на випуск.

- Що це в біса таке, Нолан? Ти ж брешеш. Я наваляв тобі.

- Ти шахраював.

- Нічого подібного! - Нейтан махнув рукою, намагаючись затримати приятеля на місці, щоб наздогнати його, але натомість Гері знову засміявся й увійшов до роздягальні.

Коли Нейтан опинився в душовій, довкола майже не було інших хлопців. Він зайняв відалену душову кабінку, насолоджуючись довгоочікуваною порцією прохолодної води. Хлопець стояв спочатку під натиском холодного душу, потім увімкнув окріп, що обпікав шкіру, а зрештою знову повернувся до контрастного душу. Така зміна температур допомагала його м'язам розслабитися, поки в думках з'являлися фрази Гері, вислизаючи одна за одною, як струмки води на мокрій шкірі.

Він провів руками щоках, ігноруючи біль у пальцях і трохи онімілу нижню частину обличчя. Пройшовся по волоссю й спустився до шиї, намагаючись розім'яти затерплі м'язи. Все тіло ломило, ніби його температура перевищувала норму, але серце ніби тільки зараз змогло заспокоїтися після такої емоційної події. Нейтан не міг зрозуміти, чому цей спаринг став таким особливим. Чому він вийшов із себе і врешті-решт досяг свого. Нейтан виграв, насамкінець залишивши всіх стояти з відкритими ротами, а Гері - лежати на підлозі з дерев'яним муляжем біля горла. Якби вони билися на справжніх мечах, він був би мертвий.

Це викликало неоднозначну реакцію в його організмі. Суміш гордості та хвилювання змішалася, утворюючи дивний потік неоднорідних емоцій десь у грудній клітці.

Повернувшись до основної кімнати роздягальні, Нейтан здивувався, що нікого, крім його друга, там більше не було. Гері сидів на лавці в одному рушнику, друкуючи щось у телефоні. Але щойно Нейтан увійшов, він одразу підвів очі, розглядаючи сині мітки в нього на грудях і під ребрами.

- Виглядаєш погано, - скривившись, мовив хлопець, використовуючи ще один рушник, щоб витерти своє мокре волосся. Воно було трохи довшим ніж зазвичай, і після душу Гері розпустив його, дозволяючи волоссю прилипати до шиї й плечей.

- Ти виглядаєш не краще за мене, - Нейтан указав на криваву мітку на підборідді приятеля. - І коли ти вже позбудешся цього волосся?

- А що? - одразу підхопив хлопець, пропускаючи повз вуха слова про власні забиті місця. - Тобі не подобається?

- Не знаю, ти ніколи не відпускав його так сильно.

- І то правда, - зрештою погодився Нолан, пропускаючи волосся крізь пальці. Він і справді забув про стрижку під час іспитів та тренувань, які займали весь його вільний час останній місяць. Зазвичай він тренувався три чи чотири рази на тиждень, але перед випуском збільшив кількість тренувань майже вдвічі, іноді займаючись по кілька разів на день (вранці й увечері, наприклад).

- Відстрижи його, поки у тебе не з'явилося бажання почати заплітати коси.

- А що? Це може стати моєю фішкою. Впевнений, дівчатам таке сподобається, - він говорив мрійливо, наче дівчата й до цього не звертали на нього уваги. Він був привабливим, підтягнутим і, що найголовніше, харизматичним. Перші два пункти були й у Нейтана, але його закритість і відстороненість найчастіше відштовхували дівчат, а тих, кого це не бентежило, відштовхував уже сам Нейтан.

- Упевнений, Дженніс зможе навчити мене робити якісь зачіски.

Нейтан здригнувся всім тілом, почувши її ім'я.

З усіма цими іспитами, тренуваннями та вічними приготуваннями він уже й забув, коли бачив Дженніс востаннє. Взагалі після вступу до військової академії їхнє спілкування скоротилося в рази, але не з ініціативи Дженніс. Вона все ще іноді писала короткі, але кумедні повідомлення, а іноді відправляла цілі тиради, розповідаючи про людей, яких Нейтан навіть не знав. Зазвичай його відповіді були сухими та короткими, але він завжди читав її повідомлення. Вона була чимось стабільним і постійним у його житті, чимось, що нагадувало йому про життя до військової академії.

Вони бачилися не частіше одного разу на місяць, і під час однієї з таких зустрічей ще на першому курсі Нейтан познайомив Дженніс із Гері, що не здавалося йому поганою ідеєю. Вони були схожі світлим волоссям і такими ж світлими очима, швидким гомоном і дотепним почуттям гумору, бажанням вічно розбурхувати Нейтана та вмінням привертати до себе людей. Якщо наодинці з кимось із них Нейтан почувався нормально, ніби вони доповнювали один одного, то в їхній компанії йому завжди здавалося, що він третій зайвий. Він був сполучною ланкою для Дженніс і Гері, тому що вони не спілкувалися поза їхніми зустрічами втрьох, але їм завжди було про що поговорити, ніби вони були хорошими друзями вже довгий час. Це викликало в Нейтані змішані почуття, природи яких він не розумів досі.

- Слухай, а чому б нам не зустрітися всім разом? Навряд чи під час стажування ми матимемо таку можливість. Я чув, що одна з в'язниць знаходиться за межею міста. Якщо нас відправлять туди, ми не зможемо бувати в місті так часто.

Нейтан неусвідомлено кивнув, бо Гері мав рацію.

- Якщо ми потрапимо до різних груп, ми й з тобою теж не зможемо бачитися надто часто.

- Що? - Гері здивувався, ніби в словах Нейтана не було сенсу, але його фраза була правдивою. Цілком реально, що їх могли розділити й відправити до різних груп для проходження практики. - Хочеш сказати, що якщо нас розділять, ти більше не спілкуватимешся зі мною?

- Ну, якщо ти будеш мені писати, я, можливо, прочитаю твої повідомлення, - Нейтан відкрив свою шафку, натягуючи одяг надто повільно, щоб не зачепити пошкоджені ділянки шкіри.

- Що означає «можливо»? - відразу обурився хлопець, підриваючись з місця.

- Ти пишеш невиправдано багато повідомлень, - Нейтан обернувся, намагаючись пожартувати, але тут же прикрив очі й знову повернувся до своєї шафки. - І прошу тебе, одягни вже штани.

- А що тут такого? Ти такий сором'язливий, - Гері засміявся, і цього разу Нейтан теж не зміг стримати усмішки, слухаючи, як друг наспівує якусь пісню собі під ніс. Він раптом упіймав себе на думці, що йому не вистачало б Гері, якби їх зарахували до різних груп.

Нейтан обернувся, спостерігаючи за діями приятеля й намагаючись зрозуміти, коли їхні стосунки стали такими близькими. Він вступив до військової академії з певною метою, зовсім не збираючись шукати тут друзів, і ось за підсумками трьох років навчання все складалося зовсім не так, як він цього очікував. Його стажування в ОПІК усе ще було під питанням, він був майже вічним другим номером, а Гері Нолан став його другом.

- То щодо зустрічі? Можемо зустрітися тільки вдвох, якщо не хочеш кликати Дженніс. Я їду додому післязавтра й повернуся за пару днів до того, як розпочнеться стажування. 

Нейтан здивовано вигнув брову, не пригадуючи таких планів Гері, але, можливо, він просто пропустив це повз вуха.

- Я напишу Дженніс, коли повернуся додому.

- Дай мені знати, - Нолан підморгнув другу, комкаючи речі у своїй великій спортивній сумці. - Ти вже зібрався?

- Так, майже, - Нейтан кивнув, акуратно складаючи рушник та свою форму для тренувань. 

Він закинув сумку на плече, і вони вдвох вийшли за межі спортивного комплексу, повільно прогулюючись широкою алеєю, що пролягала від студентського містечка до найголовнішої будівлі військової академії. Тут майже не було транспорту, тільки велосипедисти час від часу проїжджали велосипедними доріжками, а студенти спокійно пересувалися алеєю напередодні закінчення навчального семестру.

Погода була чудовою, трохи прохолодною через ранковий дощ, але сонячною. Вітер ковзав між високими деревами та вже підстриженими кущами, а маленькі птахи гралися у високій траві. Гері йшов поруч, трохи закинувши голову назад, через що його волосся, все ще трохи мокре після душу, торкалося шиї й плечей. Він розглядав безхмарне небо, поки Нейтан дивився прямо перед собою, намагаючись знайти водія та їхню сімейну машину.

- До речі, ти так і не розповів, як пройшло те збіговисько, куди ти пішов із дідусем, - якось запитав Гері, перериваючи роздуми Нейтана. Він трохи сповільнив крок, тепер дивлячись собі під ноги, поки Нейтан мимоволі так само задумливо розглядав його.

- Нудьга смертна, насправді, - чесно відповів Нейтан, бо ці три години, які він провів там, були одними з найгірших за останній час.

- Щоправда? Мені здавалося, що прийоми пристаркуватих військових зазвичай проходять досить весело, - Гері хмикнув, легко підштовхуючи Нейтана ліктем. Він перекинув свою сумку через плече, тепер спостерігаючи за реакцією друга.

- Облиш, Мартінові Оддалену лише сорок п'ять.

- То ти і його бачив? Крутяк, - тепер Гері виглядав більш зацікавленим, намагаючись йти в ногу з Нейтаном. - Сподіваюся, ти не сказав нічого дурного?

- Не знаю, я не намагався вразити його.

- Та гаразд. Не повірю, що просто мовчав. Ти можеш годинами мовчати, але коли відчуваєш можливість помудрувати, тебе зазвичай не заткнути.

- Що ти несеш, - Нейтан стримано засміявся, майже відразу хитаючи головою і намагаючись позбутися безглуздої посмішки. Він потер рукою ще ниючу щелепу й глянув на свого співрозмовника, тільки по одному погляду розуміючи, що Гері всього лише глузував із нього. Це було їхньою дружньою грою - зачіпати один одного, і тепер Нейтан подумав, що цього так само не вистачало б йому.

- Я бачив Сіену Рінго.

- Щоправда? - Гері помітно пожвавішав, ступаючи вперед, щоб перегородити дорогу. - І як вона? У телеку виглядає страшенно добре.

- Який жах, Нолан, - Нейтан скорчив невдоволену гримасу, але зрештою знову не зміг стримати посмішки, згадуючи, як Гері пускав слини при кожній згадці міс Рінго. Він буквально був захоплений її образом на першому курсі, коли вона відвідала першокурсників під час однієї з їхніх екскурсій до головного корпусу медичного центру КейДі. - Вона така їдка.

- Ти брешеш, - недовірливо мовив Гері, примружуючись чи то від сонця, чи то через підозру. - Вона була люб'язною, коли говорила зі мною через екран.

- Вона справжнісінька мегера.

- Ти брешеш. Противний брехун, не руйнуй мою підліткову закоханість. Міс Рінго в моїх очах завжди буде прекрасною, - ці слова хлопець вимовив із дивним придихом, ніби й справді був закоханий у жінку майже вдвічі старшу за нього.

- Це звучить огидно, - прошепотів Нейтан, згадуючи неоднозначні вислови дідуся про кохання Сіени до «молодих хлопчиків». Він похитав головою, намагаючись відігнати її образ зі своєї голови, штовхаючи Гері убік, щоб обійти його.

- Знаєш, вона нагадує мені твою маму.

- Перестань, Нолан, - застережливо прошепотів Нейтан, уявляючи, куди може звернути ця тема. - Я попереджаю, тобі краще замовкнути зараз.

Це змусило Гері щиро засміятися, зупиняючись на мить, щоб поправити мокре волосся, а потім швидко наздоганяючи друга.

- Яка ж ти ханжа, Стенфорде. Тож не дивно, що в тебе ніколи не було дівчини.

- Заткнися, - він штовхнув друга, чуючи, як той стогне від болю після сьогоднішньої бійки. 

Вони ще кілька разів штовхнули один одного у своїй дружній, властивій їм манері, мало не збивши якусь дівчину з ніг. Вона швидко зробила крок убік, коли Нейтан мало не наступив на неї, намагаючись ухилитися від стусана Гері, відразу вибачаючись і отримуючи суворий погляд у відповідь. Нолан знайшов цю сцену забавною, сміючись надто голосно, через що суворий погляд дівчина адресувала тепер і йому.

Ще якийсь час вони прямували алеєю вгору, опиняючись усе ближче до студентського містечка, де знаходився їхній гуртожиток. Нейтан виїхав із нього тиждень тому після закінчення занять, а ось Гері все ще жив там з іншими кадетами, які не встигли роз'їхатися по домівках. Їхній навчальний корпус виднівся вдалині, а людей довкола ставало дедалі більше, чим ближче до гуртожитків вони підходили. Пройшовши ще трохи, вони зупинилися на перехресті, тому що тут їхні шляхи мали розійтися: Гері прямував до гуртожитку, а Нейтана вже чекав водій з іншого боку вулиці.

- Ну, то побачимося завтра? - зупинившись неподалік пішохідного переходу, Гері навіщось простягнув Нейтану руку, ніби збирався попрощатися з ним. Вони ніколи не прощалися й не віталися так, але зараз Нолан чомусь вирішив закінчити їхню зустріч рукостисканням.

- Ти що, прощаєшся зі мною? - спитав Нейтан, відчуваючи щось дивне в грудній клітці.

- З чого б? Я, навпаки, пропоную зустрітися завтра, перед моїм від'їздом.

- А виглядаєш так, ніби збираєшся попрощатися, - Стенфорд опустив очі до витягнутої руки, хитаючи головою, бо цей жест здавався йому дивним.

- Я просто подумав, що це виглядатиме круто. Нам давно треба вигадати якийсь особливий жест для прощання. Що думаєш?

- Думаю, що ідея - відстій.

Досі натхненний Гері тепер скривився, намагаючись вдати, що непоправно зачеплений подібними висновками. Він уже збирався прибрати руку, нібито серйозно засмучений словами Нейтана, але той раптом перехопив її, стискаючи пальці в дружньому потиску.

- Не думай, що позбудешся мене так просто, - рівним голосом промовив Нейтан, не звертаючи уваги на задоволену посмішку друга. - Я збираюся добре попрацювати під час стажування і посунути тебе на твоє законне друге місце.

Гері широко відкрив рота, неправдоподібно дивуючись, як героїні старих чорно-білих фільмів, надто гіперболізуючи власні емоції.

- Я вражений, Нейтане. Ти майже зізнався мені в коханні, - слова Нейтана, здавалося, ніяк не вплинули на нього, а навпаки, трохи потішили. - Уже чекаю не дочекаюся, коли зможу знову законно побити тебе.

- Я виграв, не забувай, - Нейтан підняв вказівний палець угору, але Гері знову засміявся, запускаючи руку у своє довге світле волосся. Він озирнувся навсібіч, а потім підморгнув другові, ляскаючи його по плечу.

- Я ж сказав, що піддавався.

- Ти брешеш. Просто погодься, що цього разу я тебе зробив.

- Так-так-так, звичайно-звичайно, - вони все ще жартували, хоча їхні фрази можна було розцінити трохи інакше. 

Їхні жарти зрештою могли бути реальною картиною їхніх стосунків. Вони були друзями та суперниками в одній особі. Це здавалося чимось дивним. Занадто нестандартним і, можливо, навіть трохи абсурдним, але саме на цьому будувалася їхня дружба. Суперники та найкращі друзі - було в цьому щось захопливе. Можливо, тому, що це суперництво дозволяло кожному з них рухатися вперед, розвиватися і не стояти на місці.

- Гаразд, я піду. А на тебе вже чекають, - Гері знову поплескав друга по плечу, вказуючи на машину й водія, який чекав на Стенфорда-молодшого. - Передавай привіт роті слуг у своєму замку. Пане, - він уклонився, театрально розставляючи руки в боки, і цей жест викликав косі погляди оточуючих. - Дозвольте відкланятися.

Нейтан лише похитав головою, якийсь час залишаючись на місці й спостерігаючи за тим, як його друг перебігає дорогу на останній секунді зеленого сигналу світлофора. Повільно усмішка Нейтана зникала, чим далі Гері віддалявся. Він раптом знову згадав свої слова і повернувся до своїх думок.

«Я збираюся добре попрацювати під час стажування і посунути тебе на твоє законне друге місце».

Нейтан знову згадав цю фразу, так і не зрозумівши, якою була реакція Гері. У будь-якому разі, частково його слова були правдою, на яку Нолан лише посміхнувся. А Нейтан думав лише про те, чи не був він надто схиблений на тому, щоб стати першим.

Він думав про це, коли опинився на задньому сидінні машини, і коли зайшов до спальні в батьківському будинку, знову і знову згадуючи про те прохання, яке він озвучив одному з членів навчальної комісії. Він зустрів містера Вілкінса на тій недільній зустрічі, попросивши його про послугу і не забувши згадати, що його дідусь був головним радником Мартіна Оддалена.

- Що завгодно, містере Стенфорде, - чемно сказав літній містер Вілкінс того вечора, беззаперечно збираючись допомогти хлопцеві з таким прізвищем.

- Я знаю, що ви готуєте списки та розподіляєте студентів для стажування. Я хотів би потрапити в одну групу з моїми приятелями. Як вважаєте, наскільки це реально?

- Не думаю, що це буде проблемою, містере Стенфорде, - трохи тихіше промовив чоловік, підморгуючи хлопцеві. - Скажіть мені, хто це, і я подбаю про те, щоб ви потрапили до однієї групи.

Нейтан справді вірив, що все ще міг стати першим, і сьогоднішній день був доказом цього. Востаннє рейтинг оновлювався одразу після стажування, коли навчання в академії вважалося закінченим, а студенти випускалися. Звичайно, для охочих стати частиною ОПІК був ще один етап, але він уже ніяк не впливав на рейтинги, бо кадети більше не вважалися студентами академії.

Нейтан був налаштований рішуче, ще пам'ятаючи слова глави ОПІК.

«Розберіться зі своєю слабкістю, і тоді всі двері відчиняться для вас».

Нейтан буквально зациклився на цій фразі й тепер був налаштований ще рішучіше, ніж зазвичай. Він і справді збирався зрештою стати першим, тому Гері Нолан мав бути поруч. Так, думав Нейтан, йому буде легше. Як то кажуть, тримай друзів ближче, а ворогів... Хіба Гері Нолан був його ворогом? Очевидно, ні, але він усе ж був його головним суперником.