Раді Вас бачити!

Назар стояв за кілька кроків від них.

Наче теж не знав, що сказати.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Марта переводила погляд із одного на іншу.

Потім тихо сказала:

— Я… здається, піду.

І швидко зникла в коридорі.

Олена навіть не встигла її зупинити.

Тепер вони залишилися майже самі.

У грудях стало так тихо, що вона чула власне серце.

Назар зробив кілька кроків ближче.

Зупинився.

Вона міцніше стиснула ремінець сумки.

— Ви… — одночасно почали обоє.

І замовкли.

На мить обоє ледь усміхнулися.

Але усмішка швидко зникла.

Бо надто багато питань залишилося без відповідей.

Назар першим порушив тишу.

— Ти добре?

Вона ледь видихнула.

— Не знаю.

Він опустив очі.

І чесно сказав:

— Я теж.

Запала тиша.

Олена дивилася на нього.

Він виглядав таким самим розгубленим, як і вона.

І від цього стало трохи легше.

Вона ковтнула.

І тихо сказала:

— Ви казали… що прийдете вночі.

Він підняв очі.

І завмер.

У цих словах було стільки всього.

Їхня лагуна.

Їхній поцілунок.

Їхні розмови.

Учорашній вечір.

Він повільно кивнув.

— Казав.

Голос став тихішим.

Майже хрипким.

— Я думав, що ми зустрінемося там.

Олена ледь усміхнулася.

Але в очах блиснув сум.

— Я теж.

Вони знову замовкли.

Коридор поступово спорожнів.

Хтось проходив повз.

Хтось вітався.

А вони ніби стояли в іншому світі.

Де існували тільки вони двоє.

І ця дивна правда між ними.

Назар глибоко вдихнув.

— Якщо чесно… я зовсім не очікував побачити тебе тут.

Вона ледь засміялася.

— Я теж не очікувала побачити вас біля викладацького столу.

Він теж усміхнувся.

І ця коротка усмішка трохи зняла напругу.

Але ненадовго.

Бо наступна думка прийшла одночасно до обох.

Тепер усе інакше.

Він — викладач.

Вона — студентка.

І від цього раптом стало боляче.

Ніби хтось тихо забрав у них їхні безтурботні вечори біля лагуни.

Олена опустила очі.

І дуже тихо запитала:

— То що тепер?

Він дивився на неї кілька секунд.

І вперше за весь день не знайшов відповіді.

Тому що сам хотів запитати те саме. 

Коридор майже спорожнів.

Десь далеко було чути голоси студентів.

Але тут ніби все затихло.

Олена стояла навпроти Назара.

І дивилася на нього.

Тепер вона знала його ім'я.

Назар.

Це ім'я чомусь йому дуже пасувало.

Він теж дивився на неї.

Ніби вперше бачив.

Ніби намагався зрозуміти, хто вона насправді.

Олена першою порушила тишу.

— Мені двадцять.

Він трохи здивувався.

— Що?

Вона ледь усміхнулася.

— Ви ж нічого про мене не знаєте. Тому… мені двадцять.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

А потім усміхнувся.

Тепло.

Майже так само, як біля лагуни.

— А мені двадцять шість.

Олена кліпнула.

— Двадцять шість?

Він кивнув.

— Так.

І раптом вони обоє засміялися.

Тихо.

Нервово.

Ніби ця розмова була абсолютно нормальною.

Хоча нормальною вона зовсім не була.

— Ось… тепер ми знаємо одне про одного трохи більше, — сказала Олена.

— Так. На цілих два факти більше.

Вона знову засміялася.

І він теж.

На кілька секунд усе стало простіше.

Майже як біля лагуни.

Потім Назар трохи серйозніше подивився на неї.

— І ти навчаєшся на літературному, щоб писати книги?

Вона кивнула.

Її очі одразу стали теплішими.

— Так. Дуже хочу колись написати свою історію.

Він уважно слухав.

— І видати її?

— Так.

Потім вона трохи ніяково усміхнулася.

— Можливо, це звучить по-дитячому…

— Ні, — перебив він.

Вона підняла очі.

— Це зовсім не по-дитячому.

Запала тиша.

Він дивився на неї так уважно, що вона раптом перестала дихати.

— Думаю, у тебе вийде.

Усього кілька слів.

Але чомусь саме вони стали для неї дуже важливими.

Вона не знала чому.

Просто стали.

У грудях потепліло.

І захотілося усміхнутися.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Він теж ледь усміхнувся.

І знову вони замовкли.

Дивилися одне на одного.

Наче забули, де знаходяться.

Наче знову були біля лагуни.

Раптом пролунав дзвінок.

Обоє здригнулися.

Почалася наступна пара.

Але вони ще кілька секунд стояли і дивилися одне на одного.

Не рухаючись.

Не говорячи ні слова.

Наче жодному з них не хотілося, щоб ця мить закінчувалася.

І лише потім Назар тихо сказав:

— Побачимося, Олено.

Вперше назвав її на ім'я.

І від цього її серце забилося ще швидше. 

Назар повільно пішов коридором.

Але думками був зовсім не в університеті.

Перед очима весь час була Олена.

Її усмішка.

Її історія про лагуну.

І те, як вона дивилася на нього кілька хвилин тому.

— Назар!

Він здригнувся.

Попереду стояв Артем.

Його давній друг.

Викладач із сусідньої кафедри.

— О, нарешті знайшов тебе, — засміявся Артем. — Як перший день?

Назар усміхнувся.

— Нормально.

— Брешеш.

— Чого це?

— Бо вигляд у тебе такий, ніби ти щойно виграв мільйон або закохався.

Назар ледь не вдавився повітрям.

Артем одразу розсміявся.

— Та жартую я!

Але Назар чомусь не засміявся у відповідь.

І це насторожило Артема ще більше.

— Стоп.

Ні.

Серйозно?

Назар лише похитав головою.

— Не починай.

— Назаре Монстр, я тебе знаю десять років. У тебе зараз той самий погляд.

— Який ще погляд?

— Той самий.

Назар тільки закотив очі.

Але вперше за весь ранок усміхнувся по-справжньому.

Тим часом Олена й Марта виходили з аудиторії.

Марта мовчала рівно двадцять секунд.

Для неї це був рекорд.

Потім вона не витримала.

— Добре. Тепер усе розповідай.

Олена засміялася.

— Що саме?

— ВСЕ!

Марта різко зупинилася посеред коридору.

— Це він?

— Так.

— Той самий?

— Так.

— Незнайомець біля лагуни?

— Так.

— Той, якого ти поцілувала?

Олена почервоніла.

— Марто!

Кілька студентів обернулися.

Марта одразу прикрила рот рукою.

— Ой.

А потім обійняла подругу за плечі.

— Це ж просто божевілля.

Олена тихо засміялася.

Але в очах з'явився сум.

Марта відразу це помітила.

— Що сталося?

Олена опустила очі.

— Тепер усе складніше.

— Через те, що він викладач?

Вона кивнула.

І вперше сказала вголос те, що боялася вимовити весь день:

— Учора все було так просто.

Ми були просто хлопцем і дівчиною біля лагуни.

А сьогодні...

Вона замовкла.

— А сьогодні він Назар Монстр, викладач історії літератури.

Марта уважно слухала.

— І все одно дивиться на тебе так, ніби в аудиторії нікого більше немає.

Олена завмерла.

— Марто...

— Що? Це правда.

Олена нічого не відповіла.

Тому що десь глибоко в душі сама це помітила.

І саме тому її серце зараз билося так неспокійно.

Попереду був цілий день.

А ввечері...

Ввечері на них чекала лагуна.

І жоден із них не знав, чи прийде інший.

Але обоє вже чекали цієї зустрічі більше, ніж хотіли собі зізнатися. 

День тягнувся довго.

Надто довго.

Олена сиділа на парах, щось записувала, відповідала на запитання викладачів.

Але думки постійно поверталися до одного.

До Назара.

До їхньої розмови в коридорі.

До того, як він уперше назвав її на ім'я.

«Побачимося, Олено.»

Ці слова весь день не виходили з голови.

Назар теж намагався працювати.

Перевіряв роботи.

Готував матеріали.

Розмовляв із колегами.

Але щоразу ловив себе на тому, що дивиться у вікно.

І думає про лагуну.

Про дівчину з блакитними очима.

Про її усмішку.

І про те, як дивно іноді складається життя.

Ближче до вечора Олена сиділа з Мартою в студентському кафе.

Перед нею стояла безалкогольна «Блакитна лагуна».

Марта помітила напій і голосно засміялася.

— Навіть зараз?

— Що зараз?

— Олено, ти буквально замовляєш той самий напій.

Олена усміхнулася.

— Він мені подобається.

— Чи напій тут уже ні до чого?

Олена почервоніла.

— Марто!

— Що? Я просто питаю.

Вони засміялися.

І вперше за день напруга трохи відступила.

Сонце почало ховатися за обрій.

Місто поступово огортали вечірні тіні.

Олена подивилася на годинник.

Серце завмерло.

Саме в цей час вони зазвичай зустрічалися біля лагуни.

Вона різко підвелася.

— Я піду.

Марта одразу зрозуміла куди.

І лише тепло усміхнулася.

— Іди.

Олена швидко вийшла з кафе.

Вітер легенько розвівав її волосся.

Серце калатало все сильніше з кожним кроком.

А раптом він не прийде?

А раптом після сьогоднішнього все змінилося?

А раптом...

Вона зупинилася.

Перед нею вже блищала вечірня вода лагуни.

Те саме місце.

Ті самі лавки.

Той самий берег.

Олена повільно озирнулася.

І завмерла.

На іншому боці лагуни стояв Назар.

Він теж щойно її помітив.

На кілька секунд світ ніби знову зник.

Залишилися тільки вони.

І лагуна між ними.

Назар ледь усміхнувся.

Тією самою усмішкою.

Яку вона впізнала б серед тисяч інших.

І Олена відчула, як її серце нарешті заспокоїлося.

Він прийшов.

Вони обоє прийшли.

Попри все.

Вечірнє повітря було прохолодним.

Вода лагуни тихо колихалася від легкого вітру.

Олена стояла на березі і дивилася на Назара.

Він теж не рухався.

Наче боявся, що якщо зробить крок, то ця мить зникне.

Увесь день між ними стояв університет.

Аудиторії.

Статус викладача і студентки.

Погляди інших людей.

Але зараз...

Зараз була тільки лагуна.

Та сама лагуна, де все почалося.

Назар першим рушив до неї.

Повільно.

Спокійно.

Олена відчула, як серце починає битися швидше.

З кожним його кроком.

Він зупинився поруч.

На відстані витягнутої руки.

І кілька секунд просто дивився на неї.

— Ти прийшла.

Олена ледь усміхнулася.

— А ти здивований?

Він тихо засміявся.

— Трохи.

— Чому?

— Бо після сьогоднішнього дня я вже нічого не розумію.

Олена опустила очі.

— Я теж.

Запала тиша.

Не незручна.

Просто чесна.

Назар подивився на воду.

— Знаєш, сьогодні вранці я думав тільки про одне.

— Про що?

— Чи прийдеш ти ввечері.

Олена відчула тепло всередині.

І раптом зрозуміла, що весь день думала про те саме.

— А я думала, чи прийдеш ти.

Вони обоє усміхнулися.

Наче зізналися в маленькій таємниці.

Вітер торкнувся її волосся.

Назар машинально простягнув руку.

І завмер.

Наче згадав, що тепер усе складніше.

Олена це помітила.

І серце трохи стиснулося.

— Назар...

Він підняв очі.

Вперше вона назвала його на ім'я.

Тихо.

По-особливому.

І від цього в його погляді щось змінилося.

Стало ще теплішим.

— Мені не подобається, що сьогодні ми поводимося як чужі.

Він мовчав.

— Учора все було так легко.

Ми говорили про все.

Сміялися.

А сьогодні постійно думаємо про те, хто ти і хто я.

Назар повільно кивнув.

— Бо це важливо.

— Я знаю.

— Але я все одно бачу перед собою ту саму дівчину з "Блакитною лагуною".

Олена відчула, як на очах майже з'являються сльози.

Не від смутку.

Від емоцій.

Від того, як сильно їй хотілося почути саме ці слова.

Вона тихо засміялася крізь хвилювання.

— А я бачу того самого незнайомця в місячному світлі.

Він усміхнувся.

І цього разу зробив крок ближче.

Зовсім трохи.

— Тоді, може, хоча б тут будемо просто Назаром і Оленою?

Її серце завмерло.

А потім вона кивнула.

— Може.

Над лагуною запалювалися перші вечірні ліхтарі.

Їхнє світло відбивалося у воді.

Наче сотні маленьких зірок.

Назар подивився на неї.

Довго.

Уважно.

І раптом зрозумів, що вже не уявляє свій вечір без цих зустрічей.

А Олена дивилася на нього і думала про інше.

Про те, що легенда про лагуну, яку вона написала, можливо, не була вигадкою.

Можливо, деякі зустрічі справді стаються не випадково.

І коли вони разом дивилися на воду, жоден із них ще не знав, що попереду будуть випробування.

Але цього вечора вони були щасливі просто тому, що знову знайшли одне одного.