Раді Вас бачити!

Суботній ранок був теплим.

Не спекотним.

Саме таким, коли хочеться довше гуляти, нікуди не поспішати і просто насолоджуватися днем.

Олена сиділа на лавці біля лагуни й дивилася на воду.

Сонце відбивалося в маленьких хвилях.

Вода здавалася майже блакитною.

Саме через це місце вона колись назвала свою майбутню книгу.

«Блакитна лагуна».

— Знову задумалась?

Почувся знайомий голос.

Олена усміхнулася ще до того, як озирнулася.

Назар.

У світлій футболці та джинсах.

Без паперів.

Без лекцій.

Без серйозного вигляду викладача.

Сьогодні він був просто Назаром.

І їй це подобалося.

— Трохи.

— Про книгу?

Вона кивнула.

— Про все.

Назар сів поруч.

Між ними запала тиха, комфортна тиша.

Не та, яка змушує шукати слова.

А та, в якій добре навіть мовчати.

— Розкажи мені щось про себе.

Раптом сказав Назар.

— Що саме?

— Щось, чого я не знаю.

Олена засміялася.

— Це складно.

— Спробуй.

Вона задумалася.

— Коли мені було десять років, я написала свою першу історію.

— Серйозно?

— Так.

І вона була жахливою.

Назар розсміявся.

— Не вірю.

— Повір.

Там був принц, дракон і дуже дивний кіт.

— Кіт?

— Не питай.

Вони обоє засміялися.

— А коли ти зрозуміла, що хочеш писати?

Запитав Назар.

Олена подивилася на воду.

— Коли зрозуміла, що деякі речі мені легше написати, ніж сказати.

Його усмішка зникла.

Він уважно слухав.

— Іноді люди не бачать, що ти відчуваєш.

А на папері можна бути чесною.

По-справжньому чесною.

Назар мовчки кивнув.

Наче розумів кожне слово.

— А ти?

Тепер запитала вона.

— Яким ти був у дитинстві?

— Дуже тихим.

Олена здивовано підняла брови.

— Не вірю.

— Це правда.

Я боявся виступати перед людьми.

— Ти?

— Так.

Мене навіть до дошки було страшно викликати.

Олена засміялася.

— А тепер читаєш лекції.

— Життя любить жарти.

Години минали непомітно.

Вони гуляли вздовж води.

Говорили про книги.

Про улюблені фільми.

Про дитячі спогади.

Про те, ким хотіли стати.

І з кожною новою розмовою Олена відчувала, що відкриває для себе справжнього Назара.

Не того, якого бачать студенти.

А того, який хвилюється.

Жартує.

Іноді сумнівається.

Іноді боїться.

Ближче до вечора вони купили два безалкогольні напої.

Олена усміхнулася, дивлячись на свій келих.

Яскраво-блакитний.

— Знаєш, як називається?

— Блакитна лагуна?

Запитав Назар.

— Саме так.

— Символічно.

— Дуже.

Вона засміялася.

Сонце почало опускатися нижче.

Навколо стало тихіше.

Лише вода тихо шуміла біля берега.

— Олено.

Тихо сказав Назар.

Вона повернулася до нього.

— Що?

Кілька секунд він дивився на неї.

Наче хотів запам'ятати цей момент.

— Я радий, що ти є в моєму житті.

Серце Олени завмерло.

А потім почало битися ще швидше.

Вона опустила очі.

І тихо усміхнулася.

— Я теж рада.

І вперше за довгий час їй не хотілося думати про проблеми.

Про страхи.

Про майбутнє.

Хотілося просто сидіти поруч із ним.

Слухати воду.

І бути щасливою.

Вечір повільно опускався на лагуну.

Небо стало ніжно-рожевим.

Вода переливалася блакитними й золотими відтінками.

Олена сиділа на дерев'яному містку, звісивши ноги над водою.

Назар був поруч.

І чомусь саме зараз усе здавалося таким простим.

— Про що думаєш?

Запитав Назар.

Олена усміхнулася.

— Про книгу.

— Знову?

— Завжди.

Вони тихо засміялися.

— Я серйозно.

Продовжила вона.

— Мрію одного дня побачити свою книгу у великій книгарні.

Щоб люди брали її в руки.

Читали.

Переживали разом із героями.

Плакали.

Сміялися.

Закохувалися.

Назар уважно слухав.

Не перебиваючи.

Саме це Олена в ньому любила.

Він умів слухати.

По-справжньому.

— А ще...

Вона трохи завагалася.

— Я хочу написати історію, після якої люди повірять у кохання.

Назар усміхнувся.

— Тоді ти вже на правильному шляху.

— Чому?

— Бо сама в нього віриш.

На кілька секунд вона замовкла.

Від цих слів стало тепло.

Дуже тепло.

— А ти?

Запитала Олена.

— Яка твоя найбільша мрія?

Назар задумався.

Справді задумався.

— Колись я думав лише про роботу.

Про університет.

Про кар'єру.

Про досягнення.

Він дивився на воду.

Наче бачив там своє минуле.

— А тепер?

Тихо спитала Олена.

Назар усміхнувся.

Трохи сумно.

— Тепер я зрозумів, що цього замало.

— Замало?

— Так.

Можна бути успішним.

Можна мати хорошу роботу.

Але якщо поруч немає людей, яких любиш, усе це втрачає сенс.

Серце Олени стиснулося.

Вона мовчала.

Але її очі говорили більше за слова.

— Знаєш, чого я боюся?

Раптом запитав Назар.

Олена похитала головою.

— Боюся одного дня прокинутися і зрозуміти, що не наважився прожити життя так, як хотів.

Його голос став тихішим.

— Що весь час обирав безпечний шлях.

І пропустив щось справді важливе.

Олена відчула дивний біль у грудях.

Наче розуміла його краще, ніж хотіла б.

— Я теж боюся.

Прошепотіла вона.

— Чого?

— Що колись перестану вірити у свої мрії.

Назар подивився на неї.

Довго.

Уважно.

— Не перестанеш.

— Звідки знаєш?

— Бо ти вперта.

Олена засміялася крізь сльози.

— Це комплімент?

— Найбільший.

Вони сміялися.

Потім знову мовчали.

І в цій тиші було щось особливе.

Наче вони поступово ставали ближчими.

Не через красиві слова.

А через чесність.

Сонце майже сховалося за горизонтом.

Навколо стало тихо.

Лише вода лагідно торкалася берега.

— Олено.

Тихо сказав Назар.

— Так?

— Коли напишеш свою першу відому книгу...

Вона усміхнулася.

— Так?

— Не забудь подарувати мені примірник з автографом.

Олена засміялася.

Щиро.

Від усього серця.

— Домовилися.

І того вечора вони ще довго сиділи біля лагуни.

Говорили про майбутнє.

Про мрії.

Про життя.

І вперше ніщо не здавалося страшним.

Наступного дня Олена знову прийшла до лагуни.

Цього разу не сама.

Поруч ішов Назар.

У руках вона тримала свій блокнот.

Той самий, у якому народжувалися нові розділи книги.

— Ти знову будеш писати?

Усміхнувся Назар.

— Якщо прийде натхнення.

— А якщо не прийде?

— Буду дивитися на воду й робити вигляд, що працюю.

Він засміявся.

— Чесна відповідь.

Олена любила такі моменти.

Прості.

Без зайвих слів.

Без драм.

Просто час разом.

Неподалік уже чекали Марта та Артем.

Вони помахали руками.

— Нарешті!

Вигукнула Марта.

— Ми вже думали, що ви заблукали.

— Біля озера важко заблукати.

Відповів Назар.

— Це залежить від людини.

Засміявся Артем.

Кілька годин вони гуляли берегом.

Говорили про навчання.

Про книги.

Про літні плани.

Марта жартувала найбільше.

Артем постійно підхоплював її жарти.

Через це всі сміялися.

Але для Олени найважливішим був не шум розмов.

А короткі моменти поруч із Назаром.

Коли їхні погляди випадково зустрічалися.

Коли він усміхався саме їй.

Коли вона розуміла, що хоче запам'ятати цей день.

Пізніше друзі розклали плед біля води.

Марта щось розповідала.

Артем сперечався про фільми.

Назар слухав.

А Олена дістала блокнот.

— Знову пишеш?

Запитав Назар.

— Лише кілька рядків.

— Можна подивитися?

— Поки ні.

— Чому?

Олена усміхнулася.

— Бо тоді книга закінчиться раніше, ніж я її допишу.

Він засміявся.

А потім став серйознішим.

— Ти справді дуже любиш писати.

— Так.

— Це видно.

Олена опустила очі на сторінку.

І написала:

"Іноді щастя виглядає дуже просто. Як день біля води. Як сміх друзів. Як людина поруч, без якої вже важко уявити своє життя."

Вона швидко закрила блокнот.

Щоб ніхто не побачив.

Сонце повільно схилялося до горизонту.

Вода стала золотистою.

Лагуна ніби світилася зсередини.

— Гарно тут.

Тихо сказала Олена.

— Дуже.

Відповів Назар.

Але дивився не на воду.

А на неї.

І від цього її серце забилося швидше.

Марта щось голосно розповідала Артему.

Навколо лунав сміх.

Але для Олени цей момент був особливим зовсім з іншої причини.

Вона була щаслива.

Спокійно.

По-справжньому.

Без страху.

Без сумнівів.

Просто щаслива.

Над лагуною повільно сідав вечір.

Небо забарвилося у ніжні рожеві й золоті кольори, а вода стала схожою на дзеркало.

Марта й Артем уже попрощалися.

— Не засиджуйтеся тут до ночі, — усміхнулася Марта, підморгнувши Олені.

— Ми недовго, — відповіла вона, трохи ніяковіючи.

Коли друзі пішли, навколо стало незвично тихо.

Чути було лише шелест очерету та легкий плескіт води.

Олена повільно підійшла до дерев'яного містка.

Сіла на його край.

Назар мовчки сів поруч.

Якийсь час вони просто дивилися на лагуну.

Ніхто не поспішав починати розмову.

— Знаєш... — тихо сказала Олена. — Я ніколи не думала, що одна звичайна зустріч може так багато змінити.

Назар усміхнувся.

— Я теж.

— Пам'ятаєш наш перший день?

— Пам'ятаю майже кожну хвилину.

Вона засміялася.

— А я тоді думала, що ти дуже серйозний.

— А тепер?

Олена подивилася на нього.

— Тепер знаю, що ти просто вмієш приховувати свої емоції.

Він опустив очі.

— Не завжди.

Кілька хвилин вони мовчали.

Потім Назар глибоко вдихнув.

— Можна сказати тобі одну річ?

— Можна.

— Я довго намагався переконати себе, що це просто симпатія.

Що все мине.

Що мені потрібно більше думати про роботу, ніж про почуття.

Він гірко всміхнувся.

— Але не вийшло.

Олена відчула, як у грудях швидше забилося серце.

— Чому?

Ледь чутно запитала вона.

Назар подивився їй просто в очі.

— Бо щоразу, коли стається щось хороше, мені хочеться розповісти про це тобі.

Коли важко — теж тобі.

Коли сміюся, думаю, що тобі сподобався б цей жарт.

І тоді я зрозумів…

Він на мить замовк.

— …що закохався.

Очі Олени заблищали.

Вона не стримувала усмішки.

І не стримувала сліз.

— Я так боялася це почути…

Назар розгубився.

— Боялася?

Вона тихо кивнула.

— Бо найбільше боялася, що ти цього ніколи не скажеш.

На її щоці повільно покотилася сльоза.

Назар обережно витер її кінчиками пальців.

— Не плач.

— Це не від суму.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Це від щастя.

Олена несміливо взяла його за руку.

— Мені добре поруч із тобою.

Я можу бути собою.

Не прикидатися сильнішою, ніж є.

Не боятися говорити про свої мрії.

І, здається…

Вона зробила глибокий вдих.

— Я теж тебе кохаю.

Назар на мить заплющив очі.

Наче хотів запам'ятати цю мить назавжди.

Потім ніжно обійняв її.

Вона притулилася до нього.

Не тому, що їй було холодно.

А тому, що саме там почувалася спокійно.

— Давай домовимося.

Тихо сказав Назар.

— Про що?

— Що більше не будемо приховувати свої почуття одне від одного.

Якщо щось радує — скажемо.

Якщо щось болить — теж скажемо.

Олена усміхнулася.

— Домовилися.

— І ще дещо.

— Що?

— Я хочу бути поруч із тобою не тільки в найкращі дні, а й у ті, коли все здається складним.

Олена міцніше стиснула його руку.

— А я хочу бути поруч із тобою.

Завжди.

Над лагуною запалювалися перші вечірні вогні.

Вода тихо колихалася, а легкий вітер приносив запах літніх квітів.

Олена подумала, що деякі моменти не потребують гучних обіцянок.

Достатньо щирих слів.

І людини поруч, яка дивиться на тебе так, ніби ти для неї справді важлива.

Вона знала, що саме цей вечір одного дня обов'язково стане сторінкою її книги.

Сонце повільно ховалося за горизонтом.

Лагуна ставала ще красивішою.

Вода була такою спокійною, що в ній відбивалися небо, хмари й перші вечірні зорі.

Олена стояла на дерев'яному містку, міцно тримаючи в руках келих безалкогольного напою «Блакитна лагуна».

Яскраво-блакитний колір напою майже зливався з кольором води.

Вона усміхнулася.

— Знаєш... Мені здається, саме таким має бути смак літа.

Назар подивився на її келих.

— Гарна назва.

— Саме через цей напій я придумала назву книги.

— Справді?

Олена кивнула.

— Так. Одного разу я замовила безалкогольну «Блакитну лагуну». Подивилася на її колір, потім — на воду перед собою... І в голові народилися перші рядки історії.

Назар уважно слухав.

— Виходить, ця лагуна подарувала тобі не лише спокій, а й мрію.

— Саме так.

Вони повільно йшли берегом.

Ніхто не поспішав.

Хотілося запам'ятати кожну хвилину цього вечора.

Повз пробігли діти, хтось катався на велосипеді, неподалік сміялася молода компанія.

Життя тривало.

Звичайне.

Тепле.

Справжнє.

— Можна поставити тобі одне запитання?

Тихо запитав Назар.

— Звичайно.

— Якщо одного дня твоя книга стане відомою... що ти відчуєш?

Олена замислилася.

— Думаю... вдячність.

— Не гордість?

Вона похитала головою.

— Найбільше я хотіла б, щоб хтось після прочитання сказав: «Ця історія подарувала мені надію».

Для мене це буде важливіше за будь-які нагороди.

Назар усміхнувся.

— Саме тому в тебе все вийде.

Олена відкрила блокнот.

Вітер перегортав сторінки.

Вона взяла ручку й почала писати.

"Є місця, які залишаються з нами назавжди. Не тому, що вони найкрасивіші у світі. А тому, що саме там ми вперше відчули себе по-справжньому щасливими."

Вона перечитала написане й усміхнулася.

— Це буде початок нового розділу.

— Гарний початок.

Назар сів поруч із нею.

Між ними вже не було незручності.

Лише спокій.

І довіра.

Він легенько взяв її за руку.

— Дякую тобі.

Олена здивовано подивилася на нього.

— За що?

— За те, що навчила мене іноді зупинятися.

Дивитися на захід сонця.

Слухати шум води.

І цінувати прості моменти.

Вона тихо засміялася.

— А ти навчив мене не боятися говорити про свої почуття.

Над лагуною запалилися перші ліхтарі.

Їхнє тепле світло відбивалося у воді, створюючи довгі золоті доріжки.

Олена зробила ковток своєї «Блакитної лагуни».

Вона заплющила очі.

Запах свіжого лимона.

Легкий вітер.

Тепло долоні Назара.

Усе це хотілося запам'ятати.

Назавжди.

— Про що думаєш?

Запитав Назар.

Олена усміхнулася.

— Про те, що щастя не завжди приходить голосно.

Іноді воно просто сідає поруч.

Бере тебе за руку.

І мовчить разом із тобою.

Назар ніжно усміхнувся.

— Тоді нехай таких вечорів у нас буде ще багато.

— Обов'язково.

Вони ще довго сиділи біля води.

Розмовляли.

Сміялися.

Будували плани.

І навіть коли сонце остаточно сховалося за горизонтом, їм не хотілося йти.

Бо іноді найцінніші історії народжуються не в гучних пригодах.

А в тихих вечорах поруч із людиною, яка стала для тебе особливою.

Олена ще раз подивилася на лагуну.

І подумала:

"Моя книга тільки починається. І я щаслива, що можу писати її не лише на папері, а й у власному житті."