Раді Вас бачити!

Минуло кілька днів.

Після вечірки життя знову повернулося до звичного ритму.

Лекції.

Конспекти.

Робота.

Книга, яку Олена писала майже щовечора.

Одного ранку її телефон завібрував.

Назар:

"Сьогодні ввечері будь вільна. Я хочу показати тобі одне місце."

Олена усміхнулася.

Вона вже здогадувалася, яке саме.

Сонце повільно хилилося до заходу.

Олена прийшла до лагуни.

Вода була такою ж спокійною, як і того дня, коли вони зустрілися вперше.

Назар уже чекав.

Побачивши її, він усміхнувся.

— Привіт.

— Привіт...

Він зробив кілька кроків назустріч.

— Дякую, що прийшла.

— Я не могла не прийти.

Назар обережно взяв її за руку.

— Ходімо.

Вони повільно пішли знайомою стежкою.

Навколо було тихо.

Лише шум листя й легкий плескіт води.

Через кілька хвилин вони зупинилися біля старої дерев'яної лавки.

Олена тихо засміялася.

— Саме тут...

— Так.

Саме тут усе почалося.

Вона провела рукою по дереву.

— Я пам'ятаю той день.

Я тоді навіть не думала, що ти станеш настільки важливою людиною для мене.

Назар усміхнувся.

— А я пам'ятаю, як хвилювався, перш ніж заговорити з тобою.

Олена здивовано підняла брови.

— Ти?

— Так.

Ти здалася мені дуже серйозною.

— А мені ти — дуже впевненим у собі.

Вони обоє розсміялися.

— Виходить, ми обоє помилялися, — сказала Олена.

— І добре, що помилялися.

Вони сіли на лавку.

Над лагуною кружляли чайки.

Повітря пахло водою й квітами.

Олена поклала голову Назарові на плече.

— Тут так спокійно...

— Саме тому я запросив тебе сюди.

Хотів, щоб ми згадали, із чого все почалося.

Кілька хвилин вони просто мовчали.

Це була тиша, у якій не було незручності.

Лише затишок.

— Знаєш, — тихо сказала Олена, — якби тоді я не прийшла до лагуни, ми могли б ніколи не зустрітися.

Назар лагідно подивився на неї.

— А я вірю, що ми все одно знайшли б одне одного.

Можливо, в університеті.

У бібліотеці.

Чи навіть у кав'ярні.

Бо деякі зустрічі, мабуть, усе одно стаються.

Олена усміхнулася.

— Ти романтик.

— Лише поруч із тобою.

Вона тихо засміялася й міцніше стиснула його руку.

Сонце повільно торкнулося горизонту.

Лагуна засяяла золотавими відблисками.

Олена дивилася на воду й подумала, що саме тут народилася не лише її історія кохання.

Саме тут народилася історія її книги.

І вона була вдячна долі за той випадковий день, який змінив усе. 

Лагуна повільно занурювалася у вечірню тишу.

Небо забарвилося в ніжні рожеві та золоті кольори, а на воді з'явилися перші відблиски місяця.

Олена й Назар неквапливо йшли берегом.

Вони мовчали.

Іноді мовчання говорило набагато більше, ніж довгі розмови.

Олена легенько усміхнулася.

— Пам'ятаєш, як я вперше принесла сюди блокнот?

— Пам'ятаю, — відповів Назар. — Ти тоді так захоплено писала, що навіть не помітила, як почався дощ.

— А ти мовчки став поруч і накрив мене своєю курткою.

Назар засміявся.

— Не міг дозволити, щоб майбутня письменниця застудилася.

Олена тихо штовхнула його плечем.

— Отже, ти вже тоді повірив у мене?

Він навіть не замислювався над відповіддю.

— Так.

З першого дня.

Я бачив, як у тебе світяться очі, коли ти говориш про книги. Так не можна зіграти.

Олена опустила погляд.

Її голос став тихішим.

— Знаєш... Інколи мені страшно.

— Чого саме?

— Що моя книга нікому не сподобається. Що всі мої мрії залишаться лише мріями.

Назар зупинився.

Він обережно взяв її долоні у свої.

— Послухай мене.

Олена підняла очі.

— Я не можу сказати, скільки людей прочитають твою книгу. Але я знаю інше.

— Що?

— Вона буде чесною. А чесні історії завжди знаходять тих, кому вони потрібні.

В очах Олени заблищали сльози.

— Дякую...

— За що?

— За те, що віриш у мене навіть тоді, коли я сама в собі сумніваюся.

Назар лагідно усміхнувся.

— Це і є підтримка.

Вони знову рушили вперед.

Попереду тихо шуміла вода.

— А чого боїшся ти? — запитала Олена.

Назар кілька секунд мовчав.

— Боюся одного.

— Якого?

— Колись настільки захопитися роботою, що ненароком зроблю боляче людині, яку люблю.

Олена зупинилася.

— Ти не зробиш цього.

— Звідки ти знаєш?

Вона усміхнулася.

— Бо ти завжди повертаєшся до мене. Навіть після найважчих днів.

Назар ніжно обійняв її.

— Обіцяю, що завжди знаходитиму для нас час.

Олена поклала голову йому на груди.

— А я обіцяю бути поруч. І в хороші дні, і в складні.

Вони стояли біля лагуни, слухаючи тихий плескіт води.

Місяць уже піднявся над деревами.

Олена подивилася на зоряне небо й тихо сказала:

— Знаєш... Якщо колись читачі запитають мене, звідки народилася ця історія, я відповім просто.

Назар усміхнувся.

— І що ж ти скажеш?

Вона поглянула на лагуну, а потім знову на нього.

— Що вона народилася тут. І почалася з людини, яка одного разу просто підійшла до мене й сказала: «Привіт». А далі змінила все моє життя.

Назар усміхнувся й ніжно поцілував її в чоло.

Навколо панувала тиша.

Та для них вона була наповнена любов'ю. 

Над лагуною вже запанував вечір.

Вода стала темно-синьою, а на її поверхні сріблився місяць.

Олена й Назар повільно йшли знайомою стежкою.

Їхні руки були переплетені.

Ніхто не поспішав порушувати тишу.

Раптом Назар зупинився.

— Олено...

Вона підняла на нього очі.

— Так?

Він помітно хвилювався.

Вона вперше бачила його таким.

— Щось сталося?

Назар тихо усміхнувся.

— Навпаки.

Мені здається, саме зараз усе стає на свої місця.

Олена уважно слухала.

— Пам'ятаєш, коли ми вперше зустрілися тут?

— Пам'ятаю.

— Тоді я навіть не здогадувався, що одного дня саме ти станеш людиною, без якої я вже не уявлятиму свого життя.

На очах Олени з'явилися сльози.

Вона мовчала.

Назар зробив глибокий вдих.

— Ти навчила мене радіти простим речам.

Чекати повідомлення.

Посміхатися без причини.

Мріяти.

І вірити, що кохання справді існує.

Олена тихо прошепотіла:

— Назаре...

Він дістав із кишені маленьку оксамитову коробочку.

Олена завмерла.

Її серце забилося так швидко, що вона майже не чула нічого навколо.

Назар відкрив коробочку.

У ній була витончена каблучка.

Він став перед нею на одне коліно.

— Олено...

Я не знаю, що чекає нас через десять, двадцять чи п'ятдесят років.

Але знаю одне.

Я хочу зустрічати кожен новий день поруч із тобою.

Хочу підтримувати тебе.

Радіти твоїм успіхам.

Читати кожну нову книгу, яку ти напишеш.

І бути людиною, до якої ти завжди повертатимешся.

Він подивився їй просто в очі.

— Чи станеш ти моєю дружиною?

Олена вже не стримувала сліз.

Вона прикрила долонею губи.

Кілька секунд не могла вимовити жодного слова.

Потім опустилася навколішки поруч із ним.

Усміхаючись крізь сльози, вона прошепотіла:

— Так...

Її голос затремтів.

— Так, Назаре.

З усім серцем — так.

Назар обережно одягнув каблучку на її палець.

Потім ніжно обійняв її.

Олена сховала обличчя в нього на плечі.

— Я така щаслива...

— І я.

Він поцілував її.

Довго.

Ніжно.

Так, ніби весь світ на мить перестав існувати.

Навколо була лише лагуна.

Шум води.

Зоряне небо.

І двоє людей, які знайшли одне одного.

Десь удалині почувся легкий вітер.

Олена усміхнулася.

— Знаєш...

— Що?

Вона подивилася на каблучку, а потім знову на Назара.

— Це найкрасивіший розділ нашої історії.

Назар усміхнувся.

— Ні.

Це лише кінець першої книги.

А попереду — усе наше життя.

Вони знову взялися за руки й повільно пішли вздовж лагуни, знаючи, що найважливіша історія тепер писатиметься не на сторінках книги, а в їхньому спільному житті. 

Вечір уже остаточно огорнув лагуну.

Назар і Олена, тримаючись за руки, повільно йшли знайомою стежкою. Каблучка на пальці Олени тихо виблискувала у світлі ліхтарів. Вона час від часу дивилася на неї й не могла повірити, що це відбувається насправді.

— Про що думаєш? — лагідно запитав Назар.

Олена усміхнулася крізь сльози.

— Про те, що ще вчора я писала про кохання в книзі. А сьогодні сама живу цією історією.

Назар ніжно поцілував її в руку.

— І це лише початок.

Раптом попереду з'явилися знайомі силуети.

Олена здивовано зупинилася.

— Мамо?.. Тату?..

Поруч стояли її батьки. Біля них були Марта, Артем, хрещена Назара та кілька найближчих друзів.

— Ви... тут? — тихо запитала Олена.

Мама усміхнулася, а в її очах блищали сльози.

— Назар запросив нас.

Олена здивовано подивилася на нього.

— Ти все це організував?

Він трохи ніяково усміхнувся.

— Хотів, щоб у цей момент поруч були найдорожчі люди.

Мама підійшла до доньки й міцно обійняла її.

— Доню... Я давно не бачила тебе такою щасливою.

Олена вже не стримувала сліз.

— Мам...

Тато поклав руку їй на плече.

— Бережіть одне одного. Стосунки будуються не лише на красивих словах, а й на довірі, повазі та щоденній підтримці.

Назар серйозно кивнув.

— Обіцяю.

Тато простягнув йому руку.

— Тоді бережи мою доньку.

Назар міцно потиснув її.

— Берегтиму.

Хрещена Назара усміхнулася.

— А ти, Олено, не забувай берегти його. Любов — це коли назустріч ідуть обоє.

Олена кивнула.

— Обіцяю.

Марта не витримала першою.

Вона підбігла до подруги й міцно обійняла її.

— Я така рада за тебе!

Олена засміялася крізь сльози.

— Дякую...

Артем усміхнувся Назарові.

— Друже, тепер у тебе попереду найважливіша пригода.

— Я знаю, — відповів Назар. — І хочу пройти її саме з Оленою.

Усі навколо усміхнулися.

Над лагуною запанувала тиша.

Не незручна.

А тепла.

Така, у якій кожен відчував: сьогодні народилася нова сімейна історія.

Олена підняла очі до зоряного неба, потім подивилася на Назара.

Вона зрозуміла, що її найбільша мрія здійснилася не лише тому, що вона знайшла кохання.

А тому, що поруч були люди, які щиро бажали їм щастя.

Вона міцніше стиснула долоню Назара.

І вони разом зробили ще один крок уперед — назустріч своєму майбутньому. 

Після теплої зустрічі всі ще довго не розходилися.

Біля лагуни лунали розмови, сміх і тихий шум води.

Марта підійшла до Олени й обережно взяла її за руку.

— Ну що, пані письменнице, тепер твоя історія має найщасливіший розділ?

Олена усміхнулася.

— Майже. Залишилося написати останні сторінки.

— Я знала, що ти це зробиш, — сказала Марта й міцно обійняла подругу. — Пам'ятаєш, як ти боялася навіть показати мені перший розділ?

Олена засміялася.

— Пам'ятаю. Мені тоді здавалося, що він нікому не сподобається.

— А я тоді сказала: «Одного дня цю книгу читатимуть багато людей».

— І ти мала рацію.

Неподалік до них підійшла мама Назара.

Вона тепло усміхнулася Олені.

— Нарешті ми можемо спокійно познайомитися.

Олена трохи ніяково простягнула руку.

— Дуже приємно.

Але мама Назара лише похитала головою й міцно обійняла її.

— Рада, що саме ти зробила мого сина щасливим.

На очах Олени знову заблищали сльози.

— Дякую... Для мене це дуже важливо.

Жінка лагідно поправила пасмо її волосся.

— Назар багато розповідав про тебе. Про те, як ти любиш книги, як ніколи не здаєшся і як вмієш підтримати. Я зрозуміла, чому він покохав тебе.

Олена усміхнулася.

— Я теж дуже його люблю.

Мама Назара кивнула.

— Це видно без слів.

У цей момент Назар і Артем повернулися до них із гарячим чаєм.

— Про що така серйозна розмова? — усміхнувся Назар.

Марта підморгнула.

— Про те, яка в тебе чудова наречена.

— І який у мене чудовий син, — із посмішкою додала його мама.

Назар засміявся.

— Тоді мені дуже пощастило.

Він підійшов до Олени й узяв її за руку.

— А мені — найбільше, — тихо відповіла вона.

Пізніше, коли всі почали прощатися, Олена відкрила свій блокнот.

На чистій сторінці вона повільно написала:

«Лагуна між нами»

Автор: олена мо

Нижче з'явилися останні рядки рукопису:

«Ця історія народилася біля тихої лагуни. Але насправді вона — про людей, які навчилися довіряти, підтримувати й любити. Бо саме любов робить будь-яке місце домом.»

Олена закрила блокнот і притиснула його до серця.

Назар усміхнувся.

— Закінчила?

Вона кивнула.

— Так. Моя перша книга завершена.

— І я впевнений, що це лише початок.

Олена подивилася на нього.

— Так. Попереду ще багато історій. Але ця... назавжди залишиться моєю найулюбленішою. 

Над лагуною повільно сходило сонце.

Новий день був тихим і теплим.

Легкий вітер торкався води, залишаючи на її поверхні маленькі хвилі.

Саме тут усе почалося.

І саме сюди Олена й Назар повернулися ще раз.

Без гучної музики.

Без свят.

Лише вдвох.

Олена сіла на знайому дерев'яну лавку.

Назар опустився поруч.

Деякий час вони просто дивилися на лагуну.

— Пам'ятаєш? — тихо запитала Олена.

— Кожну мить.

— Я тоді навіть не знала твого імені.

— А я не знав, що колись ти станеш моєю нареченою.

Вони усміхнулися.

Олена відкрила свій блокнот.

На останній сторінці був напис:

Кінець.

Вона закрила його й поклала поруч.

— Знаєш, — сказала вона, — коли я починала писати цю книгу, думала, що вигадую історію.

— А тепер?

— Тепер розумію, що найкращі історії народжуються в житті.

Назар ніжно взяв її за руку.

— І я радий, що став частиною твоєї.

Олена поклала голову йому на плече.

— Не частиною.

Ти став моєю історією.

Назар усміхнувся.

— А ти — моїм домом.

Він обережно поцілував її.

Ніжно.

Спокійно.

Так, ніби цей поцілунок став початком нового розділу їхнього життя.

Вони ще довго сиділи біля лагуни.

Попереду було багато мрій.

Нова квартира.

Закінчення університету.

Весілля.

Нові книги.

Нові світанки.

І нові спільні спогади.

Олена ще раз поглянула на лагуну.

Саме це місце подарувало їй кохання.

Саме тут вона знайшла натхнення.

Саме тут зрозуміла, що іноді одна випадкова зустріч може змінити все життя.

Вона міцніше стиснула долоню Назара.

Вони підвелися й повільно пішли знайомою стежкою.

Не озираючись назад.

Бо їхнє майбутнє чекало попереду.

Епілог

Через рік на полиці книгарні з'явилася нова книга.

На обкладинці було написано:

«Лагуна між нами»

Автор — Олена Мо

Олена усміхнулася, тримаючи перший надрукований примірник.

Назар стояв поруч.

— Пишаєшся?

Вона кивнула.

— Дуже.

— А я пишаюся тобою.

Він обійняв її за плечі.

Олена відкрила першу сторінку.

Там була присвята:

«Для людини, яка одного разу випадково з'явилася біля лагуни й назавжди змінила моє життя. Дякую, що повірив у мене. З любов'ю.»

Вона закрила книгу.

Поглянула на Назара.

І вони разом усміхнулися.

Бо зрозуміли одну просту істину:

Іноді найкращі історії не закінчуються словами «Кінець». Вони лише починають нове життя.

Кінець роману «Лагуна між нами».