Раді Вас бачити!

Минуло кілька днів.

Навчання ставало дедалі напруженішим.

Назар майже весь час проводив в університеті. Лекції, перевірка робіт, зустрічі з колегами — здавалося, його день розписаний по хвилинах.

Він написав Олені ще зранку:

"Пробач, сьогодні знову затримаюся. Дуже хотів би побачитися, але не встигну."

Олена прочитала повідомлення кілька разів.

Вона не образилася.

Розуміла.

Та від цього не перестала сумувати.

У кімнаті було тихо.

На столі лежав блокнот, але сьогодні не писалося.

Олена підійшла до вікна.

За склом вирувало місто.

Хтось поспішав у своїх справах.

Хтось сміявся.

А їй раптом стало самотньо.

— Не можна весь вечір сидіти вдома, — тихо сказала вона сама собі.

Саме в цю мить задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім'я Марти.

— Привіт! — весело сказала Марта. — Чим займаєшся?

— Нічим.

— Ось саме. Це потрібно виправляти.

Олена усміхнулася.

— І як ти це збираєшся зробити?

— У нас сьогодні вечірка. Жива музика, танці, гарна компанія. Поїхали зі мною.

— Марто, я не в настрої.

— Саме тому тобі й потрібно поїхати.

Олена мовчала.

— Послухай, — уже спокійніше сказала Марта. — Не тому, що треба когось забути чи комусь щось довести. А тому, що ти заслуговуєш на гарний вечір. Просто відпочинь.

Ці слова зачепили її.

Марта мала рацію.

Іноді потрібно дозволити собі просто жити.

За годину Олена відкрила шафу.

Її погляд зупинився на темно-синій сукні.

Вона давно чекала особливого моменту.

Олена обережно зняла її з плічка.

М'яка тканина красиво переливалася на світлі.

Коли вона вдягнула сукню, то на мить завмерла перед дзеркалом.

Темно-синій колір підкреслював її очі.

Легкі хвилі волосся спадали на плечі.

Вона посміхнулася.

Не тому, що хотіла когось вразити.

А тому, що вперше за кілька днів знову відчула себе красивою.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від Назара.

"Сподіваюся, у тебе сьогодні буде гарний вечір. Бережи себе."

Олена мимоволі усміхнулася.

Швидко надрукувала відповідь:

"І ти бережи себе. Не працюй до ночі."

Вона ще кілька секунд дивилася на екран.

Потім вимкнула телефон, взяла маленьку сумочку й вийшла з дому.

Попереду був вечір, який вона не планувала.

І ще не здогадувалася, що він подарує їй нові емоції.

Двері під'їзду тихо зачинилися за Оленою.

На вулиці вже починався теплий літній вечір.

Повітря пахло квітами після короткого дощу.

Ліхтарі один за одним запалювалися вздовж дороги.

За кілька хвилин біля будинку зупинилося таксі.

За кермом сиділа Марта.

Вона опустила скло й усміхнулася.

— Ну що, красуне, готова?

Олена засміялася.

— Ти коли встигла отримати права?

— Не я. Це брат дав машину на вечір.

— Тепер зрозуміло.

Олена сіла поруч.

Марта уважно подивилася на подругу й на кілька секунд замовкла.

— Що?

— Ти сьогодні неймовірно гарна.

Олена ніяково поправила волосся.

— Думаєш?

— Я не думаю. Я це бачу.

Темно-синя сукня красиво переливалася у світлі вечірнього міста.

Марта усміхнулася.

— Здається, сьогодні всі звертатимуть на тебе увагу.

Олена лише похитала головою.

— Я прийшла не за цим.

— Знаю.

— Я просто хочу трохи перестати сумувати.

Марта на мить стала серйозною.

Вона простягнула руку й легенько стиснула долоню подруги.

— Іноді найкращі ліки — це люди, які поруч.

Не треба весь час бути сильною.

Можна просто дозволити собі відпочити.

Олена вдячно усміхнулася.

— Дякую, що не залишаєш мене саму.

— Для цього й існують друзі.

Машина повільно рушила.

За вікном миготіли вогні міста.

Лунала тиха музика.

Олена дивилася на знайомі вулиці й відчувала, що важкий настрій потроху відступає.

Попереду світилися вогні заміського ресторану, де мала відбутися вечірка.

Біля входу вже збиралися студенти, лунали сміх і музика.

Марта вимкнула двигун.

— Готова?

Олена зробила глибокий вдих.

На її обличчі з'явилася щира усмішка.

— Готова.

Вони разом вийшли з машини й попрямували до святково прикрашеної зали, навіть не підозрюючи, що цей вечір запам'ятається їм надовго.

Музика була чутна ще біля входу.

Легкі вогники прикрашали терасу, а всередині панувала тепла атмосфера. Хтось танцював, хтось фотографувався, інші сиділи за столиками й жваво розмовляли.

Олена на мить зупинилася.

— Красиво тут...

Марта усміхнулася.

— Казала ж тобі. Ходімо.

Щойно вони зайшли до зали, їх зустріла жива музика. Невеликий гурт виконував сучасні українські пісні, і багато гостей підспівували.

Олена відчула, як настрій повільно змінюється.

Вона вже не думала про самотній вечір удома.

Не думала про сум.

Лише насолоджувалася моментом.

— Ходімо щось вип'ємо.

Запропонувала Марта.

На барній стійці стояли різнокольорові безалкогольні коктейлі.

Погляд Олени одразу впав на знайомий блакитний напій.

— Мені, будь ласка, «Блакитну лагуну».

Бармен усміхнувся й за кілька хвилин поставив перед нею високий келих із яскраво-блакитним напоєм, кубиками льоду, лимоном і соломинкою.

Олена зробила маленький ковток.

— Смакує?

Запитала Марта.

— Дуже.

І чомусь одразу згадалася лагуна, теплий вечір і Назар.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Ти знову думаєш про нього?

Тихо запитала Марта.

Олена не стала заперечувати.

— Так...

— Сумуєш?

— Трохи.

Але я знаю, що він зараз займається своєю справою. І я пишаюся ним.

Марта обійняла подругу за плечі.

— Він теж був би радий бачити, що ти сьогодні усміхаєшся.

У цей момент ведучий вечора запросив усіх ближче до танцювального майданчика.

Світло стало м'якшим.

Музика змінилася.

Олена глибоко вдихнула.

Попереду був вечір, який лише починався.

Музика лунала все голосніше.

Вечірка вже давно почалася.

Під стелею мерехтіли сотні маленьких лампочок, що нагадували зоряне небо. У великій залі панувала легка й невимушена атмосфера. Хтось танцював, хтось сміявся, інші знайомилися або фотографувалися на пам'ять.

Олена повільно озирнулася.

— Тут так багато людей…

— І всі прийшли просто добре провести вечір, — усміхнулася Марта. — Тож розслабся.

Олена кивнула.

Вона давно не бувала на таких заходах.

Спочатку почувалася трохи скуто.

Але з кожною хвилиною напруга зникала.

Подруги сіли за невеликий столик біля панорамного вікна.

Звідси відкривався гарний краєвид на вечірнє місто.

Ліхтарі світилися золотими вогниками, а автомобілі залишали за собою довгі смуги світла.

— Гарно, правда? — запитала Марта.

— Дуже.

Олена на кілька секунд замовкла.

Потім тихо додала:

— Знаєш... ще вранці я була впевнена, що проведу цей вечір удома.

— І сумуватимеш.

— Так.

— Добре, що цього не сталося.

Олена усміхнулася.

— Дякую тобі.

— За що?

— За те, що іноді ти приймаєш рішення замість мене.

Марта засміялася.

— Хтось же має це робити.

За мить до них підійшов офіціант.

— Що будете замовляти?

— Мені, будь ласка, безалкогольну «Блакитну лагуну», — сказала Олена.

— А мені апельсиновий лимонад, — додала Марта.

За кілька хвилин на столі стояли два красиві напої.

Олена взяла до рук високий келих.

Блакитний колір напою одразу нагадав їй лагуну.

І той вечір.

І розмову з Назаром.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Знову він? — лагідно запитала Марта.

Олена тихо засміялася.

— Невже так помітно?

— Дуже.

— Я просто... скучила.

— Це нормально.

Марта зробила ковток лимонаду.

— Коли людина стає для тебе важливою, її починає не вистачати навіть після одного дня.

Олена опустила очі.

— Саме так я зараз і почуваюся.

На сцені почала виступати музична група.

Зал наповнився живою музикою.

Декілька пар одразу вийшли танцювати.

Інші плескали в долоні в такт.

Марта піднялася зі стільця.

— Ходімо ближче.

— Я не дуже люблю бути в центрі уваги.

— І не треба. Просто послухаємо.

Вони підійшли до сцени.

Олена відчула, як музика ніби огортає весь зал.

Вона заплющила очі лише на мить.

І несподівано зрозуміла, що їй стало легко.

Наче всі тривоги залишилися десь далеко.

— Усміхаєшся.

— Так.

— Нарешті.

Марта ніжно штовхнула її плечем.

— Саме такою я люблю тебе бачити.

Олена обійняла подругу.

— Дякую.

— За що тепер?

— За дружбу.

Марта усміхнулася.

— Це назавжди.

Раптом телефон Олени тихо завібрував.

Вона дістала його із сумочки.

На екрані було коротке повідомлення від Назара.

"Сподіваюся, вечір проходить добре. Усміхайся. Тобі це дуже пасує."

Олена затримала погляд на цих словах.

Її серце зігрілося.

Вона швидко відповіла:

"Дякую. Уже усміхаюся."

За кілька секунд прийшла відповідь:

"Я радий."

Олена сховала телефон.

І цього разу її усмішка була ще щирішою.

Музика стала голоснішою.

Ведучий запросив усіх ближче до сцени.

— Дорогі друзі! Попереду на вас чекає особлива частина вечора. Ми підготували кілька сюрпризів, конкурси й повільний танець для всіх охочих.

У залі пролунали оплески.

Марта з цікавістю подивилася на сцену.

— Здається, найцікавіше тільки починається.

Олена теж подивилася вперед.

Вона ще не знала, що цей вечір подарує їй зустріч, якої вона зовсім не чекала.

І саме вона змінить увесь хід цього вечора.

Тим часом у Назара…

Університет майже спорожнів.

Коридори, які вдень були наповнені студентськими голосами, тепер стояли тихі.

У більшості аудиторій уже погасло світло.

Лише в одному кабінеті ще горіла настільна лампа.

Назар сидів за столом.

Перед ним лежали роботи студентів, відкритий ноутбук і чашка кави, яка давно охолола.

Він перевірив ще одну роботу, поставив оцінку й потер втомлені очі.

— На сьогодні досить… — тихо промовив він сам до себе.

Телефон завібрував.

Назар одразу взяв його до рук.

Повідомлення від Олени.

"Дякую. Уже усміхаюся."

Він мимоволі теж усміхнувся.

Цього короткого повідомлення вистачило, щоб після довгого дня стало трохи легше.

Він набрав відповідь:

"Я радий. Гарного вечора. Потім розкажеш, як усе минуло."

Назар відклав телефон і підійшов до великого вікна.

Над містом уже запалилися вогні.

Він подумав про Олену.

Уявив, як вона зараз сміється з Мартою, слухає музику й хоча б на кілька годин забула про всі переживання.

Від цієї думки стало спокійніше.

— Ти зараз щаслива… і це головне, — тихо сказав він.

У двері кабінету постукали.

— Можна?

На порозі стояв Артем.

— Ти ще тут?

Назар усміхнувся.

— Як бачиш.

Артем похитав головою.

— Університет уже майже закривається, а ти досі працюєш.

Назар склав документи в папку.

— Уже закінчую.

— Тоді ходімо. Треба хоч іноді відпочивати.

Назар ще раз глянув на телефон.

На екрані світилася фотографія, яку вони з Оленою зробили біля лагуни кілька днів тому.

Він ледь усміхнувся.

— Так… мабуть, ти маєш рацію.

Вони разом вийшли з кабінету, навіть не здогадуючись, що цей вечір ще піднесе несподівані події.

Нічне місто дедалі більше оживало.

У залі стало ще людніше.

Лунала музика, люди сміялися, фотографувалися, знайомилися.

Олена стояла біля великого панорамного вікна.

У руках вона тримала келих своєї улюбленої безалкогольної «Блакитної лагуни».

Вона дивилася на блакитний напій і мимоволі усміхнулася.

— Знову про свою книгу? — тихо запитала Марта, підійшовши поруч.

— Мабуть...

— Уже придумала новий розділ?

Олена кивнула.

— Не весь. Лише кілька рядків.

Вона відкрила нотатник у телефоні й швидко написала:

"Навіть коли між двома людьми тиша, це не означає, що між ними зникли почуття. Іноді саме мовчання говорить голосніше за слова."

Марта прочитала й тепло усміхнулася.

— Красиво.

— Думаєш?

— Я впевнена.

Одного дня я куплю твою книгу.

Не тому, що ми подруги.

А тому, що вона буде справжньою.

В очах Олени з'явився блиск.

— Дякую...

У цей момент ведучий запросив гостей на невелику гру-знайомство.

Усі почали збиратися ближче до сцени.

Марта легенько взяла Олену за руку.

— Ходімо.

— Я соромлюся.

— Я поруч.

Разом не страшно.

Олена тихо засміялася.

— Добре.

Тим часом Назар із Артемом уже вийшли з університету.

Нічне повітря було прохолодним.

Артем уважно подивився на друга.

— Ти весь вечір думаєш про Олену?

Назар навіть не став заперечувати.

— Так.

— Подзвони їй.

— Ні.

— Чому?

Назар подивився на освітлені вулиці міста.

— Вона зараз відпочиває з друзями.

Не хочу заважати.

Нехай сьогодні просто буде щасливою.

Артем усміхнувся.

— Саме за це вона тебе й любить.

Назар нічого не відповів.

Лише тихо посміхнувся.

У цей самий момент телефон Олени знову засвітився.

Вона відкрила повідомлення.

"Сподіваюся, вечір проходить добре. Бережи себе."

На її обличчі з'явилася щаслива усмішка.

Вона швидко надрукувала відповідь:

"Усе добре. Дякую, що навіть у найзайнятіший день знаходиш час написати мені."

Повідомлення було доставлене.

Олена сховала телефон до сумочки.

Її серце було спокійним.

Вона знала: навіть якщо сьогодні вони не поруч, між ними залишився той невидимий зв'язок, який не зникає через відстань чи зайнятість.

Раптом ведучий вечора голосно промовив у мікрофон:

— А зараз на нас чекає особливий сюрприз! За кілька хвилин до нас приєднається ще один гість, який зовсім не планував сьогодні тут опинитися...

Гості зааплодували.

Олена з цікавістю повернулася до входу.

Вона ще не знала, хто зараз відчинить двері.

Але серце чомусь забилося швидше.

У залі стало тихіше.

Ведучий усміхнувся й узяв мікрофон.

— Друзі, давайте гучними оплесками привітаємо наших гостей, які щойно приєдналися до вечора!

Усі повернулися до входу.

Двері повільно відчинилися.

До зали зайшли Назар і Артем.

Назар був у темно-синій сорочці та чорних брюках. Він трохи розгублено оглядав зал, ніби зовсім не очікував опинитися в центрі уваги.

Олена завмерла.

На мить їй здалося, що це сон.

— Назар... — ледь чутно прошепотіла вона.

Він підняв очі.

Їхні погляди зустрілися.

У його очах одразу з'явилася тепла усмішка.

— Олено...

Вона більше не думала.

Не аналізувала.

Не стримувала себе.

Просто побігла до нього.

— Олено! — усміхнулася Марта й побігла слідом.

Назар теж зробив кілька швидких кроків назустріч.

За мить вони опинилися поруч.

Олена міцно обійняла його.

Так, ніби не бачила дуже давно.

— Я так рада, що ти прийшов...

Її голос трохи тремтів.

Назар ніжно обійняв її у відповідь.

— Я теж радий тебе бачити.

Він відступив лише на мить, щоб подивитися їй в очі.

— Ти сьогодні неймовірно красива.

Олена почервоніла.

— Дякую...

Не встигла вона нічого більше сказати, як Назар ніжно торкнувся її щоки.

І легко поцілував у губи.

Коротко.

Ніжно.

Щиро.

Коли вони відступили один від одного, у залі пролунали оплески.

Марта широко усміхалася.

Артем тихо засміявся, дивлячись на друга.

Ведучий, не стримавши усмішки, сказав у мікрофон:

— Схоже, ми щойно стали свідками найромантичнішої зустрічі цього вечора!

Гості знову зааплодували.

Олена сховала обличчя на плечі Назара, сором'язливо сміючись.

Він тихо прошепотів їй:

— Тепер цей вечір точно став особливим.

І вона лише кивнула.

Бо знала — він мав рацію.

Назар і Олена ще стояли, обійнявши одне одного.

Навколо лунала музика.

Гості усміхалися, а дехто навіть тихенько аплодував.

Саме в цей момент до Назара швидким кроком підійшла незнайома дівчина.

Вона широко усміхнулася.

— Назаре! Привіт! Стільки років не бачились!

Вона вже хотіла обійняти його.

Але Назар зробив крок назад.

— Привіт, — спокійно відповів він.

Дівчина здивовано подивилася на Олену.

Потім усміхнулася й сказала:

— Та відсунь Олену. Твоя дівчина ж не стіна, вона відпустить.

Олена спокійно подивилася на неї.

На її обличчі не було злості.

Лише впевненість.

— Я не стіна, — тихо сказала вона. — Чому ти так вирішила?

Дівчина трохи розгубилася.

— Ну... а ти хто тут така?

На кілька секунд запала тиша.

Олена не відвела погляду.

Вона навіть ледь усміхнулася.

— А може, я його дівчина?

Дівчина мовчала.

— А може, майбутня дружина?

У залі стало зовсім тихо.

Олена продовжила вже спокійніше:

— А може, людина, з якою він мріє створити сім'ю? Мати його майбутніх дітей? Хто знає…

Назар здивовано подивився на Олену.

У його очах з'явилися тепло й захоплення.

Незнайома дівчина почервоніла.

— Я… я не знала. Вибачте.

Назар спокійно поклав руку на плече Олени.

— Дозволь представити.

Він усміхнувся.

— Це Олена. Найважливіша людина в моєму житті.

Олена відчула, як її серце забилося швидше.

Дівчина щиро кивнула.

— Приємно познайомитися. Перепрошую, якщо образила.

— Нічого страшного, — відповіла Олена вже з усмішкою. — Такі непорозуміння трапляються.

Напруга одразу зникла.

Артем тихо видихнув.

— Ну все, тепер можна спокійно продовжувати вечір.

Марта засміялася.

— Так, без нових драм хоча б найближчі п'ять хвилин.

Усі розсміялися.

І атмосфера вечора знову стала легкою та теплою.

Поки всі знову почали розмовляти, Назар не міг відвести погляду від Олени.

Вона стояла поруч у темно-синій сукні, яка м'яко переливалася у світлі вечірніх ламп.

Її волосся спадало на плечі легкими хвилями.

На обличчі ще залишався рум'янець після поцілунку.

Назар подумав:

"Невже це та сама дівчина, яку я випадково зустрів? Як же сильно вона змінила моє життя…"

Він ледь усміхнувся.

Йому не хотілося дивитися ні на кого іншого.

Лише на неї.

Олена помітила його погляд.

— Що? — тихо запитала вона.

— Нічого.

— Не «нічого». Ти вже хвилину мовчки дивишся на мене.

Назар усміхнувся ще ширше.

— Просто думаю, що ти сьогодні неймовірно красива.

Олена ніяково опустила очі.

— Знову змушуєш мене червоніти.

Саме в цей момент Артем тихенько нахилився до Марти й, усміхаючись, прошепотів:

— Ого... Яка ж вона красуня.

Марта миттєво легенько штовхнула його ліктем у бік.

— Гей!

Артем здивовано подивився на неї.

— Що?

— Яка ще «красуня»? А хто тут тоді найгарніша?

Він засміявся.

— Та я ж просто зробив комплімент.

Марта схрестила руки на грудях, удаючи образу.

— А мені?

Артем одразу взяв її за руку.

— Для мене ти найгарніша. А Олена просто сьогодні дуже елегантна.

Марта ще кілька секунд намагалася виглядати суворою.

Потім не витримала й засміялася.

— От тепер правильна відповідь.

Назар і Олена, почувши їхню розмову, теж розсміялися.

Напруга остаточно зникла.

Ведучий узяв мікрофон.

— Бачу, сьогодні вечір подарував не лише гарний настрій, а й багато щирих усмішок. А зараз запрошую всіх на танцювальний майданчик! Попереду — повільний танець.

У залі стало тихіше.

Перші пари вже виходили до центру.

Назар подивився на Олену й простягнув їй руку.

— Потанцюємо?

Олена тепло усміхнулася.

— Із задоволенням.

У залі повільно згасло яскраве світло.

Залишилися лише теплі золоті вогники, що прикрашали сцену.

Ведучий усміхнувся й промовив у мікрофон:

— А зараз настав час танцю, який об'єднує серця. Запрошуємо всіх закоханих на вальс.

Перші ноти ніжної мелодії наповнили зал.

Пари одна за одною виходили на танцювальний майданчик.

Назар мовчки простягнув Олені руку.

— Дозволиш?

Олена подивилася йому в очі.

У них було стільки тепла, що вона навіть не намагалася приховати усмішку.

— Так.

Вона поклала свою долоню в його.

Назар обережно притягнув її ближче.

Одну руку поклав їй на талію.

Іншу ніжно тримав у своїй.

Перші кроки були трохи несміливими.

Олена тихо засміялася.

— Я боюся наступити тобі на ногу.

— Тоді я просто міцніше триматиму тебе.

— Це чесно?

— Дуже.

Вона поклала голову йому на плече.

Навколо кружляли інші пари.

Але для них двох весь світ ніби розчинився.

Залишилися лише музика.

Тепло.

І серцебиття, яке вони відчували одне через одного.

— Знаєш... — тихо промовив Назар.

— Що?

— Коли я побачив тебе сьогодні біля входу... зрозумів, як сильно скучив.

Олена заплющила очі.

— Я теж.

Мені не вистачало тебе весь день.

Назар усміхнувся.

— Обіцяю, наступного разу знайду більше часу для нас.

— Не обіцяй неможливого.

Просто будь поруч, коли зможеш.

Для мене цього достатньо.

Він ніжно поцілував її в чоло.

— Дякую, що розумієш мене.

— Бо кохаю.

Ці слова прозвучали майже пошепки.

Але Назар почув їх.

І його усмішка стала ще теплішою.

Наприкінці мелодії він легко нахилився й ніжно поцілував Олену.

У залі знову пролунали оплески.

Ведучий засміявся.

— Схоже, сьогодні народилася ще одна красива історія кохання. Побажаємо їм щастя!

Гості підтримали його гучними оплесками.

Олена, трохи ніяковіючи, усміхнулася.

Вона міцніше стиснула долоню Назара.

Він відповів таким самим легким стисканням.

І в цей момент обидва зрозуміли:

цей вечір вони пам'ятатимуть дуже довго.

Повільний вальс закінчився.

У залі знову заграла жвава музика.

Гості поверталися до своїх столиків, хтось замовляв напої, хтось фотографувався.

Назар і Олена не поспішали відпускати руки одне одного.

— Можемо вийти на терасу? — тихо запитав Назар.

— Звичайно.

Вони вийшли надвір.

Теплий вечір огортав місто. Легкий вітерець ворушив листя дерев, а вдалині мерехтіли вогні.

Олена сперлася на поручні тераси.

— Тут набагато тихіше.

— Саме тому я й запросив тебе сюди.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Це мовчання не було незручним.

Навпаки — воно дарувало спокій.

— Я скучив, — першим порушив тишу Назар.

Олена усміхнулася.

— Ми не бачилися лише один день.

— А мені здалося, ніби минув тиждень.

Вона тихо засміялася.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшую.

Вона опустила очі.

— Я теж сумувала.

Назар ніжно взяв її за руку.

— Дякую, що розумієш мою роботу.

— Я знаю, що університет зараз потребує багато твого часу.

— Але я не хочу, щоб через це ти почувалася самотньою.

Олена похитала головою.

— Поки ми чесні одне з одним, я не боюся.

Назар уважно подивився на неї.

— Саме за це я тебе ціную.

Раптом за їхніми спинами почувся знайомий жіночий голос:

— Назаре?

Він озирнувся.

На терасу вийшла елегантна жінка років п'ятдесяти.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Хрещена? — здивовано сказав Назар.

— Так. Не очікував мене тут?

Він обійняв її.

— Зовсім ні.

Жінка перевела погляд на Олену.

— А це, мабуть, та сама дівчина, про яку ти говорив?

Назар усміхнувся.

— Так.

Він лагідно подивився на Олену.

— Познайомся. Це моя хрещена мама.

Олена трохи ніяково усміхнулася.

— Дуже приємно з вами познайомитися.

Хрещена простягнула їй руку.

— І мені, Олено. Нарешті побачила дівчину, яка змушує Назара так щиро усміхатися.

Олена відчула, як її щоки знову стали теплими.

Хрещена тихо засміялася.

— Не хвилюйся. Я давно не бачила його таким щасливим.

Вона з усмішкою подивилася на них обох.

— Бережіть одне одного. Справжні почуття — це велика цінність.

Назар міцніше стиснув долоню Олени.

Вони мовчки переглянулися.

І вперше за цей вечір обоє відчули, що їхню історію кохання починають приймати не лише вони самі, а й найдорожчі люди. 

Хрещена ще кілька хвилин розмовляла з Оленою.

Вони говорили про навчання, книги й життя.

— Назар казав, що ти пишеш роман, — тепло промовила вона.

Олена трохи ніяково усміхнулася.

— Так. Це моя найбільша мрія.

— Не відмовляйся від неї. Людина, яка пише від серця, завжди знайде свого читача.

Ці слова Олена запам'ятала.

Вони були простими.

Але дуже щирими.

За кілька хвилин хрещена попрощалася.

— Не буду вам заважати. Молодість потрібно проводити разом, а не зі мною.

Вона підморгнула Назарові.

— Бережи її.

— Обов'язково, — усміхнувся він.

Коли хрещена пішла до гостей, Назар на мить замислився.

— Зачекай мене кілька хвилин.

Олена здивовано подивилася на нього.

— Куди ти?

— Зараз повернуся.

Він легко торкнувся її руки й швидко зник серед гостей.

Олена проводила його поглядом.

— Що він задумав? — усміхнулася вона.

Минуло кілька хвилин.

Назар повернувся.

У руках він тримав великий букет білих лілій.

Їхній ніжний аромат відчувався навіть на відстані.

Олена завмерла.

— Назаре...

Він простягнув їй квіти.

— Це тобі.

— Білі лілії?

— Так.

— Чому саме вони?

Назар лагідно усміхнувся.

— Бо вони нагадують мені тебе.

Щирі.

Ніжні.

Світлі.

І дуже красиві.

Очі Олени наповнилися теплими емоціями.

Вона обережно взяла букет.

— Вони неймовірні...

— Але не красивіші за тебе.

Олена тихо засміялася.

— Ти сьогодні вирішив засипати мене компліментами?

— Ні.

Я просто говорю правду.

Вона міцно обійняла його.

— Дякую...

— За квіти?

— За те, що ти є.

Назар ніжно поцілував її в скроню.

Саме в цю мить у залі почувся голос ведучого.

— Увага, дорогі гості!

Музика стала тихішою.

Усі повернулися до сцени.

Ведучий широко усміхнувся.

— Настав час нашого особливого моменту вечора! Зараз ми запрошуємо на сцену одну пару, яка сьогодні стала справжньою окрасою цього свята. Їхня щирість і погляди говорять більше, ніж будь-які слова.

У залі пролунали оплески.

Ведучий усміхнувся ще ширше.

— Назаре та Олено, якщо ви не проти, просимо вас піднятися до нас на сцену!

Олена широко розплющила очі.

— Назаре... Це ж про нас...

Назар тихо засміявся.

— Схоже, втекти вже не вийде.

Він простягнув їй руку.

— Підемо разом?

Олена подивилася на нього, потім на букет білих лілій у своїх руках і, усміхаючись, поклала свою долоню в його.

— Разом. Завжди.

Олена міцно тримала букет білих лілій.

Назар не відпускав її руки.

Вони разом піднялися на сцену.

У залі пролунали гучні оплески.

Ведучий усміхнувся.

— Друзі, сьогодні ця пара подарувала нам справжні емоції. Пропоную ще раз привітати їх!

Оплески стали ще голоснішими.

Тим часом Артем і Марта спостерігали за всім із першого ряду.

Марта усміхнулася й тихенько штовхнула Артема ліктем.

— Артеме…

— Що?

— А коли наша черга?

Артем засміявся.

— Марто…

Він обійняв її за плечі.

— Ця історія сьогодні не про нас.

Марта підняла брову.

— Справді?

— Авжеж.

Він кивнув у бік сцени.

— Подивись на них.

Сьогодні головні герої — Назар і Олена.

Нехай цей вечір належить їм.

Марта усміхнулася.

— Знаєш… ти маєш рацію.

— А наша історія ще матиме свої красиві моменти.

Вона поклала голову йому на плече.

— Домовилися.

На сцені ведучий звернувся до Олени й Назара.

— Дивлячись на вас, важко не повірити в кохання.

Олена сором'язливо усміхнулася.

Назар легенько стиснув її долоню.

— Скажіть, будь ласка, — продовжив ведучий, — скільки часу ви разом?

Назар подивився на Олену.

Вона відповіла йому таким самим теплим поглядом.

— Насправді, — сказав він, — для нас важливіше не те, скільки часу минуло. Важливо, що поруч саме та людина, з якою хочеться бути.

У залі стало тихо.

Потім пролунали щирі оплески.

Олена відчула, як на очі навертаються сльози.

Вона зрозуміла, що цей вечір залишиться в її пам'яті назавжди.

Оплески ще довго не стихали.

Олена міцніше притиснула до себе букет білих лілій.

Вона подивилася на Назара.

У її очах було стільки тепла, що він не зміг стримати усмішки.

Ведучий зробив крок до них.

— Дивлячись на вас, хочеться побажати лише одного — бережіть ці почуття. Справжні емоції не зіграєш.

Назар кивнув.

— Ми постараємося.

Ведучий усміхнувся.

— І наостанок... Для нашої найромантичнішої пари цього вечора — невеликий подарунок від організаторів.

Офіціант виніс красиво запаковану коробку.

Усередині були два кришталеві келихи з вигравіруваними словами:

«Найкращі історії починаються випадково».

Олена обережно провела пальцями по напису.

— Який гарний подарунок...

— Зберігайте його як нагадування про цей вечір, — сказав ведучий.

— Обов'язково, — відповіла Олена.

Коли вони зійшли зі сцени, до них одразу підійшли Марта й Артем.

— Вітаємо! — усміхнулася Марта й міцно обійняла подругу.

— Ви сьогодні були неймовірні, — додав Артем, потиснувши Назарові руку.

— Дякуємо, — відповів Назар.

Олена подивилася на друзів і тихо сказала:

— Я навіть не думала, що цей вечір стане таким особливим.

— Іноді найкращі моменти трапляються тоді, коли їх зовсім не очікуєш, — відповіла Марта.

Музика знову стала гучнішою.

Гості повернулися до танців.

Олена подивилася на Назара.

— Знаєш...

— Що?

— Я вже не шкодую, що погодилася прийти.

Він усміхнувся.

— А я не шкодую, що все-таки приїхав.

Вони переплели пальці.

Навколо вирувало свято.

Але для них найважливішим було те, що вони знову були поруч.

Олена ще раз вдихнула ніжний аромат білих лілій.

І подумала, що саме такі вечори колись хоче описати у своїй книзі.

Не вигадані.

А справжні.

Наповнені щирими усмішками, хвилюванням, підтримкою і коханням.

Такі, які залишаються в серці назавжди.

За великими панорамними вікнами тихо падав літній вечір.

Попереду на них чекала ще одна важлива розмова.

І саме вона могла зробити їх ще ближчими одне до одного.

Свято тривало.

У залі лунала музика, гості сміялися й танцювали, але Назар усе частіше поглядав на Олену.

— Ходімо звідси на кілька хвилин? — тихо запитав він.

Олена кивнула.

— Ходімо.

Вони вийшли на терасу.

Тут було значно тихіше.

Літній вітерець ледь колихав її волосся, а місяць освітлював доріжку, що вела до невеликого озера поруч із рестораном.

Назар мовчки простягнув їй руку.

— Прогуляємося?

— Із задоволенням.

Вони повільно пішли стежкою.

Ніхто не поспішав.

Хотілося просто бути поруч.

Через кілька хвилин вони сіли на дерев'яну лавку біля води.

Поверхня озера була гладенькою, мов дзеркало.

У ній відбивалися зорі.

Олена поклала букет білих лілій поруч із собою.

— Знаєш... — тихо сказала вона. — Коли Марта запросила мене сюди, я зовсім не хотіла йти.

Назар здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо сумувала за тобою.

Мені здавалося, що цей вечір буде порожнім.

Він узяв її долоню у свої руки.

— А мені весь день здавалося, що чогось не вистачає.

— Мене?

Він усміхнувся.

— Саме тебе.

Олена засміялася.

— Добре, що ти все ж приїхав.

— Якщо чесно, це Артем мене переконав.

Вона здивовано підняла брови.

— Справді?

— Сказав, що іноді роботу можна відкласти на годину, якщо серце тягне до людини.

Олена тепло усміхнулася.

— Передай йому від мене «дякую».

Вони ще трохи помовчали.

Тиша між ними була легкою.

Такою, у якій не потрібно підбирати слова.

Назар глибоко вдихнув.

— Олено...

— Так?

— Я хочу, щоб ти знала одну річ.

Вона уважно подивилася на нього.

— Я не знаю, що чекає нас попереду. Буде навчання, робота, труднощі... Але я точно знаю, що хочу проходити це разом із тобою.

На очах Олени заблищали сльози.

— І я хочу бути поруч із тобою.

Вона ніжно обійняла його.

— Обіцяй мені тільки одне.

— Що саме?

— Якщо тобі буде важко... не мовчи.

Говори зі мною.

Я хочу бути не лише тією, яку ти кохаєш.

Я хочу бути людиною, якій ти довіряєш.

Назар міцніше обійняв її.

— Обіцяю.

Він ніжно поцілував її в лоб.

— І ти теж мені це пообіцяй.

— Обіцяю.

Вони сиділи поруч, дивлячись на тиху воду.

У той момент жодних інших слів уже не було потрібно.

Їхні серця й так розуміли одне одного.