Раді Вас бачити!

Осінній ранок був прохолодним.

Олена поспішала до університету, міцно притискаючи до грудей конспекти.

Після всіх подій останніх тижнів їй здавалося, що життя стало зовсім іншим.

Таємниця лагуни.

Старі фотографії.

Листи.

Зізнання Назара.

Усе це було реальним.

Але сьогодні потрібно було повернутися до звичайного життя.

До пар.

До конспектів.

До студентських буднів XXI століття.

Аудиторія повільно заповнювалася студентами.

Марта вже сиділа на своєму місці.

— Нарешті! Я думала, ти запізнишся.

Олена усміхнулася.

— Ледве встигла.

— Знову всю ніч писала свою книгу?

— Трохи.

Марта засміялася.

— Колись я купуватиму твої книги з автографом.

— А я тобі безкоштовно подарую.

— Ні, я хочу хвалитися, що купила книгу відомої письменниці.

Дівчата розсміялися.

І вперше за багато днів Олена відчула себе просто студенткою.

Не героїнею дивної історії.

Не дівчиною, яка шукає старі сімейні таємниці.

Просто студенткою літературного факультету.

Двері аудиторії відчинилися.

І в приміщення зайшов Назар.

Одразу стало тихо.

Студенти почали готувати зошити.

Назар поклав ноутбук на кафедру.

Спокійний.

Серйозний.

Як завжди.

Але коли його погляд ковзнув по аудиторії, він на секунду зустрівся з поглядом Олени.

Лише на секунду.

Та цього вистачило.

Її серце прискорилося.

І вона швидко опустила очі в конспект.

— Доброго дня.

— Доброго дня.

Пролунав голос студентів.

Лекція почалася.

Назар розповідав про сучасну українську літературу.

Про те, як книги впливають на людей.

Як звичайна історія може змінити чиєсь життя.

Олена уважно слухала.

Вона любила ці теми.

Любила писати.

Любила вигадувати персонажів.

Але сьогодні її увага постійно поверталася до нього.

В якийсь момент Назар поставив запитання групі.

— Як ви вважаєте, чому люди читають історії про кохання?

У групі почали відповідати.

Хтось сказав:

— Щоб втекти від реальності.

Інший студент додав:

— Щоб повірити в диво.

Назар кивнув.

А потім його погляд знову знайшов Олену.

— А ви як думаєте?

На мить вона розгубилася.

В аудиторії стало тихо.

— Мені здається...

Вона зібралася з думками.

— Люди читають про кохання, тому що хочуть відчувати.

Навіть якщо це боляче.

Навіть якщо страшно.

Усі мовчали.

Назар теж.

І лише ледь помітно усміхнувся.

— Гарна відповідь.

Марта штовхнула її ліктем.

— Ого.

— Що?

— Ти зараз говорила як справжня письменниця.

Олена тихо засміялася.

Але її щоки зрадницьки почервоніли.

Лекція добігала кінця.

Студенти почали збирати речі.

Та коли пролунав дзвінок, Олена випадково підняла очі.

І знову зустрілася поглядом із Назаром.

Цього разу трохи довше.

Трохи тепліше.

Трохи особистіше.

І саме в цю мить Марта примружилася.

Подивилася спочатку на Олену.

Потім на Назара.

І задумливо сказала:

— Олено...

— Що?

— Мені одній здається, чи між вами відбувається щось дуже дивне?

Олена завмерла.

А серце пропустило удар.

Олена завмерла.

— Мені одній здається, чи між вами відбувається щось дуже дивне?

Марта дивилася на неї з цікавістю.

Олена ледь не впустила ручку.

— Марто, не вигадуй.

— Я не вигадую.

— Вигадуєш.

— Олено, я тебе знаю вже три роки.

Марта схрестила руки на грудях.

— І коли ти дивишся на викладача так, ніби він остання людина на Землі, я починаю хвилюватися.

Олена почервоніла.

— Ти неможлива.

— А ти підозріла.

Дівчата розсміялися.

Напруга трохи зникла.

Після занять більшість студентів пішли додому.

Олена залишилася в університеті.

Вона любила сидіти в читальній залі та працювати над своїми текстами.

Сьогодні теж відкрила ноутбук.

На екрані світилася назва нового розділу.

Пальці завмерли над клавіатурою.

Потім вона почала писати.

Про зустріч.

Про лагуну.

Про старі фотографії.

Про людей, які боялися втратити одне одного.

Рядок за рядком.

Сторінка за сторінкою.

Наче разом із героями проживала всі ці емоції заново.

Через годину Олена зберегла файл.

І полегшено видихнула.

— Нарешті.

Вона швидко зібрала речі.

Та замість виходу попрямувала до іншого корпусу.

Там після занять зазвичай залишався Артем.

Вона знайшла його біля автомата з кавою.

— О, письменниця.

Артем усміхнувся.

— А ти знову тут.

— Як бачиш.

Олена простягнула йому телефон.

— Прочитай.

— Що саме?

— Новий розділ.

І скажи чесно, якщо треба щось додати.

Артем здивовано підняв брови.

— Серйозно?

— Так.

Ти завжди кажеш правду.

— Це небезпечна риса характеру.

— Саме тому й даю тобі читати.

Артем почав читати.

Спочатку усміхався.

Потім став серйознішим.

А далі взагалі замовк.

Олена нервово кусала губу.

— Ну?

Мовчання.

— Артеме.

— Зараз.

— Ти мене лякаєш.

Він дочитав останній абзац.

І повільно підняв голову.

— Це дуже добре.

Олена видихнула.

— Правда?

— Правда.

Але...

— Але?

— Тут відчувається щось справжнє.

Вона мовчала.

— Так пишуть не тоді, коли вигадують.

Так пишуть, коли щось переживають.

Серце Олени пропустило удар.

На кілька секунд запала тиша.

— Думаєш?

Тихо запитала вона.

— Думаю.

Артем усміхнувся.

— І знаєш що?

— Що?

— Саме тому люди колись любитимуть твої книги.

Не через красиві слова.

А через емоції.

Бо вони справжні.

Олена відчула, як очі трохи защипало.

Вона швидко відвернулася до вікна.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Саме в цей момент у кінці коридору з'явився Назар.

Він вийшов із аудиторії після наради.

І випадково помітив Олену та Артема.

Вони стояли поруч і про щось усміхалися.

Олена навіть не бачила його.

Але Назар чомусь відчув дивне уколювання десь усередині.

Наче ревнощі.

Несподівані.

Безглузді.

І дуже людські.

Він сам усміхнувся своїм думкам.

— Отже, ось як це відчувається...

Тихо пробурмотів він.

А попереду на них чекала нова розмова.

І нові питання, які ставали все небезпечнішими.

Коридори університету майже спорожніли.

За вікнами повільно сутеніло.

Олена затрималася після занять, щоб забрати конспект, який випадково залишила в аудиторії.

Вона відчинила двері.

І завмерла.

У приміщенні був Назар.

Сам.

Він сидів за столом і перевіряв роботи студентів.

Почувши звук дверей, підняв голову.

Їхні погляди зустрілися.

І на мить стало ніяково.

— Вибачте... я не знала, що тут хтось є.

— А я не знав, що ти повернешся.

Олена ледь усміхнулася.

— Забула конспект.

— Це схоже на тебе.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

Вона засміялася.

І напруга трохи зникла.

Олена знайшла свій зошит.

Але виходити не поспішала.

Назар теж не повертався до роботи.

Наче вони обидва відчували, що ця розмова давно мала відбутися.

— Про що думаєш?

Тихо запитав він.

Олена сіла за сусідню парту.

Подивилася у вікно.

На вечірнє місто.

На людей, які поспішали додому.

— Про майбутнє.

Назар опустив ручку.

— І яке воно?

Вона сумно усміхнулася.

— Якби я знала.

Запала тиша.

Не незручна.

Спокійна.

Людська.

— Пам'ятаєш, я казала, що хочу писати книги?

Запитала Олена.

— Пам'ятаю.

— Це моя найбільша мрія.

Її очі засяяли.

— Я хочу одного дня зайти в книгарню і побачити свою книгу на полиці.

Хочу, щоб люди читали її.

Плакали.

Сміялися.

Впізнавали себе в героях.

Назар уважно слухав.

І усміхався.

— І в тебе вийде.

— Звідки така впевненість?

— Бо ти пишеш серцем.

Олена відчула тепло всередині.

І чомусь саме ці слова значили для неї дуже багато.

— А ти?

Запитала вона.

— Про що мрієш ти?

Назар замислився.

По-справжньому.

Наче давно не ставив собі цього питання.

— Колись я думав тільки про кар'єру.

Про роботу.

Про науку.

Про лекції.

Він усміхнувся.

— А тепер?

Тихо спитала Олена.

Назар подивився їй в очі.

Довго.

Занадто довго.

— А тепер у моїх мріях з'явилася одна дуже вперта дівчина.

Серце Олени пропустило удар.

Вона опустила очі.

І посміхнулася.

Так щиро, що Назар не зміг відвести погляду.

— Знаєш, що мене лякає?

Тихо сказала вона.

— Що?

— Що все це може закінчитися.

Її голос здригнувся.

— Ми тільки почали.

А я вже боюся втратити тебе.

У грудях Назара щось боляче стиснулося.

Він підвівся.

Повільно підійшов ближче.

— Олено.

Вона теж піднялася.

Тепер між ними залишився лише крок.

— Я не знаю, що буде через рік.

Через п'ять років.

Навіть через місяць.

Чесно.

Він говорив тихо.

Без пафосу.

Просто правду.

— Але я знаю, що не хочу тікати від того, що між нами є.

Очі Олени заблищали.

— Обіцяєш?

Прошепотіла вона.

— Обіцяю.

— Навіть якщо буде важко?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо буде страшно?

— Особливо тоді.

На очах Олени з'явилися сльози.

Не від болю.

Від полегшення.

І від того дивного щастя, коли тебе нарешті розуміють.

Раптом у коридорі почулися чиїсь кроки.

Голос.

Сміх студентів.

Вони обоє миттєво відступили.

Повернувшись до реальності.

До університету.

До світу навколо.

Але перед тим як Олена вийшла з аудиторії, Назар тихо сказав:

— До речі.

— Що?

— У суботу ми їдемо шукати той будинок біля лагуни.

Серце знову пришвидшилося.

— Той, якого немає на картах?

— Саме той.

— І ти серйозно хочеш туди поїхати?

— Тільки якщо поїдеш зі мною.

Олена усміхнулася.

— Тоді поїду.

Вона вийшла з аудиторії.

Але ще довго відчувала його погляд за спиною.

І не знала, що саме ця поїздка змінить усе.

Не лише правду про минуле.

А й їх самих.

Наступного дня Олена сиділа в бібліотеці.

Перед нею лежали книги, конспекти й старі нотатки про лагуну.

Вона вже майже годину шукала хоч якусь інформацію про будинок, адреса якого була в листі.

Але нічого не знаходила.

— Невже його справді не існує?

Тихо пробурмотіла вона.

Раптом між сторінками старої краєзнавчої книги випав пожовклий аркуш.

Олена здивовано нахилилася.

Це була копія газетної замітки двадцятирічної давнини.

У тексті згадувався старий будинок біля озера.

Саме за тією адресою.

Серце забилося швидше.

— Назар має це побачити...

У цей момент поруч сіла Марта.

— Ти знову в своїх таємницях?

Олена усміхнулася.

— Трохи.

— Колись я дізнаюся всі твої секрети.

— Не факт.

— Факт.

Марта хитро посміхнулася.

Дівчата ще трохи поговорили про навчання, книги та майбутні екзамени.

Потім настала тиша.

Незвична тиша.

Марта раптом почервоніла.

Настільки сильно, що Олена одразу це помітила.

— Марто?

— Що?

— Чому ти така червона?

— Нічого.

— Брешеш.

— Олено...

— Що сталося?

Марта закрила обличчя руками.

— Я не знаю, чи варто це казати.

Олена засміялася.

— Тепер точно кажи.

Марта нервово видихнула.

— Ми з Артемом тепер разом.

Олена широко усміхнулася.

— Серйозно?!

— Так.

— Марто, це ж чудово!

Марта засміялася від полегшення.

— Я боялася, що ти мене засудиш.

— За що?

— Просто все сталося несподівано.

Олена міцно обійняла подругу.

— Я дуже рада за тебе.

Справді рада.

Марта усміхнулася.

В її очах світилися щастя й хвилювання.

— Тільки поки що нікому не кажи.

— Обіцяю.

— Особливо Артему не кажи, що я хвилююся.

— Уже пізно, він точно знає.

Дівчата розсміялися.

І на кілька хвилин усі таємниці лагуни відійшли на другий план.

Але коли Марта пішла, Олена знову подивилася на старий запис.

На адресу.

На дивну згадку про будинок.

І відчула, що відповідь зовсім близько.

А ввечері на телефон прийшло повідомлення від Назара:

"Я знайшов дещо важливе про той будинок. Нам потрібно зустрітися."

Олена перечитала повідомлення двічі.

І серце знову почало битися швидше.

Тим часом Назар сидів із Артемом у невеликій кав'ярні неподалік університету.

На столі стояли дві чашки кави.

Артем виглядав дивно задоволеним.

Настільки, що Назар не витримав.

— Добре, кажи вже.

— Що?

— Ти вже п'ять хвилин посміхаєшся сам до себе.

Артем засміявся.

— Це так помітно?

— Дуже.

Кілька секунд Артем мовчав.

Потім потер потилицю.

І навіть трохи почервонів.

— Ми з Мартою серйозно зустрічаємося.

— Я це вже зрозумів.

— Ні, я про те, що між нами все серйозно.

Назар усміхнувся.

— І це добре.

Артем задумливо подивився у вікно.

— Знаєш, я раніше не думав, що можна так прив'язатися до людини.

— А тепер?

— А тепер хвилююся за неї більше, ніж за себе.

Назар тихо засміявся.

— Вітаю. Схоже, ти закохався.

— Схоже.

На мить обидва замовкли.

Потім Артем уважно подивився на друга.

— А ти?

— Що я?

— Не роби вигляд, що не розумієш.

Назар опустив погляд у чашку.

— Все складніше.

— Через Олену?

Назар лише кивнув.

— Ти її любиш?

Запитав Артем.

Відповідь прозвучала майже одразу.

— Так.

Без вагань.

Без сумнівів.

Просто правда.

Артем усміхнувся.

— Тоді перестань весь час боятися.

— Легко сказати.

— Ні. Не легко.

Але іноді потрібно просто жити.

Назар замислився над цими словами.

За останні місяці сталося так багато дивного.

Лагуна.

Листи.

Старі фотографії.

Таємниці родин.

Але серед усього цього була одна проста річ.

Олена.

І почуття, які ставали сильнішими з кожним днем.

Тим часом у бібліотеці Марта сиділа поруч із Оленою і намагалася читати конспект.

Безуспішно.

— Що?

Зітхнула Олена.

— Ти дивишся на мене вже хвилину.

Марта засміялася.

— Просто я щаслива.

— Це видно.

— Дуже?

— Дуже.

І вперше за довгий час обидві подруги щиро розсміялися.

Не думаючи про таємниці.

Не думаючи про проблеми.

Просто насолоджуючись моментом.

Але жодна з них ще не знала, що вже наступного дня нова знахідка про старий будинок біля лагуни переверне все знову.

Того вечора Олена довго не могла заснути.

На столі лежав старий запис про будинок біля лагуни.

Поруч — відкритий ноутбук.

На екрані миготів курсор.

Вона мала писати.

Мала працювати над книгою.

Але думки постійно поверталися до Назара.

До їхньої розмови в аудиторії.

До його слів.

"Я не хочу тікати від того, що між нами є."

Від цих слів у грудях ставало тепло.

І страшно одночасно.

Вранці в університеті було шумно.

Студенти обговорювали сесію, нові завдання та літні плани.

Олена саме піднімалася сходами, коли почула знайомий голос.

— Письменнице!

Марта бігла до неї через коридор.

З розпатланим волоссям і стаканчиком кави в руках.

— Ти колись навчишся виходити з дому раніше?

— Ніколи.

Вони розсміялися.

— До речі.

Марта хитро примружилася.

— Що?

— Ти останнім часом якась дивна.

— Знову починається?

— Починається.

Олена закотила очі.

— Марто...

— Що Марто?

— Ти занадто цікава.

— А ти занадто загадкова.

Вони зайшли в аудиторію.

І раптом Марта замовкла.

— Ого.

— Що таке?

— Подивись назад.

Олена озирнулася.

У дверях стояв Назар.

Нічого особливого.

Звичайний день.

Звичайна пара.

Але їхні погляди зустрілися лише на секунду.

І цього вистачило.

Марта все помітила.

Абсолютно все.

— Я ж казала.

Прошепотіла вона.

— Що між вами щось є.

Олена різко відкрила зошит.

— Тобі здалося.

— Ага.

Звісно.

Протягом лекції вона майже не чула слів.

У голові крутилися зовсім інші думки.

Старий будинок.

Таємниця.

Майбутня поїздка.

І Назар.

Завжди Назар.

Після пари Олена збирала речі.

Коли раптом її телефон завібрував.

Повідомлення.

Від Назара.

"Зустрінемося після занять біля бібліотеки. Це важливо."

Серце одразу забилося швидше.

Вона прийшла на місце раніше.

Назар уже чекав.

Серйозний.

Занадто серйозний.

І це її налякало.

— Що сталося?

Запитала вона.

Назар мовчки простягнув їй старий аркуш.

— Я знайшов це в архіві.

Олена почала читати.

І з кожним рядком блідла все більше.

У документі згадувалося ім'я Алії.

Дата.

І той самий будинок.

Але один рядок змусив її завмерти.

"Будинок був закритий після загадкового зникнення молодої пари."

Олена підняла очі.

— Це вони...

— Так.

Тихо відповів Назар.

— І я думаю, що саме там залишилися відповіді.

Між ними запала тиша.

Важка.

Напружена.

Жива.

— Ти боїшся?

Раптом спитала Олена.

Назар чесно кивнув.

— Дуже.

— Я теж.

Вона сама не помітила, як взяла його за руку.

Просто тому, що в той момент це здавалося правильним.

Назар міцно стиснув її долоню.

І вперше за довгий час вони мовчали без страху.

Разом.

Та вони не знали, що неподалік хтось уважно спостерігає за ними.

І коли вони пішли, невідома людина тихо промовила:

— Значить, ви все-таки знайшли слід...

І повільно дістала зі старої папки фотографію Алії.

Того вечора почався дощ.

Не сильний.

Тихий.

Саме такий, під який хочеться думати про все одразу.

Олена стояла біля вікна своєї кімнати.

Телефон лежав поруч.

На екрані було останнє повідомлення від Назара:

"У суботу їдемо до будинку."

Коротко.

Просто.

Але від цих слів серце билося швидше.

Вона боялася.

Вперше по-справжньому.

Не через будинок.

Не через легенду.

Не через старі фотографії.

Через нього.

Через те, наскільки важливим він став.

Телефон раптом задзвонив.

Назар.

Олена усміхнулася ще до того, як відповіла.

— Привіт.

— Привіт.

Його голос був тихим.

Втомленим.

І дуже рідним.

Кілька секунд вони просто мовчали.

Слухаючи дихання одне одного.

Іноді мовчання говорить більше за слова.

— Ти хвилюєшся?

Запитав Назар.

Олена гірко усміхнулася.

— Дуже.

— Я теж.

Знову тиша.

— Назаре...

— Так?

— Якщо там справді буде правда...

Вона замовкла.

— Що тоді?

Його голос став серйозним.

Олена заплющила очі.

— Я боюся, що вона нас змінить.

На іншому кінці почувся важкий видих.

— Нас уже змінила ця історія.

Тихо сказав він.

— Ще до того, як ми дізналися правду.

В її очах з'явилися сльози.

Самі собою.

Без причини.

А може, навпаки.

Через занадто багато причин.

— Я не хочу тебе втратити.

Ледь чутно сказала вона.

І вперше вимовила це вголос.

По-справжньому.

Без захисту.

Без жартів.

Без масок.

На кілька секунд Назар нічого не відповів.

І саме ця тиша налякала її найбільше.

— Олено.

Його голос затремтів.

— Ти мене не втратиш.

Сльоза скотилася по її щоці.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

У грудях щось боляче стислося.

Бо іноді навіть красиві слова не можуть перемогти страх.

Настала субота.

Похмуре небо.

Порожня дорога.

І старий автомобіль, у якому вони мовчки їхали до лагуни.

Коли вони вийшли, вітер одразу вдарив в обличчя.

Попереду виднівся ліс.

Темний.

Майже безлюдний.

— Готова?

Тихо запитав Назар.

Олена подивилася на нього.

На його очі.

На руку, яку він простягнув їй.

І кивнула.

— Ні.

Але ходімо.

Вони йшли майже двадцять хвилин.

Поки серед дерев не з'явився старий будинок.

Напівзруйнований.

Самотній.

Наче забутий усім світом.

Олена завмерла.

Саме його адресу вони бачили в листі.

Саме сюди вела вся історія.

Раптом Назар нахилився.

Біля дверей лежав новий конверт.

Зовсім новий.

Ніби його залишили сьогодні.

— Це неможливо...

Прошепотіла Олена.

Назар обережно відкрив його.

Усередині був лише один аркуш.

І кілька слів.

Він прочитав їх.

І зблід.

— Що там?

Запитала Олена.

Назар мовчав.

Настільки довго, що її серце почало шалено калатати.

— Назаре...

— Олено...

Його голос був дивним.

Наляканим.

Він повільно простягнув їй лист.

На аркуші було написано:

"Якщо ви читаєте це, значить за вами вже спостерігають."