Раді Вас бачити!

Вони повільно йшли вздовж води.

Ніхто не поспішав.

Наче обидва боялися, що цей вечір закінчиться занадто швидко.

Лагуна тихо шуміла поруч.

Ліхтарі відбивалися у воді золотими доріжками.

Олена тримала в руках склянку своєї улюбленої безалкогольної «Блакитної лагуни».

Назар помітив це і усміхнувся.

— Ти справді її любиш.

Олена подивилася на напій.

— Дуже.

— Через смак?

Вона задумалася.

Потім тихо засміялася.

— Колись через смак.

— А зараз?

Олена підняла очі на нього.

На мить їхні погляди зустрілися.

— Тепер через спогади.

Назар мовчки усміхнувся.

І від цього погляду серце Олени знову почало битися швидше.

Вона сама не розуміла, чому поруч із ним кожна дрібниця ставала важливою.

Навіть мовчання.

— Розкажи про себе, — раптом сказав Назар.

— Що саме?

— Усе.

Олена засміялася.

— Це дуже багато.

— У нас є час.

Вони сіли на лавку біля води.

Вітер легенько гойдав її волосся.

Кілька секунд вона дивилася на лагуну.

Потім тихо заговорила:

— З дитинства я вигадувала історії.

У школі вчителі сварилися, що я замість конспектів пишу якісь сюжети в зошитах.

Назар засміявся.

— Вірю.

— А мама досі зберігає мої старі зошити.

— І багато там історій?

— Дуже.

Олена опустила очі.

— Просто мені завжди здавалося, що книги можуть змінювати людей.

Назар уважно слухав.

Не перебивав.

І саме це їй подобалося.

Він умів слухати.

По-справжньому.

— А ще я хочу колись побачити свою книгу на полиці магазину.

Справжню.

З обкладинкою.

З читачами.

З відгуками.

Вона усміхнулася.

Трохи сором'язливо.

— Дурна мрія?

— Ні.

Олена підняла голову.

Назар дивився на неї дуже серйозно.

— Це хороша мрія.

І я впевнений, що ти її здійсниш.

У грудях стало тепло.

Так тепло, що захотілося запам'ятати цей момент назавжди.

— А ти? — запитала вона.

— Що я?

— Чому став викладачем?

Назар замовк.

Вперше за вечір надовго.

Олена вже подумала, що він не відповість.

Але потім він тихо сказав:

— Через одну людину.

— Кого?

— Мого вчителя літератури.

Вона здивовано кліпнула.

Назар усміхнувся.

— Колись він сказав мені, що хороші книги можуть рятувати людей навіть тоді, коли автор про це не здогадується.

Олена уважно слухала.

— І що було далі?

— А далі я зрозумів, що хочу працювати серед людей, які створюватимуть такі книги.

Вона мовчала.

Дивилася на нього.

І раптом усвідомила, що за спокійною усмішкою ховається набагато більше, ніж вона думала.

Минуло ще кілька хвилин.

Небо ставало темнішим.

Місто повільно засинало.

А вони все говорили.

Про книги.

Про улюблених героїв.

Про дитячі мрії.

Про страхи.

І що більше вони говорили, то легше ставало поруч одне з одним.

Наче знайомі не кілька днів.

А набагато довше.

Коли стало вже зовсім пізно, Назар подивився на годинник.

— Мабуть, мені час проводити тебе додому.

Олена усміхнулася.

— Мабуть.

Але чомусь ніхто не поспішав вставати.

Вони ще кілька секунд сиділи поруч.

Слухаючи шум води.

І думаючи про одне й те саме:

що цей вечір закінчився занадто швидко.

Вони все ж підвелися з лавки.

Повітря стало прохолоднішим.

Лагуна залишилася позаду, але жоден із них не поспішав додому.

Назар ішов поруч.

Іноді їхні плечі майже торкалися одне одного.

І щоразу серце Олени починало битися швидше.

Вона ніколи не була такою.

Ніколи не рахувала кроки поруч із кимось.

Не запам'ятовувала кожну усмішку.

Не ловила кожен погляд.

А зараз ловила.

І це лякало.

Трохи.

І водночас робило її щасливою.

— Про що задумалася? — тихо запитав Назар.

Олена усміхнулася.

— Якщо скажу, буде соромно.

— Настільки?

— Настільки.

Він засміявся.

І цей сміх знову змусив її усміхнутися у відповідь.

Вони звернули на тиху вулицю.

Навколо майже нікого не було.

Лише світло ліхтарів і шелест листя.

— Знаєш, — раптом сказав Назар, — сьогодні в аудиторії я був дуже розгублений.

Олена здивовано подивилася на нього.

— Справді?

— Так.

— А виглядали спокійним.

— Я намагався.

Вона засміялася.

— Не дуже вийшло.

— Дякую за чесність.

Вони обидва розсміялися.

І ця легкість між ними знову повернулася.

Та сама, яка була в перший вечір біля лагуни.

Нарешті вони підійшли до будинку Олени.

І тут стало дивно.

Тому що дорога закінчилася.

А їм не хотілося прощатися.

Зовсім.

Олена стояла біля хвіртки.

Назар навпроти неї.

Між ними було лише кілька кроків.

І багато невисловлених думок.

— Ну... — тихо сказала вона.

— Ну... — повторив він.

І вони обоє засміялися.

Від хвилювання.

Від того, що поводилися зовсім не так, як дорослі люди.

— Треба йти, — сказала Олена.

— Треба.

Але ніхто не рухався.

Минуло кілька секунд.

Потім ще кілька.

Назар дивився на неї.

На її усмішку.

На очі.

І раптом зрозумів, що не хоче закінчувати цей вечір.

Олена теж це відчувала.

Їй хотілося ще хоч хвилину поговорити.

Ще трохи побути поруч.

Ще трохи послухати його голос.

— До завтра? — тихо запитала вона.

В його очах з'явилося тепло.

Те саме тепло, яке вона вже навчилася впізнавати.

— До завтра.

І чомусь ці два простих слова прозвучали як обіцянка.

Олена усміхнулася.

Відчинила хвіртку.

Зробила кілька кроків.

А потім обернулася.

Назар усе ще стояв там.

І дивився їй услід.

Вона ледь помахала рукою.

Він усміхнувся у відповідь.

І тільки тоді вона зайшла додому.

А Назар ще кілька секунд стояв під світлом ліхтаря.

Дивився на зачинену хвіртку.

І вперше за дуже довгий час відчував себе по-справжньому щасливим.

Наступного дня Олена прокинулася з усмішкою.

Вона ще лежала під ковдрою, а в голові вже крутилися спогади про вчорашній вечір.

Лагуна.

Прогулянка.

Його погляд.

І те, як він дивився на неї біля хвіртки.

Олена різко сховала обличчя в подушку.

— Треба припинити про нього думати...

Але сама знала, що це неможливо.

На парі Назар поводився як справжній викладач.

Спокійно пояснював тему.

Ставив запитання.

Перевіряв відповіді.

І лише іноді їхні погляди випадково зустрічалися.

Від цього серце Олени знову починало хвилюватися.

Після занять вона, як завжди, пішла до лагуни.

Назар уже був там.

Стояв біля води й дивився на захід сонця.

Коли почув її кроки, одразу обернувся.

І усміхнувся.

Наче весь день чекав саме на цей момент.

— Привіт.

— Привіт.

Дивно.

Здавалося б, просте слово.

Але поруч із ним воно звучало по-особливому.

Вони повільно пішли вздовж берега.

Розмовляли про університет.

Про книги.

Про смішні випадки з дитинства.

І раптом Олена засміялася.

— Можна запитати щось особисте?

— Залежить від питання.

— Чому у тебе таке незвичне прізвище?

Назар голосно засміявся.

— Нарешті.

— Що нарешті?

— Я вже думав, коли ти запитаєш.

Олена усміхнулася.

— То розкажеш?

Він кивнув.

Кілька секунд дивився на воду.

Наче збирався з думками.

— Насправді все не так страшно, як звучить.

— Тобто ти не нащадок чудовиськ?

— На жаль чи на щастя — ні.

Олена розсміялася.

І цей сміх змусив усміхнутися й його.

— Колись дуже давно наш предок мав прізвисько Монстр.

— Чому?

— Бо був величезним чоловіком. Дуже сильним. І всі в селі його боялися, поки не дізналися ближче.

Олена слухала уважно.

— А потім?

— А потім виявилося, що він був найдобрішою людиною в окрузі.

— Серйозно?

— Серйозно.

Вона задумалася.

Потім усміхнулася.

— Це навіть символічно.

— У якому сенсі?

Олена подивилася йому в очі.

Тепло.

Щиро.

— У тому, що ти теж зовсім не схожий на монстра.

Назар завмер.

Усього на секунду.

Але ця секунда здалася дуже довгою.

Його серце раптом стислося від дивного тепла.

Ніхто раніше не говорив йому це так.

Щиро.

Без жартів.

Без насмішки.

Просто щиро.

— Дякую, — тихо сказав він.

І вперше за весь вечір у його голосі прозвучало щось дуже особисте.

Олена усміхнулася.

А потім вони знову пішли вперед уздовж лагуни.

Не помічаючи, як повільно між ними зникають останні стіни недовіри.

І як двоє людей стають дедалі ближчими одне одному.

Вони повільно йшли вздовж лагуни.

Вечір був тихим.

Десь у далині співали птахи.

А вода відбивала останні промені сонця.

Після слів Олени Назар довго мовчав.

Вона не поспішала його квапити.

Іноді мовчання теж було частиною розмови.

— Знаєш, — нарешті сказав він, — є ще одна причина, чому я люблю нашу сімейну легенду.

— Яка?

Назар усміхнувся кутиком губ.

— Мій дідусь завжди говорив: «Не вір тому, що люди кажуть про людину. Подивись сам.»

Олена уважно слухала.

— І що це означає для тебе?

Він на кілька секунд задумався.

— Що людей дуже легко судити.

Через зовнішність.

Через прізвище.

Через чутки.

Через одну помилку.

Вона мовчки кивнула.

Бо знала, що він має рацію.

— А найважливіше зазвичай ховається глибше, — тихо додав Назар.

Вони зупинилися біля води.

Легкий вітер торкнувся її волосся.

Олена дивилася на лагуну.

Потім несподівано запитала:

— А про що ти мрієш?

Назар здивувався.

— Я?

— Так.

— Мені здається, зараз моя черга відповідати на складні питання.

Олена засміялася.

— Саме так.

Він теж усміхнувся.

А потім став серйозним.

— Якщо чесно...

Вона терпляче чекала.

— Я хочу написати книгу.

Олена здивовано розплющила очі.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Але ж ти викладач.

— А викладачі не можуть мріяти?

— Можуть.

Вона усміхнулася.

— Просто я не очікувала.

Назар подивився на воду.

— Уже багато років не очікував і я сам.

Запала тиша.

— І про що буде книга?

Він ледь засміявся.

— Якби я знав.

— Тоді напиши про лагуну.

Назар подивився на неї.

І від цього погляду її серце раптом збилося з ритму.

— Можливо.

— Серйозно?

— Так.

— І що там буде?

Його очі потеплішали.

— Історія про дівчину, яка любить книги більше за сон.

Олена засміялася.

— Це неправда.

— Правда.

— Неправда.

— Правда.

Вони дивилися одне на одного і сміялися.

Легко.

Щиро.

Наче давно знайомі.

Наче життя завжди було таким простим.

І саме в цей момент Олена зрозуміла одну річ.

Поруч із Назаром вона могла бути собою.

Без масок.

Без страху.

Без необхідності здаватися кращою.

І це було найдорожчим відчуттям.

Сонце майже сховалося за горизонтом.

Над лагуною запалилися перші ліхтарі.

Назар подивився на небо.

Потім знову на Олену.

І тихо сказав:

— Дякую, що прийшла того вечора.

Олена завмерла.

— До лагуни?

Він кивнув.

— Так.

Вона усміхнулася.

Тепло.

Майже ніжно.

— А я рада, що тоді не пішла додому раніше.

І вони обоє зрозуміли:

деякі зустрічі справді змінюють життя.

Навіть якщо спочатку здаються випадковими.

Наступного ранку Олена прийшла до університету раніше, ніж зазвичай.

Вона сиділа на лавці біля корпусу й намагалася читати книгу.

Саме намагалася.

Бо вже втретє перечитувала одну й ту саму сторінку.

Думки були зовсім не про книгу.

— Ага!

Олена здригнулася.

Поруч раптом сіла Марта.

— Боже, ти мене налякала.

— А ти мене зацікавила.

— Чим?

Марта примружилася.

— Собою.

Олена одразу зрозуміла, що нічого хорошого це не означає.

— Марто...

— Ні, послухай мене.

Марта схрестила руки на грудях.

— Останній тиждень ти постійно усміхаєшся.

— Неправда.

— Правда.

— Неправда.

— Правда.

Олена не стримала сміху.

Але Марта залишалася серйозною.

Надто серйозною.

— І ще одна річ.

— Яка?

— Ти почала дивитися на нашого нового викладача так, ніби він останній герой романтичної книги.

Олена мало не впустила книгу.

— Марто!

— Що?

— Тихіше!

— Значить, я права.

— Ні.

— Олено.

— Ні.

— Олено.

— Ні.

Марта переможно усміхнулася.

— Тоді чому ти зараз червона?

Олена закрила обличчя руками.

Подруга голосно засміялася.

На парі Назар пояснював нову тему.

Студенти слухали.

Записували.

Ставили запитання.

А Марта весь час спостерігала.

То за Оленою.

То за Назаром.

То знову за Оленою.

І що довше вона дивилася, то більше хмурилася.

Після заняття вона схопила подругу за руку.

— Все.

— Що все?

— Ми йдемо пити каву.

— Але...

— Без «але».

Через двадцять хвилин вони сиділи в студентському кафе.

Перед Оленою стояла її улюблена безалкогольна «Блакитна лагуна».

Перед Мартою — кава.

— Отже, — почала Марта.

Олена одразу застогнала.

— Починається.

— Так.

Марта нахилилася вперед.

— Я хочу знати правду.

— Яку ще правду?

— Ту саму.

Олена зробила ковток напою.

— Ти зараз дуже загадкова.

— А ти дуже підозріла.

Запала тиша.

Марта дивилася прямо їй в очі.

— Ти закохалася?

Олена завмерла.

Усе навколо ніби стихло.

Навіть шум кафе раптом став далеким.

Вона дивилася на блакитний напій.

На відблиски світла у склянці.

І не могла відповісти.

Тому що вперше поставила собі це питання сама.

І раптом зрозуміла...

Що боїться відповіді.

Олена мовчала.

Перед нею стояла склянка з безалкогольною «Блакитною лагуною».

Бульбашки повільно піднімалися догори.

Марта уважно дивилася на подругу.

— Олено...

— Що?

— Ти зараз відповідаєш довше, ніж зазвичай.

Олена нервово усміхнулася.

— Просто думаю.

— Ні.

Марта похитала головою.

— Ти не думаєш. Ти шукаєш спосіб не відповідати.

Ці слова влучили прямо в серце.

Бо Марта мала рацію.

Олена опустила очі.

І раптом тихо сказала:

— Можливо...

— Можливо що?

— Можливо, я справді закохалася.

Марта завмерла.

На кілька секунд навіть забула про каву.

— Серйозно?

Олена кивнула.

Її щоки стали рожевими.

— Я не планувала цього.

— Такого ніхто не планує.

І раптом Марта широко усміхнулася.

— Знаєш, це навіть красиво.

— Красиво?

— Так.

Вона показала на склянку Олени.

— Вас із Назаром поєднала лагуна.

Олена мимоволі усміхнулася.

— А мене з Артемом...

Марта подивилася на свою чашку.

— Поєднало вино.

Олена розсміялася.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Це найромантичніше зізнання, яке я чула.

— Я знаю.

Тепер засміялися вже обидві.

Напруга трохи зникла.

Але потім Марта раптом стала серйозною.

— Тільки будь обережна.

Олена підняла очі.

— Чому?

— Тому що я бачу, як ти на нього дивишся.

І бачу, як він дивиться на тебе.

Серце Олени стиснулося.

— Це так помітно?

— Для мене — дуже.

Олена важко видихнула.

— Я боюся.

— Чого?

— Що одного дня все це закінчиться.

Марта простягнула руку і накрила її долоню своєю.

— Послухай мене.

Олена мовчки кивнула.

— Не живи майбутнім.

Не думай про кінець історії, коли вона тільки починається.

Насолоджуйся тим, що маєш зараз.

Від цих слів у грудях стало тепло.

І трохи легше.

Олена подивилася у вікно.

За ним уже починався вечір.

Артем мовчав.

Потім спокійно сказав:

— Тоді не дивно, що ти хвилюєшся.

— Саме так.

— Але знаєш що?

Назар підняв очі.

— Що?

Артем усміхнувся.

— За весь час нашого знайомства я ніколи не бачив тебе таким живим.

Назар здивувався.

— Це комплімент?

— Найбільший.

Він засміявся.

І вперше за довгий час відчув, що не сам із цими переживаннями.

Попереду було ще багато труднощів.

Багато розмов.

Багато рішень.

Але десь у цей самий вечір Олена дивилася на зорі зі свого вікна.

А Назар — зі свого.

І обоє думали про одне одного.

Не знаючи, що їхня історія лише починається.

Наступного вечора біля лагуни було незвично тихо.

Олена прийшла першою.

Вона сиділа на лавці й дивилася на воду.

Після розмови з батьками їй стало легше.

Вона навіть хотіла поділитися цим із Назаром.

Розповісти про історію, яку згадав тато.

Про викладача і студентку, які змогли пройти через усі труднощі.

Але коли Назар прийшов, вона відразу помітила, що щось не так.

Його усмішка була натягнутою.

Очі втомленими.

— Привіт.

— Привіт.

Вони почали йти вздовж берега.

І вперше між ними було не затишне мовчання.

А важке.

Напружене.

— Назаре, я говорила з батьками.

Він подивився на неї.

— І що?

— Тато розповів одну історію.

Олена коротко переказала розмову.

Про викладача.

Про студентку.

Про те, як вони зуміли побудувати сім'ю.

Закінчивши, вона усміхнулася.

— Бачиш? Таке буває.

Але Назар не усміхнувся.

Навпаки.

Його обличчя стало ще серйознішим.

— Олено, це не означає, що все буде легко.

Її усмішка зникла.

— Я не казала, що буде легко.

— Тоді чому ти поводишся так, ніби достатньо просто захотіти?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Я такого не говорила.

— Але думаєш.

— Ні.

— Думаєш.

Олена різко зупинилася.

— Чому ти постійно шукаєш проблеми?

Назар теж зупинився.

— Бо вони існують!

Його голос прозвучав голосніше, ніж він хотів.

Вона здригнулася.

— А я втомилася боятися всього!

— Це не страх, це реальність!

— Ні, Назаре!

В її очах блиснули сльози.

— Це вже схоже на втечу!

Після цих слів він завмер.

Наче його вдарили.

— Втечу?

— Так!

Олена ледве стримувала емоції.

— Ти весь час говориш про проблеми.

Про правила.

Про те, що не можна.

А хоч раз ти думав про те, чого хочеш?

Він мовчав.

А вона продовжувала:

— Бо я думаю.

Щодня думаю.

І знаєш що?

Мені страшно.

Дуже страшно.

Але я все одно приходжу сюди.

Бо ти для мене важливий.

В її голосі бриніли сльози.

Назар відвернувся до води.

Йому було боляче.

Не через її слова.

Через те, що частина з них була правдою.

— Ти не розумієш...

Тихо сказав він.

— Тоді поясни мені!

Вона майже плакала.

— Я намагаюся тебе захистити!

Раптом відповів Назар.

І в цих словах було стільки почуттів, що Олена замовкла.

Він провів рукою по волоссю.

— Ти думаєш, мені легко?

Думаєш, я не хочу просто бути поруч із тобою?

Не хочу гуляти містом, не озираючись?

Не хочу тримати тебе за руку?

Його голос зірвався.

— Хочу.

Більше, ніж ти можеш уявити.

Олена дивилася на нього крізь сльози.

І вперше бачила, наскільки він виснажений.

Наскільки сильно переживає.

Довго ніхто нічого не говорив.

Лише хвилі тихо билися об берег.

Нарешті Олена витерла сльози.

— Я не хочу з тобою сваритися.

Назар опустив очі.

— Я теж.

— Тоді не відштовхуй мене.

Його серце боляче стиснулося.

Він зробив крок до неї.

Потім ще один.

І тихо сказав:

— Вибач.

Олена заплющила очі.

Від полегшення.

Від втоми.

Від почуттів, яких стало занадто багато.

Це була їхня перша справжня сварка.

І, можливо, саме тому вони обидва зрозуміли щось важливе.

Їм боліло не тому, що вони були байдужими.

А саме тому, що почуття стали занадто сильними.

Лагуна мовчки слухала їх.

Як слухала з першого вечора.

І відбивала у воді світло місяця, ніби нагадуючи:

справжні історії кохання не бувають простими. 

Після сварки вони ще довго стояли мовчки.

Ніхто не знав, що сказати.

Олена дивилася на темну воду лагуни.

Потім глибоко вдихнула.

— Назаре... я теж повинна тобі дещо пояснити.

Він уважно подивився на неї.

— Що саме?

Олена трохи нервувала.

— Ти багато говориш про правила. Але я теж виросла з правилами.

Назар здивувався.

Вона сумно усміхнулася.

— Мій тато мусульманин. А мама — українка-християнка.

Він уважно слухав.

— У нашій сім'ї завжди було багато поваги одне до одного. Але були й правила.

Олена подивилася на лагуну.

— Мені не забороняли мріяти. Не забороняли вчитися. Не забороняли обирати свій шлях.

Її голос став тихішим.

— Але мене завжди вчили бути обережною.

Назар мовчав.

— Думати про наслідки своїх рішень. Поважати сім'ю. Поважати себе.

Вона підняла на нього очі.

— Тому я розумію, чому ти хвилюєшся.

Назар завмер.

Він не очікував почути це.

— Ти розумієш?

— Так.

Олена кивнула.

— Але між розуміти й відмовлятися від почуттів — велика різниця.

В її очах блищали сльози.

— Я не прошу тебе ризикувати всім заради мене.

Не прошу порушувати правила.

Я просто не хочу, щоб ти вирішував усе за нас обох.

Ці слова влучили прямо в серце.

Назар опустив голову.

Він думав про її слова.

Про те, як сильно боявся помилитися.

І раптом зрозумів, що через цей страх почав відштовхувати людину, яка була для нього найдорожчою.

— Вибач мені.

Тихо сказав він.

Олена ледь усміхнулася.

— Ми вже обидва сьогодні вибачалися.

— Але я хочу сказати це ще раз.

Вона дивилася на нього.

І бачила щирість.

Справжню.

Без захисту.

Без стін.

Легкий вітер пройшовся берегом.

Назар зробив крок ближче.

— Знаєш, що сказав мені сьогодні Артем?

— Що?

— Що він давно не бачив мене таким живим.

Олена тихо засміялася.

— Він правий.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— А ти?

— Що я?

— Шкодуєш, що зустріла мене?

Олена навіть не задумувалася.

— Жодної секунди.

Відповідь прозвучала так швидко, що Назар мимоволі усміхнувся.

І вперше за багато днів напруга між ними зникла.

Вони сіли на свою улюблену лавку.

Ту саму, з якої все почалося.

Навколо було тихо.

Лише лагуна й місячне світло.

— Дивно, — сказала Олена.

— Що саме?

— Ми весь час думаємо, що самі обираємо шлях.

— А насправді?

Вона подивилася на воду.

— А насправді іноді лагуна обирає сама.

Назар засміявся.

— Тобто це все її вина?

— Саме так.

— Тоді доведеться подати на лагуну скаргу.

— Не вийде.

— Чому?

— Бо вона вже виграла.

Вони розсміялися разом.

І вперше після сварки знову відчули ту легкість, яка з'являлася лише поруч одне з одним.

Попереду їх чекало багато випробувань.

Але цього вечора вони вирішили не думати про завтра.

Просто сидіти поруч.

Слухати шум води.

І берегти те, що між ними народжувалося.

Бо деякі історії починаються випадково.

Але стають незабутніми.