Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 8. Думки про Вікторію
Автобус був переповнений.
Том стояв біля дверей, тримаючись однією рукою за поручень, а другою притримуючи рюкзак. Навколо шуміли люди: хтось голосно розмовляв телефоном, хтось обговорював роботу, хтось сперечався, кому дістанеться місце біля вікна.
А Том майже нічого не чув.
Його думки вперто поверталися до однієї людини.
До Вікторії.
Він сам не міг зрозуміти, чому саме вона так засіла в його голові.
Ще вранці він думав, що вона звичайна багата дівчина, яка звикла отримувати все, що захоче. Красива, упевнена в собі, трохи зарозуміла.
Принаймні так йому здалося спочатку.
Але сьогодні він побачив її зовсім іншою.
Вона заступилася за нього.
Не побоялася посваритися з Микитою, хоча той явно не збирався відступати. А потім, коли Роберт Володимирович збирався викликати її батьків, Вікторія навіть не намагалася виправдати себе.
Том зітхнув.
— Дивно...
— Що саме дивно?
Том здригнувся.
Поруч стояла Інна.
Його молодша сестра трималася за поручень і з цікавістю дивилася на нього.
— Нічого.
— Ти щойно сам із собою розмовляв.
— Я не розмовляв.
— Розмовляв.
— Інно...
— Том...
Вона повторила його тон і ледь не розсміялася.
— Що?
— Ти сьогодні якийсь дивний.
— Я завжди такий.
— Ні. Сьогодні особливо.
Том подивився у вікно.
За склом пропливали будинки, магазини, дерева й люди, які поспішали у своїх справах.
— Як у тебе день пройшов? — несподівано запитав він.
Інна усміхнулася.
— Непогано.
— Тільки непогано?
— Дуже навіть непогано. А чому питаєш?
— Просто.
— Ага.
Інна примружилася.
— Тепер моя черга.
— Яка?
— Як у тебе день?
— Нормально.
— Нормально?
— Так.
— А чого тоді ти весь час дивишся у вікно й усміхаєшся?
Том миттєво перестав усміхатися.
— Я не усміхаюся.
— Усміхаєшся.
— Інно, ти можеш хоча б п'ять хвилин помовчати?
— Можу.
Вона зробила паузу.
Минуло секунд десять.
— А дівчина гарна?
Том мало не вдавився повітрям.
— Яка ще дівчина?!
Інна розсміялася.
— О! Значить, таки є!
— Немає ніякої дівчини.
— Я нічого не казала про дівчину. Це ти сам її придумав.
Том замовк.
Інна переможно усміхнулася.
— Ага. Тепер я все зрозуміла.
— Нічого ти не зрозуміла.
— Побачимо.
Том вирішив більше не відповідати.
Бо чим більше він говорив, тим сильніше заплутувався.
---
Через деякий час автобус виїхав за межі міста.
Дорога стала спокійнішою. За вікнами з'явилися поля, дерева, невеликі будинки.
Том знав цю дорогу напам'ять.
Вони їхали до Вербки — села, яке він називав домом.
Тут усе було зовсім інакше.
Ніякого міського шуму.
Тільки поля, садки, городи, старі дерева та знайомі сільські дороги.
Коли автобус зупинився, Том з Інною вийшли.
— Нарешті, — сказала Інна. — Я вже думала, що ми ніколи не доїдемо.
— Ти всю дорогу говорила.
— От саме тому вона й швидше минула.
Том похитав головою.
Їхній будинок стояв неподалік.
Невеликий, простий, але затишний.
У дворі росли яблуні, біля паркану стояли відра, садовий інструмент, а трохи далі був город.
Їхня родина завжди займалася господарством.
А ще батько тримав невелику пекарню.
Том іноді допомагав йому — особливо вранці або після школи, коли було багато роботи.
Запах свіжого хліба давно став для нього таким самим звичним, як запах домашньої кави.
Щойно вони зайшли у двір, двері будинку відчинилися.
— Нарешті мої діти! — вигукнула мама.
Вона вийшла їм назустріч.
Мама Тома була стрункою жінкою з рудуватим волоссям і дуже милою усмішкою. Вона завжди зустрічала дітей так, ніби вони повернулися не зі школи, а після довгої подорожі на інший край світу.
— Як день? — запитала вона.
— Нормально, — відповів Том.
— А в тебе? — звернулася вона до Інни.
— Непогано.
Мама усміхнулася.
— Отже, обидва живі, здорові й навіть не посварилися.
— Ми не сварилися, — сказала Інна.
— Це вже досягнення.
Том поставив рюкзак.
І саме тоді відчув знайомий аромат.
— Це що?
Мама загадково усміхнулася.
— Ваш улюблений пиріг.
Інна одразу побігла на кухню.
— Зі шпинатом?!
— Саме так.
Шпинат вони вирощували самі.
Мама готувала з нього різні страви, але пиріг був улюбленим у дітей.
За кілька хвилин усі вже сиділи за столом.
Том відкусив шматочок і задоволено кивнув.
— Дуже смачно.
— Я рада.
Мама дивилася на сина.
Здавалося, він сидить за столом, їсть пиріг, слухає розмову й навіть киває у потрібних місцях.
Але думками був далеко.
— Томе?
— Що?
— Я тебе щось питаю.
— Вибач. Не почув.
Мама переглянулася з Інною.
— Ти сьогодні точно нормально себе почуваєш?
— Так.
— Тоді чому дивишся в одну точку вже п'ять хвилин?
Том опустив погляд на тарілку.
— Просто втомився.
Саме тоді до кухні зайшов батько.
Він витер руки рушником після роботи в пекарні.
— Ну що, як перший день?
— Нормально, — відповів Том.
— Знову «нормально», — пробурмотів батько.
Інна ледь не розсміялася.
— Тату, тут цікава історія.
Том миттєво глянув на неї.
— Інно!
— Я нічого не сказала.
— От і не кажи.
Батько перевів погляд з одного на іншого.
— Щось сталося?
— Ні, — одночасно відповіли Том та Інна.
Батько посміхнувся.
— Добре. Тоді не буду допитувати.
Мама поставила перед Томом ще шматочок пирога.
— Їж.
— Дякую.
Він узяв виделку.
Але замість пирога знову побачив перед собою Вікторію.
Її усмішку.
Її погляд.
Її слова.
«Він просто новенький».
Том ледь усміхнувся.
— Ой, усе ясно, — тихо сказала Інна.
— Що тобі ясно?
— Нічого.
— Тоді мовчи.
— Добре.
Інна посміхнулася.
---
Після вечері Том одразу пішов до своєї кімнати.
Він кинув рюкзак на стілець і сів на край ліжка.
На столі лежали зошити.
Домашнє завдання.
Підручники.
Ручки.
Усе, що мало нагадати йому про школу.
Том відкрив один зошит.
Подивився на завдання.
Закрив.
— Завтра...
Він потер обличчя.
Завтра йому доведеться стояти біля входу разом із Вікторією.
І раптом ця думка зовсім не здавалася покаранням.
Навпаки.
Він навіть чекав на це.
Том узяв телефон.
Потім поклав його.
Знову взяв.
— Що я взагалі роблю?
Він відкинувся на спинку стільця.
Треба було якось вибачитися перед Вікторією.
За те, що він наговорив їй уранці.
За те, що одразу вирішив, ніби вона така сама, як усі багаті дівчата.
А вона виявилася зовсім іншою.
У неї було не тільки сильне й уперте характером.
У неї було добре серце.
Том згадав, як вона заступилася за нього.
— Може, купити їй щось?
Він задумався.
Квіти?
Ні.
Це було б дивно.
Шоколад?
Можливо.
Але що люблять такі дівчата?
Том зітхнув.
— Я навіть не знаю.
Він подивився на годинник.
Потім на підручники.
Завтра контрольна?
Ні.
Домашнє завдання з біології?
Є.
Хімія?
Теж є.
Але зараз його це хвилювало найменше.
Бо вперше за довгий час він думав не про оцінки, не про гроші, не про роботу в пекарні й навіть не про завтрашні уроки.
Він думав про дівчину з його класу.
Про ту, яку спочатку вважав звичайною.
А тепер не міг викинути з голови.
Том усміхнувся.
— Завтра я все виправлю.
Він відкрив зошит.
Прочитав перше речення.
І через десять секунд знову подумав про Вікторію.
— Ну от. Чудово.
Домашнє завдання явно програвало.
А завтра чекало чергування.
І, схоже, саме його Том тепер чекав найбільше.
