Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 9. З чистого аркуша
Будильник задзвенів так голосно, ніби мав особисту образу на всіх мешканців пентхауса.
— Дзінь-дзінь-дзінь!
Вікторія перевернулася на інший бік і накрила голову подушкою.
— Ще п'ять хвилин...
— Ти це вже казала десять хвилин тому, — пробурмотіла Клер, навіть не розплющуючи очей.
— Тоді ще п'ять.
У кімнаті панувала справжня катастрофа.
На дивані спала Маша, загорнувшись у ковдру так, що була схожа на великий рулет. Лія тихенько сопіла біля краю ліжка. Клер лежала впоперек подушок і, здавалося, взагалі не збиралася повертатися до реальності.
А Лоліта...
Лоліта спала так міцно, ніби підписала договір із Всесвітом більше ніколи не прокидатися раніше дев'ятої.
Вікторія нарешті сіла на ліжку.
Подивилася на годинник.
Її очі округлилися.
— О Боже!
Вона схопила телефон.
— Дівчата! Вставайте!
Ніхто не ворухнувся.
— Ми запізнимося!
Маша щось пробурмотіла під ковдрою.
— Я вже в школі...
— Маша, ти спиш!
— Значить, школа мені сниться...
Клер засміялася.
Вікторія схопила подушку й легенько кинула її в Машу.
— Підйом!
Маша сіла.
— Я встала.
— Добре.
— Але очі відкривати не буду.
— Маша!
Вікторія почала будити Лію.
— Ліє, прокидайся.
— Уже...
— Клер?
— Я не сплю.
— Ти хропеш.
— Я не хроплю.
— Хропіла.
— Це була Маша.
— Ей! — обурилася Маша.
Дівчата засміялися.
Але одна людина все ще не реагувала.
Лоліта.
Вікторія підійшла до неї.
— Лоліто?
Тиша.
— Лоліто!
Тиша.
Клер подивилася на неї, потім хитро посміхнулася.
— Я знаю, як її розбудити.
— Як?
Клер набрала повні груди повітря й щосили закукурікала:
— КУ-КУ-РІ-КУ-У-У!
Лоліта миттєво сіла на ліжку.
— Господи!
Усі вибухнули сміхом.
Лоліта озирнулася.
— Що сталося?!
— Ранок, — крізь сміх відповіла Клер.
— Я думала, що кінець світу!
— Майже, — сказала Вікторія. — Ми запізнюємося до школи.
Лоліта подивилася на годинник.
— Ой...
Тепер уже прокинулася остаточно.
За кілька хвилин п'ятеро дівчат носилися кімнатою, збираючи речі.
— Де мій телефон?
— У тебе в руці, — сказала Лія.
— А де моя сумка?
— На плечі.
— Чудово. Я сьогодні геній.
— Це ми вже зрозуміли, — відповіла Клер.
Раптом із коридору пролунав голос Анни:
— Дівчата! Сніданок готовий!
— Ідемо! — крикнула Вікторія.
---
На кухні на них уже чекала Мікі.
Вона була повністю готова до школи й сиділа за столом, весело погойдуючи ногами.
— Нарешті! — сказала вона, побачивши Вікторію.
— Ти вже давно встала?
— Так.
— Як тобі це вдалося?
Мікі гордо підняла підборіддя.
— Я дисциплінована.
Клер тихо сказала Маші:
— Нам є чого повчитися.
Анна поставила перед дівчатами сніданок.
— Їжте. І не поспішайте так, ніби вас хтось переслідує.
— Нас переслідує шкільний дзвінок, — відповіла Вікторія.
Анна усміхнулася.
— До речі, сьогодні ввечері ваш батько повертається з відрядження.
Вікторія одразу ожила.
— Справді?!
— Так. І ми влаштуємо сімейну вечерю.
— Ура!
— Приїдуть і старші сестри, і брати.
Вікторія усміхнулася ще ширше.
Вона любила такі вечори, коли вся родина збиралася за одним столом.
— Тоді сьогодні буде справжнє свято.
— Саме так, — сказала Анна. — А тепер їж, бо твоє свято почнеться із запізнення до школи.
— Ой!
Вікторія підхопила сумку.
— Дівчата, ходімо!
---
Коли вони вже сідали в машину, телефон Клер задзвонив.
На екрані висвітилося ім'я Рейчел.
— Ой...
— Бери, — сказала Вікторія.
Клер відповіла.
— Так?
— Клер! — почулася сувора інтонація Рейчел. — Ти де? Чому досі не в школі?
— Ми вже їдемо.
— Ви знову запізнюєтеся?
Клер глянула на подруг.
— Зараз будемо.
— Сподіваюся.
— Будемо!
Клер швидко завершила дзвінок.
— Вона мене колись доб'є.
— Вона просто хвилюється, — сказала Лія.
— Я знаю.
О 7:37 Роберт Володимирович уже стояв біля входу до школи.
Він глянув на годинник.
Потім на дорогу.
Потім знову на годинник.
— Три хвилини...
І саме в цей момент до школи влетіли п'ятеро дівчат.
— Вибачте! — майже хором вигукнула Вікторія.
— Запізнилися, — спокійно відповів учитель.
— Трохи.
— Трохи — це коли одна хвилина.
— Тоді... не зовсім трохи.
Роберт Володимирович зітхнув.
— Добре. Ставайте на місце. Ваші однокласники вже проходять.
Вікторія поправила волосся.
І саме тоді за її спиною почувся знайомий голос.
— Я теж тут.
Вона обернулася.
Том.
Їхні погляди зустрілися.
На кілька секунд навколишній шум ніби зник.
Вікторія відчула, як щоки стають гарячими.
Том теж швидко відвів погляд.
Роберт Володимирович кашлянув.
— Кхм.
Дівчата одразу зрозуміли натяк.
— Ми пішли, — сказала Клер.
— Чекаємо тебе після уроків! — додала Маша.
— Успіхів! — усміхнулася Лія.
Лоліта подивилася на Тома, потім на Вікторію.
— Не сваріться.
— Лоліто!
— Що? Я просто побажала гарного чергування.
Дівчата пішли.
Вікторія залишилася біля входу разом із Томом.
Хлопець нервово засунув руку в кишеню.
Там лежав маленький батончик KitKat.
Він купив його дорогою до школи.
Від самого ранку думав, коли віддати.
А тепер не знав, як це зробити.
— Ну...
Вікторія подивилася на нього.
— Що?
Том сперся спиною об стіну.
— Я хотів вибачитися.
Вікторія здивовано підняла брови.
— За що?
— За вчора.
Він зробив паузу.
— Я неправильно про тебе подумав.
Вікторія мовчала.
Том продовжив:
— Спочатку мені здалося, що ти така сама, як усі. Що тобі все дістається легко й ти дивишся на інших зверху вниз.
Вікторія трохи насупилася.
— Приємний опис.
— Знаю. Тому й вибачаюся.
Вона не стримала усмішки.
— А тепер що думаєш?
Том подивився їй прямо в очі.
— Що я помилявся.
Вікторія опустила погляд.
Вона зовсім не очікувала почути від нього такі слова.
Ще вчора він здавався їй грубіяном, який тільки й уміє сперечатися.
А тепер стояв перед нею і щиро вибачався.
Том дістав із кишені батончик.
— Це тобі.
— Мені?
— Так.
Вікторія взяла KitKat.
— За що?
— За вибачення.
Вона усміхнулася.
— Тоді... дякую.
Вікторія розламала батончик навпіл і простягнула одну частину Тому.
— А це тобі.
Він здивовано подивився на неї.
— Навіщо?
— За те, що вибачився.
Том засміявся.
— Справедливо.
Вони обоє відкусили по шматочку.
На кілька секунд запала тиша.
Потім Вікторія сказала:
— Знаєш...
— Що?
— Може, ми справді почнемо все спочатку?
Том усміхнувся.
— Давай.
Він простягнув руку.
— Том.
Вікторія подивилася на його руку, а потім потиснула її.
— Вікторія.
— Приємно познайомитися.
— Навзаєм.
Вони обоє засміялися.
Роберт Володимирович, який стояв неподалік, удав, що дуже уважно перевіряє список учнів.
Хоча краєчок його губ помітно піднявся.
А школярі продовжували проходити повз них.
Хтось поспішав на урок.
Хтось вітався.
Хтось кидав цікаві погляди на новоспечених напарників.
А Вікторія й Том стояли поруч і вперше за ці два дні не сперечалися.
Вони просто усміхалися одне одному.
Можливо, це було лише маленьке примирення.
Можливо, звичайний батончик шоколаду.
Можливо, просте знайомство.
Але для них це стало початком чогось нового.
Без образ.
Без упереджень.
Без першого враження, яке виявилося неправильним.
Тепер їхня історія справді могла початися з чистого аркуша.
