Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 10. Мама Лера
У шкільній їдальні цього ранку було підозріло тихо.
Принаймні для тих, хто звик до звичайного ранкового хаосу.
Лера стояла біля входу до їдальні з таким виразом обличчя, ніби її щойно засудили до довічного ув'язнення.
На ній знову не було шкільної форми.
Темна спідниця, модна кофта, прикраси й туфлі, які явно не мали нічого спільного зі шкільним дрескодом.
Але сьогодні Лері було не до зовнішнього вигляду.
Вона відбувала покарання.
Після вчорашньої лінійки, де вони разом із подругами голосно сміялися під час виступу першокласниці, Роберт Володимирович і Дімейшен вирішили, що дівчатам не завадить трохи попрацювати.
Тому Лера тепер стояла в їдальні.
Поруч із нею була Наташа.
Наташа, на відміну від Лери, виглядала так, ніби прийшла не до школи, а на кастинг у якийсь готичний гурт.
Темний одяг, чорні аксесуари, розпущене волосся.
І жуйка.
Вона жувала її з такою зосередженістю, ніби це було найважливіше завдання на сьогодні.
— Ти можеш хоча б не лопати ці кульки? — невдоволено запитала Лера.
Наташа мовчки надула величезну кульку.
Вона росла...
Росла...
Ще трохи...
І...
ПЛЯСЬ!
Жуйка луснула прямо перед її носом.
Лера заплющила очі.
— Чудово.
Наташа спокійно зняла жуйку з губ.
— Не пощастило.
— Ти мене колись доконаєш.
— Можливо.
У цей момент до їдальні вбігла Аня разом із Леною.
Аня ледве перевела подих.
— Дівчата! Ви не повірите!
Лера одразу ожила.
— Що сталося?
— Ми з Лєною щойно таке побачили!
— Що?
Аня нахилилася ближче.
— Мельницька стояла біля входу разом із тим новеньким Томом.
— І?
— Вони сміялися!
Лена кивнула.
— Причому так, ніби вони вже сто років знайомі.
Аня загадково посміхнулася.
— А мені взагалі здалося, що вони виглядали як парочка.
Наташа перестала жувати.
А потім розсміялася.
— О-о-о! Тілі-тілі-тесто! Жених і наречена!
Лера скривилася.
— Ой-ой-ой. Ну звісно. Мельницька завжди на висоті. Її ж усі обожнюють.
— Особливо Микита, — додала Аня.
— О, Микита! — фиркнула Лера. — Він точно влаштує тому біднякові солодке життя.
Лена засміялася.
— Думаєш?
— Я впевнена.
Лера схрестила руки.
— Хоча не знаю. Вікторія не з тих, хто буде бігати за Микитою. У неї й так багаті батьки. Їй, здається, взагалі ніхто не потрібен.
— Це точно, — погодилася Аня.
Наташа знову почала жувати жуйку.
Лера озирнулася на їдальню.
— Ах, уже перший день, а мої однокласники вже так мене дістали!
— Хто саме? — запитала Лена.
— Та вся компанія Мельницької!
Лера розмахнула руками.
— Мало того, що вони самі постійно лізуть куди не треба, то тепер ще й цю ботаншу Лію до себе пристроїли.
— Лія, здається, нормальна, — обережно сказала Аня.
— Фу! — відмахнулася Лера. — І ця вискочка Клер.
— Клер точно не мовчатиме, — зауважила Лена.
— Нехай тільки спробує.
Аня стала поруч із Лерою.
— Нічого, звикнемо до них. Головне, щоб нам проблем не було. У нас і так із предметами успішність не дуже.
— Ага, — кивнула Лера. — Уже одинадцять років намагаюся до них звикнути, а вони мене все одно бісять.
— Можливо, проблема не в них, — тихо сказала Наташа.
Усі подивилися на неї.
— Що?
— Нічого.
— От і добре.
Раптом до них підійшла маленька дівчинка.
Вона тримала в руках булочку з сиром і спокійно жувала її.
Це була Поліна.
Саме та першокласниця, яка вчора розповідала вірш на лінійці.
І саме над нею Лера з подругами так голосно сміялися.
Поліна зупинилася біля них.
— Дівчата, привіт!
Лера подивилася на неї.
— О Господи...
Потім, трохи здивувавшись, усе ж сказала:
— Ну, привіт.
Поліна уважно подивилася на Леру.
А потім абсолютно серйозно заявила:
— А ти тепер моя мама.
У їдальні настала тиша.
Навіть Наташа перестала жувати.
Аня повільно повернула голову до Лери.
Лена відкрила рот.
— Ми чогось не знаємо? — прошепотіла Наташа.
Лера зблідла.
— Що?!
Поліна спокійно продовжила жувати булочку.
— Ти тепер моя мама.
— Я?!
— Так.
— З якого дива?!
Поліна знизала плечима.
— Не знаю.
Наташа ледве стримувала сміх.
— Леро, ти нам щось розповісти хочеш?
— Та я взагалі нічого не знаю!
Вона присіла навпочіпки перед Поліною.
— Слухай, у тебе мозок не перегрівся?
Поліна похитала головою.
— Ні.
— Тоді чому я твоя мама?
— Бо я так вирішила.
Аня прикрила рот рукою.
Лена вже тихенько сміялася.
— Оце так поворот, — прошепотіла вона.
Лера махнула рукою.
— Ану шуруй звідси, куди очі бачать!
Поліна одразу перестала жувати.
Її очі наповнилися сльозами.
— Ти мене образила...
— Ану заспокойся негайно!
— Ти погана мама.
— Я НЕ ТВОЯ МАМА!
— Погана...
Поліна вже шморгала носом.
Саме в цей момент Аня нахилилася до Лери.
— А ось і твоя вискочка Клер.
Лера повернула голову.
До їдальні якраз увійшла Клер разом із Вікторією, Машею, Лолітою та Лією.
Клер почула останні слова.
— Що тут відбувається?
Лера закотила очі.
— Ой, тільки тебе мені не вистачало.
Клер підійшла ближче.
Вона подивилася на Поліну.
Потім на Леру.
— Ти її образила?
— Вона сама до мене причепилася!
— Вона маленька.
— І що?
— І ти доросла.
Лера скривилася.
— О, секретарка Мельницької прийшла.
Вікторія насупилася.
— Леро...
— Що?
— Не починай.
— А я й не починаю. Я вже закінчую.
Лія тихо потягнула Клер за рукав.
— Клер, ходімо. Не варто.
Але Клер уже зробила крок уперед.
— Ні.
Вона подивилася на Поліну.
— Все добре. Не плач.
Поліна витерла очі.
Клер повернулася до Лери.
— Ану вибачся перед нею.
— Не буду.
— Будеш.
— Не буду!
— Будеш.
— Ні!
Клер усміхнулася.
— Ну що ж...
Вона поправила волосся.
— Схоже, настав мій зоряний час.
Маша тихо прошепотіла:
— Клер, тільки без бійки.
— Я спокійна.
Лоліта подивилася на неї.
— Коли ти кажеш «я спокійна», мені стає страшно.
Лера махнула рукою.
— Ніяких вибачень.
Клер схрестила руки.
— Останній шанс.
— Неа.
— Вибачся.
— Ні.
— Тоді...
Лера не встигла договорити.
Клер схопила її за рукав.
— Гей!
— Що?!
— Ану пішли!
Лера відсмикнула руку.
— Не чіпай мене!
— Тоді не кричи на маленьку!
— Це не твоє діло!
— Тепер моє!
За секунду вони вже почали штовхатися.
— Дівчата! — вигукнула Вікторія.
Маша схопилася за голову.
— Я ж казала!
Лія відступила назад.
— Це погана ідея...
А Лена замість того, щоб їх розбороняти, дістала телефон.
— Ого...
Вона почала знімати.
— Оце точно буде цікаво.
— Лено! — обурилася Вікторія. — Прибери телефон!
— Та я просто дивлюся.
— Ти знімаєш!
— Ну так.
Клер і Лера продовжували сперечатися.
— Ти ненормальна!
— А ти зарозуміла!
— Відпусти!
— Сама відпусти!
І саме тоді над усією їдальнею пролунав суворий голос:
— ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!
Усі завмерли.
До них швидко підійшла вчителька української мови Олександра Михайлівна.
Струнка, сувора, у підборах, із таким поглядом, від якого навіть найсміливіші учні згадували всі свої гріхи за останні три роки.
Вона подивилася на Клер.
Потім на Леру.
Потім на Лену з телефоном.
— Телефон прибрала.
Лена миттєво сховала його.
— Так, Олександро Михайлівно.
Учителька перевела погляд на Поліну.
— А це що за дитина?
Поліна підняла руку.
— Я Поліна.
— Добре, Поліно. А тепер поясніть мені, чому біля вас відбувається бійка?
Поліна задумалася.
— Бо Лера не хоче бути моєю мамою.
Олександра Михайлівна на секунду заплющила очі.
— Я навіть не хочу знати, як ми до цього дійшли.
Маша тихенько прошепотіла:
— Ми теж.
Учителька суворо подивилася на всіх.
— Клер, Лера — до кабінету. Зараз.
— Але...
— Без «але».
Вона подивилася на Лену.
— І ти теж. Телефон залишиться в тебе тільки за умови, що ти припиниш знімати чужі конфлікти.
Лена швидко кивнула.
— Зрозуміла.
— А Поліну теж візьмемо. Треба розібратися, що тут відбувається.
Поліна знову відкусила булочку.
— Добре.
Олександра Михайлівна тяжко зітхнула.
— І якщо я зараз почую ще хоча б одне слово про «маму»...
Поліна підняла руку.
— А можна запитання?
— Що?
— А можна я просто буду донькою Лери?
Лера схопилася за голову.
— Господи...
Клер не стрималася й засміялася.
Навіть Олександра Михайлівна на мить ледь помітно усміхнулася.
— У кабінет. Усі.
І компанія рушила за вчителькою.
А Вікторія, Маша та Лія залишилися біля входу до їдальні.
Лоліта поправила окуляри.
— Я думаю, сьогоднішній день буде довшим, ніж учора.
Вікторія подивилася їм услід.
— У мене теж таке відчуття.
Маша зітхнула.
— А ми ще навіть не дійшли до першого уроку.
Лія усміхнулася.
— Здається, у цій школі нудно не буде.
— Точно, — відповіла Вікторія.
І десь у коридорі вже лунав голос Олександри Михайлівни:
— Клер! Леро! Я чекаю пояснень!
А слідом почувся голос Поліни:
— А можна я першою розповім, як Лера стала моєю мамою?
— Поліно!
Коридор вибухнув сміхом.
