Спочатку:
На сторінку книги
Глава 16 «Коли вся родина разом»
Лія ще довго не могла заспокоїтися після розмови з Вікторією.
Вона вже майже біля дверей взулася, поправила рюкзак на плечі й подивилася на подругу.
— Ти точно не хочеш, щоб я залишилася?
— Ні, — засміялася Вікторія. — У мене сьогодні буде справжній сімейний ураган.
— Ураган?
— Приїжджають мої брати, сестра з дітьми, тато повернувся з поїздки… Ти ще побачиш, що таке галас.
Лія розсміялася.
— Тоді я, мабуть, врятуюся.
— Завтра все розповім.
— Особливо про Тома.
Вікторія одразу почервоніла.
— Іди вже!
— Добре-добре.
Лія вийшла, а Вікторія ще кілька секунд стояла біля дверей, дивлячись їй услід.
У будинку стало тихіше.
Але ненадовго.
Через кілька хвилин біля будинку зупинилися одразу кілька автомобілів.
Вікторія визирнула у вікно.
— Приїхали!
Вона побігла до дверей.
Першими зайшли її старші брати.
Олег, старший із братів, уже давно працював лікарем. Він був одружений, завжди виглядав серйозним і зібраним, але поруч із молодшими сестрами відразу ставав зовсім іншим.
За ним зайшов середній брат, який теж був лікарем. У нього вже була наречена, і вся родина постійно жартувала, що наступне велике сімейне свято буде весіллям.
— Вікторіє! — вигукнув Олег.
— Олеже!
Вона кинулася його обіймати.
— Я скучила!
— Ми теж.
— А де Мелена?
Наче почувши своє ім'я, до будинку зайшла старша сестра.
Мелена була втомлена, але усміхалася.
Поруч із нею бігали двоє старших дітей, а на руках вона тримала найменшого.
Вікторія одразу завмерла.
— Ой…
Її очі засяяли.
— Він уже прокинувся?
— Так, — усміхнулася Мелена. — Наш маленький принц сьогодні вирішив не спати.
Вікторія обережно підійшла.
— Можна я його потримаю?
— Звісно.
Мелена передала їй немовля.
Вікторія взяла його на руки так обережно, ніби тримала найдорожчий скарб у світі.
— Привіт, маленький.
Дитині було лише два місяці.
Він сонно поворухнув ручкою, а Вікторія тихо засміялася.
— Подивіться на нього!
— Ти зараз його не віддаси, — пожартував Олег.
— Не віддам.
Мелена засміялася.
— Я саме на це й розраховувала.
Вона втомлено сіла на диван.
— Мені хоча б десять хвилин спокою.
— Я догляну за ним.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Вікторія сіла поруч і почала тихенько гойдати малюка.
Двоє старших дітей Мелени тим часом бігали по кімнаті.
Мікі одразу приєдналася до них.
— Ану, хто швидше до сходів!
— Мікі, обережно! — вигукнула Вікторія.
— Я обережна!
Через секунду пролунав гучний сміх.
— Я ж казала!
— Усе добре! — крикнула Мікі.
Олег похитав головою.
— Схоже, у нас сьогодні буде дуже тихий вечір.
Його брат засміявся.
— Настільки тихий, що сусіди теж долучаться.
Саме в цей момент до будинку зайшов батько Вікторії — Микола.
Він привіз із поїздки кілька великих пакунків.
— А ось і подарунки!
Мікі миттєво прибігла до нього.
— Тату!
— Ну що, маленька, скучила?
— Дуже!
Микола поцілував її в чоло.
— А це тобі.
Він простягнув пакунок.
— І Вікторії теж.
— Мені?
— Звичайно.
Вікторія засміялася.
— Тату, ти завжди щось привозиш.
— Бо маю двох доньок, яких треба балувати.
Анна, яка саме зайшла до кімнати, усміхнулася.
— І саме тому вони потім вважають, що весь світ має приносити їм подарунки.
— Не весь світ, — заперечила Вікторія. — Тільки ти й тато.
Усі засміялися.
Незабаром родина зібралася за великим святковим столом.
Стіл був накритий так, ніби сьогодні святкували не просто перший день навчального року, а щонайменше ювілей усієї родини.
На ньому були салати, гарячі страви, десерти, фрукти й улюблені страви кожного.
Діти бігали між кімнатами.
Мікі щось розповідала двоюрідним братам.
Мелена нарешті могла трохи відпочити.
Олег обговорював із батьком роботу.
Його брат сперечався з майбутнім тестем по телефону щодо дати весілля.
А Вікторія сиділа поруч із Меленою.
— Ну що, — запитала сестра, — як пройшов твій перший день одинадцятого класу?
Вікторія усміхнулася.
— Дуже цікаво.
— Це я вже бачу.
— Насправді було багато всього.
— Розповідай.
Вікторія почала згадувати події дня.
Про перший урок.
Про Олександру Михайлівну.
Про кумедну історію з Поліною.
Про Микиту.
Про Тома.
Але про останнього вона говорила значно тихіше.
Мелена уважно подивилася на сестру.
— А хто такий Том?
Вікторія відразу замовкла.
— Ніхто.
— Ніхто?
— Однокласник.
— А чому ти так почервоніла?
— Я не почервоніла!
Мелена усміхнулася.
— Вікторіє…
Дівчина озирнулася.
Ніхто не слухав.
Олег із батьком обговорювали медицину, Анна розмовляла з майбутньою невісткою телефоном, діти сміялися.
Вікторія нахилилася до сестри.
— Тільки нікому не кажи.
— Обіцяю.
— Мені подобається один хлопець.
Мелена широко усміхнулася.
— Я так і знала!
— Тихіше!
— Хто він?
— Том.
— І він знає?
Вікторія похитала головою.
— Не знаю.
— А ти йому подобаєшся?
— Не знаю!
— Ви хоча б розмовляєте?
— Так.
— Тоді все тільки починається.
Вікторія усміхнулася.
— Мені з ним добре.
Мелена обійняла сестру за плечі.
— Я дуже рада за тебе.
— Тільки нікому не кажи.
— Могила.
Вікторія полегшено видихнула.
— Дякую.
У цей момент середній брат підняв келих.
— До речі, коли вже всі зібралися, я хотів дещо сказати.
Усі подивилися на нього.
— Думаю, нам уже час зайнятися моїм весіллям.
Олег засміявся.
— Нарешті!
Микола задоволено кивнув.
— Правильно. Пора.
Анна, навпаки, одразу похитала головою.
— Ні.
Усі здивовано подивилися на неї.
— Чому «ні»? — запитав син.
Анна зробила ковток вина.
— Бо я ще не готова віддавати другого сина.
Олег засміявся.
— Мамо, він не їде на іншу планету.
— Для мене це майже те саме.
— Мамо!
Усі засміялися.
— Я просто хочу ще трохи побути вашою мамою без весільної метушні.
— Ти ж розумієш, що весілля все одно буде? — запитав Микола.
— Розумію.
Анна зітхнула.
— Але я маю право поскаржитися.
— Маєш, — погодився чоловік.
Діти тим часом уже влаштували власне весілля з подушок у вітальні.
Мікі була нареченою.
Один із дітей Мелени — нареченим.
Другий — свідком.
— Я не згодна з таким сценарієм! — вигукнула Мікі.
Вікторія засміялася.
— А хто тебе питав?
— Я сама вирішую!
Микола дивився на все це й усміхався.
Для нього такі вечори були найкращими.
Він був відомим лікарем у своїй клініці, звик до складних операцій, відповідальності та постійної роботи.
Але жодна професійна перемога не могла зрівнятися з моментом, коли вся його родина сиділа за одним столом.
Він подивився на Анну.
На дітей.
На своїх дорослих синів.
На Мелену.
На Вікторію, яка тримала маленького племінника.
І усміхнувся.
— Ось тепер я справді щасливий.
Анна подивилася на нього.
— Через те, що всі галасують?
— Саме через це.
Усі засміялися.
Вікторія дивилася на свою родину й відчувала тепло.
Але десь у глибині душі знову згадала Тома.
Його усмішку.
Його голос.
І те, як він сьогодні почервонів, коли вона взяла його за руку.
Вона тихенько усміхнулася.
Здається, цей навчальний рік справді міг стати особливим.
І вона ще не знала, скільки пригод, таємниць і почуттів чекає на неї попереду.
