Спочатку:
На сторінку книги
Глава 13. Дружба на біговій доріжці
Після української мови одинадцятикласники ледве встигли зібрати підручники, як пролунав наступний дзвінок.
— Фізкультура! — оголосила Маша.
Клер застогнала.
— Не нагадуй.
— А я люблю фізкультуру, — сказала Лоліта.
Маша подивилася на неї.
— Ти серйозно?
— Так. Корисно для здоров’я.
— Ти це говориш людині, яка вранці ледве прокинулася?
— Саме тому.
Дівчата засміялися й разом попрямували до спортивної зали.
Невдовзі одинадцятикласники вийшли на спортивний майданчик.
Біля входу вже стояв їхній учитель фізкультури — Петро Іванович.
Це був чоловік середнього віку, міцної статури, із коротким волоссям, у якому вже пробивалася сивина. На ньому була червоно-синя спортивна форма, а на шиї висів свисток.
Петро Іванович уважно оглянув учнів.
Він був суворим, але справедливим учителем. Міг пожартувати разом із класом, але якщо хтось починав ухилятися від виконання вправ, його погляд одразу ставав таким, що навіть найсміливіший учень згадував про всі свої гріхи за останні одинадцять років.
Учитель задоволено кивнув.
— О, сьогодні всі у спортивній формі. Молодці!
Він ще раз оглянув клас.
— Майже всі.
Аня підняла брову.
— А що не так?
— У нас є двоє звільнених від бігу.
Маша тихенько підняла руку.
— Я.
— І ще Лоліта.
Лоліта кивнула.
— У мене тимчасове звільнення.
— Добре. Ви будете виконувати лише ті вправи, які вам дозволені. Без геройства.
— Зрозуміла, — сказала Маша.
Аня нахилилася до Лери й тихо прошепотіла:
— Ну як завжди. Ми бігаємо, а принцеса сидить.
Маша це почула, але нічого не сказала.
Петро Іванович почув.
— Аню.
Аня завмерла.
— Я?
— Так, саме ти.
— Що?
— Раз у тебе стільки енергії на розмови, зробиш присідання.
Аня округлила очі.
— Скільки?
— Двадцять.
Клас одразу почав сміятися.
— Чому я?
— За зайві слова.
— Але я сказала лише одне речення!
— Чудово. Наступного разу буде два.
Аня важко зітхнула й почала присідати.
— Раз…
Учні сміялися.
— Два…
— Три…
На п'ятому присіданні Аня вже дивилася на Леру так, ніби та була винна в усьому.
Лера ледве стримувала сміх.
— Не смійся, — прошипіла Аня.
— Я не сміюся.
— У тебе обличчя сміється.
— Це природна реакція.
— Дівчата! — гукнув Петро Іванович. — Якщо хочете, я додам ще десять.
Аня одразу перестала говорити.
— Я мовчу.
— Оце вже правильне рішення.
Петро Іванович свиснув у свисток.
— А тепер шикуємося! Перша вправа — легкий біг. Не спринт, не марафон. Просто нормальний темп.
Хлопці та дівчата вишикувалися.
Петро Іванович пройшов уздовж ряду.
— Сьогодні першим біжить Стефан.
— Знову? — вигукнув хтось.
— А хто ще? Він у нас найкращий учень із фізкультури.
Стефан усміхнувся.
— Я готовий.
— От і добре. За ним — Том.
Том здивовано підняв голову.
— Я?
— Ти. Подивимося, що вміє новенький.
— Добре.
Учитель підняв свисток.
— На старт!
Усі приготувалися.
— Раз!
Стефан нахилився вперед.
— Два!
Том теж приготувався.
— Три!
Свисток пролунав.
Усі побігли.
Стефан одразу вирвався вперед, але Том не відставав.
Через кілька секунд вони бігли майже поруч.
— Ти Том? — запитав Стефан.
— Ну так.
— Я Стефан.
— Приємно познайомитися.
Стефан простягнув руку прямо під час бігу.
Том подивився на неї.
— Серйозно?
— А чого ні?
Том потиснув її.
І Стефан ледь не перечепився через власну ногу.
— Ей! — крикнув Петро Іванович. — Руки прибрали й очі вперед! Ви не на прогулянці!
Стефан розсміявся.
— Добре!
Але через кілька секунд знову заговорив:
— Ти новенький, правда?
— Ага. Тільки перевівся.
— Тоді будемо дружити.
Том здивовано глянув на нього.
— Ось так просто?
— А чому ні?
— Не знаю.
Стефан усміхнувся.
— Я не дозволяю, щоб когось ображали без причини.
Том одразу зрозумів, про кого той говорить.
— Микита?
— Він.
Стефан озирнувся.
Микита біг позаду, явно не задоволений тим, що попереду нього опинилися Том і Стефан.
— Цей мажор уже зуб на тебе точить, — сказав Стефан. — Я його поставив на місце.
Том посміхнувся.
— Не варто було.
— Чому?
— Я сам можу за себе постояти.
— Я не сумніваюся.
Стефан трохи прискорився.
— Просто ми маємо триматися разом.
Том кивнув.
— Згоден.
— До того ж я найкращий учень із фізкультури.
— Це я вже почув.
— Я навіть боксую.
Том глянув на нього.
— Справді?
— Ага. Так що, друже, якщо що — звертайся.
Том засміявся.
— Добре, друже.
Стефан показав великий палець.
— Після уроку сходімо в душ, а потім у їдальню?
— Звичайно.
— Домовилися.
— Домовилися.
Петро Іванович, який біг неподалік, знову свиснув.
— Я сказав бігати, а не створювати чоловічий клуб!
— Ми вже закінчили! — крикнув Стефан.
— Тоді біжіть мовчки!
— Є!
Позаду бігли дівчата.
Вікторія була у спортивній формі темно-фіолетового кольору, а Клер — у рожевій спортивній кофті.
Вікторія подивилася на подругу.
— Боже, я думала, що на уроці української мови спалюся.
Клер скривилася.
— Я теж.
— Стефан міг здогадатися.
Клер мало не перечепилася.
— Про що?
— Про те, що він тобі подобається.
— Не кажи так голосно!
— Чому?
— Бо він почує!
Вікторія засміялася.
— Клер, ти можеш уже сказати йому прямо.
— Що сказати?
— Що він тобі подобається ще з п'ятого класу.
— Ти хочеш, щоб я померла прямо на біговій доріжці?
— Не драматизуй.
— Це не драматизація. Це реальна загроза моєму життю.
Вікторія розсміялася.
— Але він теж сьогодні сказав дещо цікаве.
— Що?
— Що іноді треба перестати боятися й ризикнути.
Клер замовкла.
— Це він сказав?
— Так.
— Ну…
Вона задумалася.
— Можливо, він сам теж не такий сміливий.
— Ага, — підхопила Вікторія. — Тож буде як буде.
Клер усміхнулася.
— Саме так.
Вона на секунду подивилася вперед, де біг Стефан.
— Я бачила, як ви з Томом будували той діалог на українській.
Вікторія одразу засміялася.
— І що?
— Це було дуже переконливо.
— У якому сенсі?
— У сенсі, що у вас уже майже роман.
Клер легенько штовхнула Вікторію плечем.
— Рада, що ви помирилися й більше не тримаєте образ.
Вікторія усміхнулася.
— Я теж.
— А він справді тобі подобається?
Вікторія на мить задумалася.
— Мені подобається з ним спілкуватися.
— Це не відповідь.
— Може, трохи.
— Ага!
— Тихо!
Клер засміялася.
— Я знала!
Вікторія теж засміялася.
— Він навіть після школи проведе мене, подивимося, що з цього вийде.
— О-о-о!
— Не починай.
— Я нічого.
— У тебе вже очі блищать.
— Просто я люблю романтичні історії.
— А власну коли почнеш?
Клер задумливо подивилася на Стефана.
— Побачимо.
Поки дівчата розмовляли, Аня, Лера, Наташа та Лена бігли позаду.
Але замість того, щоб стежити за темпом, вони обговорювали події з попереднього уроку.
— Я досі не можу повірити, що Поліна назвала Леру мамою, — сміялася Аня.
Наташа жувала жуйку.
— А я не можу повірити, що Олександра Михайлівна ще й привітала Леру з материнством.
Лена показала телефон.
— Шкода, я не встигла це нормально зняти.
— Добре, що не встигла, — буркнула Лера.
— Чому?
— Бо я б забрала твій телефон.
Аня засміялася.
— А ще Клер і Стефан!
Лера зиркнула на неї.
— Що вони?
— Ти не бачила? Вони так дивилися одне на одного.
— Та ну.
— Серйозно!
Наташа пирхнула.
— У цьому класі скоро всі будуть із кимось зустрічатися.
— Не всі, — сказала Лера.
— Ти, наприклад?
— Я взагалі не збираюся.
Аня засміялася.
— Звичайно.
— Що означає «звичайно»?
— Нічого.
Лера вже хотіла відповісти, але Петро Іванович різко свиснув.
— Дівчата!
Усі четверо зупинилися.
— Бігти!
— Ми біжимо! — сказала Аня.
— Ви не біжите. Ви проводите збори.
Клас засміявся.
Петро Іванович похитав головою.
— За розмови під час вправи всі четверо отримують по два бали.
Лера зблідла.
— Що?!
— А я ще думав, що поставити.
— Але…
— Без «але».
Лера стиснула губи.
— Добре.
— От і чудово. А тепер продовжуємо.
Дівчата знову побігли.
Але вже через кілька секунд Аня тихо сказала:
— Два бали — це ще не кінець світу.
Лера глянула на неї.
— Замовкни, поки не стало три.
Аня закрила рот.
Через деякий час Петро Іванович дав команду зупинитися.
— Молодці. Відпочинок дві хвилини.
Учні почали переводити подих.
Том підійшов до Стефана.
— Непогано.
— Ти теж нормально біжиш.
— Дякую.
Стефан усміхнувся.
— Тепер точно друзі?
Том простягнув руку.
— Точно.
Вони потиснули руки.
Цього разу обидва встояли.
— Нарешті! — вигукнув Петро Іванович. — Навчилися дружити без падінь.
Хлопці засміялися.
Трохи осторонь Вікторія дивилася на них.
Клер підійшла до неї.
— Схоже, у Тома вже з'явився перший справжній друг.
— І це добре.
— А в тебе?
Вікторія усміхнулася.
— У мене вже є ви.
Клер обійняла її за плечі.
— Оце правильна відповідь.
Раптом із боку лавки почувся гучний сміх.
Аня, Лера, Наташа й Лена знову обговорювали українську мову.
— І тоді Олександра Михайлівна сказала: «Вітаю з материнством!» — повторювала Аня, сміючись.
Наташа ледве стояла від сміху.
Лена вже витирала очі.
Петро Іванович подивився на них.
— Дівчата.
Вони не почули.
— Дівчата!
Тиша.
— Ви знову за своє?
Лера закрила обличчя руками.
— Вибачте.
Петро Іванович похитав головою.
— За поведінку на уроці — два.
— Знову? — вигукнула Аня.
— Тепер уже за ваші розмови.
Наташа засміялася ще голосніше.
— Це вже смішно!
— Наташо, хочеш три?
— Ні.
Вона одразу перестала сміятися.
Лена захихотіла.
Лера нервово видихнула.
— Я не можу більше.
Вона розвернулася й швидко пішла до роздягальні.
Аня подивилася їй услід.
— Вона образилася.
— Нехай заспокоїться, — сказала Наташа.
Петро Іванович свиснув.
— Усі на наступну вправу!
Том і Стефан знову стали поруч.
Вікторія та Клер переглянулися.
А школа тим часом продовжувала жити своїм звичайним життям.
Уроки, жарти, оцінки, дружба, перші симпатії та маленькі сварки.
І ніхто з них ще не знав, що цей навчальний рік принесе набагато більше, ніж просто хороші оцінки.
