Спочатку:
На сторінку книги
— Так! — я плеснула в долоні. — Альфредо, що ти там купив?
Альфредо радісно підстрибнув так, що коробки в його руках небезпечно хитнулися.
— Я підійшов до питання вкрай відповідально!
Тому що скелет уже почав розкладати покупки просто на дивані в приймальній залі з виглядом людини, яка готувалася до цього моменту все своє загробне життя.
Першою з’явилася сукня. Чорна. Ну, звісно, робоча форма, як я розумію. Щоб у разі чого мімікрувати під стіну. І щоб очі гостей мене не бачили. А може, ще й зручно буде за Чантером стежити?
Я вже уявила себе, як тихо крадуся вздовж стін у темному коридорі, намотавши на голову чорний тюль із вікна, щоб сховати руде волосся.
Стоп, Марі.
Про що ти взагалі думаєш?
Навіщо ти взагалі таке уявляєш?
Захотілося вдарити себе по лобі, але боюся, що самопошкодженням я поставлю себе перед усіма в незручне становище.
Треба, щоправда, віддати належне смаку Альфредо — сукня була красива. Тканина м’яко переливалася темним графітовим відтінком, високий комір був оздоблений тонким мереживом, а спідниця спадала важкими складками без усіх тих божевільних рюшів, які я чомусь очікувала побачити в місцевій моді.
— Ого…
Альфредо гордо випростався:
— Я подумав, що леді Марії потрібен образ «загадкова молода вдова».
Моя уява знову повернулася до сцени пересування темним коридором у чорній сукні, але вже з ножем у руках.
Щось цей світ робить мене кровожерливою!
Чантер кашлянув.
— Формулювання жахливе.
— Але сукня — чудова! — негайно заперечив скелет.
Гаразд, він мав рацію. Я обережно торкнулася тканини.
— Це… справді мені?
— Звісно! — засяяв Альфредо. — А ось ще!
На диван лягла друга коробка. Темно-смарагдова сукня. Добрий день, я дерево. Дуже приємно. Видно, ще один практичний спосіб злитися з оточенням, але вже на свіжому повітрі серед кладовищної зелені.
А потім…
— Альфредо.
— Так, майстре?
— Чому тут капелюшок?
— Зовсім маленький!
Чантер прикрив очі.
— Я забороняв.
— Але він із вуаллю!
— Саме тому я й забороняв.
Я вже вихопила капелюшок із коробки. Маленький. Чорний. Із тонкою напівпрозорою сіткою. Божечки, це було настільки готично, що в мені померла й воскресла дівчинка, яка в чотирнадцять років слухала надто багато рок-музики й мріяла купити чорну помаду.
— Він ідеальний.
— Дякую! — Альфредо ледь не розплакався від щастя.
Чантер дивився на нас так, ніби оцінював, чи можна вигнати цих двох божевільних із родового маєтку.
— Я починаю розуміти, — повільно промовив він, — чому бабуся забороняла Альфредо самостійно приймати естетичні рішення.
— Пані Елеонора просто не розуміла сучасного бачення!
— Ти помер раніше появи сучасності.
— Але в мене був час поспостерігати!
Я вже притискала до грудей зелену сукню.
— Все. Я переодягаюся.
— Леді Маріє! — Альфредо миттєво пожвавився. — Я допоможу!
— Ні, — одночасно сказали ми з Чантером.
Скелет ображено опустив плечі.
За двадцять хвилин я стояла перед величезним дзеркалом у своїй кімнаті й намагалася усвідомити побачене.
Ні. Серйозно. Це була я?
Сукня сиділа ідеально. Темно-зелена тканина робила волосся ще яскравішим, талія раптом з’явилася буквально нізвідки, а спідниця красиво рухалася при кожному кроці.
Я повільно повернулася боком.
І…
Згодна. Можливо, місцеві жінки щось розуміли в сукнях. І на дерево я точно не схожа.
Стук у двері змусив мене здригнутися.
— Так?
— Ви там живі? — долинув голос Чантера.
— А що, були ставки, що я помру від жаху, вдягнувши сукню?
Повисла коротка пауза.
— Альфредо вважає, що ви могли спробувати вилізти у вікно заради драматичної появи.
— Скажи йому, що я оцінила ідею.
— Марія.
Я усміхнулася й відчинила двері.
О!
Оцей вираз обличчя був вартий того, щоб приміряти сукню й провести час перед дзеркалом, наводячи лад.
Чантер буквально завмер. Просто застиг у коридорі, дивлячись на мене так, ніби його мозок раптом відмовився обробляти те, що відбувається.
Я невинно розгладила спідницю:
— Ну?
Він мовчав.
Я примружилася:
— Чантере Блек, це зараз був шок чи естетичне схвалення?
— Це було питання виживання.
— Чого?
— Гертруда тепер точно вирішить, що в мене роман.
Я обурено ахнула:
— Тобто я виглядаю як падша жінка?!
— Я не це маю на увазі…
Із-за його плеча висунувся череп Альфредо. І радісно клацнув щелепою:
— Я знав, що смарагдовий колір буде ідеальним!
Я крутнулася навколо себе. Спідниця красиво хитнулася.
— Гаразд, визнаю, Альфредо. Це приголомшливо. У тебе чудовий смак.
— Дякую, — поважно повідомив скелет.
Чантер усе ще дивився якось… дивно. Так, ніби раптом побачив у мені не стихійне лихо в пледі, а… жінку.
Ой.
Марі, ні.
Не думай так.
Зовсім не час.
Це небезпечна територія.
Я негайно тицьнула в нього пальцем:
— Навіть не думай зараз ставати нормальним і приємним чоловіком. Мені ще треба тебе перевиховувати.
Він кліпнув. А потім зовсім несподівано тихо хмикнув із якоюсь неймовірною хрипотою в голосі. І от це вже було справді небезпечно.
