Спочатку:
На сторінку книги
Чантер повільно видихнув так, ніби подумки вже вибирав собі місце в родинному склепі.
— Чи можемо перейти до мети вашого візиту?
— Які ми напружені, — протягнула Вельда. — А я ж іще навіть не почала ставити незручні запитання.
— Це були зручні запитання?! — не витримала я.
Вампір тихо засміявся. І, чорт забирай, навіть сміх у нього був якийсь практично аристократично-зловісний.
Тим часом чорноокий маг уже перегортав папери на столі.
— Шість нових контрактів за три дні, — спокійно промовив він. — Вражаюче зростання.
Я миттєво пожвавилася:
— Узагалі-то вже вісім. Ще два листи прийшли зранку.
Чантер уп’явся в мене поглядом. Здається, йому дуже хотілося, щоб я перестала розмовляти з Радою так, ніби це інвестори стартапу.
Мідноволоса тим часом уже ходила залою, торкаючись ламп, свічників і рун на стінах. Що вона там шукає? Може, павутиння й павуків теж не можна тримати в історично значущому місці?
До того ж я на всі сто відсотків впевнена, що хтось із цих панів отримав хабар від Гертруди. Не могла ж вона все пустити на самоплив?
— Магістр Ровена відповідає за безпеку артефактів і відповідність приміщень ритуальним стандартам, — сухо пояснив Чантер, помітивши мій підозрілий погляд.
— І санітарним, — не підводячи голови, додала мідноволоса.
Я моргнула. Мені точно не почулося?
— У вас є санітарні норми для кладовищ?
Жінка різко підняла на мене очі:
— Авжеж. Ви б здивувалися, скільки ідіотів намагаються зберігати алхімічні реагенти поруч із тілами.
…Гаразд. Справедливо. Щось таке про виділення аміаку й загрозу вибухів я колись чула краєм вуха. Фізика тут явно схожа на мій світ, якщо не думати про магію, перевертнів чи… Так, краще поки про це не думати!
Тим часом чорноокий маг підвівся з-за столу. Моторошний тип. Худий, високий і настільки лякаюче спокійний, що мені одразу захотілося зізнатися в усіх гріхах, починаючи з украденої в школі шоколадки в сусідньому магазині.
— Перевіримо магічний фон.
Він простягнув руку — і повітря в залі раптом ледь помітно здригнулося. По стінах ковзнули темні нитки світла, схожі на дим. У мене по спині пробігли мурашки.
Ой. Справжня магія.
Не «бабуся Чантера підняла труп», яку я якось підсвідомо віднесла до чогось казкового, попри вже звичного мені Альфредо. І не здібності медіума самого Чантера, які сприймалися мною як кіношна подія на кшталт романтичного «Привида». А саме страшна, давня-жахлива-незрозуміла магія. Бр-р-р.
Чорні очі мага повільно ковзнули по стелі.
— Слідів нестабільних ритуалів немає.
Чантер ледь помітно розслабився. Ага. Тобто були шанси, що є. Прекрасно.
— Залишковий фон високий, — продовжив маг. — Але для некрополя такого рівня це допустимо.
— Авжеж, допустимо, — пробурмотів Чантер.
— А от південне крило просіло.
Некромант насупився:
— Після весняного сплеску.
— Контур укріплювали?
— Так.
Вони продовжили говорити своєю магічною мовою людей, які явно здатні випадково відкрити вхід у пекло між сніданком і обідом.
Я вирішила туди не лізти.
Вампір же кудись уже зник. Його повернення я помітила лише тоді, коли він буквально безшумно виник біля бічних сходів, що вели до підземних склепів уже на самому кладовищі. Про них мені вже розповідав Альфредо, але мої ноги разом з очима так і не дійшли подивитися.
— Перепрошую, — чемно промовив він, — де знаходяться нижні усипальниці?
— Я покажу, — одразу сказав Чантер.
— О! Я з вами!
Усі одночасно подивилися на мене.
— Ні, — миттєво відповів Чантер.
— Чому?
— Тому що там склепи.
— І?
Вампір несподівано усміхнувся:
— Боюся, майстер Блек побоюється, що ви почнете переставляти труни заради «покращення атмосфери».
Я обурено ахнула:
— Я не настільки жахлива!
Вампір усе ж дозволив собі усміхнутися ширше:
— Я лише перевіряю якість усипальниць. Відсутність щілин, рівень вологості, джерела освітлення. Наявність стримувальних рун.
Я повільно моргнула. А потім до мене дійшло.
— Зачекайте.
Я примружилася.
— Ви хочете сказати, що вампіри можуть орендувати склепи?
— Деякі давні родини віддають перевагу спокою на кілька років поза родинними територіями на нейтральних землях для відновлення ментального здоров’я.
Я втупилася в нього вже зовсім новим поглядом.
Тобто… я ж правильно його зрозуміла? Їм потрібні елітні труни в межах міста на певний час? Мій внутрішній маркетолог прокинувся, сів і застукав лапками, набираючи текст оголошень на уявному ноутбуці.
Чантер помітив вираз мого обличчя й миттєво зблід.
— Ні.
— Але ти навіть не знаєш, про що я подумала!
— Знаю.
Я повільно розпливлася в усмішці.
— «Преміальні усипальниці з гарантованим захистом від сонячного світла». «Повна світлонепроникність». «Комфортний денний сон майже в центрі Грейнора».
Тут я, звісно, перегнула. Проте вампір видав підозрілий звук, дуже схожий на стримуваний сміх.
Чантер прикрив очі рукою.
— Як мені це називати?
— Як, як. Нішевою нерухомістю!
— Маріє…
Але було пізно. Тому що вампір уже цілком серйозно промовив:
— Узагалі-то ідея спеціалізованих усипальниць справді може зацікавити деякі родини. Поговоримо про це після перевірки, а поки ж спершу треба підтвердити вашу «повну сонцеізоляцію».
Я різко повернулася до Чантера з переможним виразом обличчя.
А некромант подивився нагору так, ніби щиро сподівався, що його (або мене) просто зараз приб’є родинною стелею.
