Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у домі Блека почався підозріло спокійно. А це, як я вже встигла зрозуміти, було поганим знаком. Бо якщо вчорашній день складався з криків, скандалів, міжсвітових звинувачень і погроз виселення, то сьогоднішня тиша відчувалася як затишшя перед катастрофою.
Або перед клієнтом. Що, в принципі, для похоронного бюро майже одне й те саме.
Я саме допивала чай у малій вітальні, коли внизу пролунав звук дверей, що відчинилися. Потім спокійний голос Чантера:
— Ласкаво просимо до ритуального дому Блеків.
І втомлений жіночий:
— Дякую, майстре Блек.
Я миттєво оживилася. Це точно клієнт. Справжній. І мій найперший. Я майже скотилася сходами, ледь не заплутавшись у спідниці, й загальмувала вже в холі.
Там стояла жінка років сорока п’яти в темно-синій дорожній сукні. Дуже втомлена. І з тих людей, які звикли тримати спину рівно навіть тоді, коли світ розвалюється на шматки. Поруч із нею стояли двоє слуг і закритий жалобний екіпаж.
Схоже, тіло вже привезли.
— Леді Морвейн, — спокійно промовив Чантер, — це моя помічниця Марія.
Жінка перевела погляд на мене. На секунду в її очах промайнуло здивування.
Ну так. Напевно, вона очікувала побачити ще одного похмурого некроманта, а не руду дівчину в зеленій сукні. Мабуть, треба було вдягнути чорне, але, чесно кажучи, я хотіла знову впіймати той вираз очей Чантера, тому була в зеленому.
Я одразу ввімкнула свій режим «заспокой клієнта й продай йому відчуття безпеки».
— Прийміть мої співчуття, леді Морвейн.
Жінка ледь кивнула.
— Дякую.
Голос у неї був занадто рівним і беземоційним. Так говорять люди, які тримаються з останніх сил.
— Альфредо сказав, — продовжила вона, — що ви… пропонуєте дещо інший підхід до церемоній.
Ось! Мій вихід.
Я м’яко усміхнулася:
— Ми хочемо, щоб прощання відображало життя людини, а не лише факт її смерті.
Чантер поруч ледь помітно напружився. Бо поняття не мав, що я зараз наговорю.
Леді Морвейн несподівано уважно подивилася на мене:
— Продовжуйте.
Я ступила ближче.
— Заходьте й розкажіть мені про вашу матір.
Повисла коротка пауза. Здається, такого питання вона не очікувала.
— Перепрошую?
— Чим вона любила займатися? Якою була? Що любила? Які квіти їй подобалися? Яку музику слухала? Який колір був її улюбленим?
Чантер повільно повернув голову до мене. Я буквально відчувала цей погляд.
«Маріє. Що. Ви. Робите?»
Але я вже не могла зупинитися.
— Якщо ми проводжаємо людину в останній шлях… хіба це не має бути схоже саме на неї? І саме для неї?
Леді Морвейн дивилася на мене кілька секунд. А потім уперше за всю розмову в її обличчі з’явилося щось живе. Біль. Справжній біль людини, яка втратила того, кого любила.
— Мама любила білі лілії, — тихо сказала вона. — І терпіти не могла темні жалобні тканини.
Я м’яко кивнула.
— Отже, жодних важких чорних драпірувань.
Чантер поруч ніби скам’янів.
— Маріє…
— Що? Ми створюємо атмосферу відповідно до бажань покійної.
— Це похорон.
— Саме так. Найголовніший день у житті будь-якої живої істоти!
Я знову повернулася до жінки:
— Якою вона була?
Леді Морвейн почала говорити. Спочатку повільно, обережно. А потім швидше, дедалі більше згадуючи дрібні подробиці про матір, яку ніжно любила. Про пристрасть Арделії Морвейн до садівництва, до світлих кімнат, до солодкого вина, до музики, до великих сімейних вечерь.
І поки вона розповідала, її голос переставав звучати мертвим.
Я бачила це. І Чантер теж. Він стояв трохи осторонь — мовчазний, нерухомий, але дивився дуже уважно.
— Вона ненавиділа холод, — закінчила жінка несподівано тихо. — Завжди мерзла.
Я усміхнулася:
— Тоді прощання має бути теплим.
Леді Морвейн раптом замовкла. А потім раптом заплющила очі.
— Боги…
І я зрозуміла.
Напевно, до цього моменту ніхто не питав її про матір як про людину. Лише про дату смерті. Документи. Ритуали. Формальності. Наче смерть перетворює щойно живу людину на якийсь предмет, до якого додаються інструкція з використання й супровідні папери для пошти.
Чантер повільно промовив:
— Ми підготуємо церемонію до завтрашнього обіду.
Жінка глибоко вдихнула.
— Дякую.
А потім подивилася на мене:
— Ви справді можете зробити так, щоб це було красиво?
Я відповіла раніше, ніж Чантер устиг втрутитися:
— Ні.
Вона здивовано кліпнула. Я усміхнулася:
— Ми зробимо так, щоб це було правильно саме для неї.
Леді Морвейн вийшла надвір, попрощалася з нами, кивнула слугам, і ті відчинили екіпаж.
Я вперше побачила, як тут привозять мертвих. Чантер одразу змінився. Щойно переді мною стояв роздратований чоловік із хронічною втомою. А тепер — майстер своєї справи. Спокійний, зібраний і ніби з якоюсь темною аурою довкола.
Він підійшов до нош так обережно, ніби боявся потурбувати чужий сон.
— Обережніше, — тихо сказав він слугам. — Підніміть голову вище.
Слуги одразу поправили положення тіла й понесли покійну до секційної зали бюро. Я з цікавості рушила за ними.
Ті залишили пані на вже знайомому камені й вийшли. Чантер торкнувся краю покривала. І ледь помітно насупився.
— Вона не любила тісні коміри.
Я завмерла.
— Перепрошую? Звідки ти знаєш?
Він ніби тільки зараз зрозумів, що сказав це вголос. Або просто забув, що більше не перебуває на самоті.
Повисла незручна тиша.
Саме така — неприємна для людини, яка явно не збиралася розкривати свої таємниці.
— Майстер Блек чує залишковий слід душі, — несподівано спокійно пояснив Альфредо, який щойно зайшов. — Іноді останні емоції зберігаються поруч із тілом ще деякий час.
Я повільно повернулася до Чантера.
— Ти що? Справді чуєш мертвих?
— Не зовсім.
— Але чуєш?
— Це не розмови, Маріє.
Я вже дивилася на нього з абсолютно щирим захватом.
— Це ж ГЕНІАЛЬНО!
Він явно очікував будь-якої реакції. Страху. Відрази. Шоку. Які тут взагалі стосунки до некромантів?!
Але мене — людину із сучасного світу, яка передивилася купу фільмів і перечитала купу книжок про магів — таким не проймеш.
Та й надворі був ясний день, перевертні не вламувалися у двері, а здібності мага викликали в мене просто неймовірний захват.
Тож мої емоції спричинили у Чантера справжній напад нерозуміння.
— Що?
Я сплеснула руками:
— Та це ж ідеальний спосіб робити церемонії особистими! Можна буквально дізнатися, чого хотіла людина!
Я одразу повернулася до тіла:
— Зачекайте, а пані Арделія зараз теж щось каже?
— Зазвичай це працює інакше.
— Але іноді ж каже?
Чантер подивився на мене довгим важким поглядом. А потім дуже тихо промовив:
— Вона хвилюється, що донька знову забула поїсти.
