Раді Вас бачити!

Прокинулася від дзвінка, який лунав із телефона. Потягнулася до прикроватної тумбочки, щоб дістати його. Вона, не відкриваючи очей, прийняла виклик.

— Добрий ранок, хоча краще сказати добрий день, пані Леоно, — знайомий голос Алекса змусив дівчину прочинити одне око, щоб упевнитися, що він мав рацію.

Її спальню вже повністю заповнювало денне світло, яке неприємно врізалося в око. Вона заплющила назад та неквапливо підвелася, всівшись на ліжку. Уже звично погладила по коліну та, не відчувши фіксаторів, різко відкрила очі й упевнилася, що їй не здалося. І тепер сонний мозок нагадав вчорашні події, від чого Леона остаточно прокинулася.

— Так як ви мовчите, то я продовжу свій монолог. Пам'ятаєте ту проблему, що виникла в понеділок?

— Як же її не пам’ятати. Вона досі висить наді мною, про неї важко забути, — невдоволено буркнувши, дівчина пішла до ванної кімнати. Відмічаючи для себе, наскільки сильно їй подобається, що тепер вона вільна в своєму пересуванні.

— Так ось той Андре вже пійманий і привезений до офісу. Він вас чекає. За вами заїхати?

— Так, як завжди, — несвідомо промовила вона. І завмерла від власних слів. А з яких пір їй дивно чути, що вона таке говорить? І поки вона намагалася знайти відповідь, брюнет у слухавку задоволено проговорив:

— Тоді, як завжди, чекаю на вас через 15 хв на парковці. — і завершив розмову.

Рудоволоса дівчина, не вірячи власним переживанням, відклала слухавку та розгублено глянула на себе в дзеркало.

— Леоно, чого ти дивуєшся? Це справді для тебе нормально... — щось усередині невдоволено кольнуло. Вона пожувала свою нижню губу та неусвідомлено сильно притисла її зубами, що аж прокусила. Враз металевий присмак витягнув дівчину із її роздумів. Вона потягнулася рукою до свого обличчя та розтерла краплю крові, яка виступила на місці прокусу.

— А і справді, чого я очікувала, коли вчора питала у Віктора, як його справи? Очікувала, що він посміхнеться і почне розповідати про свій день? Коли в нас встигло щось змінитися? — вона різко умилася холодною водою. На неї далі дивилося розгублене відображення власного обличчя. — Досить! Зберися! Це ж на краще... зараз нічого домішувати в справи свої непотрібних емоцій. Ці кляті почуття мені все життя тільки те й робили, що заважали. — та в грудях усе сильніше стискалося серце, начебто зажате в залізних лещатах.

 І чим більше вона намагалася заспокоїтися, тим більше збивалося дихання. Відчувши, що стає їй дедалі гірше, підняла погляд на своє відображення. На неї так і дивилася її версія: розгублена та переповнена тривогою. Від дисонансу того, що вона хотіла відчувати, і того, що було насправді в душі, рудоволоса розлючено вдарила по своєму відображенню, щоб більше його не бачити. Враз дзеркало тріснуло і створило багато її копій у своїх уламках. На очі набігли сльози, чи то від порізу, який з'явився на її долоні, чи від суміші емоцій, що так і бурували в ній. Вона ледь тихо промовила:

— Йому все одно було, що ми не говорили цілий місяць. І поки я вагалася, як розпочати розмову більш природно, він взагалі не думав зі мною говорити. — і поглянула на руку, з якої вже почала бриніти кров. — Я ж прошу, досить... це все погано закінчиться, якщо я продовжу переживати. Тільки все заплутає ще більше Мені й так ці безглузді переживання заважають раціонально думати. Тому зупинися... — вона опустила погляд і сльози які застиляли обзор повільно почали текти по щокам. — А ось і доказ тому, що я кажу. — опустила вона пошкоджену руку та піднесла до струменя холодної води. — Мені до агентства їхати, відчитувати модель, яка загуляла, а я себе поранила і трачу час на безглузді роздуми. — і, перебинтувавши так-сяк долоню, вона пішла одягатися.

У гардеробній на неї чекала весняна колекція, яку вона давно хотіла одягнути. Взяла білу сорочку із чорною довгою спідницею та потягнулася до полиці з взуттям. Враз на око впали ті ортопедичні кросівки, які купив їй Віктор. Посумнівавшись, вона їх взяла із собою разом із весняними чобітками на невеликому каблуці.

Вийшовши до кухні, відкрила сміттєве відро і швирнула взуття, яке їй з першого погляду не сподобалося. Тепер вони лежали вперемішку зі сміттям. Брезгливо промовила:

— Туди вам і дорога. — і пішла з квартири з високо піднятою головою.

На парковці її вже чекав Алекс, опершись об машину стегнами, він зайняв максимально розслаблену позу очікування. Помітивши начальницю, яка виходила з ліфта, враз підвівся, пройшовся оцінювальним поглядом. Врешті розтягнувся в посмішці й промовив:

— Вітаю вас із поверненням. — на нього зиркнули холодним поглядом зелених очей. Він ще ширше посміхнувся, відкрив перед начальницею двері та перед закриттям низьким тембром додав: — Ви нарешті така, до якої я звик. — і сів за водійське сидіння, вирулив та поїхав до офісу.

Тоді як Леона не знала, як на це все реагувати. Їй зовсім не радісно було чути ці слова, але й не сумно. Вона знову нічого не відчувала і це лякало її найбільше. Хоч раніше це було для неї нормою, та тепер відчувалося, як страшний сон, який повернувся назад.

— Феї вас чекають у звичному місці, — рудоволоса заправила вибитий локон за вухо, поставила ногу на ногу.

— Це добре. — її поза говорила про її впевненість, і зовні не було видно й краплі того, що вона насправді відчувала.