У кімнату Кела, без стуку і попередження, зайшов сам герцог Дефолін. Це, саме по собі, було приводом для безмежного здивування.
— Сиди, я ненадовго, — махнув він рукою, дивлячись на сина зверху вниз.
Кел зціпив зуби так, що побіліли губи. Він не пам’ятав, коли востаннє його світлість дозволяв сидіти в його присутності. І це не віщувало нічого доброго.
— Соля перекупили. Тепер він під клятвою і буде вірним Паморію, — піднявши брови, він подивився на Кела крижаним поглядом, в очікуванні виправдань.
— Вплив короля, навіть людського, все одно більший, ніж вплив і можливості ельфійського герцога, — коротко пояснив той. — У Сольваліона був простий вибір — страта або служба.
Старший Дефолін кивнув.
— Тому ти виправиш цей прорахунок. Знайди той фоліант, який не зміг перехопити Соль.
Кел нахмурився і потер підборіддя.
— До чого це? Я дізнався, який рід передав його Темному, негайно потрібно братися за них, а не шукати якусь книжку.
Кел, знаючи свого батька, не поспішав розповідати, що фоліант уже у нього.. і не дарма.
— Не будь наївним. Магія темряви рідкісна, але той темний — не єдиний у світі. У кого будуть знання ритуалу — той буде правити не лише ельфами, а й усім світом, — без емоційним голосом відповів герцог-старший.
Шкіра Кела вкрилася сиротами, але він отримав наказ і зобов’язаний його виконати, попри власну незгоду. І це після розмови про довіру з Лізет. Іронічно.
Все, що він зараз міг — відстрочити прийняття рішення.
— Я почну пошук негайно, — Кел встав з крісла, натякаючи на зайнятість.
Герцог, наостанок окинувши сина льодяним поглядом, вийшов, знехтувавши відповіддю.
***
Одночасно з приходом гостя до Кела — у кімнату Лізет влетів Крікс.
— Йдемо, він тебе ще раз викликає, — стривожено прошепотів їй верус.
— Не до добра це, — білявка різко підхопилася і звела брови, намагаючись вгадати причину.
Про розрив заручин ще ніхто не знає. А нічого іншого на думку не спадало, ніби все обговорили. Це серйозно тривожило, та легше було все дізнатися на місці.
Але те, який наказ вона отримала від батька, виштовхнуло тверду землю з-під її ніг.
— Що потрібно зробити? — перепитала вона, з жахом розуміючи, що Кел був повністю правий у своїй недовірі.
— Забрати для нашого королівства фоліант у кого б він не був, — повторив король, обдавши її суворим поглядом, доповнив: — викрасти, вбити, якщо потрібно, але — забрати.
Лізет судомно намагалася знайти вихід з цієї пастки.
— Кріксе, ти точно не знайшов його в ритуальній залі?
Верус заперечувально похитав головою.
— А якщо його першим знайшов ельф? Ти ж сам домовився з герцогом про заручини! Його, що, теж вбити, якщо доведеться?
Паморій зітхнув, дивлячись на вагання дочки.
— Лізет.. заручини тепер не найважливіше. Будь-хто, заволодівши фоліантом — поставить інші королівства на коліна, — він зробив паузу, щоб до неї дійшло наскільки важливі знання у тій книзі. — До того ж, ти сама обрала для себе таку долю, я попереджав, що якщо бажаєш поваги і самостійності — знижки на родинні зв’язки не буде. І, незважаючи на це, я би віддав цей наказ іншому підлеглому, якби цей хтось існував. Але, найближче до ймовірних цілей — лише ти.
Вона по його твердому тону зрозуміла, що викрутитися не вийде. Принцеса вже давно не романтизувала службу, але це.. вперше за життя у неї з’явився хтось близький, окрім Крікса.
— Я найближче, бо вони мені довіряють! — з відчаєм вигукнула Лізет.
— Так.
Це слово впало між ними, розставляючи всі крапки. Памор давно зрозумів ціну влади, а ось Лізет ще доведеться прийняти її.
За звичкою, начепивши льодяну маску на обличчя, Лізет коротко вклонилася і пішла до виходу дерев’яною ходою. Час зборів речей в таверні Граха, якраз всі зберуться там.
— Кріксе.. лети вперед, може дізнаєшся, де саме бісів фоліант.
— І що ти будеш робити, коли дізнаєшся у кого він?
Вона лише хитнула кілька разів головою в сторони, ледве стримуючи злі сльози від несправедливості й внутрішньою незгодою з наказом. Як діятиме далі, вона навіть сама не знала.
***
В таверні було тихо, як завжди в обідній час. Лише колишні гравці збірної зібралися внизу з речами, які захаращували столи, поки вони збирали і розкладали по кишенях сумок різні дрібниці.
Найбільше, магічному віснику, який влетів йому в руки — здивувався Грах. Їхня раса не користувалася таким листуванням, тролі єдині були повністю позбавлені магії, тому це було дорого і не мало особливого попиту. За його вісником, у вікно різко залетів інший конверт і впав у руки Рудена, мало не врізавшись на шляху в обличчя ельфа. Той ледве встиг відскочити з траєкторії розкидавши сумки зі столу.
Коли Грах прочитав коротке послання від самого короля тролів, різко підняв погляд на Рудена. Він також дочитав послання і тепер напружено дивився на Граха.
Але, помітивши, що не лише вони застигли, перевели погляди в центр зали. Там стояли один проти одного принцеса з ельфом і якраз піднімали погляди від розхристаної сумки на підлозі між ними. Звідки випали не лише речі, а і книга в чорній шкіряній обкладинці. Лізет, риси обличчя якої загострилися, коротко та якось зло запитала Кела:
— Знаєш мій наказ?
— Думаю, такий же, як і мій, — чесно відповів ельф, напружено поклавши руку на ефес меча.
Руден підійшов ближче.
— Як і мій.
Грах стиснув величезні руки в кулаки і, з погрозою в голосі, звернувся до всіх:
— Мені також прилетіло. Але, я правильно розумію? Цей фоліант хочуть отримати всі королівства, тому що в ньому описаний темний ритуал відбору сили у фей? Які будуть помирати на жертовних каменях сотнями?
Збоку майбутніх суперників, які стояли навколо фоліанта, щось яскраво засвітилося. Чотири голови одночасно повернулися на сяйво. Там стояла Лірель, із жахом в очах, в яких почали збиратися сльози, дивилася на Граха, потім по черзі на кожного з них. З її рук злітали іскри магії, яку вона стримувала, навіть у такій ситуації.
До кожного з них лише тепер дійшло, що справа навіть не в тому, що доведеться зрадити тих, хто прикривав тобі спину в бою. А в тому, що якщо ця книга опиниться у будь-якому з їхніх королівств — це загроза для цілої раси істот, які нікому не бажали зла.
***
У внутрішньому дворі «Королівських апартаментів» було зроблено все, щоб дорогим гостям було приємно відпочивати. Невеликий сад з екзотичними квітами, навколо стін самого готелю росли рівно підстрижені дерева й кущі. В ніші з таких кущів, недалеко від виходу з готелю — були розставлені зручні колоди для сидіння навколо широкої діжки з відкритим вогнем, на якому любителі пікніків могли самі посмажити м’ясо.
Але сьогодні ніяке м’ясо на ній не шкварчало. Натомість, навколо неї сиділи шестеро істот і флегматично жуючи апетитні шматки пирогів, задумливо дивилися на дим, який підіймався від залишків фоліанта, чорний куток якого ще виднівся у полум’ї.
Позаду пролунали кроки і тиха розмова постояльців, але ніхто з шістьох не ворухнувся, продовжуючи жувати. Розмова про торгові шляхи та нові угоди різко перервалася, і відпочиваючі, нарешті, повернули голови. Його величність Веріол і герцог Дефолін застигли, оцінюючи обстановку. Першим побачив залишки палаючого фоліанту король, прослідкувавши за його поглядом — герцог також здогадався, від чого підіймається такий чорний дим.
— Гм.. — відреагував, із притаманною ельфам прохолодою, герцог.
Памор же, іронічно посміхнувся і повів рукою, описуючи те що бачить, гарно поставленим голосом професійного оратора:
— Захід сонця, екзотичний сад, спів пташок і.. затишне багаття для обігріву.
Подарував довгий вивчаючий погляд кожному з команди, ледве не довівши цим до непритомності кожного з них, задоволено кивнув і повернувся до розмови з герцогом, як ні в чому не бувало.
Вони розмовляли так спокійно і дружелюбно, наче це не вони кілька годин тому, віддавали жорстокі накази своїм дітям.
— Тоді — план Б, ваша світлість. Угода? — поцікавився король.
— Угода. Але керувати буду я, все ж країна моя.
— Зате проблеми почалися з моєї, — їдко відбрив Памор.
Герцог розвів руками, мовляв: «А кому зараз легко».
Король звернувся до всіх разом, з єхидцею в голосі повідомляючи:
— Якщо ви так спрацювалися — на наступне завдання поїдете разом. Якраз задача для команди, що сіє хаос навколо себе. У вас хоч буде шанс вижити.
— Куди? — коротко запитала Лізет.
— В ельфійський ліс. Я вам і некроманта в поміч уже знайшов, — усміхнувся Памор дочці, викликаючи цією фразою непомірну вдячність в її очах.
Все ж батько і не чекав виконання свого попереднього наказу. Злегка кивнувши команді, обидва наділені владою чоловіки пішли по доріжці саду далі, обговорюючи нові деталі подальшої співпраці.
Двері готелю гучно відчинилися, вирвавши застиглих істот зі ступору. У дворик ступив Етієн, з незмінною посмішкою і вогником в очах:
— Почнемо?
