Раді Вас бачити!

Ю На вибігла йому назустріч із сяючою посмішкою. Минуло вже майже два місяці, як вона стала його сестрою. За цей час дівчина почала часто усміхатися, жартувати, а найбільше тішило Дена те, що вона почала кликати його братом. Чомусь це гріло його душу, і він намагався поводитися як відповідальний старший брат у всьому. Щоправда, було й те, що йому не подобалося: Со-ян навчила дівчину прізвиська, і та час від часу кликала його Демоном Лисом, хоча вона вкладала в нього інший, лагідний підтекст.

– Братику, ти вже приїхав!

– Ага, все гаразд? – запитав Ден за звичкою, уважно дивлячись на неї.

– Не зовсім. – Вона поглянула на вхід у зал, її посмішка згасла. – Там Пак, і він лютує, – промовила вона майже пошепки, а її очі розширилися.

– Пак лютує? – здивовано запитав Ден. Це було дуже рідкісне явище, і зазвичай таке трапляється, лише якщо образили когось із його близьких. – Не хвилюйся, я розберуся. – Ден посміхнувся, щоб заспокоїти сестру, хоча його самого ця ситуація насторожила.

Пак у залі лупцював грушу так, що та відлітала від його ударів із сухим, різким звуком, неначе він намагався її знищити. Усі в залі намагалися не підходити ближче, відчуваючи важку ауру його люті, і коли помітили Дена, видихнули з полегшенням.

– Ну і що вона завинила тобі? – Ден підійшов спокійно, вдивляючись у Пака, чиє обличчя було спотворене гнівом.

– Краще її, ніж когось іншого, – буркнув Пак, не припиняючи удари.

– Чому не вимістиш злість на тому, хто заслужив?

– Со-ян заборонила. Сказала, що перестане розмовляти зі мною. – Хоч ці двоє часто сперечалися, Ден знав, як сильно вони дорожать один одним. Погроза Со-ян була для Пака серйозною.

– Розповідай, – коротко промовив Ден, спираючись об холодну стіну і готуючись слухати.

– Це той виродок, що Со-ян із ним зустрічалася. – Пак продовжив місити грушу, вкладаючи в кожен удар всю свою злість.

– Зустрічалася? Чому перестала? – Ден не надто здивувався, але уважно слухав, відчуваючи, як його власний гнів починає наростати.

– Цей виродок тягнув із неї гроші, а коли вона прикрила лавочку, викрав її картку, що батько дав. – Пак завдав такий сильний удар, що груша мало не зачепила Дена. Той став ближче і міцно тримав її, поки Пак продовжував завдавати удари. – Я хотів йому морду начистити, та вона заборонила. Напевно, любить цього виродка. – По Паку було видно, як його лють виривається назовні, це був не просто гнів, а біль через сестру.

– Брате, не хвилюйся, я все влаштую. – Ден посміхнувся лукаво, і його очі заблищали хижим вогнем. Пак добре знав цю посмішку: вона не віщувала нічого доброго для ворога.

– Тільки так, щоб Со-ян нічого не знала. – Благання звучало в його голосі.

– Не хвилюйся, обличчя залишу цілим. – Злість Пака відійшла, замінившись полегшенням. Якщо Ден обіцяв із кимось поквитатися, він завжди робив це віртуозно, зі смаком.

Ден швидко знайшов інформацію про потрібного юнака. Найбільше розізлило його те, що той був із заможної сім’ї. Це означало, що кошти йому не були аж надто потрібні, а отже, причина його вчинку крилася в іншому: у звичайній мерзенності. Хлопці, які знаходили їм інформацію про боржників, попрацювали на совість, і тепер Ден мав усе досьє на колишнього бойфренда Со-ян. Відчуваючи холодну, зосереджену злість, Ден захопив балаклаву і вирушив до місця, де зазвичай того можна було застати.

Ден стояв неподалік караоке-бару, ховаючись у тіні. Він бачив, як Тхеян увійшов туди зі своїми друзями. Чекати довго він не збирався, тому заплатив дівчині, яка за гарну суму просто виманила хлопця до потрібного провулку, де той одразу потрапив до рук Дена.

Кілька точних, відпрацьованих ударів по корпусу, і Тхеян із гучним хрипом сповз по стіні на холодну землю.

– Давай сюди телефон, – Ден простягнув руку, і різким жестом показав хлопцеві віддати ґаджет.

Той, не сперечаючись, тремтячою рукою простягнув свій смартфон.

– Розблокуй, телепню, – наказав Ден.

Хлопець перелякано розблокував телефон і передав його Дену.

– Не рухайся. Спробуєш втекти – переламаю ноги, – голос Дена був тихий і смертельно спокійний.

Тхеян перелякано кивав головою, не в змозі вимовити ні слова. Ден заліз у листування і деякий час шукав очима щось цікаве. У чаті з другом Тхеян обіцяв, що переспить із Со-ян і надасть фото для підтвердження. Потім Ден знайшов повідомлення, де той питає, чому Со-ян "погарячкувала", адже це "нормально", якщо вони пересплять. З подальших повідомлень Ден зрозумів, що Со-ян його послала, і це трохи його заспокоїло – принаймні вона не була надто наївною.

Ден поглянув на хлопця, який тремтів на землі.

– Роздягайся.

– Що? – перелякано перепитав той.

– Глухий? Я сказав – роздягайся, якщо жити хочеш, – тон Дена не залишав місця для дискусій.

Хлопець швидко підвівся і почав знімати одяг, тепле повітря виривалося з його легенів гарячою парою; зимовий вечір був не морозний, але холодний. Він стягнув куртку і кинув її під ноги Дена.

– Усе знімай, – Ден вказав телефоном на весь зріст хлопця.

Тхеян почав роздягатися, не розуміючи, чи його грабують, чи чекати чогось гіршого. Коли на ньому залишилися лише спідня білизна і шкарпетки, він поглянув на Дена, благаючи про милість.

– Усе! – промовив Ден. Хлопець нерішуче взявся за резинку трусів. – Хоча... – промовив Ден, і хлопець із надією поглянув на нього. – Шкарпетки можеш залишити.

Тхеян стояв голий в одних шкарпетках. Ден увімкнув відео на його смартфоні й почав знімати.

– Покрутися, – наказав він.

Хлопець слухняно покрутився, відчайдушно прикриваючи інтимне місце.

– А тепер підніми руки, не соромся. Подивимося, що ти там ховаєш.

Юнак неохоче підкорився. Ден вимкнув камеру й одразу ж закинув відео у спільну групу друзів та однокласників Тхеяна. Після чого він згріб увесь його одяг, залишивши лише взуття, і пішов, залишивши хлопця в провулку на холоді. Він пройшов недалеко і жбурнув одяг разом із телефоном у перший-ліпший сміттєвий бак, зайшов за ріг провулка, скинув балаклаву і, переодягнувшись у заздалегідь підготовлений інший одяг, поїхав додому. На обличчі Дена з'явилася холодна усмішка задоволення.