Раді Вас бачити!

Ден сидів у кріслі з книгою, коли телефон раптово завербував на столику. На екрані засвітився контакт Ю На.

Він зітхнув і натиснув на приймання виклику.

— Так.

— Що робиш? — її голос звучав якось неприродно.

— Читаю. А що, якісь проблеми? — Ден заклав закладку між сторінками й відклав книжку.

— Треба твоя допомога, — протягнула вона загадково.

— Викладай, — коротко відповів він, насторожившись.

— Можна Со-ян заночує у тебе?

Ден застиг. На мить йому здалося, що почулося. Мозок відмовлявся приймати цю фразу.

— Що? — перепитав він повільно, не вірячи у власні вуха.

— Розумієш, біля її будинку з’явився якийсь сталкер. І їй… трішки моторошно повертатися додому, — пояснила Ю На.

Ден зітхнув, провів рукою по обличчю.

— Чому не поїде до батьків?

— Не хоче їх хвилювати. А в мене одна кімната й маленьке ліжко, — швидко відповіла дівчина, наче передбачаючи його наступне запитання.

— У її сім’ї ціла мережа готелів, — Ден підвів брови. — Не могла б просто зупинитися там?

— Не хочеш допомогти — так і скажи, — у її голосі прозвучала образа.

Ден заплющив очі, повільно вдихнув і видихнув, стримуючи легке роздратування.

— Нехай приїжджає. Я підготую кімнату.

На тому кінці лінії пролунало радісне верещання.

— Ти найкращий! — вигукнула Ю На і миттю завершила дзвінок.

Ден ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись у порожнечу, ніби намагаючись усвідомити, що щойно погодився. Потім встав і попрямував до гостьової кімнати.

Він змінив постіль на свіжу, акуратно розправив ковдру, переставив подушки, щоб виглядало затишно. У ванній прибрав усе особисте — лезо для гоління, рушник, флакон після бриття. Не хотів, щоб Со-ян відчула себе ніяково.

Повернувшись у вітальню, кинув погляд на холодильник: напівпорожній, лише пляшка води та вчорашній салат. Ден злегка скривився, знизав плечима й тихо буркнув:

— Якщо вже приймаю гостю, треба зробити це по-людськи.

Він накинув куртку, взяв ключі й вийшов у прохолодний вечір. Попереду — супермаркет, свіжі продукти й гострий соус, без якого Со-ян не уявляла вечерю.

***

Со-ян приїхала з великою валізою та спортивною сумкою через плече.

Ден, побачивши цей багаж, лише підняв брови, але чемно допоміг затягнути все до квартири. Коли відчув вагу валізи, тихо присвиснув.

— І що ти туди напакувала? — кинув він із ледь прихованим здивуванням.

— Усе найнеобхідніше, — зухвало відповіла вона, проходячи повз нього, навіть не озираючись.

— Якщо це «необхідне» на одну ніч, — він криво посміхнувся, — боюся уявити, скільки тобі знадобиться речей на тиждень.

Со-ян зупинилася й різко повернулася до нього.

— На ніч? — перепитала вона з подивом.

Ден завмер, на мить перемотуючи в голові розмову з Ю Ною.

— Так… Вона сказала, що ти залишишся тільки на ніч, — обережно відповів він, хоча вже відчував, що сестра щось недоговорила.

— А мені сказала, що ти дозволив на кілька днів, — її голос прозвучав холодніше.

Усвідомивши, що сталося, вона швидко підійшла до валізи, схопила ручку й потягнула її назад до виходу.

— Пробач, що потурбувала… — почала вона, але не встигла договорити.

Ден зробив крок уперед і перехопив валізу, легко зупинивши її рух.

Со-ян різко розвернулася — і в ту ж мить опинилася зовсім близько.

Її подих ледь торкнувся його щоки, аромат парфуму змішався з теплим повітрям між ними.

— Невже я сказав, що це щось змінює? — тихо промовив Ден. Його голос став нижчим, оксамитовий, майже інтимним.

Він дивився на неї впритул — і світ, здавалось, завмер.

В її очах блиснула звична впертість, але десь глибше — промайнув ледь вловний трепет.

Ден відчув, як у голові проноситься божевільна думка:

«Мене тягне до цього демонятка… як до жінки.»

Він спробував відігнати її, та марно.

Його тіло реагувало швидше за розум — прагнуло її близькості, тепла, руху, який він забороняв собі навіть у думках.

Вона зробила крок назад, ніби намагаючись повернути собі повітря й збільшити простір між ними.

— Тоді я залишуся, якщо ти не проти, — сказала вона, уникаючи його погляду. Але голос був впевненим.

— Вечеря вже на столі, — Ден нарешті порушив мовчанку, намагаючись надати голосу легкості, — і я купив гострий соус. Не викидати ж його?

Він додав сарказму, сподіваючись, що жарт сховає його справжню розгубленість — і той факт, що близькість її присутності збила його з рівноваги.

— Ну, тоді це все пояснює, — Со-ян розсміялася тихо, але вже більш розслаблено, і рушила до столу.

Її сміх звучав як ковток свіжого повітря після кількох хвилин дивної напруги.

Ден підхопив валізу й закотив її до кімнати для гостей. Коли повернувся, Со-ян уже сиділа за столом, зручно вмостившись і з цікавістю розглядала сервування — ніби оцінювала його кулінарні здібності без слів.

— Я підготував тобі кімнату, — сказав він, зупинившись поруч. — Але ванна у мене одна…

Він зробив коротку паузу, усмішка ледь торкнулася його губ.

— Доведеться ділитися.

Со-ян підняла на нього погляд — прямий, але з ледь помітною іронією.

— І ти так спокійно це кажеш? Не боїшся, що я все заберу собі?

— Будь милостива, хоч рушник залиш, — відказав Ден, удаючи спокій, хоча всередині все ще відчував дивне тепло від тієї ситуації.

Вона злегка підтиснула губи, стримуючи посмішку.

— Я подумаю.

— Подумай, — кивнув він, проходячи повз, але не стримав короткого погляду через плече.

Со-ян у цей момент теж перевела очі на нього — і обоє швидко відвели погляд, ніби нічого не сталося.

Телефон пронизливо задзвенів, розриваючи тишу вечора.

На екрані невідомий номер. Ден насупив брови, ковзнув поглядом по Со-ян, яка спокійно вечеряла, і, зітхнувши, підняв слухавку.

— 선생님, 안녕하세요! — пролунав у динаміку дзвінкий жіночий голос.

Ден мимоволі стиснув щелепи. Глянув на годинник — половина одинадцятої вечора. Потім, не кажучи ні слова, вийшов у свою кімнату й зачинив двері.

— Хто це? — запитав коротко, без жодного інтересу в голосі.

— Це Чо Рі, — голос на тому кінці динаміка був солодким і тягучим. Дівчина явно намагалася звучати спокусливо, і це тільки ще більше дратувало.

— Чо Рі, ти бачила, котра година? — його тон став різкішим.

У відповідь — мовчанка.

— Усе, що стосується навчання, обговорюється в університеті. Зараз у мене особистий час, — слова прозвучали холодно, навіть занадто чітко.

— А якщо я дзвоню не через навчання? — її голос став тихішим, невпевненим, але з ледь помітним натяком на флірт.

— Щось загрожує твоєму життю? — Ден говорив рівно, без емоцій.

— Ні…

— Чи, може, чиємусь?

— Ні…

— Тоді до побачення, — сухо відрізав він і натиснув на кнопку завершення дзвінка.

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша. Ден глибоко видихнув і потер перенісся.

— Не вистачало мені ще загравань від студенток… — пробурмотів він.

На його обличчі з’явилася втомлена усмішка, коли він уявив реакцію Пака:

— От уже б реготав, клятий.

Він вийшов із кімнати — у вітальні за столом уже нікого не було.

Тиша знову накрила квартиру.

Ден повільно видихнув з легким розчаруванням.