Раді Вас бачити!

— Доброго ранку, — Ден вийшов на кухню, де Со-ян сиділа на дивані з чашкою кави.

Вона підняла очі — і на мить завмерла, розплющивши їх трохи ширше, ніж зазвичай. Погляду, втім, не відвела.

На ньому були лише темно-сірі атласні піжамні штани, що ледь блищали при світлі. Торс — голий, розслаблений, але, як завжди, занадто впевнений у собі.

— Здається, ти забув одягнути футболку, — сухо зауважила вона, ховаючи посмішку в чашці.

— Думав, тобі так більше подобається, — спокійно відповів Ден. — Минулого разу ти ж сама хотіла, щоб я вийшов голим.

Він посміхнувся лукаво, і Со-ян не залишилася в боргу:

— То що тебе стримує? Боїшся мене розчарувати?

— Навпаки, — Ден підійшов ближче й, не відводячи очей, узяв у неї чашку. — Боюся, що тобі сподобається.

Він зробив ковток, повільно, з викликом. Потім повернув чашку назад.

— І ти хочеш, щоб я після тебе пила? — скривилася вона.

— Я ж після тебе пив, — підморгнув Ден.

— Я не просила, — буркнула вона.

Ден нахилився ближче, так, що вона відчула на своїй щоці його теплий подих — із нотками м’яти й кави.

— А мене просити не потрібно, — промовив він низько, з тією хриплинкою, від якої у Со-ян закалатало серце.

Вона відвела погляд, схопила сумку.

— Мені пора. Мене чекає Ю На.

— Тебе підвезти? — Ден випрямився.

— Не потрібно, — швидко відповіла вона й рушила до дверей.

— Чекаю фото з білизною! — крикнув він услід.

Двері грюкнули. Ден розсміявся, опустився на диван і взяв її чашку.

— Навіть кава після неї смачніша, — пробурмотів сам до себе, роблячи останній ковток.

***

Планів на вихідні у Дена не було, тож він, як зазвичай, вирушив у зал на тренування.

Дорога була вільною, і він швидко дістався місця, яке завжди вважав своїм домом.

Вийшовши з машини, Ден глибоко вдихнув прохолодне повітря.

— Скоро зима, — пробурмотів сам до себе й неспішно рушив до входу.

Тепле повітря залу вдарило в обличчя, від нього на мить Ден відчув, що не вистачає повітря.

У роздягальні стояв знайомий запах поту, металу й спортивного гелю. Кілька чоловіків жваво обговорювали вчорашній вечір, інші мовчки переодягалися. Ден теж не гаяв часу.

Зайшовши до зали з тренажерами, він відразу попрямував до бігової доріжки для розігріву. У навушниках грала динамічна музика, і тіло легко підлаштовувалося під ритм.

Спочатку він не звертав уваги, але за кілька хвилин відчув на собі чийсь погляд. Краєм ока помітив дівчину — вона стояла поруч і відверто його розглядала. Погляд був знайомий. Раніше він би вже усміхнувся, кинув пару фраз і, можливо, продовжив «гру». Але тепер відчував лише в тому й роздратування.

Минуло пів години. Ден зняв навушники, проігнорував настирливі очі дівчини й рушив до рингу. Там на нього вже чекав Чіху — один із молодих підопічних тренера: високий, міцний, із блискучими очима та самовпевненою усмішкою.

— Готовий? — вигукнув він зухвало, розминаючи плечі.

— Нариваєшся? — усміхнувся Ден у відповідь.

Він знав, що хлопець добре тренується, і не був певен, що цього разу вийде переможцем. Але визнавати поразку до бою не в його стилі.

Перший пропущений удар у корпус відгукнувся різким болем. Ден відмітив: сила Чіху вже майже як у Пака. Але цей чорт рухався швидше. Тож і самому треба було бути ще швидшим.

Кілька невдалих атак — і нарешті Ден пробив захист. Два чітких удари змусили хлопця відступити.

Витримки менше, ніж у Пака, — задоволено подумав він. Але потенціал великий.

— Все, зрозумів! — підняв руку Чіху, важко дихаючи.

— Та я ще не настільки старий, — засміявся Ден, витираючи піт.

— Тоді почекаємо, коли постарієш більше, — кинув, віддихуючись хлопець.

Обидва вибухнули сміхом. Ден зійшов із рингу, але біля роздягальні його знову чекала прихильниця.

Цього разу — навіть її усмішка дратувала.

— Привіт! — її голос був занадто високим і фальшивим. — Як дивишся на те, щоб випити кави разом?

Ден промовчав. Просто пройшов повз неї й зайшов у роздягальню.

Скинув одяг, відкрив душ — і гаряча вода одразу змила втому, піт.

Біль у м’язах відлунював приємним відчуттям.

Він заплющив очі й посміхнувся.

Так, саме це він любив — коли тіло болить, але в голові порядок.

На виході із залу Ден зустрів Тренера з великими, важкими пакетами — відразу вихопив їх із його рук.

— Скільки разів тобі казав: не тягай сам, — роздратовано, але з турботою пробурмотів він. — Подзвони мені або візьми когось із хлопців.

— Я не планував, — відмахнувся Тренер. — Просто зайшов до знайомого, а він якраз ішов купувати дітям гостинці, то я й прикупив для вас.

Ден усміхнувся; суворий Тренер дедалі більше поводився як батько. Попри те, що у нього було багато учнів, улюбленими залишалися саме він і Ю На.

— Добре, добре, — засміявся Ден і поніс пакети в кабінет, біля якого вже стояв Чіху, потираючи долоні в очікуванні.

— Тренеру, що цього разу смачненького? — гукнув він.

— Тебе, ненажеру, не прогодувати, — буркнув Тренер, відмахуючись, але хлопець посміхнувся й почав розминати йому плечі.

— Я не винен, я — зростаючий організм.

— Зростаючий? Куди вже далі, — суворо оглянув його Тренер.

— То мені нічого не взяли? — підтиснув губи Чіху й підняв брови. Тренер дістав кілька запакованих ланч-боксів і поклав їх на стіл.

— Тримай і йди, щоб тебе мої очі не бачили, — буркнув Тренер. Хлопець міцно обійняв його зі спини, схопив контейнери з їжею й вийшов з кабінету. Тренер дивлячись йому вслід розплився в усмішці.

— Я все бачу, — посміхаючись, промовив Ден.

— Головне — йому не говори, — Тренер повернувся до справи і знову став серйозним. — Ось ці пакунки — тобі, а ці відвезти Ю На. Це — усім іншим у гуртожиток.

Він фасував усе по купках, трохи зітхнувши. — Відвезеш мене в гуртожиток — я сам їм роздам, а ти відвези Ю Ні.

Ден просто кивнув і радів: йому пощастило мати такого «батька».