Раді Вас бачити!

Со-ян вийшла на кухню незвично рано. Ден так зосереджено порпався в холодильнику, що не помітив, як вона підійшла й стала поруч — зовсім близько.

— І що ти робиш? — її голос пролунав тихо, але Ден здригнувся так, ніби її слова вистрілили. Він ударився головою об дверцята холодильника й глухо вилаявся під ніс, швидко потер місце удару.

— Вирішив приготувати сніданок, — він зачинив холодильник і винувато глянув на неї. — І перепросити за вчора.

Со-ян дивилася на нього довше, ніж зазвичай. Погляд був м’який, але містив щось, чого Ден не зміг розпізнати. Потім вона перевела очі на стіл.Який був засервіровано на двох, настільки охайно і педантично: хрусткі тости, омлет, масло, джем… і якась кругла підрум’янена страва, яку вона ніколи раніше не бачила.

— А це що? — вона вказала пальцем на тарілку.

Ден підійшов ближче й зупинився поруч так, що вона відчула тепло його плеча.

— Це сирники, — відповів він. Со-ян підняла на нього погляд, у якому читалося щире нерозуміння. — Моя бабуся готувала їх мені, коли я був малим. Це десерт із домашнього сиру.

— І де ти його дістав? — вона підозріло примружилася.

— Довелося попотіти, — Ден коротко всміхнувся. Ніжно, несміливо.

Його обличчя стало серйознішим.

— Я хотів перепросити за те, що сталося вчора.

— Не варто, — тихо сказала вона. — Я все розумію. Ти був п’яний, а я… була поруч. Я все розумію. Ти ж Демон Лис.

Серце Дена болісно стиснулося. Він не очікував, що вона так це сприйме. Наче він учинив щось випадкове… неважливе.

— Я не це хотів сказати, — різкіше, ніж планував, перебив він.

Со-ян підняла на нього очі. Великі, темні, блискучі. Ден відчув, як щось гаряче й живе підбирається під ребра. Як знову спливає пам’ять про її губи — теплі, м’які, солодкі. Він зробив крок назад, намагаючись зупинити себе.

— А що ти хотів сказати? — вона зробила крок до нього. Маленька, але в цю мить така рішуча, така небезпечно близька. Її погляд ковзав по його обличчю.

Ден відвів очі.

— Не дивися на мене так, — хрипко прошепотів він.

— Чому? — Со-ян не зупинилася. Її голос був тихим, але в ньому бриніли нотки виклику. Вона продовжила наближатися так, ніби не бачила, що він напружився до межі.

— Со-ян… будь ласка… не наближайся, — він відступив ще на півкроку, але стільниця вперлася в спину. Тікати більше не було куди.

— Чому? Я не розумію, — вона стояла майже впритул. Її дихання торкалося його шкіри.

Він заплющив очі на секунду. Невдалу, безглузду, абсолютно потрібну секунду.

— Бо я… намагаюся тримати себе в руках, — Ден видихнув різко, приглушено. — Щоб не накинутися на тебе…!

Його голос зірвався. Вона підняла голову й подивилася йому просто у зіниці.Її темні очі, блискучі, близькі й занадто спокусливі для нього.

— А хто просив тебе стримуватися? — її голос був спокійний, але Ден почув у ньому жар. Чистий, оголений виклик.

У нього не було шансів.

Рука сама притягнула її до себе — різко, жадібно, але водночас так, ніби він боявся, що вона щезне, якщо торкнеться надто грубо. І вже за мить він упився в її губи — без вагань, без контролю, без жодної межі.

Як спраглий, що вперше торкається води після довгої засухи, Ден жадібно намагався насититись нею. Його пальці ковзали в її густе волосся. Со-ян м’яко піддалася цьому руху — і те, як її тіло реагувало на нього, остаточно зірвало з Дена залишки сумнівів.

Її губи ледве встигали за його поцілунками, а подих ставав все гарячішим. Ден відчував, як хвиля за хвилею зносить його самоконтроль, і в якийсь момент він спробував відступити, зупинитися.Та Со-ян наблизилася до нього, не відпускаючи його сорочку пальцями.

Він на мить перехопив її зап’ястя, наче намагаючись зупинити їх обох, але погляд, яким вона на нього подивилась, підсік йому коліна.

— Со-ян… — його голос зірвався на шепіт.

Він торкнувся її талії й легко, але впевнено притягнув ближче. Один рух — і її спина торкнулася краю стільниці позаду нього. Ден на мить уперся руками по обидва боки від неї, ніби давав їй шанс відступити… якщо вона цього захоче.

Вона не відступила.

Тоді він підчепив її під коліна, і Со-ян, ледь здивовано вдихнувши — Ден підняв її і посадив на холодну стільницю. Її коліна зсунулися, торкнувшись його стегон, і від цього простого контакту хвиля тепла прокотилася його тілом.

Со-ян дивилася на нього, її темні очі світилися викликом і довірою водночас.

— Тепер… тримай себе в руках, — прошепотіла вона.

Ден тихо засміявся — низько, зірвано, так, ніби цей звук вирвався сам.

— Я й намагаюся, — відповів він і знову потягнувся до її губ.

Її коліна обіймали його стегна, а руки ковзнули на його плечі, втримуючи його ближче. Ден стояв між її ногами, і кожен її подих торкався його губ, змушуючи серце битися швидше й важче.

Його пальці знову знайшли її талію, ковзнули вище — обережно, ніби запитували дозвіл, і її ледь помітний рух назустріч став найчіткішою відповіддю. Со-ян провела пальцями по його шиї, і від цього легкого дотику по спині Дена пройшов жар, який вибив з нього ледь чутний, зірваний видих.

— Со-ян… — він нахилився, зупинившись в сантиметрі від її губ, — якщо я продовжу…

Вона торкнулася його щоки, пестячи шкіру під пальцями.

— Не зупиняйся, — прошепотіла вона.

Ці слова лягли на його шкіру, наче вогонь. Ден здався. Його руки, уже не стримуючись, обійняли її міцніше, він потягнув її до себе, і їхній поцілунок змінився — глибший, сміливіший, такий, від якого світ звужується до двох людей і стільниці під їхнім тілом.

Він відчував, як вона тремтить від напруги, і сам ледве тримався, його тіло кричало про продовження. Її пальці заплуталися в його волоссі, притягуючи ближче, її коліна щільніше обхопили його.

Ден уперся лобом у її лоб, важко дихаючи.Намагаючись не розірвати на ній одяг.

Різкий дзвінок телефону, вирвав їх з моменту.

Він завмер. Вони обоє.

Ден заплющив очі й тихо, втомлено, розчаровано… зітхнув.

Так щиро, що Со-ян ледь стримала усмішку.

— Серйозно?.. — простогнав він, притуливши чоло до її плеча.

— Можливо, це щось важливе, — прошепотіла вона, ще не відпускаючи його.

— Воно точно не важливіше за тебе, — він обережно торкнувся її губ.

Телефон продовжував дзвонити, безжально вриваючись у ту мить, яку він би не відпустив нізащо.

Він нарешті відірвався від неї, повільно, наче робить щось проти власної волі, і ступив назад.

— Я зараз повернусь…