Раді Вас бачити!

Ближче до вечора, коли небо над Києвом вже набуло глибокого синього відтінку, а перші ліхтарі відображалися в калюжах після денного дощу, Ден плавно заїхав у підземний паркінг свого будинку. Двигун тихо затих, але Ден не поспішав виходити: його погляд одразу впав на Аду. Вона стояла біля бетонної колони, нервово переминаясь з ноги на ногу, пальці стискали ремінець сумки так сильно, що кісточки побіліли. Її світле волосся було зібране в недбалий хвіст, а очі, навіть здалеку, здавалися червоними від сліз, які вона стримувала.

— Це твоя студентка? — голос Со-ян пролунав тихо, але з явним докором, ніби просякнуте отрутою ревнощів. Вона сиділа поруч, схрестивши руки на грудях, і дивилася на Аду крізь лобове скло.

Ден повернув голову до неї й ніжно посміхнувся — теплою посмішкою, щоб розтопити її серце, щоб вона не сердилася.

— Так, але клянуся, це зовсім не те, що ти подумала, — прошепотів він, нахилившись ближче. Його пальці легенько торкнулися її щоки, великим пальцем провів по вилиці. Со-ян підняла брову — одну, питально, з фірмовою іронією, що змушувала його закохуватися в неї знову й знову. — Обіцяю, все поясню, коли повернуся. Зачекай мене, добре?

Він нахилився й ніжно поцілував її в губи — повільно, м’яко. Смак її помади — легкий, полуничний — залишився на його губах, коли він відсторонився. Со-ян зітхнула, але кивнула. Ден вийшов з машини, зачинив двері й попрямував до Ади, відчуваючи на спині погляд Со-ян.

— Я так розумію, ти прочитала статтю? — його голос був тихим, співчутливим, без краплі осуду. Він зупинився за крок від неї, руки сховав у кишенях куртки.

Ада кивнула, не підіймаючи очей. Її підборіддя тремтіло.

— Ви можете допомогти мені зустрітися з ним? — нарешті прошепотіла вона, піднявши погляд. У її очах було стільки благання, стільки відчаю, що Ден на мить завмер. Він бачив себе шість років тому: той самий розбитий погляд, ті самі стиснуті губи, те саме відчуття, ніби світ розвалився на шматки й більше ніколи не склеїться.

— Пак повернувся до Сеула сьогодні вранці, — промовив Ден якомога м’якше.

Вона здригнулася, ніби від удару. Надія, що ще тліла в її очах, згасла миттєво — повільно, болісно, наче вогник під дощем. Сльози навернулися на вії, але Ада зціпила губи так сильно, що вони побіліли, й кивнула — коротко, різко. Потім повернулася й поспіхом рушила до свого маленького червоного авто, каблуки цокали по бетону, відлунюючи в порожньому паркінгу.

Ден дивився їй услід — довго, співчутливо, але не зробив жодного кроку, щоб зупинити. Він знав цей біль. Знав, що зараз будь-які слова тільки роздряпають рану глибше. Вона мала пройти це сама, як пройшов він колись.

Ден повернувся до машини, сів за кермо й одразу відчув важкий, злий погляд Со-ян. Вона дивилася на нього, схрестивши руки, брова все ще піднята.

— Вона питала за Пака, — коротко промовив Ден, завів двигун, щоб заспокоїти її, поки вона не вибухнула. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася втома.

— За Пака? — здивовано перепитала Со-ян, розплющивши очі ширше.

— Угу.

— Зачекай… то Пак з нею?

— Угу.

— Мій брат і студентка? — на її обличчі змішалися недовіра, здивування й легке обурення. Вона відкинулася на сидіння, дивлячись на нього з-під вій. — Ти серйозно?

Ден важко видихнув, виїжджаючи з паркінгу й піднімаючись нагору ліфтом у гаражі.

— Там усе складно, — почав він, тримаючи кермо однією рукою, а другою шукаючи її долоню. — Вона моя однолітка. І в них усе почалося ще до того, як вони дізналися, що він буде її викладачем.

Со-ян мовчала кілька секунд, переварюючи. Потім обережно запитала:

— То Пак розбив їй серце?

Ден кивнув, дивлячись на дорогу, але відчуваючи її погляд.

— Думаю, вони розбили серце один одному, — тихо відповів він. Побачив, як Со-ян нахмурилась, повне нерозуміння в її красивих очах. — Гаразд, — посміхнувся він. — Пішли у квартиру. Я замовлю вечерю — ту локшину, яку ти любиш, з креветками. І все розкажу підряд. З самого початку. Обіцяю.

Він зупинив машину, вимкнув двигун і повернувся до неї. Його рука знайшла її долоню, що лежала на коліні, й ніжно погладив теплу шкіру великим пальцем — повільними колами, заспокійливо. Со-ян зітхнула, але її пальці переплелися з його, стиснувши у відповідь.

— Добре, — тихо сказала вона, посміхаючись кутиком губ. — Але якщо ти щось приховуєш, Дене, я тебе придушу подушкою.

Він засміявся — щиро, тепло, і нахилився, щоб поцілувати її в скроню.

— Нічого не приховую. Ходімо. Усе розповім.