Раді Вас бачити!

Більше ніж тиждень минуло після випадку в клубі. Со-ян вирішила не подавати заяву на режисера — не через страх, а через фільм, у якому знімалися її знайомі. Цей проєкт був для них шансом, і вона не хотіла зруйнувати його скандалом. Хоча Дена гнітила думка, що той виродок залишиться непокараним.

Можливо, однією з причин був сам Ден. Со-ян знала про його контракт з університетом. А якби там дізналися — його контракт міг би полетіти під три чорти. Система не любить героїв, які роблять зайве.

Він і Со-ян зрештою поговорили про те, що сталося. Не одразу, неохоче, але вона сама почала розмову. Ден мовчав, поки вона пояснювала, що то був просто черговий спалах неконтрольованої агресії, за яким тягнувся цілий шлейф історій. Режисер знущався з підлеглих, кричав, принижував, іноді міг ударити, якщо хтось перечив. Нічого особистого. Просто виродок. Таких у цій індустрії багато. Вона запевнила, що з нею це сталося вперше, але Дену від того не стало легше.

Ден не вірив, що все так просто закінчиться. Такі люди не залишають образи без відповіді. Вони мстиві, злопам’ятні, дріб’язкові — він знав таких типів дуже добре. Доводилося перетинатися з ними, і він завжди був напоготові.

І саме це відчуття — немов десь під шкірою сиділа тонка, гостра заноза — не покидало його.

Со-ян була в Японії вже четвертий день на фільмуванні нової дорами разом зі своєю групою. Робота, графік, репетиції, знімання. Її життя кипіло. Вона рідко телефонувала.

А Ден…

Квартира без неї стала занадто тихою. Занадто великою. Занадто порожньою.

Йому бракувало її дрібниць: того, як вона шморгає ногами по підлозі, як хрюкає, коли сміється з якоїсь дурної сцени у фільмі. Як притискається до нього, своїм тендітним тілом шукаючи тепло.

Навіть її безлад, через який він постійно бурчав, що треба прибрати, тепер здавався таким затишним. І тепер його дуже не вистачало.

Ден закрив двері квартири, йдучи на роботу, кинув погляд на порожній коридор, зітхнув і вирушив до університету. Попереду чекав довгий робочий день.

***

День в університеті тягнув із Дена всі соки. Він перевірив стоси робіт. І з усіх лише дві виглядали так, ніби студент думав довше, ніж три хвилини. Решта… однотипні, порожні, з однаковими помилками, ніби списані з одного джерела. Ден потер перенісся, відчуваючи, як нудить від втоми, і підвівся, направившись за черговою дозою кави. Та раптом позаду пролунав голос секретарки ректора — маленької, кругленької жінки років сорока п’яти, завжди усміхненої. Але не сьогодні. Вона дивилася на нього з дивним смутком.

— Перепрошую, ректор просить вас зайти.

У грудях щось стиснулося. Дивне передчуття, яке ніколи його не підводило.

Він поставив чашку, так і не зробивши кави, і вирушив коридором до кабінету ректора.

Ан До-гюн сидів за своїм масивним дерев’яним столом, коли Ден увійшов.

Вид у ректора був, як завжди, дивовижний — широкі плечі, міцна статура, правильні риси обличчя, кілька сріблястих пасем у волоссі. Він був нижчим за Дена, але володів тією владною, тихою силою, що змушує будь-кого вирівняти спину.

Ден завжди відчував повагу до цього чоловіка.

Він поклонився і мовчки чекав, поки ректор закінчить розмову телефоном.

— Сідай, — нарешті сказав Ан До-гюн, жестом вказавши на крісло.

Ден сів. Повітря в кабінеті стало важким. Відчувалася напруга.

— Боюся, у мене погані новини, — ректор поправив окуляри, спостерігаючи за Деном. — Один із наших інвесторів поставив нам умову… звільнити тебе. — Він уважно поглянув на викладача, очікуючи реакції.

Але на обличчі Дена не було жодних емоцій. Наче він уже був готовий до цієї розмови.

— Я не знаю, кому ти перейшов дорогу. Але мені шкода, що так виходить, — продовжив ректор, і в його рівному голосі Ден відчув співчуття. — Ти хороший викладач. Дуже. І я б волів тебе не втрачати.

Ден підтиснув губи, вдихнув і підвівся.

— Я розумію. Дякую вам за можливість і досвід. Було честю працювати під вашим керівництвом.

Він низько поклонився.

Ан До-гюн підсунув йому папери.

— Я вже підготував заяву за власним бажанням. Це максимум, що можу зробити. І… тут рекомендації. Якщо десь знадобляться — давай мій номер. Я скажу про тебе лише найкраще.

Ден помітно усміхнувся.

— Щиро дякую.

І знову поклонився.

Ден взяв папери й вийшов з кабінету.

Коридор раптом здався занадто довгим і тихим. Тихим, як ніколи.

Ден повільно вдихнув, стискаючи заяву в руці, і рушив у відділ кадрів.

Йому не потрібно було гадати, хто це влаштував. Єдине, що його хвилювало, — це Со-ян. Він лише встиг про неї подумати, як телефон завібрував. Це була вона.

— Так, — відповів ніжним голосом Ден.

— Здається, у мене серйозні проблеми, — її голос тремтів. — Мене звинувачують у шахрайстві.