Спочатку:
На сторінку книги
Вони повернулись наступного дня. Школа вже не здавалася знайомою. Вона була частиною гри. Частиною пастки. А, може, — карти, по якій вони йшли.
Двері на другому поверсі, коло кабінету біології, вели у кімнату, яку ніхто з них не пам’ятав.
— Ми тут були колись? — запитала Крістіна.
— Ні. Але, схоже, Аня була, — сказала Настя і показала на символ на дверях — знак трикутника з хвилею всередині. Такий самий був на обкладинці книги.
Коли вони зайшли, звук… зник. Усе. Абсолютна тиша.
— Навіть серце ніби перестає битись, — прошепотіла Даша, але слів не було чутно. Вона лише ворушила губами.
На підлозі — старий магнітофон. Коли Настя натиснула кнопку «Play» — простір навколо затремтів. І з тиші народився голос.
«Мені було страшно. Але ще страшніше — мовчати. Це моя кімната тиші. Тут я ховалась, коли все ставало гучним. Коли думки різали голосніше, ніж слова. Якщо ти тут — ти теж чуєш. Не світ. Себе.»
Це був голос Ані. Живий. Справжній. Не відео. Не спогад.
«Настя, ти завжди знала, що інші сильніші. Але ти — глибша. Крістіно — твій біль — не вирок. Дашо, сміх — це щит. Але зніми його. Хоча б тут.»
Магнітофон клацнув. Світло згасло. Але на стіні з’явилось щось схоже на… вхід. Лінії світились у формі дверей.
— Це… — почала Настя.
— Наступний рівень, — завершила Даша.
Книга в її руках запалала легким світлом. І написала новий рядок:
«Після тиші починається правда.»
Далі буде...
