Спочатку:
На сторінку книги
Їм здавалося, що вони вже майже на порозі відповіді. Але саме в той момент — знову з’явився він.
Тео.
Тільки тепер — не просто голос із записок чи тінь у снах. Він був реальний. Стояв перед ними у бібліотеці, з тими самими очима, в яких відлунювали всі глави, які вони вже пережили.
— Ви мене пам’ятаєте? — запитав тихо. — Але не так, як є насправді.
Настя підійшла ближче.
— Ти… був вигадкою. У записках. У снах.
— Я був фрагментом. Спогадом, що залишився в цьому місці. Колись я теж писав у цей зошит. Але мене стерли. Майже.
Крістіна зробила крок вперед:
— А тепер?
Тео усміхнувся. Тепло.
— Ви дали мені форму. Своїми словами. Своєю вірою. Ви зробили мене справжнім.
Даша торкнулась його руки. Він не зник.
— Ми не одні. І Фаїна — там. Далі. Але щоб потрапити туди…
Тео підняв старий зошит. У ньому з’явилась нова сторінка. І слова:
"Вони, хто пише — відкривають двері. Вони, хто читає — тримають їх відкритими."
Минуле не мертве. Воно чекає, щоб стати майбутнім.
Він вивів нове речення. Його почерк був чіткий, живий:
"Пам’ятай, чому ти почала."
Тепер — останні двері.
Далі буде...
