Спочатку:
На сторінку книги
Цієї ночі жодна з них не спала звичайним сном.
Сон став дверима.
Коли Настя заплющила очі, вона побачила кімнату, заповнену книжками. Але всі вони — порожні. Лише одна — світилась золотом. Відкривши її, вона побачила себе, що пише. Її голос — голос для інших.
"Слово — твоя магія. Ти не просто розповідаєш історії. Ти створюєш світи."
Вона зробила крок — і двері відчинились самі.
Крістіна опинилась на вузькій стежці між скелями. Над прірвою. Її тіло тремтіло. Але попереду — вогник. Її дитяча версія тримала його в руках.
"Ти не мусиш бути сильною для всіх. Можеш бути — для себе."
Коли вона торкнулась світла — скелі розійшлися. І з’явилась брама.
Даша побачила вікно. За ним — її родина. Друзі. Всі ті, кого вона смішила — щоб не заплакати. І тільки одна постать лишалась в тіні.
Її власна. Та, яка чекала, поки хтось помітить її справжню.
"Ти — не фон для чужого щастя. Ти — сонце для свого."
Даша відкрила вікно — і воно стало дверима.
Коли вони прокинулись — перед кожною на подушці лежав аркуш.
"Ми поруч. Тепер — кожна з вас має ключ. Відкрийте те, що ще не сказано."
І в повітрі — ледь чутно, але виразно — голос Фаїни:
"Я бачу вас. Я вірю в вас. І я чекаю."
Далі буде...
