Раді Вас бачити!

Глава 26. Медовий місяць у Катарі

Харків, Україна, 2020 р

Минуло чотири місяці відтоді, як Леся й Амаль одружилися. Вони жили щасливо в просторій квартирі, де кожен ранок починався з турботи й любові. У Лесі вже був помітний живіт — там жила маленька нова душа. Амаль дбав про дружину: щоранку приносив їй сніданок, щоб вона харчувалася добре «за двох», щодня гладив її живіт, цілував і з нетерпінням чекав народження дитини. Йому було байдуже, хто народиться — син чи донька. Головне, щоб дитина була здоровою.

Амаль водив Лесю до лікаря, якого порадив його дядько, шейх-принц Вадим. Лікар сказав, що Леся може подорожувати, поки ще не настав час пологів. І тоді Амаль задумав сюрприз — медовий місяць. Він оформив для Лесі закордонний паспорт і, показавши його, сказав:

— Моя хабібі, я хочу подарувати тобі світ. Ми повинні поїхати разом, поки ти ще можеш подорожувати. Це буде корисно і для тебе, і для нашого малюка.

Леся, готуючи вечерю, усміхнулась і відповіла:

— Дорогий, ти думаєш, нам варто кудись їхати? Ми ж витратимо стільки грошей… скоро народиться дитина.

Амаль обійняв її й сказав:

— Звісно варто. Я завжди з тобою. Хочу, щоб ти вперше побачила світ. Хочу подарувати його тобі.

Леся погодилась:

— Добре, я не проти. Якщо тільки ти поруч.

— Куди ти хочеш поїхати, моя любов? — запитав Амаль.

Леся згадала про принцес із Катару, які щиро запрошували її, й відповіла радісно:

— Я хотіла б побувати у твоїй батьківщині, в Катарі. Познайомитися з твоєю родиною, з сестрами й братами.

Амаль усміхнувся й поцілував її. Але раптом задзвонив телефон. Це був його брат Фарид. Амаль відійшов у кімнату, і знову почалися суперечки.

Леся відчула тривогу: вона знала, що Фарид заздрить їхньому щастю. Але водночас вона була спокійна — адже інші родичі Амаля підтримували їхню любов. Особливо Вікторія, яка вже стала для Лесі близькою душею.

Коли Амаль повернувся, Леся запитала з тривогою:

— Що сталося, милий?

Амаль зітхнув і відповів:

— Пробач, родна. Це мій брат… він заздрить тому, що у нас усе добре й ми чекаємо дитину.

— А ти розповів своїй родині? — запитала Леся насторожено.

— Так. Я вже сказав батькові минулого тижня. Він дуже щасливий, що ми чекаємо дитину. Сказав, що це благословення Бога й що він хоче познайомитися з тобою. Раз ми все одно їдемо в Катар — значить, так і буде.

Леся обняла коханого, зрадівши, що його батько прийме її в королівську сім’ю. Але залишалося одне питання:

— А як же твій брат Фарид? Думаєш, він прийме мене?

Амаль усміхнувся й відповів:

— Якщо не він, то його дружина Зейнаб точно полюбить тебе. Він звикне. Обіцяю.

Леся засміялась крізь сльози радості:

— Ура! Тоді я починаю збирати речі для нашого медового місяця.

Наступного дня Леся зустрілася з Танею у маленькій кав’ярні на центральній вулиці Харкова. За вікном йшов легкий дощ, а всередині пахло свіжою випічкою й кавою з корицею.

Леся сиділа біля вікна, загорнувшись у теплий светр, її руки машинально торкалися живота, який уже чітко видавав нове життя. Вона чекала Таню з хвилюванням — хотіла поділитися новиною про майбутню подорож у Катар.

Таня прийшла швидким кроком, зняла пальто й одразу замовила капучино. Її очі світилися цікавістю, але й настороженістю.

— Ну, розповідай, — сказала вона, усміхаючись. — Ти виглядаєш так, ніби приховуєш щось велике.

Леся вдихнула й відповіла:

— Амаль зробив мені сюрприз. Він оформив закордонний паспорт і хоче, щоб ми поїхали в медовий місяць. У Катар. Я нарешті познайомлюся з його родиною.

Таня поставила чашку й нахилилась ближче:

— Лесю… ти ж знаєш, там суворі правила. Це не Україна. Там королівська сім’я, традиції, закони. Ти маєш бути дуже обережною. Не все так просто.

Леся усміхнулась, але в її очах було світло впевненості:

— Я знаю. Але я вірю, що все буде добре. Принцеса Вікторія дуже добра, вона мене прийме. І навіть королева Олена… Я хочу вірити, що вона побачить у мені не чужу, а ту, хто любить її сина.

Таня зітхнула, її пальці нервово крутили ложку:

— Я просто боюся за тебе. Ти така щира, а там — інтриги, влада, політика. Ти маєш бути сильною.

Леся взяла її руку й сказала тихо:

— Я не одна. Амаль поруч. І я відчуваю, що це правильно. Я хочу побачити його світ, його родину. Хочу, щоб наш малюк знав, звідки його коріння.

Таня подивилася на подругу й нарешті усміхнулась тепліше:

— Добре. Якщо ти так віриш… Я допоможу тобі. Треба подумати, що брати з собою. Одяг, подарунки, книги. Ти ж знаєш, у Катарі цінують символи й увагу.

Леся засміялась крізь сльози радості:

— Ти завжди знаєш, що сказати. Дякую, Таню.

Вони довго сиділи разом, складаючи список речей: легкі сукні для вечірніх прийомів, шарфи з українською вишивкою як подарунок принцесам, книги українських поетів для Амаля, дитячі речі — маленькі символи майбутнього.

За вікном дощ стишився, і крізь хмари пробилося сонце. Леся відчула: попереду — новий етап. І поруч є ті, хто вірить у неї.

Леся сиділа в університетській бібліотеці, коли до неї підійшли Дженна й Ліана. Вони принесли кілька книжок і зошитів — готувалися до іспитів, але в їхніх очах світилася цікавість.

— Лесю, ми чули, що ти збираєшся в Катар, — сказала Дженна, усміхаючись. — Це правда?

Леся кивнула, її обличчя розквітло від радості:

— Так. Амаль зробив мені сюрприз. Ми поїдемо в медовий місяць. Я нарешті познайомлюся з його родиною.

Ліана плеснула в долоні, але одразу зітхнула:

— Це чудово! Але ми не зможемо поїхати з тобою зараз. У нас багато справ і екзаменів. Проте пізніше ми обов’язково приїдемо. Ми не залишимо тебе саму.

Леся усміхнулась, відчуваючи тепло їхніх слів:

— Я розумію. Головне, що ви поруч серцем. А коли приїдете — ми будемо святкувати разом.

Дженна нахилилась ближче й сказала:

— А поки що ми допоможемо тобі вибрати подарунки для королівської сім’ї. Це дуже важливо. У нашій культурі подарунки — символ поваги й любові.

Ліана додала:

— Можеш взяти щось українське. Вишивані хустки, прикраси ручної роботи, книги поезії. Це буде особливим знаком — ти принесеш частинку своєї землі в наш дім.

Леся відчула, як у її серці розквітла вдячність. Вона обіймала Дженну й Ліану, мов рідних сестер:

— Дякую вам. Ви завжди знаєте, як підтримати. Я хочу, щоб моя зустріч із родиною Амаля була світлою. І ваші поради мені допоможуть.

Принцеси усміхнулись, і в їхніх очах сяяло тепло. Вони знали: попереду чекає новий етап, і Леся має пройти його з гідністю.

Минув тиждень, і Леся вже закінчувала збирати речі. Її кімната була схожа на маленький склад подарунків і валіз: на ліжку лежали акуратно складені сукні, вишиті рушники, книги українських поетів, срібні прикраси ручної роботи. Вона хвилювалася, перевіряла список знову й знову, боялася щось забути.

Особливо вона думала про подарунок для Вікторії. Леся вирішила подарувати їй українську хустку, вишиту маками й калиною, символ жіночої сили, краси й незламності. Вона хотіла, щоб Вікторія завжди пам’ятала про Україну, навіть серед катарських палаців.

Амаль спостерігав за дружиною з усмішкою. Він бачив, як вона метушиться, і лагідно заспокоював:

— Моя хабібі, все буде добре. Поїздка пройде чудово. Не хвилюйся.

Леся кілька разів питала:

— А фен брати? А може, ще одну сукню?

Амаль обіймав її й відповідав:

— Не думай про дрібниці. Головне — ти й наш малюк. Все інше ми знайдемо там.

Коли валізи були нарешті зібрані, вони вийшли з квартири й сіли в таксі до аеропорту. Осіннє місто проводжало їх туманом і легким дощем.

Але хвилювання Лесі було надто сильним. Її обличчя зблідло, вона відчула запаморочення й попросила водія зупинитися:

— Будь ласка… зупиніться…

Таксі зупинилося біля траси. Леся вийшла, її хитало, і вона майже втратила свідомість. Амаль устиг підхопити її на руки. Він знав: це вагітність у поєднанні з хвилюванням.

Він відніс її до найближчого кафе, купив води й привів до тями.

— Коли ми приїдемо в Катар, спершу відпочинемо в готелі. А вже потім поїдемо до моєї родини, — сказав він лагідно, гладячи її щоку.

Леся, трохи оговтавшись, відповіла:

— Добре. Я навіть склала список місць, де ми можемо побувати удвох, а потім уже з твоєю сім’єю.

Амаль усміхнувся й погладив її живіт:

— От бачиш, дарма хвилювалася. Краще думай про нашого малюка.

Леся тихо запитала:

— А для вас важливо, щоб народився хлопчик? У вашій країні це має значення…

Амаль серйозно відповів:

— Для мене й для моєї сім’ї головне — що ти несеш наш рід. Неважливо, син чи донька. Це благословення.

У цей момент до кафе зайшли Дженна й Ліана. Вони дізналися, що таксі зупинилося, й принесли Лесі солодощі, щоб вона трохи заспокоїлася перед дорогою.

А поруч підійшла Таня, яка виглядала стурбованою. Її голос був тихим, але тривожним:

— Я всю ніч не спала. У мене погане передчуття… Може, не їдь?

Леся обняла подругу й сказала крізь сльози:

— Я ціную твою турботу. Ти завжди була для мене як сестра. Але все буде добре. Ми будемо на зв’язку.

Таня кивнула, її очі блищали від хвилювання. Вона знала: Леся вже зробила свій вибір.

Амаль узяв Лесю за руку, і вони вийшли з кафе. Попереду — аеропорт, літак, нова країна й нова сторінка їхнього життя.

Доха, Катар

Коли літак піднявся в небо, Леся міцно стискала руку Амаля. Він обійняв її й прошепотів:

— У путь, моя хабібі.

Шість годин потому вони приземлилися в гарячій країні — Дохі. Повітря було густим, теплим, зовсім іншим, ніж в Україні. Амаль одразу допоміг Лесі переодягтися в легкий одяг — у Катарі клімат вимагав простоти й комфорту.

Таксі везло їх крізь місто. Водій знав, хто перед ним — принц Амаль, син шейха-принца Діми. Але сам Амаль не повідомив родині про приїзд — він хотів зробити сюрприз.

Леся дивилася у вікно й не могла стримати усмішки. Вона фотографувала все, що бачила: набережну Корніш із пальмами й блиском Перської затоки. Вежі Вест-Бей — хмарочоси зі скла й сталі, що сяяли в сонці. Стадіон Аль-Байт, який готувався до великих подій. Сук Вакіф — старий ринок із вузькими вуличками, де пахло спеціями й кавою. Ісламський музей мистецтв, що стояв на березі, мов білий корабель.

Амаль був задоволений: він бачив, як Лесі подобається його країна.

Вони зупинилися в розкішному готелі. Адміністратор і працівники зустріли їх із фініками й чаєм. Леся, яка нічого не їла після перельоту, з насолодою куштувала солодкі фініки й ароматний чай із кардамоном.

Працівники зі Шрі-Ланки відвезли їхні речі на сороковий поверх. Ліфт піднімався крізь сяючі коридори, прикрашені золотими орнаментами, мармуровими підлогами й кришталевими люстрами.

— Давай сфотографуємось на пам’ять, — сказав Амаль, обіймаючи Лесю в ліфті.

Коли їм відчинили двері номера, Леся ахнула. Це було краще, ніж їхня квартира: стіни прикрашені золотими панелями й арабською каліграфією; величезне ліжко з білими шовковими простирадлами; балкон із видом на пляж і нескінченні вогні Дохи.

Леся одягла халат, прийняла ванну після перельоту й сіла з чашкою чаю біля балкона. Вечірнє місто сяяло, і вона відчувала — це новий розділ її життя.

Наступного дня Леся ще спала, загорнувшись у білу ковдру, а Амаль уже був одягнений у сучасну білу сорочку. Він вийшов на балкон їхнього розкішного номера. Сонце Дохи піднімалося над морем, і його промені золотили місто.

Амаль стояв гордо, мов принц у пустелі. Він відчував себе вдома, відчував, що повернувся у власний світ. Тепер він був не студентом у чужій країні, а спадкоємцем великої династії, принцом у своїй землі.

Леся прокинулась і, побачивши його в цій позі, взяла телефон і сфотографувала. Амаль обернувся, усміхнувся й підійшов до неї. Він обійняв дружину й тихо сказав:

— Сьогодні я поведу тебе в ресторан, у спа-салон, а ще покажу кілька місць. Ми підемо в Ісламський музей мистецтв, а потім — на пляж. Ти побачиш справжній Катар.

Леся усміхнулась, її очі світилися щастям. Вона знала: попереду — нові відкриття, нові зустрічі й нові випробування. Але поруч був Амаль, і це давало їй силу.

Після сніданку Амаль узяв Лесю за руку й вони вирушили до Ісламського музею мистецтв. Будівля стояла на березі затоки, мов білий корабель із геометричними вежами, що сяяли під сонцем.

Леся була в захваті:

— Це ніби казковий палац!

Усередині їх зустріли високі зали з мармуровими підлогами, світло падало крізь арки, а експозиції розповідали історію століть. Вони розглядали старовинні рукописи, прикрашені золотом, кераміку з візерунками, зброю, що виглядала як витвір мистецтва.

Амаль жартував, показуючи їй старовинні монети:

— Дивись, може, це перші гроші, які витрачали мої предки.

Леся сміялась, фотографувала й навіть намагалася повторити арабські написи, які бачила на експонатах. Її очі світилися цікавістю, а Амаль був щасливий бачити, як вона відкриває його світ.

Після музею вони вирушили на пляж. Сонце вже стояло високо, море блищало, мов розсипане скло. Леся зняла взуття й побігла босоніж по теплому піску. Амаль наздогнав її, обійняв і підкинув угору, сміючись.

— Ти як дитина, — сказав він, дивлячись на її усмішку. — А ти — мій принц, — відповіла вона, торкаючись його щоки.

Вони довго сиділи біля води, слухали шум хвиль і ділилися мріями. Амаль малював пальцем на піску серце й писав їхні імена, а Леся фотографувала, щоб зберегти цей момент назавжди.

Коли сонце почало хилитися до заходу, вони замовили свіжий гранатовий сік у маленькому кафе на березі. Леся пила й сміялась, а Амаль дивився на неї так, ніби весь світ зупинився.

Цей день був для них святом — днем, коли вони відкривали нові горизонти й водночас відчували, що їхня любов міцнішає.

Після романтичної вечері в ресторані при готелі, де звучала жива музика на роялі, Леся й Амаль замовили морепродукти й піцу. Атмосфера була легкою: сміх, світло свічок, ніжні погляди. Леся навіть переписувалася в телеграмі з Дженною, Ліаною та Танею, надсилаючи фото вечора. Подруги раділи за неї, а Дженна пообіцяла, що вони з Ліаною обов’язково приїдуть після успішних іспитів.

Але раптом Леся перервала розмову. Її увагу привернув голос Амаля. Він говорив із чоловіком, який сидів неподалік. Той був інтелігентним на вигляд, але його очі світилися злістю.

Леся насторожено прислухалася. Вона вже добре розуміла арабську й могла вловити сенс.

Ще чотири роки тому шейх-принц Діма був тісно пов’язаний із кланом аль-Хаджрі. Вони разом навчалися, воювали, укріплювали союз між родами. І саме тоді було вирішено: Амаль має одружитися з їхньою дочкою Фериде. Вона мала стати принцесою Катару, а цей шлюб — принести політичну вигоду обом родинам.

Але Амаль не хотів цього. Він відчував, що такий союз позбавить його права на власний вибір. Щоб уникнути примусової помолвки, він благав батька дозволити йому поїхати в Україну й навчатися на кардіолога. Він знав: його дядько Вадим підтримає таке рішення.

Шейх-принц Діма довго вагався. Якби не королева Олена, бабуся Омара, він би не погодився. Олена, схоже, була проти шлюбу Омара з Фериде й не хотіла, щоб цей союз став реальністю. Тому Діма дозволив Амалю поїхати, але поставив умову: після навчання він мусить повернутися й одружитися з Фериде.

Та тепер усе змінилося. Амаль одружився з українкою Лесею й чекає на дитину. Це стало ударом для клану аль-Хаджрі.

Брат Фериде, дізнавшись про це, не стримав гніву. Він підійшов до Амаля й почав сваритися, його слова були сповнені образи й злості:

— Ти зрадив нашу угоду. Ти принизив мою сестру. Ти відкинув її, а тепер одружився з чужоземкою. Це ганьба для нашого роду.

Амаль стояв із стиснутими кулаками, його очі палали гнівом. Він більше не хотів жити за правилами, які нав’язувала йому королівська кров.

А Леся, почувши все це, була приголомшена. Вона зрозуміла: Амаль приховав від неї важливу правду. І тепер у її серці народилося питання, яке вона мусить поставити йому прямо:

— Хто така Фериде? І чому ти мені не сказав, що був обіцяний їй?

Леся відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла: Амаль приховав від неї правду. Він був обіцяний іншій — Фериде.

Чоловік різко піднявся й пішов, залишивши за собою тінь погрози. Амаль стояв, стиснувши кулаки, його обличчя було наповнене гнівом і втомою.

— Як же мені набридло це королівське життя… — прошепотів він сам до себе.

Леся сиділа в шоку. Її думки плуталися: Хто така Фериде? Чому він мені не сказав? Чому приховав, що був заручений?

Вона знала: мусить запитати його прямо. Бо тепер між ними стояла тінь минулого, яка могла зруйнувати їхнє майбутнє.

Наступного ранку в готельному ресторані подали манго, марокканський чай і яйця пашот. Але Леся майже не торкалася їжі. Вона всю ніч не спала, думаючи про одне ім’я — Фериде. Хто вона? Чи може становити небезпеку для їхнього щастя?

Амаль одразу помітив тривогу дружини. Він нахилився ближче, узяв її за руки й запитав:

— Чому ти не їси, моя хабібі? Все добре? Що з нашим малюком?

Леся відкинула його руку й тихо, але твердо сказала:

— Скажи мені… хто така Фериде?

Амаль проковтнув клубок у горлі. Він зрозумів: Леся все чула. Спершу він хотів вигадати щось, щоб не завдати їй болю.

— Дорога, це інша Фериде…

Але Леся відчула брехню. Її голос став рішучим:

— Амаль, скажи мені правду. Я прошу.

І тоді він почав розповідати.

— Чотири роки тому мій батько, шейх-принц Діма, був тісно пов’язаний із кланом аль-Хаджрі. Вони разом навчалися, воювали, і між родами утворився міцний союз. Тоді було вирішено: я маю одружитися з їхньою дочкою Фериде. Вона мала стати принцесою Катару, а цей шлюб — принести політичну вигоду обом сім’ям.

Амаль зітхнув і продовжив:

— Але я не хотів цього. Я відчував, що такий союз позбавить мене права на власний вибір. Щоб уникнути примусової помолвки, я благав батька дозволити мені поїхати в Україну й навчатися на кардіолога. Я знав: мій дядько Вадим мене підтримає.

Його голос став глибшим, у ньому звучала пам’ять про ті часи:

— Батько довго вагався. Якби не королева Олена, бабуся Омара, він би не погодився. Олена була проти цього шлюбу й переконала його дати мені шанс. Але він поставив умову: після навчання я мушу повернутися й одружитися з Фериде.

Амаль замовк, дивлячись на Лесю. Його очі світилися болем і водночас полегшенням — він нарешті сказав правду.

Амаль замовк, дивлячись на Лесю.

— А тепер усе змінилося. Я одружився з тобою, ми чекаємо дитину. Це стало ударом для клану аль-Хаджрі. Я боявся розповісти тобі, щоб ти не покинула мене. Я не хотів цього шлюбу. Я дякую Аллаху, що ти є в моєму житті.

Леся зітхнула, її очі пом’якшали. Вона торкнулася його обличчя й сказала:

— Більше нічого не приховуй. Але в тебе проблеми, правда? Ти сварився з її братом?

Амаль узяв її руку й поцілував:

— Все буде добре. Я поговорю з батьком про це. Не хвилюйся.

Леся тихо запитала:

— Коли ми поїдемо до твоєї королівської родини?

Амаль відповів насторожено:

— Коли ти відпочинеш. Твоя вагітність потребує спокою. Родина може зачекати. Ти для мене важливіша.

Леся наполягла:

— Я хочу познайомитися з твоїми рідними. Але тільки якщо ти більше не будеш від мене нічого приховувати.

Амаль зітхнув, його голос став різким:

— Що ти таке кажеш? Я ж переживаю за тебе. Родина може зачекати, а ти мусиш відпочити.

Леся дивилася йому прямо в очі:

— Прошу тебе, Амаль. Я хочу зустрітися з твоїми рідними.

Він погладив її щоку, відчуваючи, що її стан важливіший за його проблеми. Нарешті він усміхнувся й сказав:

— Добре. Будь тільки зі мною. І пробач, що приховував. Я хочу, щоб ти вірила мені. Ти познайомишся з моєю родиною.

Леся обняла його. Вона могла пробачити те, що він не розповів про Фериде. Бо знала: це його минуле. А їхнє майбутнє — вже спільне.

Амаль завів свою розкішну машину. Поруч із ним стояла щаслива Леся, тримаючи подарунки для його королівської родини. Вона несла їх обережно, попри те, що її живіт уже був великий — ще кілька місяців, і вона народить. Леся знала: мусить встигнути повернутися в Україну, щоб прийняти пологи там. Вона хотіла, аби її дитина народилася на рідній землі.

Вони з Амалем вирішили не проводити гендер-паті й навіть на УЗД не дізналися, хто народиться. Хай це буде сюрпризом, — подумала Леся, і ця таємниця робила очікування ще більш чарівним.

Коли вона поклала подарунки в машину, Амаль усміхнувся й запитав:

— Ти готова, моя мила?

Леся кивнула:

— Готова, дорогий.

— Тоді поїхали. Дорога не близька, — сказав він, сідаючи за кермо.

Леся вмостилася поруч, і вони рушили від готелю. За вікном відкривалася краса Дохи: блискучі хмарочоси, перлини фонтанів, золоті відблиски сонця на воді. Вона знала: королівський палац — лише за десять хвилин їзди.

Амаль, ведучи машину, запитав ніжно:

— Як ти себе почуваєш? Як наш малюк?

Він був переповнений радістю: нарешті зустріне своїх батьків, сестер, братів і дядьків, яких бачив так рідко. Особливо він чекав зустрічі з бабусею — королевою Оленою, яку любив найбільше. Вона завжди схвалювала його вибір, і тепер він був упевнений: Леся їй сподобається. Адже сама Олена родом з України, як і Леся.

Дорогою Леся запитала:

— Дорогий, а твоя тітка, принцеса Вікторія, буде там?

Амаль відповів, не відводячи очей від дороги:

— За словами моєї тітки Ліани, Вікторія вже відмовилася від титулу й тепер рідко приїжджає до Катару. Але вона казала, що тут буде її грандіозне весілля. Вона громадянка Катару й мусить підтвердити свій шлюб тут.

Леся здивовано глянула на нього:

— Невже це обов’язково? Це ж її життя…

Амаль зітхнув:

— На жаль, вона народилася принцесою. І навіть якщо відмовилася від титулу, мусить слідувати традиціям. Навіть якщо її чоловік християнин.

Леся сиділа вражена, її очі розширилися від несправедливості. Вона прошепотіла собі під носа:

— Як же це несправедливо… Така хороша дівчина…

Амаль кинув на неї теплий погляд, але промовчав. Він знав: попереду їх чекає зустріч, яка відкриє Лесі справжній світ його родини — зі всіма його величчю, таємницями й тягарем традицій.

Вони наближалися до мармурових білих воріт. Охоронці одразу впізнали принца Амаля й натиснули пульт — ворота повільно розчинилися, відкриваючи величний вид.

У Лесі від подиву мало не відвисла щелепа: перед нею постав мармуровий палац із прапором Катару, з розкішним фонтаном, що сяяв у променях сонця. Вона завжди мріяла побачити місце, де живе королівська родина Амаля. Все було в мармурі, все блищало, слуги й охоронці рухалися злагоджено, створюючи атмосферу величі.

Леся була вражена, і Амаль помітив це у її очах. Він проїхав у двір палацу саме в той момент, коли з дверей виходили його дідусь емір Ібрагім із дружиною — королевою Оленою, у білому вбранні зі золотими узорами у східному стилі. Вона сяяла, як справжня королева.

За ними йшли шейха-принцеса Ламіса, мати Амаля, та шейх-принц Діма, його батько. Далі — брат Фарид у сучасній білій сорочці, але без дружини Зейнаб, молодші рідні сестри Аміна й Ясміна, а також зведені сестри Ананья, Фатіма, Суинь і Шунде, і зведений брат Кішан.

Усі зустріли Амаля й Лесю тепло й урочисто. Слуги вже повідомили, що принц приїхав із дружиною.

Першим із машини вийшов Амаль. Він розкрив обійми й вигукнув:

— Ассаляму алейкум, моя сім’я!

Він одразу обійняв бабусю — королеву Олену. Вона була рада бачити свого улюбленого онука. Потім він привітався з еміром Ібрагімом, обійняв батька Діму, матір Ламісу, братів і сестер.

Леся стояла поруч, спостерігаючи за цією зворушливою картиною. Вона бачила: сім’я Амаля — могутня й велика, але водночас тепла й любляча.

Амаль представив її:

— Знайомтеся, це моя дружина Леся.

Королева Олена підійшла першою, як землячка, й промовила українською:

— Вітаю в нашому палаці, моя дорога Леся. Ми чекали на тебе. Ти моя землячка. Я все підкажу, якщо треба.

Леся розгубилася від несподіванки, але відчула: ніби й не залишала Україну. Вона вклонилася королеві й вручила подарунки, потім емірові Ібрагімові.

До неї підійшла Ламіса з усмішкою — нарешті зустріла свою невістку. Леся привіталася арабською й вручила подарунки. Ламіса обійняла її, глянула на живіт і ніби благословила. Королева Олена додала:

— Як же ми раді бачити тебе з таким великим чудом.

Леся усміхнулася, і до неї одразу підбігли Фатіма, Суинь, Шунде, Ананья, Ясміна й Аміна, привітавши її тепло. Навіть Кішан підійшов із доброзичливим словом.

Нарешті залишився головний — шейх-принц Діма. Він дивився на Лесю з теплом, і вона відчула полегшення: цього разу він не був різким. Він узяв її руку й сказав українською:

— Я прошу пробачення за свою поведінку тоді, на зустрічі. Я був тоді не в настрої.

Леся була вражена: Діма теж знає українську, хоч виріс у Катарі й усе життя говорив арабською. Вона відчула: її шлях був не даремний.

Емір Ібрагім запросив усіх зайти до палацу:

— Вже подадуть розкішну вечерю.

Фатіма взяла Лесю за руку й сказала з усмішкою:

— Ходімо, я покажу тобі наше справжнє арабське гостинність.

Коли вони зайшли до палацу, серед усіх теплих привітань і обіймів Фарид раптом затримав погляд на Лесі. Його очі змінилися — в них з’явився дивний блиск, ніби він побачив у ній щось справжнє, те, чого йому самому завжди бракувало.

Він відчув несподіване хвилювання. У його серці прокинулася небезпечна думка: ця жінка повинна бути моєю. Він дивився на Лесю так, ніби хотів зрозуміти її душу, відчути її тепло.

Коли Леся усміхнулася, приймаючи подарунки й слова від родини, Фарид нахилився трохи ближче, майже пошепки, щоб ніхто не почув:

— Лейла…

Він вимовив це ім’я так, ніби вже обрав його для неї, ніби хотів привласнити її в своїй уяві. Для нього «Лейла» була символом краси й бажання, жінки, яку він прагнув вирвати з рук брата.

Але ця жінка належала Амалю. Амаль стояв поруч, щасливий і гордий, тримаючи Лесю за руку. І саме це робило думки Фарида ще більш отруйними.

Чому він? Чому не я? — промайнуло в його голові.

Фарид відвернувся, намагаючись приховати свої думки. Та в його серці вже визрівала боротьба — боротьба не лише з братом, а й із самим собою.

Саме в цей момент шейх-принц Саїд уважно спостерігав за племінником Амалем і його дружиною Лесею. Він помітив у погляді Фарида тривогу й неспокій, ніби той приховував небезпечні думки. Саїд насторожився, але поки що вирішив мовчати.

Тим часом Лесю приймали інші шейхи, принци й принцеси. Вона очікувала холодної стриманості, але натомість відчувала тепло й щирість. Навіть принцеса Емма зустріла її з усмішкою й ніжністю.

Та коли Леся почула, що Емма народжена від наложниці, вона була трохи шокована. Вона нахилилася до Амаля й тихо запитала:

— А що, у палаці й досі існує гарем?

Амаль відповів із сумною усмішкою:

— Так, на жаль, це стосується лише шейхів-старших і мого діда еміра. Це їхня традиція.

Леся знову запитала, вже з тривогою:

— А у твого батька є дружини чи наложниці?

Амаль зітхнув і відповів чесно:

— Так. У нього чотири дружини. Недавно він одружився з принцесою з Камбоджі й узяв ще й наложницю. Але це його життя. Я не хочу такої традиції дотримуватися. Для мене це неприйнятно. Ти будеш моєю єдиною дружиною...Правда, у мого дядька Даніеля, нового еміра, який зараз править, є лише одна дружина. І вже за місяць вона має народити дитину.

Леся полегшено усміхнулася, але не втрималася й запитала ще:

— А твій брат Фарид?

Амаль відповів радісно, ніби бажаючи розвіяти її сумніви:

— У нього одна дружина. Сподіваюся, він не візьме іншу, навіть якщо Зейнаб не народить йому спадкоємця.

Леся нахилилася ближче й прошепотіла:

— А де ж Зейнаб? Я думала, що познайомлюся з нею.

Амаль насупився й відповів підозріло:

— Не знаю, моя дорога…

Його голос був напружений, і Леся відчула: у цій родині є ще багато таємниць, які їй доведеться відкрити.

Тим часом бідна Зейнаб не виходила зі своєї кімнати — так наказав її чоловік Фарид. Після від’їзду Кейлі життя Зейнаб стало нестерпним. Фарид почав часто її сварити, принижувати, а одного разу навіть мало не задушив. На її шиї залишився синяк, який вона намагалася приховати.

Щоб ніхто не запідозрив правду, Зейнаб залишалася в кімнаті, відгороджена від світу. Вона мовчки терпіла, хоча серце рвалося назустріч людям. Особливо вона хотіла познайомитися з Лесею, жінкою з чужої країни, яка тепер стала частиною родини.

Зейнаб мріяла хоча б на мить відчути тепло від нової невістки, але Фарид позбавив її навіть цього.

Якщо так триватиме й далі, — думала вона, — я знайду спосіб зв’язатися з Кейлі. Вона теж пішла через біль. Можливо, тільки вона зрозуміє мене.

Зейнаб сиділа біля вікна, дивлячись на захід сонця. Її очі були повні сліз, але в глибині душі народжувалася рішучість: вона більше не хотіла бути мовчазною жертвою.

Уся родина зібралася навколо Лесі й сіли за розкішний стіл. Леся ніколи не бачила такого пиру — страв вистачило б на сотню гостей. Це було честю для неї: спеціально приготували стільки наїдків.

Королева Олена ніжно стиснула її руку й сказала:

— Тобі сподобається, моя дорога. Тим більше тобі потрібні сили — і для твого малюка.

Леся усміхнулася. Атмосфера була легкою й теплою: усі жартували, навіть Суинь розповідала смішні історії про мармуровий палац і визначні місця Катару. Фатіма ділилася планами показати Лесі, як вона допомагає бідним дітям у віддалених селах.

Навіть принцеса Вікторія, яка жила в Санторіні, займалася благодійністю. Леся запитала в королеви Олени:

— Ваша добра й мила донька, велика принцеса Вікторія… коли вона приїде?

Олена подивилася в порожню тарілку, згадавши, як мало не посварилася з чоловіком Дем’яном, але заради доньки вирішила залишити все позаду. Вона рідко телефонувала, щоб дати Дем’яну час подумати, а Вікторії — більше свободи, аби зрозуміти, як жити без титулу. Нарешті Олена усміхнулася й відповіла:

— У неї багато справ. Вона допомагає постраждалим на острові Санторіні. Вікторія — дуже добра й благородна дівчина. Навіть відмовившись від титулу принцеси, вона продовжує допомагати людям.

Леся, стискаючи серветку, сказала з натхненням:

— Знаєте, що мене вражає? У неї стільки багатства, стільки впливу… а вона змогла відмовитися від титулу заради любові. Це заслуговує на поклон і повагу. Їй треба ставити пам’ятник. Не кожен наважиться на таке.

Королева Олена подивилася на Лесю й подумала: Дівчинко моя, скоро сама зрозумієш, як влаштований світ… але в тобі є прагнення, як у мене.

Після молитви слуги подали напої. Ясміна, сестра Амаля, запропонувала Лесі махбус — ніжну баранину з ароматним рисом і спеціями. Вона здивувалася, наскільки багатим і насиченим був смак, і з усмішкою сказала:

— Це неймовірно… я ніколи не їла нічого подібного.

Ананья обійняла її за плечі й додала:

— Їж, тобі потрібні сили.

Поки всі їли, Леся розповідала про себе. Королева Олена разом із Ламісою та іншими шейхами й принцесами були вражені її силою й випробуваннями, які вона пройшла.

Олена нахилилася ближче й запитала з особливою цікавістю:

— Де ти навчаєшся, моя дорога? І як там ситуація в Донбасі?

Леся охоче відповіла, адже відчувала: вони дві землячки. Олена народилася в Дніпрі, а Леся — в Харкові. Це створювало між ними особливий зв’язок.

Королева Олена замислено додала:

— А як там Харків? Я давно там не була… ще з тих часів, як вийшла заміж за майбутнього еміра Катару, Ібрагіма, й переїхала сюди, щоб стати королевою.

Леся з усмішкою розповіла про своє місто, про його людей, університетські будні й про те, як Харків живе попри всі труднощі. Вона говорила щиро, і в її голосі звучала гордість за рідну землю.

Олена слухала уважно, її очі світилися теплом. Вона відчувала: ця молода жінка не лише дружина її онука, а й частинка України, яку вона сама колись залишила.

Та раптом Амаль перервав розмову й запитав у Кішана:

— А де Омар? Хіба він не тут?

Кішан знітився, згадавши, як завдав болю Кейлі, через що вона покинула палац. Після її від’їзду він сам став не своїм. На щастя, поруч була Мохена, яка поспішила відповісти замість нього:

— Омар поїхав у справах. Ви ще зустрінетеся…

Фарид не міг відірвати очей від Лесі. Її розкішне каштанове волосся й світлі очі притягували його, мов магніт. Він сидів навпроти за столом і, ніби випробовуючи її, промовив:

— Емм… Лейла, подайте мені хумус.

Леся здригнулася. Вона зрозуміла, що він звернувся саме до неї, і злякано глянула на Фарида. В її очах читалося: він щось хоче від мене. Вона знала, як він заздрить щастю свого брата Амаля.

Леся покірно простягнула йому тарілку. Фарид теж простягнув руку й сказав із дивним блиском в очах:

— Дякую вам, Лейла.

Леся розгублено округлила очі й тихо відповіла:

— Я Леся… просто Леся.

Цю сцену бачив шейх-принц Саїд. Він зрозумів, що Фарид переходить межу, й вирішив поставити його на місце. Саїд кинув погляд на матір — королеву Олену, яка теж помітила дивну поведінку Фарида. Вона прошепотіла:

— Я розберуся. Саїде, тобі треба думати про виступ, скоро твоя черга.

Після вечері Лесю запросили в окремий великий зал, де розважалися жінки королівської знаті. Навіть наложниці були присутні. Леся сіла на східні подушки поруч із Ламісою, Ясміною та Аміною. Вони розпитували її про Україну — про погоду, міста, визначні місця.

Раптом музиканти почали грати на східних інструментах — уді, кануні й дарбуці — присвячуючи мелодію Лесі. Принцеси Фатіма й Суинь взяли її за руки й сказали:

— Потанцюй, це ж на честь твого свята.

Леся спершу зніяковіла, але вирішила: якщо вона тепер частина цієї родини, мусить прийняти їхні традиції. Вона піднялася й станцювала серед танців із бубнами. Усі оточили її, підтримуючи й аплодуючи.

Після невеликого прийому Леся знову присіла. До неї нахилилася Ламіса й сказала серйозно, ніжно погладжуючи її живіт:

— Ти вже через пару місяців народиш нам дитину. Але вам із моїм сином Амалем треба одружитися тут, у Катарі.

Леся здивовано розкрила очі:

— Але ж я надсилала вам фото нашого весілля в Україні. Ми вже одружені.

Ламіса зітхнула й відповіла:

— Я знаю. Але тут ваш шлюб не вважається офіційним. Ви мусите зіграти весілля за нашими традиціями. Інакше вас вважатимуть ганьбою. Це мусульманська країна, і навіть якщо життя змінилося при нашій династії аль-Шаф, традиції ніхто не відміняв. Навіть батько Амаля, шейх-принц Діма, наполягає на цьому.

Леся сиділа в шоці. Вона згадала принцесу Вікторію, якій теж доведеться зіграти весілля в Катарі, навіть якщо вона вже вийшла заміж у Санторіні.

Невже й мене чекає те саме? — подумала Леся.

Вона була розчарована. Вона вивчила мову, щоб розуміти родину Амаля, але арабське весілля не входило в її плани. Леся вирішила поговорити з Амалем.

Вона пройшлася по палацу, захоплюючись мармуром, золотом і смарагдами. У великому залі вона побачила чоловіків-шейхів, які розмовляли за чашкою кави про важливі справи. Серед них був Амаль. Його обличчя було сумним.

Леся зрозуміла: його змушують одружитися за арабськими звичаями. Навіть дід Анвар цього хоче. Вони не вимагали змінювати релігію — це був знак поваги. Але за законами Катару шлюб мав бути офіційним і навіть узгодженим за шаріатом.

Після цього емір Ібрагім наказав своїм людям забрати речі Амаля й Лесі з готелю. Відтепер вони мали жити у палаці. Навіть якщо їхній шлюб був укладений в іншій країні, для родини аль-Шаф вони вже були пов’язані узами й чекали на дитину.

Лесі довелося погодитися, хоча це зовсім не входило в її плани. Вона приїхала, щоб провести з Амалем медовий місяць, але тепер зрозуміла: медовий місяць закінчився, почалася нова глава — життя поруч із королівською родиною й поступове звикання до їхніх традицій.

Вона не очікувала, що Вікторія може не приїхати, і подарунок для неї залишався невручений. Її також непокоїло, чому Зейнаб не з’явилася, а Фарид дивився на неї з дивною одержимістю. З цього моменту Леся почала трохи боятися його, але не хотіла тривожити Амаля своїми підозрами.

Принцеси провели Лесю до її покоїв — розкішних, прикрашених східними орнаментами. У палаці вистачало місця для всіх гостей. Леся подякувала їм і вирішила відпочити, щоб набратися сил для себе й майбутнього малюка.

Вона розклала речі, прийняла душ. Служниця принесла їй перекус: запечену баранину з шафраном, фініки, фаршировані мигдалем, пахлаву з медом, хумус із оливковою олією, свіжий гранатовий сік.

Леся з задоволенням поїла й чекала на Амаля. Вона знала одне: Амаль мусить разом із батьком, шейхом-принцом Дімою, та дідом Ібрагімом вирішити питання з кланом аль-Хаджрі, щоб ті більше не загрожували. Добре мати могутню родину, чия влада й багатство, засновані на нафті й газі, перевищують інших.

Пізно ввечері Амаль приєднався до Лесі. Вони відпочивали разом, і він пообіцяв завтра розповісти їй про розмову з дідом Ібрагімом та батьком Дімою — чи вдалося домовитися з кланом аль-Хаджрі.

Лесі починала подобатися ця країна, але в ній було щось незрозуміле, приховане. Вона відчувала: тут є таємниці, які ще доведеться розкрити.

І саме тоді вона вирішила: завтра обов’язково поговорить з Амалем про головне — про те, що їм доведеться зіграти весілля за арабськими традиціями. Інакше їхній шлюб тут не визнають.

Наступного ранку Лесі спалося добре, але поруч Амаля не було. Вона піднялася, і саме тоді до неї зайшла мати Амаля — Ламіса. Вона поцікавилася, як Лесі спалося, як вона себе почуває. Леся з усмішкою відповіла, що ніч була чудовою, хоча о шостій ранку її розбудила молитва мусульман. Ламіса лише кивнула й сказала, що так заведено, адже вона сама — віруюча мусульманка й теж молилася.

Ламіса запросила Лесю на сніданок, пояснивши, що Амаль уже поснідав і чекає її біля машини. Леся швидко одягнулася в легке плаття. У цей момент до покоїв увійшли слуги, несучи велику шкатулку з орнаментами.

— Що ви принесли? — здивовано запитала Леся.

Служниця відкрила шкатулку, і всередині виблискували золоті прикраси, кільця з ізумрудами, браслети. Вона з усмішкою промовила:

— Це подарунок від королівської родини аль-Шаф. У нас так заведено — дарувати золото дружині принца.

Леся аж присіла від подиву. Стільки золота й багатства — вистачило б на двадцять років життя. Їй було незручно приймати такий дар, але раптом підійшла королева Олена й лагідно сказала:

— У нас не прийнято відмовлятися від такіх подарунків. Жінка з вдячністю приймає їх. Ти тепер наша, Леся. У свій час я отримувала стільки золота, що моя сім’я не могла все забрати додому.

Леся усміхнулася, слухаючи історію королеви. Їй було дивно: невже жінок тут так шанують і водночас можуть «купити» їхні серця золотом?

Королева Олена сіла поруч і додала:

— Звикай, дорога. У нас так заведено. Знаєш, навіть чоловік не має права дорікати жінці за те, що він дарував їй золото. За це у нас суворо карають. Слава Богу, наша родина щедра.

Леся піднялася й уклонилася:

— Дякую вам, ви така великодушна.

Королева наказала слугам залишити їх наодинці й тихо промовила:

— Якщо хтось тебе образить — одразу скажи мені.

Вона мала на увазі Фарида, але Леся навіть не здогадалася.

Олена взяла зі шкатулки золотий браслет і наділа його на руку Лесі, а потім прикріпила до її волосся заколку з ізумрудами. Леся глянула у дзеркало й прошепотіла:

— Мені так незвично…

Королева усміхнулася й ніжно відповіла:

— Тобі пощастило, моя дорога. Ти гідна нашого роду.

Після сніданку, попри приємні подарунки, Лесі належало серйозно поговорити з Амалем.

Амаль зустрів її тепло: поцілував і помітив на ній браслет та заколку з ізумруда. Він усміхнувся — видно було, що йому подобається, коли жінка прикрашена золотом, адже в їхній культурі це знак честі й краси. Він ніжно погладив її щоку й прошепотів:

— Дорога, тобі це дуже пасує.

Амаль знав: бабуся любила його сильно, тому й ставилася до Лесі з особливою ніжністю. Вони обидві були «землячки» в чужій країні й трималися разом.

Але Леся думала інакше. Вона відчувала, що Амаль змінився. Він уже не той хлопець із Харкова — тепер він принц, який належить родині аль-Шаф. Його погляд і поведінка стали іншими, особливо коли вони приїхали до Катару. Він часто проводив час із чоловіками своєї родини й зникав на довгі години.

Та Лесю хвилювало інше.

— Після цього ми їдемо в пустелю кататися… — сказав Амаль. — Дорога, сьогодні ми поїдемо в гості до наших шейхів аль-Шаф. Це мої двоюрідні дядьки й тітки, вони хочуть познайомитися з тобою. Вони вже чекають.

Леся не була готова показуватися перед усією родиною. Вона відчувала, що для них вона — радше трофей, ніж жінка. Але вона зібралася з силами: вона в новій культурі й мусить прийняти її правила.

До машини приєдналася Арлетта у зеленому шовковому платті. Вона вирішила поїхати з ними — їй було цікаво познайомитися з Лесею. Її чоловік Тимофій мав приєднатися пізніше.

Леся знову не побачила Зейнаб, а Фарид їхав в іншій машині, проте його погляд раз у раз зупинявся на ній. Леся вирішила не надавати цьому значення — попереду її чекало зовсім інше.

Вона знала: сьогодні ввечері вона мусить поговорити з Амалем про головне — про весілля за арабськими традиціями. Інакше їхній шлюб у Катарі так і не визнають.

Амаль сидів за кермом, а позаду мовчазно спостерігала Арлетта. Вона відчувала напруження між ним і Лесею й вирішила підтримати її, поки та не заговорила.

— Амаль, учора твоя мати сказала, що ми повинні одружитися за вашим звичаєм… — нарешті промовила Леся.

Амаль повернувся до неї й спокійно відповів:

— Так. І що?

Леся з обуренням кинула:

— А те, що я не хочу арабського весілля! Я не хочу тут залишатися. Навіть якщо твоя родина дарує мені золото й приймає з радушністю, я знаю — я чужа. Я буду зайвою. Я не уявляла собі такого життя з тобою й дитиною. Давай поїдемо звідси одразу. Це була погана ідея.

Амаль різко глянув на неї:

— Мила, чому так різко? Що тут такого? Я знаю, що ти відчуваєш. Учора я був похмурий саме тому, що мій батько, дід і прадід наполягали: ми мусимо одружитися за арабським звичаєм. Інакше народ вважатиме нас ганьбою. Ми ж королівська сім’я, ми — обличчя держави.

Леся стиснула живіт і прошепотіла:

— Мені байдуже до всіх цих титулів і багатства. Я хотіла спокійного життя, щоб мій чоловік працював сам, а не жив за рахунок родини. Амаль, чому ти не можеш відмовитися від цього? Чому не можеш бути просто собою? Навіть твоя тітка Вікторія відмовилася й живе з коханим простим життям. І я радію за неї…

Амаль відповів холодно:

— Якщо я відмовлюся, то як забезпечу тебе й дитину? Наш син теж буде принцом. Хочеш ти цього чи ні. Якщо ти моя дружина — ти мусиш прийняти нашу культуру. Я теж не хотів арабського весілля, але зрозумів: так буде краще для нас.

Леся з розчаруванням сказала:

— Добре. Я тебе зрозуміла.

Амаль різко перепитав:

— Що ти зрозуміла? Леся, ти мусиш усвідомити ситуацію. До того ж клан аль-Хаджрі хоче подати на мене в суд. Мій батько й дід вирішують це питання. Подумай, кому я маю вклонитися після всього, що вони для нас зробили. Ти мусиш мене зрозуміти.

Леся замовкла, дивилася у вікно, вся засмучена. Вона думала, що приїде відпочити й познайомитися з родиною, а тепер вони були пов’язані з королівською сім’єю аль-Шаф. Амаль змінився — і це її лякало.

Амаль стиснув кермо сильніше, його очі потемніли. Він відчув, що слова Лесі б’ють у саме серце.

— Леся… — сказав він тихо, але з напругою. — Ти думаєш, я не хочу простого життя? Думаєш, мені легко бути принцом, коли кожен мій крок — під наглядом?

Він різко вдихнув і додав:

— Я теж мріяв про свободу. Але тепер у нас є дитина. Ти хочеш, щоб він виріс без захисту, без майбутнього?

Леся відвернулася до вікна, її голос тремтів:

— Я хочу, щоб він виріс у любові. А не серед золота й політики. Я хочу, щоб ти був просто моїм чоловіком, а не принцом, який належить родині.

Амаль нахилився ближче, його голос став холодним:

— Якщо я відмовлюся від цього, я зраджу не лише свою сім’ю, а й тебе. Бо тоді я не зможу дати тобі нічого. Вікторія зробила свій вибір, але вона не несе відповідальності за державу. А я мушу.

Леся стиснула живіт ще сильніше, відчуваючи, як хвиля розчарування накриває її.

— Ти вже не той Амаль, якого я знала в Харкові… — прошепотіла вона. — Тепер ти принц, і я боюся, що втрачаю тебе.

Амаль замовк, його руки тремтіли на кермі. Він знав: ця розмова стане переломною.

Арлетта спостерігала за їхньою розмовою й відчувала роздратування: хіба Леся не може просто прийняти весілля? Адже від неї не вимагали нічого більшого.

Коли Амаль зупинив машину, щоб купити подарунки разом із дядьками й братами, Леся залишилася всередині. Арлетта нахилилася до неї й сказала різко:

— Пробач, я зрозуміла, про що ви говорили. Я трохи знаю українську — моя бабуся жила там деякий час. Леся, ти мусиш бути вдячною. Якщо любиш Амаля — мусиш це зробити. Це лише арабське весілля. Ти робиш це для чоловіка. Я теж так вчинила, коли виходила заміж за свого коханого. Я кохаю його. І від мене не вимагали змінювати релігію чи носити хіджаб. Могло бути гірше. Тобі пощастило, що ти потрапила в таку сім’ю.

Леся слухала й не могла повірити, що чує це від дружини шейха. Вона різко запитала:

— Це моя життя. Я не для цього приїхала. Ти теж чужа, якщо так говориш?

Арлетта сміливо відповіла:

— Так. Я з Бразилії. Там я познайомилася з шейхом-принцом Тимофеєм. Ми закохалися, і я зрозуміла: піду заради нього на все. Він нічого не вимагав від мене.

— Ти вийшла заміж по-арабськи? — запитала Леся.

Арлетта кивнула:

— Так. Бо прийняла його культуру й люблю його.

Леся замислилася. Може, вона справді занадто вперта й невдячна? Адже сім’я Амаля прийняла її тепло. Навіть королева Олена колись пожертвувала собою й стала королевою. Головне — від неї не вимагали змінювати релігію, лише одружитися за їхнім звичаєм.

Леся задумалася: можливо, варто порадитися з Танею, своєю подругою, перш ніж приймати остаточне рішення.

Вілла великого шейха Абдулли аль-Шаф

Після довгої дороги крізь пустелю, серед барханів і сяючого піску, подорожні нарешті побачили величну віллу шейха-принца Абдулли ібн Анвара ібн Хассима І аль-Шаф — брата еміра Ібрагіма та сина колишнього еміра Анвара.

Вілла височіла серед пустелі, мов оазис. Її білосніжні стіни були прикрашені арабськими орнаментами, куполи сяяли бірюзовою керамікою, а перед входом шуміли фонтани, що дарували прохолоду. У дворі росли пальми й жасминові кущі, а ввечері їх підсвічували ліхтарі з кольорового скла. Усередині — розкішні зали з перськими килимами, кришталевими люстрами й мозаїкою, що нагадувала про велич предків роду аль-Шаф.

Абдулла зустрів своїх родичів у теплих обіймах. Він уже чув новину про те, що Амаль одружився з українкою Лесею, і всі погляди звернулися на неї. На Лесі сяяли браслети й прикраси, подаровані королівською родиною, і навіть дружини та доньки Абдулли зробили їй компліменти.

Цього вечора на віллі панувала особлива атмосфера — святкували день народження великого шейха. Йому виповнилося 57 років, і він мав чим пишатися: володів корпораціями готелів, а також створив власний ісламський музей, де зберігалися рукописи, артефакти й коштовності роду аль-Шаф. Леся разом з Амалем уже відвідувала цей музей і щиро подякувала Абдуллі за його створення. Шейх був польщений її словами.

За традицією, чоловіки й жінки святкували окремо. Абдулла запросив своїх братів, синів і онуків у чоловічий зал, а жінки вирушили до жіночої половини. Лесю це трохи насторожило, адже Амаль залишався окремо, але він обійняв її й поцілував:

— Не хвилюйся, ми постараємося недовго. Якщо щось тебе тривожитиме — скажеш, і ми поїдемо. Я той самий Амаль, як і раніше. Не дам образити ні тебе, ні нашого малюка.

Леся оживилася, побачивши в його очах ту саму любов, яку він дарував їй у Харкові. Це означало, що не все втрачено.

Вона вирушила разом із Ламіcою, королевою Оленою та іншими принцесами й жінками роду аль-Шаф. Серед них була й Арлетта, якій теж доводилося звикати до традицій, адже вона завжди була поруч із Тимофієм, але цього разу мусила поважати правила родини.

У жіночій половині вілли панувало справжнє гостинне свято: музика, танці, солодощі й торти. Леся із задоволенням провела час у жіночій компанії, навіть трохи подружилася з Арлеттою й вибачилася за те, що у машині була різкою. Арлетта не образилася й сказала, що все розуміє.

Леся помітила її округлий живіт і запитала:

— Чекаєш первістка?

Арлетта усміхнулася від щастя:

— Звичайно. Уже через три місяці. Не можу дочекатися.

Після гучного свята жінки вирушили до розкішного саду. Там серед мармурових доріжок росли пальми, апельсинові й гранатові дерева, а повітря було наповнене ароматом жасмину й троянд. У гіллі співали птахи — яскраві зелені папуги, сріблясті голуби й маленькі солов’ї, що додавали саду чарівності.

Леся відчула втому й вирішила покинути святкування. Вона зайшла всередину вілли й побачила чоловіків: серед них Амаль сидів на розкішних золотих подушках, пив каву з кардамоном і сміявся разом із родичами. Але Лесі не вдалося помітити брата Амаля — Фарида.

Вона насторожилася. І раптом відчула, як чиясь рука міцно схопила її. Леся обернулася й побачила голодний, одержимий погляд Фарида. Зберігаючи самовладання, вона запитала:

— Вам щось потрібно від мене?

Фарид з ухмилкою стиснув її руку так сильно, що вона не могла вирватися, й притиснув до стіни. Лесі стало не по собі. Він нахилився й прошепотів:

— Ти знаєш, що не така, як усі… як і моя дружина.

Леся дивилася на нього з жахом, розуміючи, що він запав на неї. Вона намагалася вирватися, але його хватка була надто міцною. Відчуваючи біль, вона благала:

— Відпустіть, Фариде, мені боляче.

Але він відповів холодно:

— Ти повинна знати: ти нікуди не дінешся. Я не хочу, щоб Амаль був із тобою. Поки ти не вийшла заміж за нашим звичаєм — подумай. Він слабак. А я можу все… Лейла.

Леся з жахом дивилася на нього, коли раптом у коридорі з’явилася королева Олена у золотій східній сукні з шовковим шлейфом. Вона йшла разом зі служницями, шукаючи Лесю, й побачила, що робить Фарид.

Королева зупинилася, її погляд став холодним, мов криця. Фарид відчув її присутність і спробував відступити, але Олена схопила його за руку й промовила:

— Ти думаєш, мій онуку, що я закрию очі на все? Може, твоя мати так і зробить, але я — ні. Ти пам’ятаєш Зейнаб, чи не так? Якщо ти ще раз торкнешся Лесі, я розповім усім, що ти не дозволив своїй дружині вийти. Я знищу тебе. Позбавлю багатства й влади.

Фарид відчув, що бабуся ніколи його не любила й завжди віддавала перевагу Амалю. Цього разу він зрозумів: вона перемогла. Але в його очах залишалася одержимість — він вирішив, що Леся все одно буде його, навіть якщо доведеться знищити Амаля.

Королева відпустила його, і він пішов. Олена зробила знак Лесі підійти. Вона була налякана, але королева лагідно запитала:

— Ти в порядку, дорога? Він тебе не скривдив?

Леся зітхнула й відповіла, що все добре. Олена додала тихо:

— У нього нелегкі часи. Зейнаб не може дати йому того, чого він хоче…

Леся глянула на королеву й зрозуміла: тут у неї є захист. Вона уклонилася й подякувала.

— Ти хочеш повернутися до палацу? — запитала Олена.

Леся кивнула. Королева покликала Амаля й наказала їм провести час удвох. Амаль обійняв Лесю, і вона відчула полегшення. Здавалося, небезпека залишилася позаду.

Після прогулянки по пляжу й вечері в Катарі Амаль і Леся повернулися до палацу. Вечір був теплий, але в душі Лесі залишалася тривога: попереду її чекала розмова з подругою Танею.

Вона взяла телефон і набрала номер. Таня відповіла швидко, й Леся, не стримуючи емоцій, розповіла про все: про вимогу родини Амаля зіграти весілля за арабськими традиціями, про своє небажання й страх, що її життя перетвориться на щось зовсім інше, ніж вона мріяла.

Таня уважно слухала, не перебиваючи. Її голос був спокійним, але рішучим:

— Лесю, я розумію, що ти відчуваєш. Ти справді потрапила в складну ситуацію. Але якщо ти любиш Амаля, то, можливо, варто зробити цей крок. Тим більше, якщо від тебе не вимагають змінювати релігію чи відмовлятися від себе. Це лише весілля за їхнім звичаєм. Зроби це для нього.

— Таню, як там Дженна і Ліана? — запитала вона тихо. — Я намагалась додзвонитися, але зв’язку немає.

Таня зітхнула й відповіла:

— З Дженною все добре, вона зайнята своїми справами. А от Ліана… вона мало не провалила іспит. Було складно, але, здається, скоро все владнається. Вони обіцяли приїхати найближчим часом.

Леся відчула полегшення, але й тривогу водночас. Їй було важливо знати, що друзі залишаються поруч, навіть якщо зараз вони далеко.

Леся замовкла, дивлячись у темне вікно палацу. Її серце розривалося між бажанням залишитися собою й страхом втратити коханого. Вона знала: рішення доведеться приймати дуже скоро.

Минув місяць

Минув місяць, і настав довгоочікуваний день. Принцеси Фатіма, Адіті, Ананья, Шунде й Суінь із захопленням спостерігали, як служниці одягали Лесю в розкішне весільне вбрання. На ній було біле плаття з тонкими золотими узорами, а на голову поклали легку фату, що спадала хвилями. Леся виглядала справжньою принцесою.

Ламіса милувалася невісткою й благословила її цього дня.

Пізніше Амаль з’явився у своєму головному арафатці та східному наряді. Він дивився на Лесю з ніжністю, поцілував її у голову й прошепотів:

— Ти така прекрасна… ти моя східна принцеса.

Леся розуміла: усе це вона робить заради коханого. І навіть слова Арлетти тепер звучали правдиво — заради любові можна піти на поступки, якщо від тебе не вимагають більшого.

Амаль усміхнувся й сказав, що для неї є сюрприз. У зал увійшла Вікторія в срібному східному платті разом із чоловіком Дем'яном. Вони не могли пропустити таке свято, адже й на них чекала власна церемонія.

Вікторія взяла Лесю за руку й промовила з усмішкою:

— Я так щаслива бачити тебе такою прекрасною нареченою.

Леся розчулилася й поспішила подарувати їй українську хустку, вишиту маками й калиною — символ жіночої сили, краси й незламності. Вона хотіла, щоб Вікторія завжди пам’ятала про Україну, навіть серед катарських палаців.

Вікторія була польщена, одягла хустку й сказала, що завжди відчувала потяг до України, коли приїжджала до бабусі й дідуся, тіток, дядьків і двоюрідних сестер.

Невдовзі приєдналися принцеси Дженна й Ліана. Вони зраділи, побачивши Лесю поруч із Вікторією, й повідомили, що нарешті склали іспити. Тепер на них теж чекала церемонія.

Перед самим святом Арлетта у своєму фіолетовому платті підійшла до Лесі й зустріла її з теплом.

Свято розпочалося у великому мармуровому залі палацу, прикрашеному золотими орнаментами й квітами жасмину. Слуги розставили низькі столики з солодощами, фініками, пахлавою та ароматною кавою з кардамоном.

Музиканти заграли на уді, кануні й дарбуці. Урочисті й водночас святкові ритми розливалися залом, нагадуючи про давні арабські весілля. Жінки у барвистих сукнях танцювали з бубнами, утворюючи коло навколо нареченої. Їхні рухи були плавними й величними, а гості аплодували, підтримуючи атмосферу радості.

Леся вийшла у білому весільному платті з золотими узорами. Її фата спадала хвилями, а на руках сяяли браслети, подаровані королівською родиною. Вона виглядала справжньою принцесою, і всі жінки не стримували компліментів.

Амаль з’явився у традиційному східному вбранні з арафаткою. Його погляд був сповнений ніжності. Він поцілував Лесю в голову й прошепотів:

— Ти моя східна принцеса.

У центрі залу зібралися старші родини. Імам зачитав слова благословення й оголосив шлюб офіційним за шаріатом. Амаль і Леся підписали весільний договір — нікях. Це стало символом їхнього союзу, визнаного не лише родиною, а й державою.

Коли імам промовив: «Ви тепер чоловік і дружина», зал вибухнув оплесками. Жінки обсипали Лесю пелюстками троянд, а чоловіки підняли келихи з кавою й молоком, бажаючи молодим щастя.

Амаль обійняв Лесю й сказав:

— Відтепер ти не лише моя дружина, а й частина нашої великої родини.

Леся відчула, що зробила цей крок заради кохання. І навіть серед східної розкоші вона залишалася собою — українкою, яка знайшла своє місце поруч із чоловіком.

Але серед гостей стояв похмурий Фарид. Він мовчки спостерігав, як Амаль став чоловіком Лесі, і в його очах палала ненависть. У думках залишалося лише одне — знищити Амаля, щоб забрати те, що він вважав своїм.

У цей момент нарешті з’явилася Зейнаб. Вона підійшла до Лесі й обійняла її, назвавши сестрою й побажавши щастя. Це примирення стало несподіваним і зворушливим.

Королева Олена разом із еміром Ібрагімом благословили молодих, побажавши їм довгого й щасливого життя.

Після цього розпочався розкішний бенкет. На столах сяяли страви: запечена баранина з шафраном, риба з лимонним соусом, десятки видів солодощів, фрукти й вина. Музика й танці тривали до глибокої ночі, а палац наповнився сміхом і радістю.

Минув місяць після весілля, і настав час Лесі та Амалю збиратися в Україну. Це була щаслива пора: Леся відчувала спокій у душі, адже тепер ніхто не міг назвати їх ганьбою. Вона склала всі потрібні речі — документи, подарунки, східні сукні та золото, яке їй дарували.

Амаль підійшов ззаду, обійняв її й ніжно погладив живіт.

— Ти поки збирай речі, дорога. Мій брат запросив мене на обід, хоче перед від’їздом побути зі мною, — сказав він.

Леся усміхнулася, не підозрюючи нічого поганого:

— Що ж, Амаль… ми все одно вже разом назавжди. Можеш іти спокійно.

Вона поцілувала його, а він відповів пристрасно, перед тим як вийти:

— Я кохаю тебе, моя люба.

Леся, складаючи речі, тихо промовила йому вслід арабською:

— أحبكУхіббук — «Я тебе люблю».

Амаль пішов, не здогадуючись, що на нього чекає попереду…

Амаль вирушив у дорогу сам. Його старший брат Фарид запросив провести час разом перед від’їздом до України: покататися на квадроциклах, поговорити про майбутнє. Амаль сприйняв це як можливість підтримати брата й залишити добру пам’ять перед розлукою.

За навігацією він дістався до призначеного місця. Фарид уже стояв серед пісків. Амаль махнув йому рукою, вийшов із машини й сказав:

— Що ж, брате, давай покатаємось.

Фарид холодно глянув на нього й відповів коротко:

— Ходімо.

Вони й справді сіли на квадроцикли, мчали серед барханів, розмовляли. Амаль ділився своїми планами: відкрити клініку в Україні після закінчення університету, виховати дитину з Лесею, жити простою життям, без розкоші й тягаря титулів. Фарид слухав із відразою, його серце стискалося від ненависті. Він знав: скоро станеться те, чого Амаль не очікує.

Коли вони зупинилися й зійшли з квадроциклів, до них підійшли четверо чоловіків. Амаль насторожився й запитав:

— Хто вони? Брате, чому ти мовчиш?

Фарид лише кивнув, і чоловіки кинулися на Амаля. Удар по спині збив його з ніг, він упав на гарячий пісок. Піднявши голову, Амаль дивився на брата й прохрипів:

— Брате… мій брат… за що?

Фарид холодно відповів:

— За Лесю. Відтепер вона моя Лейла.

Амаль нарешті зрозумів, але було вже пізно. Він закричав арабською, з болем і гнівом:

— Як ти міг? Який же я був дурень… Не смій торкатися Лесі!

Фарид засміявся й нахилився ближче:

— Вона буде моєю Лейлою.

Амаль зібрав сили й прошепотів крізь кров і біль:

— Моя королівська сім’я все дізнається. Ти заплатиш за це.

Фарид махнув чоловікам:

— Бийте його. І заберіть, щоб ніхто не знав, де він.

Удари сипалися один за одним, і Амаль лежав серед пісків, знеможений. А Фарид, задоволений, розвернувся й вирушив за своєю здобиччю — за Лесею.

Свято Рамадану тривало у палаці. Принцеси у східних шатах дотримувалися посту, а ті, хто були християнками, з повагою спостерігали за традиціями. Леся, у своєму розкішному східному платті, хотіла провести час із принцесами перед від’їздом.

Та раптом вона відчула тривогу й гострий біль у животі. До неї схилилися Еліс, Емма, Сабіна й Адіті.

— Лесю, що з тобою? — схвильовано запитали вони.

Емма, торкнувшись її живота, вигукнула:

— Вона народжує! Її треба негайно в лікарню!

Лесю швидко відвезли до елітного катарського роддому, де приймали пологи для принцес, королев і шейхських родин. Саме там вона народила свою доньку.

Леся назвала її Зоряна — ім’я українське, що означає «та, що народжена під зорями», символ світла, надії й нового початку.

Принцеси оточили Лесю, дарували квіти й підтримували її. Особливо раділа свекруха Ламіса, а королева Олена довго не відводила погляду від новонародженої.

— Вона така схожа на Амаля… і носик у неї від Лесі, — сказала Олена з ніжністю.

Невдовзі прийшов шейх-принц Діма, щоб узяти на руки внучку. Його суворе обличчя розтануло в усмішці, він виглядав не як строгий правитель, а як лагідний дідусь.

Леся лежала, але її серце стискалося від тривоги за Амаля. І саме тоді емір Ібрагім приніс страшну новину:

— Амаль зник… і не повернеться.

Шейх-принц Діма, віддавши дитину Ламісі, вибухнув емоціями:

— Ні! Не кажи так! Як він міг зникнути, коли в нього щойно народилася донька?!

Леся заплакала й почала панікувати. Принцеси намагалися її заспокоїти. Суинь ніжно обійняла й прошепотіла:

— Може, його знайдуть. Все буде добре, тримайся, Лесю.

Але Діма не міг повірити у зникнення сина. Йому показали записку, яку начебто залишив Амаль, та він відмовлявся приймати це.

— Це не правда… мій син не міг піти, — повторював він у відчаї.

Тим часом у тіні стояв задоволений Фарид. Він нарешті отримав те, чого прагнув: Амаль зник, а Леся залишилася беззахисною. Тепер він хотів лише поговорити з батьком, щоб закріпити своє право забрати її собі.

У тиші палацу, коли всі ще обговорювали новину про зникнення Амаля, Фарид набрався сміливості й підійшов до батька. Шейх-принц Діма сидів у своєму кабінеті, похмурий і спустошений, не вірячи, що його улюблений син міг просто зникнути.

Фарид схилив голову й почав тихо, але впевнено:

— Батьку… Амаля немає. Леся залишилася сама з дитиною. Якщо ми нічого не зробимо, люди почнуть шепотіти, що вона покинута принцом, що її донька — сирота. Це буде ганьба для нашого роду.

Діма різко підняв очі, в його голосі прозвучав гнів:

— Замовкни, Фариде! Леся — дружина Амаля. Вона ніколи не буде твоєю.

Але Фарид не відступав, його слова були холодними й розрахованими:

— Подумай, батьку. Якщо ми залишимо все так, то завтра весь Катар буде говорити, що родина аль-Шаф не змогла захистити жінку й дитину. Її осудять, її назвуть покинутою. Хіба ти цього хочеш?

Діма мовчав. Його серце розривалося між любов’ю до Амаля й страхом за честь роду. Він знав: у словах Фарида є правда.

Фарид зробив останній крок:

— Дозволь мені взяти Лесю під свій захист. Вона стане моєю дружиною, і ніхто не посміє назвати її покинутою. Інакше ганьба впаде на нас усіх.

Діма довго дивився на сина, його руки тремтіли. Нарешті він тяжко зітхнув і промовив:

— Я не хочу цього… але ти правий. Якщо Амаль не повернеться, Леся й дитина залишаться беззахисними. Я змушений погодитися.

Фарид ледь помітно всміхнувся. Він отримав те, чого прагнув: дозвіл батька. Але в його очах палала не турбота, а жадоба — він бачив у Лесі не лише жінку, а й перемогу над братом.

Леся разом із маленькою донькою перебувала у палаці, коли до неї увійшов Фарид. Його погляд був холодним і владним. Він поставив її перед фактом: відтепер вона належить йому.

— Я поїду в Україну, — твердо відповіла Леся, притискаючи дитину до грудей.

Але Фарид лише зловісно усміхнувся:

— Якщо не погодишся, буде гірше для всієї родини аль-Шаф. Я знищу їх… і почну з королеви Олени, яку ти так любиш.

Леся здригнулася від жаху. Вона стискала доньку, яку годувала грудьми, й відчувала, як страх стискає серце. Фарид наказав їй збирати речі й чекати його.

Вона зрозуміла: потрапила у пастку. В глибині душі Леся не вірила, що Амаль просто зник. Вона була переконана — його вбив сам Фарид через ревнощі й ненависть. Ця думка лише зміцнила її рішучість: вона пообіцяла собі й доньці, що одного дня вирветься й повернеться до своєї країни.

Але тепер усе було проти неї. Фарид відібрав документи й закордонний паспорт. Леся стала його власністю, його рабинею. Ніхто не знав правди, окрім шейха Діми, який перебував у горі й не підозрював, кому саме він віддав Лесю.

Фарид аль-Шаф силоміць привів Лесю з маленькою донькою до своєї розкішної вилли. Вона впала на підлогу, а дитина заплакала так голосно, що навіть кам’яні стіни здригнулися.

— Уклади її, заспокой, — наказав Фарид.

Леся, дивлячись на нього з тривогою, обережно поклала доньку в білу колиску з орнаментами, яку він заздалегідь приготував. Маленька Зоряна швидко заснула.

Леся піднялася й зустріла його темний погляд. Було зрозуміло: він налаштований рішуче. Очікування далося йому нелегко, і тепер він прагнув отримати своє.

У Лесі залишилися сили лише на сльози. Приховати їх було марно.

Фарид грався ножем у руках. Леся не закричала й не кинулася до його ніг — вона дивилася на вигнуте лезо, на руків’я, оздоблене золотом. Але він не збирався її вбивати. На його вустах грала усмішка — не жорстока, а тріумфальна. Він здобув те, чого так прагнув: її покору.

— Не здригайся. Тепер ти моя, Леся. Додому ти більше не повернешся, — промовив він.

Крок. Другий. Для Лесі вони здавалися вічністю. Вона могла відступити вглиб спальні, але це нічого не змінило б. Стояла нерухомо, не розуміючи, що сильніше накриває її — жах чи дивне хвилювання.

Фарид підняв руку з ножем. Леся не здригнулася, коли вістря легко розрізало шовкові зав’язки на її плащі. Це було незбагненно: поруч зі смертельною зброєю та чоловіком, який тримав у руках її життя. Він сам добився згоди батька, щоб отримати її, і наказав усім мовчати — сказати, ніби Леся полетіла в Україну.

Вона відчувала страх. Але ще сильніше лякало те, що буде потім.

— На тобі занадто багато одягу, Леся. Занадто вульгарного. Я виправлю це. Навчу тебе покори. Ти повинна носити абаю, — сказав він холодно.

— Фариде, прошу… Я зроблю це сама, — відповіла вона тихо.

Леся втратила право вибору після того, як одного разу підняла руку на принца. Тепер вона знала: інакше буде гірше.

Ніж розрізав тканину гарної сукні, подарованої Лесі її колишнім чоловіком Амалем, якого вже не було серед живих. Тканина натягнулася… а потім затріщала під натиском леза. Доти, доки ніж не дійшов до подолу, розрізавши чорну бавовну навпіл.

Рятувати Лесю більше не було кому. Ніхто не знав, що вона відчуває в цю мить. 

— Леся! — коли Кемаль стиснув відвороти розірваної тканини й почав стягувати її з плечей, вона застогнала й засмикалася. — У мене в руці ніж. Ти можеш поранити себе. Заспокойся. Ти знала, що я це зроблю!

Уривки сукні впали до її ніг. Вона одразу закрила груди руками.

— Відтепер ти не Леся, — промовив він холодно. — Ти Лейла. Моє майно. Моя власність.

Його голос був твердим, наче вирок. Для нього це ім’я означало не ніжність, а покору.

Леся відчула, як її справжнє ім’я, її минуле, її свобода — все зникло в одну мить. Вона більше не була собою. Вона стала тим, ким він хотів її бачити: рабинею, позбавленою права вибору.

Її серце стискалося від страху, але ще більше — від усвідомлення, що тепер навіть її ім’я належить йому.

Вона — Леся Бордянська, була студенткою другого курсу факультету української мови та літератури Харківського педагогічного університету імені Сковороди, сирота. Колись — улюблена дружина гідного чоловіка, принца Амаля, якого вже нема: його забрав власний брат Фарид. Леся поклялася ніколи більше не мати нічого спільного зі звичаями Катару. Але тепер опинилася в ще гіршому становищі, ніж її донька Зоряна, яка так і не побачила батька.

У далекому поселенні серед пісків арабської пустелі, де людське життя — предмет торгів, жінка її краси та розуму була лише безпорадною рабинею. Тут за будь-яку непокору чатувало жорстоке покарання. Варварські традиції предків не зникли — навпаки, набули витонченішої жорстокості.

Перед нею стояв дикун. Небезпечний звір. І він прагнув її крові.

Фарид змусив її носити темний одяг і відтепер називав «Лейлою». Лесі довелося одягнути абаю. Вона робила це зі сльозами й болем, відчуваючи, що більше не є собою, що вона — ніхто. Кожен рух здавався їй приниженням, кожна складка тканини — кайданами.

Фарид дивився на неї з холодним задоволенням. Йому подобалося бачити, як вона зламана, як її гордість і свобода зникли. Для нього це було тріумфом: Леся стала його власністю, його рабинею, його «Лейлою».

Він попередив: якщо вона буде сперечатися, її чекатиме покарання — так само, як він колись поводився із Зейнаб.

Зейнаб теж була поставлена перед фактом. Вона не могла нікому розповісти, що Леся стала жертвою Фарида. Але в її серці визрівала рішучість: вона вирішила таємно зв’язатися з Кейлі, щоб розкрити правду й врятувати Лесю.

Лейла, молода жінка в чорному східному вбранні, з обличчям, на якому втома змішувалась із тривогою, кинулася до доньки. Вона притулилася до неї, ніжно погойдуючи, шепочучи слова, які мали заспокоїти не лише дитину, а й її власне серце.

Лейла, яку всі так називали, стояла нерухомо, мов закам’яніла статуя. Але всередині жила Леся — справжня, незламна, та, що пам’ятала своє ім’я й свою землю. Її думки металися, мов птахи в клітці: втекти? Але куди? Вона була сама. Без підтримки, без захисту. Лише вона й її донька — у світі, де її голос не мав ваги.

Вона опустилася на холодну підлогу, притискаючи дитину до грудей. Очі були сухими — сльози вже давно висохли. Вона думала: краще смерть, ніж бути чиєюсь власністю. Але смерть не була виходом. Бо поруч була вона — маленька, беззахисна, та, що плакала у колисці й потребувала материнської сили.

Леся знала: її життя тепер — боротьба. Вона мовчала, терпіла, але в серці народжувався вогонь. Вогонь, який одного дня змусить її заговорити й вирватися з темряви.

Лейла знала одне: вона більше ніколи не побачить того, кого любила понад життя — Амаля. Його очі, його усмішка, його ніжність залишилися лише у спогадах.

Вона дивилася на свою доньку Зоряну й розуміла: дівчинка ніколи не зустріне батьківського погляду, повного любові. В її очах завжди буде відсутність того світла, яке міг подарувати лише він.

Лейла стискала дитину до грудей, мов останній скарб. Її серце розривалося від болю, але водночас народжувалася нова сила. Вона пообіцяла собі: навіть якщо Амаля більше немає, його любов житиме в Зоряні. І вона, Леся, схована під ім’ям Лейла, зробить усе, щоб донька виросла вільною й щасливою.

Лейла сиділа в тиші палацу, стискаючи маленьку Зоряну до грудей. Її світ здавався замкненим, мов клітка без виходу. Але в глибині душі вона залишалася Лесею — тією, що не зламалася й не втратила віри.

Вона думала про одне: як вижити й знайти шлях до свободи. Фарид відібрав у неї документи, називав її Лейлою, намагався зробити своєю власністю. Але Леся знала — вона не рабиня. Вона мати, вона жінка, вона має право на життя й майбутнє для своєї доньки.

У найтемніші хвилини вона трималася за надію: сім’я аль‑Шаф не залишить її. Королева Олена, Ламіса, шейх Діма, навіть велика прицнеса Вікторія — вони не могли не бачити, що Фарид перетворив її на жертву. Леся вірила: правда відкриється, і тоді вони врятують її від його влади.

Вона шепотіла доньці, ніби заклинання:

— Ми виберемося, Зоряно. Ми знайдемо спасіння.

І в її серці народжувався план. Вона знала: потрібно чекати моменту, коли можна буде втекти або звернутися до тих, хто ще має силу протистояти Фариду. Надія жила в ній, і ця надія була сильнішою за страх.