Раді Вас бачити!

Глава 32. Союз з аль-Мурой

Місяць потому

Катра, Доха

Поки Аврелія освоювалася в новому місці, вступаючи в нове життя, її оточували багато представників королівської сім’ї. Всі прагнули показати їй палацові звичаї й ознайомити з дворцовим побутом.

На Аврелію чекав довгий шлях — шлях принцеси. Її вже одягли у східний одяг, який пасував їй напрочуд гарно, відкриваючи справжнє обличчя краси Сходу. Навіть Галина, її подруга, була вражена й вирішила залишитися поруч на деякий час, щоб підтримати Аврелію в новому житті.

Та поруч із нею залишався й Іван. Він пообіцяв бути з нею, незважаючи на всі перешкоди. Коли дізнався, що Аврелія — принцеса, він не відвернувся. Навпаки, він продовжував любити ту просту дівчину, яку знав раніше.

Іван довго приховував своє власне походження, але вирішив, що настане час, коли Аврелія остаточно освоїться у королівському світі. Тоді він відкриє їй правду про себе, посвятить у своє минуле й покаже, що їхня любов сильніша за будь-які титули.

Аврелія була принцесою Катару, яку тринадцять років тому приховували за наказом королеви Олени та її матері. Її добре знала й подруга матері — Аміна аль-Бахра, яка знайшла Аврелію в Санторіні. Королева Олена знищила тих, хто колись завдавав болю Аврелії, коли вона жила простою дівчиною. Відтепер кожен, хто наважиться торкнутися принцеси чи завдати їй болю, буде негайно страчений — так само, як це сталося з людьми, що тримали Аврелію в рабстві в Санторіні.

У Аврелії було стільки нових знайомств, що вона сама не знала, з чого почати. Вона зустрічалася з дядьками-шейхами, тітками, двоюрідними братами й сестрами, племінниками, а також із дружинами й наложницями шейхів. Та лишалося головне питання: де її мати і що з нею? І хто її батько? Вона знала лише, що він був принцом, але його ім’я залишалося таємницею.

Аврелія вирішила поки що зосередитися на новому житті. Її оточували любов’ю й турботою навіть королева Олена — бабуся й прабабуся шейха Султана.

Тим часом принцеса Вікторія у всій своїй величі зайшла до чоловічого залу, де її брати-шейхи курили кальян. Вони одразу впустили її, адже вона була їхньою сестрою королівської крові. Всі були готові вислухати улюблену сестру.

Брати дивилися на сестру з такою теплотою, що їм було приємно бачити її вдома — принцесу, яка повернулася з чоловіком, якому не загрожували жодні плітки чи пересуди суспільства.

Принцеса Вікторія у своєму білому платті з золотими й зеленими узорами сіла перед братами, як личить жінці Сходу, з гідністю й покорою. Але в її очах палав вогонь.

— Ми з Дем’яном хотіли б обговорити дещо, — сказала вона. — Це може здатися вам безглуздним… але я хочу укласти мир із племенем аль-Мура.

Шейхи-брати одразу припинили курити кальян, коли почули це ім’я. Аль-Мура — закляті вороги їхнього батька еміра Ібрагіма, ті, хто ледь не зруйнував владу аль-Шаф. Вони дивилися на сестру з нерозумінням: навіщо укладати мир із тими, хто осквернив їхню спадщину?

Діма, найстарший син еміра, відсунув кальян і наказав слугам прибрати його. Він підвівся й суворо глянув на сестру та її чоловіка:

— Ми тебе попереджали, сестро. Вони — наші закляті вороги. Ми навіть не підійдемо до них.

Саїд теж відсунув кальян і додав:

— Вони ледь не зруйнували Доху й не скинули нашого батька з трону. Вони осквернили нас. Вони дикарі.

Тимофій, продовжуючи курити, щоб трохи заспокоїти думки, вдихнув і промовив:

— Навіщо, сестро, укладати з ними договір? Яка від цього користь? Вони наші вороги. Ми не маємо до них ані краплі поваги. Вони зрадили нашого батька й діда. Вони навіть нашу матір ще з юності не прийняли. Ти знала про це, сестро? Вони вважали, що іноземка — ніхто. Наша мама з України, і вони не хотіли її прийняти. Анвар, наш дід, розірвав із ними стосунки, а наш батько відвернувся від них, не вважаючи їх гідними.

У залі запанувала тиша. Вікторія відчувала, що її слова стали викликом усій родині. Але вона знала: якщо не спробувати укласти мир, війна триватиме вічно.

Раптом принц Руслан, який саме збирався йти до Моанни, щоб провести з нею час після її втрати, підслухав розмову й увійшов до зали. Як справжній принц, він виступив уперед і сказав:

— Дозвольте мені висловитися… Наш дід Анвар шанував цей народ. Наскільки я знаю, вони більше не вважають нашу матір чужою. Це слова нашого діда. Саме через це ми не можемо налагодити стосунки з племенами. Чому ми не можемо просто обговорити все дипломатично?

Діма разом із братами переглянувся, дивлячись на юного принца, який ще не знав життя й не бачив війни. Він пізнав лише гіркоту розчарованої любові.

Саїд підвівся й суворо відповів братові:

— Ці дикарі не розуміють, що таке дипломатія. Якщо хочеш бути еміром, ти маєш мислити тверезо. Вони наші вороги.

Дем’ян вирішив втрутитися:

— Ми робимо це не заради себе. Ви — королі аль-Шаф. Ви повинні об’єднатися, навіть якщо минуле було сповнене ненависті. Це потрібно для однієї справи. Ви навіть не вислухали мою дружину.

Вікторія ніжно глянула на чоловіка, розраховуючи на його підтримку, і промовила, стоячи перед братами:

— Я збираюся врятувати одну дівчину на ім’я Катя.

Обличчя Руслана потьмяніло. Він знову згадав свою стару любов — Катю, яка відмовилася від нього й стала наложницею аль-Масрі. Він поспішив запитати:

— Постривай… Не Катя, яка була наложницею аль-Масрі? Звідки ти її знаєш?

Вікторія сумно глянула на брата й відповіла:

— Мені шкода… Кейлі, племінниця Дем’яна, бачила, як твою колишню наречену принижують. Її змушують працювати на кукурудзяній плантації.

Тимофій відклав кальян і здивовано встав:

— Хіба кукурудзяна плантація ще діє? Раніше вона належала нашій матері. Там же все було зупинено. Дивно…

Вікторія глянула на Тимофія й сказала:

— Тепер, брате, там заправляє Брітні. Вона стала моїм ворогом. Наша невістка знову показала своє справжнє обличчя.

Шейхи переглянулися між собою. Змія Брітні знову діяла у своєму репертуарі. Савва, їхній брат, не зміг її зупинити.

Діма навіть здивовано вигукнув:

— Почекай… Невже тепер Брітні керує плантацією? Це безглуздя! Без дозволу матері вона не може цього робити. Це незаконно.

Вікторія відповіла твердо:

— Факт у тому, що там уже є рабиня. Я бачила це на власні очі. І Кейлі теж. Саме тому вона поспішно поїхала — вона боялася. Тепер потрібно врятувати Катю.

Вікторія ледь стримувала подих. Дем’ян поклав руку їй на плече, як підтримку, і сказав:

— Тому що вона носить дитину. Її тримають незаконно. Її б’ють.

Обличчя шейхів потьмяніло. Для них це було жахливим злочином — як можна поводитися так із жінкою, ще й вагітною? Це було не лише беззаконням, а й ганьбою для їхнього роду.

Принц Руслан, який так довго намагався забути минуле, раптом відчув, як воно повернулося з новою силою. Він стиснув кулаки так, що кістки заскрипіли. Його очі палали вогнем, губи були прикушені до крові. Він знав — дитина не його. Між ним і Катею не було навіть зв’язку. Він підозрював: дитина від шейха, який колись керував її тілом, позбавивши її волі.

Вікторія дивилася на брата й тихо сказала:

— Братик… мені жаль. Але я не можу залишити це безкарним.

Дем’ян додав, його голос був твердим:

— Саме тому ми вирішили. Та жінка з племені Аль-Мура врятувала мою молодшу сестру Медіну від болю кнута. Я їй зобов’язаний. Ми всі зобов’язані. Вона боролася за своїх людей. Це означає, що можна досягти дипломатії. Прошу, треба вирішити швидше.

Раптом перебив Саїд, його слова були гострі, як лезо:

— Чому ми повинні допомагати тій, яка зрадила нашого брата Руслана і стала брудною жінкою мерзенного аль-Масрі?

Тимофій здригнувся від самого імені:

— Саме він приніс біль моїй дружині Арелетті.

Вікторія підняла очі до шейхів, її голос був лагідним, без крику, але сповненим сили:

— Прошу вас, мої брати. У нас королівська кров. Ми маємо право говорити з такими людьми, як аль-Мура. У нас навіть є їхні саблі — це означає, що ми маємо владу входити на їхню територію. Але… ми не повинні йти війною. Ми повинні йти союзом.

Тимофій кивнув, погоджуючись:

— Це правда. У нас велике перевага. Але навіщо кликати їх на допомогу?

Вікторія відповіла твердо:

— Тому що вони врятували життя сестрі Дем’яна. І тепер ми зобов’язані допомогти їм, а вони нам. Повернуте те що їм належить.

Руслан раптом різко підвівся. Його очі були повні болю. Він не хотів чути страшну правду про колишню наречену, з якою мріяв прожити все життя. Тепер залишилися лише біль і страждання. Він пішов, поруч із ним — слуга Оскар, який мовчки стояв і чув усе.

Шейхи замислилися, обіцяючи сестрі підтримку. А Вікторія поспішила за Русланом, знаючи: його серце зараз розбите, і він потребує не лише справедливості, а й сестринської любові.

Дем’ян залишив шейхів, щоб обговорити все з братами. Саїд, дивлячись на них, заговорив різко:

— Це безглуздя! Вони дикарі, вони не шанують наших законів. Ви знаєте це краще за мене. Якщо батько дізнається — ми втратимо його увагу й будемо покарані.

Тимофій відповів м’яко, але твердо:

— Я думаю, варто спробувати. Ми повинні розвінчати Брітні. Вона вже занадто нахабна, навіть Савва не зміг навчити її бути нормальною жінкою. А те, що сталося з Катею… цей аль-Масрі, я його ненавиджу. Якщо Брітні забрала у нього Катю й тримає її на плантації — це жах. Катя носить дитину, і це вже гріх. Брати… ми повинні добре обдумати й прийняти рішення.

Всі погляди звернулися до Діми. Він сидів мовчки, дивився на братів і нарешті сказав:

— Я сам не знаю, чи варто йти проти батька. Він ніколи не вважав аль-Муру людьми. Якщо ми підемо проти його волі — ми втратимо його прихильність і будемо покарані. Але… заради сестри ми повинні ризикнути. Вона — наша східна квітка, яка благає на справедливість. І ми, як королі, зобов’язані захищати права людей. Як сказав Дем’ян — це наш обов’язок.

У тиші, що настала, кожен брат відчув вагу рішення. Це була не просто суперечка — це була клятва, що їхня кров і честь тепер переплетені з долею тих, кого вони мають врятувати.

Тим часом принц Руслан палав від люттю. Він не міг пробачити собі того, що тоді не захистив свою колишню кохану Катю. Вона вже не відчувала до нього тих самих почуттів — надто багато болю завдала їй королівська сім’я.

Катя втратила батьків і свободу, ставши наложницею. Вона намагалася врятувати своє дитя від цього жорстокого світу. Руслан не зміг її захистити, і вона зробила свій вибір — прийняла страждання, але врятувала нового коханого Асана. Її жертва була свідомою: вона погодилася бути наложницею, аби врятувати того, кого любила.

Руслан тепер звинувачував себе. Він не наполіг, щоб вона хоча б пішла з ним. Його серце розривалося від думки, що він втратив її назавжди.

У його пам’яті знову спливла Брітні. Саме вона була винна у всьому. Він пам’ятав, як вона відправила його в Мусанґ, позбавивши пам’яті. Це він не забув і ніколи не пробачить.

Принц Руслан стояв біля фонтану, дивився, як вода бурлить, і відчував, що всередині нього теж кипить гнів і провина. Він картає себе за те, що не зміг врятувати Катю від страждань.

Раптом до нього підійшла Моанна й ніжно обняла його ззаду. Її тепло заспокоїло Руслана: він зрозумів, що живе теперішнім і має кого захищати.

— Дорогий, я відчуваю, що тебе щось турбує. Скажи мені, що тебе турбує? — прошепотіла Моанна, притискаючись до нього.

Руслан обернувся до неї, його очі були повні смутку. Він вирішив нарешті відкрити їй своє минуле:

— Рік тому я був заручений із дівчиною… Тепер її життя зруйноване через мій титул. Я тоді ховався в Аль-Захірі, прикидався простим хлопцем і познайомився з Катею. Я обманював її весь цей час. Тепер вона потрапила в лапи моєї королівської сім’ї через їхні інтриги. Вона відмовилася від мене… Пробач, Моанно. Я думав, що не гідний тебе. Я мало не втратив тебе. Але я кохаю тебе більше за все. Ти подарувала мені промінь світла, і я не хочу його втратити. Якщо ти готова бути зі мною до кінця, незважаючи на те, що сталося…

Моанна ніжно погладила його щоку, поцілувала й сказала:

— Це твоє минуле, твоя історія. Ти повинен вірити мені. Я не залишу тебе. Незважаючи на все, я з тобою до кінця.

У цей момент їх застала принцеса Вікторія. Вона усміхнулася, побачивши, як Руслан нарешті розквітнув завдяки Моанні. Вікторія взяла руку Моанни й сказала:

— Дякую тобі. Ти врятувала мого брата. Допоможи йому знайти щастя.

Моанна відповіла з усмішкою:

— Не хвилюйся, він у надійних руках.

Дівчата засміялися, і Руслан нарешті промовив своє рішення:

— Сестро, я думаю, треба врятувати Катю. Не заради мого минулого, а щоб невинна не страждала. Її дитина повинна народитися на свободі.

Моанна глянула на нього з гордістю:

— Руслане, я знала, що ти зможеш жити далі.

Руслан додав:

— Я хочу поїхати з тобою в пустелю й познайомити тебе з племенем аль-Мура. Наш дід дружив із ними, навіть воював поруч.

Вікторія відповіла:

— Звичайно. Я думаю, Моанні буде цікаво, і там нас приймуть.

Моанна усміхнулася:

— Із задоволенням. Я тепер частина вашої сім’ї.

Руслан підвівся рішуче:

— Я піду до братів. Нам треба вирушати в пустелю. Шлях до племені аль-Мура не близький.

Шейхи-брати прийняли рішення й добре розуміли, які наслідки настануть, коли їхній батько дізнається про це. Вони вирішили не посвячувати ні його, ні матір у цю справу — інакше вибухне скандал. Вони знали: зв’язатися з диким племенем аль-Мура означає накликати на себе гнів еміра, але були готові прийняти покарання.

Вони навіть підготувалися до можливого нападу: у них були старовинні шаблі, що належали їхнім дідам, які колись воювали й були союзниками аль-Мура. Це давало надію, що переговори пройдуть гладко й плем’я їх прийме.

Принцеса Вікторія разом із Русланом увійшла до зали. Шейх Діма з серйозним обличчям звернувся до них:

— Ми прийняли рішення. Якщо це твоя прохання, сестро, ми поїдемо з тобою. Ти не поїдеш одна, навіть із Дем’яном — чужаків там не люблять, його можуть забити камінням. А ми, твої брати, будемо твоїми захисниками. Ми спробуємо налагодити стосунки з аль-Мура. Ми повинні врятувати Катю й інших рабинь, яких тримає Брітні. Вона отримає по заслузі, коли впаде її влада.

Вікторія усміхнулася, ніжно поцілувала руки братам. Вона була вдячна, що вони вислухали її, і раділа, що брати погодилися на такий крок. Але її мучило одне питання:

— А ви не скажете батькові?

Тимофій підійшов до неї й із гордістю відповів:

— Ми не скажемо ні слова. І ти теж не повинна. Якщо батько дізнається, ми самі понесемо покарання. Це наш вибір, і ми приймаємо удар на себе.

Вікторія стояла вражена. Їй було важко чути, що брати готові пожертвувати собою.

— Не варто… Це я втягнула вас у цю справу. Я понесу відповідальність, — сказала вона.

Але Тимофій узяв її руку й лагідно відповів:

— Ні. Ми, як старші брати, повинні нести цей тягар. Ми відповідаємо за тебе.

Руслан виступив уперед:

— Тоді й я прийму це рішення. Я поїду з вами. І Моанна теж.

Старші брати подивилися на юного принца з гордістю. Вони бачили його рішучість і мужність. — Звичайно, ти будеш нам корисний. Але говорити з цими людьми будемо ми. Якщо вони нападуть — ми відповімо.

Вікторія тихо промовила:

— Сподіваюся, цього не станеться. Шейха Сахра повинна мене пам’ятати.

Саїд додав похмуро:

— Вона така ж, як її брат і батько. Їм не варто довіряти. Але спробувати можна — заради нашої репутації й щоб врятувати Катю.

Попереду на них чекали плани й, можливо, важкий шлях крізь жорстоку пустелю. Вітер здіймав хмари піску, сонце палило немилосердно, а ніч обіцяла холод і небезпеку.

Шейхи добре розуміли: кожен крок у цих землях може стати випробуванням. Їм доведеться пройти крізь безкраї дюни, де немає ні тіні, ні води, лише безмовна велич пісків. Але вони були готові — їхні шаблі й честь роду аль-Шаф мали стати захистом від будь-якої загрози.

Принцеса Вікторія й Руслан дивилися вперед із рішучістю. Вони знали: шлях буде важким, але саме там, серед пустелі, їх чекала зустріч із племенем аль-Мура. І від цієї зустрічі залежала доля Каті та інших рабинь.

Тим часом Леся поступово оговталася після того, що з нею зробив Фарид у пустелі. Але тінь цього злочину не зникала. Фарид досі не дав батькові, шейху Дімі, відповіді щодо Амаля — живий він чи ні. Діма чекав, але в глибині душі був упевнений: його син причетний до зникнення Амаля. І він ніколи не пробачить йому того, що сталося з Лесею.

Діма вирішив тримати все в таємниці. Він не розповів нікому, що Фарид перебуває у в’язниці, адже це могло б спричинити ще більший скандал у королівській родині. Натомість він піклувався про Лесю, як про власну доньку. Лише своїй дружині Ламісі він відкрив правду про те, що сталося.

Ламіса, маючи м’яке материнське серце, навіть намагалася поговорити з Фаридом у в'язниці. Але він лише розчарував її. Тоді вона пообіцяла чоловікові, що зробить усе можливе, аби оточити Лесю та її доньку любов’ю й турботою.

Місяць тому приїхала подруга Тетяна. Вона дуже переживала за Лесю. Та Лесі довелося збрехати їй про те, що сталося в пустелі, приховавши правду про Фарида. Лише про зникнення Амаля вона розповіла. Тетяна вирішила залишитися з Лесею, щоб підтримати її, але згодом повернулася в Україну, сподіваючись, що Амаля знайдуть.

А тим часом шейх-принц Вадим дорікав Дімі за те, що все так сталося. Він вирішив залишитися поруч, адже хотів возз’єднатися з родиною й провести час із молодшою сестрою Сібіл.

Леся ж продовжувала приховувати правду. Вона лукавила, погоджуючись із Тетяною, що все, нібито, сталося в пустелі, але справжні рани залишалися глибоко в її серці.

Леся змогла залишитися у палаці й поступово звикала до нового життя. Вона часто ходила в гості до королівської сім’ї аль-Шаф, де її приймали з радістю. Особливо теплим було запрошення на день народження Фатіми — сестри Амаля й доньки шейха-принца Діми.

Це була чисто жіноча посиденька. Там була й Аврелія, яку вперше ознайомили з двоюрідними сестрами принцесами. Вони прийняли її з теплом і не ставили болючих запитань про те, чому вона тринадцять років жила в тіні. Аврелія була щаслива: тепер залишалося лише зустрітися з матір’ю. Поруч із нею була подруга Галина, яка поступово звикала до палацової атмосфери й підтримувала Аврелію в усьому.

Іван, однак, не міг бачитися з Аврелією у жіночій половині палацу. Їхні зустрічі відбувалися під зоряним небом, щоб уникнути пліток про новоприбулу принцесу. Адже за традиціями принцеса мала вийти заміж за принца або за когось із багатої родини. Іван же був бідним…

Та він приховував своє справжнє походження. Якщо дійде до того, що Аврелія буде видана за принца, він вирішив відкрити правду й боротися за її серце. Він не залишить її, навіть якщо доведеться кинути виклик стародавнім традиціям.

Королева Олена, мати Даніеля, умовила еміра Ібрагіма повернути його до палацу й бути поруч із Хадірою — хоче він цього чи ні. Інакше на Хадіру впав би сором. На неї й так навалилися проблеми: народження доньки, реабілітація, відновлення здоров’я. На щастя, дівчинка народилася здоровою, і Хадіра була щаслива. Сам Даніель, дивлячись на свою доньку, світився усмішкою, але нічого не міг зробити із Самією — другою дружиною.

Королева Олена наказала відправити Самію подалі разом із її матір’ю. А ось її сина від Даніеля вирішили залишити у палаці: тепер його буде виховувати мати Хадіри. Хоча хлопчик народився від Самії, яку не приймають у сім’ю й вважають ворогом, він отримав Фаріс аль-Шаф - нащадок аль-Шаф.

Даніель перестав бути еміром після багатьох помилок у правлінні. Тепер еміром залишався Ібрагім, який у доброму здоров’ї правитиме доти, доки Руслан, його молодший син, не закінчить університет. Саме Руслан стане наступним еміром — це було вирішено остаточно.

Ця новина засмутила принца Савву, який розраховував на підтримку батька. Але Ібрагім вирішив покласти край суперечкам: Савва стане його правою рукою. Його дружина Брітні, відома своїм сильним характером, отримала завдання стежити за порядком і законами щодо прав жінок. Це було бажання королеви Олени, яка бачила в ній силу. Але ніхто не знав, що насправді творила Брітні на плантації.

Хадідже, четверта дружина еміра Ібрагіма, дізналася від Османа, що все добре: він одружився з Айною й живе в особняку в Бахрейні, який надав Савва. Вона була йому безмежно вдячна за допомогу. Савва почав змінюватися на краще, але йому ще належало дізнатися правду про те, що сама Брітні робила на плантації.

А Савві ще доведеться пояснити батькові, що він хотів поставити Даніелю на місце, ніби продати пустелю принцу Шамілю.

Прийомна мати Аврелії, Євгенія, сиділа в темниці, провинившись перед королевою за те, що не змогла захистити Аврелію від рабства. Вона звинувачувала себе. Місяць минув у роздумах: якби вона тоді не вдарила Аврелію, нічого б не сталося, королева не забрала б її. Але Євгенія добре пам’ятала — тринадцять років тому вона взяла принцесу під своє крило за угодою між королевою Оленою та матір’ю Аврелії, про яку досі не говорять уголос.

Королева Олена не мала наміру відпускати Євгенію, хоча Аврелія гаряче й ніжно просила бабусю звільнити її прийомну матір. Вона виростила й виховала Аврелію, але королева не могла забути, як Євгенія допустила, що принцеса потрапила в рабство. Олена лише м’яко усміхнулася й пообіцяла подумати.

А тим часом Аврелія святкувала разом із принцесами день народження Фатіми — сестри Амаля.

Свято відбувалося у внутрішньому дворі палацу, прикрашеному золотими ліхтарями й квітами жасмину. Повітря було наповнене ароматом східних солодощів і пряного чаю. Принцеси сиділи на розкішних килимах, прикрашених візерунками, і сміялися, ділячись історіями.

Фатіма, у білому вбранні з тонкими срібними узорами, сяяла від радості. Її сестри й двоюрідні родички дарували їй прикраси, шовкові хустки й коштовні парфуми. Аврелія відчувала тепло й прийняття: ніхто не питав, чому вона тринадцять років жила в тіні. Для них вона була частиною родини.

Галина, її подруга, теж була присутня й поступово звикала до палацової атмосфери, підтримуючи Аврелію. Усі разом вони співали пісні, танцювали під звуки уда й дарбуки, а вечір завершився великим тортом із фініками й мигдалем.

Аврелія вперше за довгий час відчула себе щасливою серед тих, хто прийняв її без осуду.

Після дня народження Фатіми принцеси вирішили навідати новонароджену принцесу Нурію, яку народила Хадіра — колишня королева. Вона лежала у своїй кімнаті й ніжно гладила маленькі ручки доньки. Принцеси мило спостерігали за цим і теж захотіли поняньчитися з малечею.

Аврелія з особливим задоволенням взяла дитину на руки. Її очі світилися ніжністю, коли вона вручила Нурії маленький браслетик із рожевого бісеру, зроблений власноруч. Хадіра усміхнулася й подякувала за такий подарунок, згадавши, як колись отримала від Аврелії білий камінь — саме тоді, коли їй потрібно було народжувати.

— Цей браслет із білими каменями справді допоміг мені, — сказала Хадіра, — тому я хочу повернути його тобі.

Аврелія, притискаючи малечу до себе, відповіла лагідно:

— Ні, залиш його собі. Він потрібен тобі більше.

Аврелія разом із Галиною виходила з палацу, а за ними йшла служниця Далія, яка відтепер була приставлена до Аврелії за наказом принцеси Вікторії. Раніше Далія служила принцесі Жасмін, але та виїхала з чоловіком, і тепер у Далії була нова господиня. Вона поклялася служити Аврелії й допомагати в усьому.

Коли вони проходили повз королівський сад, раптом перед ними з’явилася жінка в темному плащі. Аврелія зупинилася й суворо запитала:

— Хто ви така? Хто вас впустив?

Далія додала різко:

— Інакше я покличу охорону!

Жінка відкинула каптур — це була колишня принцеса Ліза. Аврелія застигла, не розуміючи, що перед нею стоїть її тітка. Ліза підійшла ближче, взяла руку Аврелії й сказала:

— Я прийшла до тебе, Аврелія. Мене не хотіли пускати, моя родина відвернулася від мене… але ти моя племінниця. Я знала твою матір і твою сестру.

Аврелія не могла вимовити слова, ковтала сльози. Їй здавалося, що навколо відбувається надто багато нового, і вона не встигає усвідомити, що тепер є принцесою Катара.

Далія вигукнула:

— Я знаю вас! Ви зрадниця, ви покинули свою сім’ю! Геть звідси! Поки не покликала охоронців палаца!

Аврелія суворо зупинила її:

— Не смій віддавати накази замість мене. Я принцеса Катара. Нехай ця жінка говорить. Тим більше я місяць тут і ще не бачила ні матері, ні сестри… У мене була сестра?

Ліза усміхнулася й відповіла:

— Так. Твоя мати, шейха-принцеса Луїза, дуже любила тебе, але змушена була відправити далеко. Причину вона мені не сказала. Проте я знаю — у тебе є старша сестра. Вона старша за тебе на три роки й обожнювала тебе.

Аврелія заплющила очі, і сльози потекли по щоках. У пам’яті спливло сонячне обличчя дівчинки, з якою вона колись гралася в саду.

— Як її звати? — прошепотіла Аврелія.

— Афіна, — відповіла Ліза. — Мати хотіла дати їй ім’я грецької богині. Вона справді дуже красива. Але вас розлучили ще в дитинстві.

Галина втрутилася:

— Чому саме Аврелію розлучили з Афіною? Афіна залишилася з матір’ю, а Аврелія жила серед чужих тринадцять років.

Ліза зітхнула:

— Я й сама хотіла дізнатися правду. Але знаю одне: твоя мати дуже любила тебе. Вона мала причину відправити тебе в Санторіні. Навіть наша королева Олена й наша бабуся шейха Султана, приховували цю таємницю. Тобі треба питати їх.

Аврелія опустила голову й тихо сказала:

— Я не дочикаюсь їхньої відповіді…

Ліза додала:

— Твоя мати зараз у Пакистані, тому рідко приїжджає. А щодо Афіни — вона зникла, але Луїза знайшла її. Потім перестала виходити на зв’язок. Перед тим вона встигла сказати мені, де шукати Афіну. Вона в Афганістані, на батьківщині твого батька. Там вона ховається.

Аврелія стояла, приголомшена. Її серце стискалося від думки, що мати могла залишити старшу доньку. Але тепер вона знала: у неї є сестра, і шлях до неї лежить через небезпечні землі.

Ліза завершила:

— Аврелія, тобі треба їхати в Афганістан. Там ти знайдеш Афіну. А твою матір я сама буду шукати. Ви зустрінетесь.

— Далія, приготуй речі. Ми їдемо в Афганістан, — сказала Аврелія.

Далія зі страхом відповіла:

— Господи… може, не варто, моя принцесо? Вас можуть покарати.

Аврелія з трепетом, але рішуче промовила:

— Хай буде так. Я не боюся покарання. Я тринадцять років жила в невіданні й вперше хочу зустрітися зі справжньою сім’єю. Тут… ніхто навіть не сказав мені про сестру. Значить, було що приховувати. Я поїду.

Галина усміхнулася своєю подрузі:

— Я з тобою, моя дорога. Я не залишу тебе. Хай твоя Далія приготує й мені речі.

Аврелія глянула на Далію й твердо сказала:

— Прошу тебе, Даліє, виконуй мої накази. І ніхто не повинен знати, що я їду. Зрозуміла?

Далії довелося схилити голову перед принцесою. Вона знала: сперечатися з господинею не можна, тим більше з Аврелією, в чиїх жилах текла справжня королівська кров — від матері й батька.

Аврелія, усміхаючись, звернулася до Лізи:

— Ти подарувала мені надію зустрітися з родиною. Тобі, до речі, теж варто помиритися зі своєю сім’єю.

Ліза зітхнула й відповіла:

— Якби ж то… Але я хочу з ними примиритися. Та я не буду принцесою. Я цього не хотіла. Я обіцяю тобі, Аврелія, я шануватиму твою матір. Я бажаю вам щасливої дороги. Напиши мені, коли будеш в Афганістані. Ти дуже смілива, Аврелія. Уся в матір.

Поки Далія збирала речі, Аврелія разом із Галиною сиділи й думали, як зв’язатися з Іваном, адже він поїхав до України у справах. Аврелія залишила йому повідомлення у вайбері — ніжне, любовне: вона написала, що вирушає до Афганістану й що любить його всім серцем.

Галина стояла поруч і замислювалася, як там Іван налагоджує справи в Україні. Вона знала їхню спільну таємницю: п’ять років тому вони з братом були мільярдерами, відомими на весь Київ. Але одного дня втратили все через страшну пожежу, яка забрала й близьку людину. Після цього їм довелося скитатися по всій Україні в бідності. Їхній батько захворів від пережитого, Івану довелося кинути університет, щоб заробляти гроші й винаймати скромну квартиру. Галина теж допомагала братові й батькові, а поруч із ними був ще молодший брат Міша.

Вони ковтали гіркоту бідності, аж доки їм не пощастило виїхати до Санторіні працювати на господиню Меліссу. Саме там вони зустріли Аврелію — промінь надії, який освітив їхнє життя. Іван відчув справжнє щастя поруч із нею.

Тепер, коли він знав, що Аврелія — принцеса Катара, у Галини з’явився шанс знайти винуватця пожежі й відновити справедливість. Іван розумів: Аврелію можуть скоро видати заміж за принца, і тоді він більше ніколи не побачить її. Він знав, яка доля чекає жінку після такого шлюбу, і не хотів цього допустити. Він поклявся повернути фінансову силу й одружитися з Аврелією.

Галина ж готувала власну помсту тим, хто завдав їм болю. Аврелія про це нічого не знала. Іван тим часом у Києві вже шукав людину, яка допоможе знайти винуватця пожежі.

Галина стояла поруч, а Аврелія поклала руку їй на плече й сказала:

— Дякую тобі. Ти справжня подруга.

Галина усміхнулася й обняла Аврелію, але лише вона знала, на що готовий піти Іван заради коханої.

Аль-Шаханія, Катар

Серед гарячого піску пустелі, під небом, що дихало вогнем, повільно рухався джип. У ньому сиділи ті, хто носив ім’я Аль-Шаф, але не ніс його гнів. Діти еміра Ібрагіма — ті, що йшли проти системи, ті, що прагнули миру. Їм належало укласти договір, який міг врятувати їхні землі — землі, які невістка Брітні хотіла продати іноземцям.

За кермом сидів мовчазний водій, очі його були темні, мов тінь. Поруч — шейх-принц Діма, суворий і зосереджений, його погляд пронизував не лише пісок, а й час. Позаду — його брати: шейхи Тимофій і Саїд, а також принц Руслан, майбутній спадкоємець трону Катара. Поруч із Русланом сиділа Моанна, його наречена, сповнена тихої рішучості.

У Діми були сини — Кішан і Омар. Їм належало зустріти плем’я Аль-Мура, адже їхній прадід, шейх Анвар, колись був союзником цього племені. Поруч із Омаром сиділа його кохана Кейлі — дівчина з очима, в яких жила тривога. Вона була чужинкою, як і її дядько Дем’ян — чоловік принцеси Вікторії, сестри Діми. Дем’ян знав пустелю не як дім, а як виклик, і був готовий стати щитом для Кейлі, навіть якщо сам пісок відкине її.

Усі вони були одягнені в легкі бурнуси, а голови вкривали арафатки, що захищали від сонця, але не від вибору, який чекав попереду. При них була зброя — на випадок нападу племені Аль-Мура, яке під проводом своєї шейхи Сахри славилося силою й непохитністю. Та Вікторія знала: у Сахри є честь. Вона ніколи не забуде, як ця жінка врятувала сестру Дем’яна, Медіну, від приниження й ударів батога.

Це була не просто подорож. Це був шлях до клятви. До пам’яті. До миру, який їхньому батькові так і не вдалося збудувати.

Джип повільно ковзав по хвилях піску, наче корабель у морі. Кожен із тих, хто сидів усередині, відчував вагу історії на своїх плечах. Вони несли не лише зброю, а й пам’ять про давні союзи, про кров і честь, що колись єднали їхній рід із племенем Аль-Мура.

Шейх-принц Діма мовчав, але його думки були глибші за пустелю. Він пам’ятав слова батька: «Мир — це не слабкість, а сила, яку треба здобути». Руслан, молодший брат, дивився вперед із рішучістю спадкоємця, який знає: його вибір стане долею цілого королівства.

Омар і Кішан, сини Діми, відчували, що ця зустріч стане їхнім випробуванням. Вони мали показати племені Аль-Мура, що кров Анвара ще жива, що союз може бути відновлений. Кейлі, притискаючись до Омарового плеча, боялася, але її страх був переплетений із вірою в нього.

Дем’ян, чужинець серед них, знав пустелю як ворога, але тепер вона була його ареною. Він присягнув собі: якщо доведеться, він стане щитом для Кейлі й для Вікторії, яка колись врятувала його сестру Медіну від болю.

Попереду їх чекала Сахра — шейха племені Аль-Мура. Жінка, яка знала ціну честі й не боялася кинути виклик чоловікам. Її ім’я було мов буря, але в її серці жила справедливість.

Це була не просто поїздка. Це був шлях до клятви, яку вони мали скласти перед пустелею й перед пам’яттю предків. Шлях до миру, який їхній батько не зміг збудувати, але який тепер належало відвоювати дітям.

Принцеса Вікторія сиділа в джипі, поруч із нею — її улюблений лев Герой. Його очі були, мов пісок у бурю, а лапи — мов тінь, що охороняє кров. Вона взяла його не як прикрасу, а як обітницю: захистити свою родину, навіть якщо пустеля відкине їх.

Попереду здіймалися намети племені Аль-Мура — над піском, мов кораблі в морі. Люди цього племені жили серед пустелі не як вигнанці, а як хранителі. Та сьогодні вони стояли зі зброєю в руках. Воїни Аль-Мура знали, хто наближається.

Шейх-принц Діма попередив:

— Слухайте, ці племена не дуже вітають чужинців. Дем’ян, Моанна й Кейлі — тримайтеся позаду.

Моанна з подивом запитала: — Чому?

Вікторія ніжно стиснула її руку й відповіла:

— Тому, моя Моанно, ми — королівська кров. Ми маємо право увійти до цього племені. Чужих вони не приймають, але для нас зроблять виняток.

Тимофій, тримаючи зброю, додав:

— Якщо нападуть — одразу тікайте.

Дем’ян суворо промовив:

— Я можу битися. Але чомусь упевнений, що зустріч пройде мирно.

Саїд, дивлячись на плем’я з сумнівом у погляді, тихо сказав:

— Я не певен… але з Богом.

Джип зупинився. Шейхи — принци Діма, Тимофій, Саїд і Руслан — вийшли назовні. Вони мовчки дістали старі саблі, ті самі, що колись були подаровані племені Аль-Мура як знак союзу. Метал блиснув на сонці, мов пам’ять, що ожила.

Люди Аль-Мура переглянулися між собою. На їхніх головах чорні арафатки, на тілах — темні костюми, а в руках — зброя. Вітер стих, ніби сам пустельний простір завмер у чеканні.

Один зі старійшин прошепотів, дивлячись на зброю:

— Це — зброя честі. Ми пам’ятаємо її.

Караван наближався до дитячого намети — місця, де діти племені Аль-Мура гралися серед піску під наглядом матерів.

Кейлі озиралася навколо, її очі були сповнені тривоги. Жінки Аль-Мура, закутані в чорне, мовчки відводили погляди. Їхні тіла були сховані, наче тіні, а обличчя прикривали золоті баттули — стародавній атрибут, який нині зустрічався рідко, але тут залишався символом честі й традиції.

— Це… це ж безглуздя! — прошепотіла Кейлі, та голос її прозвучав занадто гучно. — Як вони можуть так жити? У чорному, в цій спеці, ховаючи себе, наче злочинниці…

Вікторія різко наступила їй на ногу — не з гнівом, а як попередження. Перед ними стояли жінки, мовчазні й закриті баттулою. Їхні очі дивилися спокійно, без злості — лише з нерозумінням. Для них Кейлі була чужоземкою, голосом, що не належав пустелі.

— Ти не знаєш, що кажеш, — тихо промовила Вікторія. — Тут слова — як вітер. Якщо нести їх необережно, вони можуть стати бурею.

Кейлі опустила голову, відчуваючи сором. Поруч стояв Дем’ян — світлоокий, мовчазний. Чоловіки Аль-Мура дивилися на нього суворо. Їхні дішдаші були чистими, але зношеними піском, а арафатки — червоно-білі, як кров і сіль. На поясах блищали кинджали, а в очах жила пам’ять предків.

Вікторія тримала Дем’яна за руку — міцно, як щит. Вона була не просто принцесою, а його дружиною, жінкою, що знала пустелю й її закони. На її боці висів кинджал. Поруч ричав лев, відчуваючи напругу. Діти Аль-Мура підходили до нього, гладили й сміялися. Для них лев був не загрозою, а частиною життя.

Шейхи, що супроводжували караван, були напоготові. Вони знали: Аль-Мура — плем’я, що не забуває. Плем’я, яке може стати бурею.

Кейлі прошепотіла вже тихо:

— Я не хотіла… Я просто не розумію. Це все так… чуже.

Вікторія відповіла, не дивлячись на неї:

— Тоді вчись. Пустеля не прощає тих, хто судить, не знаючи.

Представники Аль-Шаф увійшли до шатра. Пісок за їхніми спинами ще дихав напругою. Вірний слуга Аль-Мура, старий бедуїн з очима, що бачили війни, попросив:

— Зачекайте. Сахра ще не прийшла.

Шейхи погодилися. Вони склали зброю — знак поваги. Плем’я Аль-Мура не мало наміру нападати, але тиша була крихкою, мов тонке скло.

Недовго чекали. І раптом — удар батога. Кейлі здригнулася, озирнулася, але ніхто з Аль-Шаф не зрушив з місця. Навіть Дем’ян. Бо всі знали — батіг належить Сахрі.

Вона увійшла, як буря, що не потребує вітру. Десять років не змінили її — лише шрам на плечі нагадував про минуле. Вона стала красивішою, сильнішою. Волосся туго зібране, чорне вбрання — як ніч. Тимчасова вождь, але голос її звучав, як закон.

Сахра з презирством дивилася на аль-Шаф — нащадків зрадників. Її голос був грубим, як пісок у горлі:

— Що вам потрібно? Чому ви прийшли? Ми не приймаємо покривків. І тим більше — чужинців.

Шейхи принци почали говорити про мир. Про союз. Про пам’ять.

Сахра оголила свою саблю. Метал блиснув, як попередження:

— Не буде миру. Пустеля не забуває. І не прощає.

Вона наказала їм покинути намето. Її воїни теж підняли зброю — готові випровадити непроханих гостей.

Але Аль-Шаф не відступили, навіть лев почав ричати. Вони теж оголили саблі — щоб захистити Кейлі, Моанну й Дем’яна, навіть якщо пустеля не прийме їх.

Кейлі була налякана. Вона сховалася за принца Омара — сміливого, мовчазного, з очима, що не боялися піску.

Сахра подивилася на Вікторію, яка не похитнулася й не відступила. Після удару батога її погляд став несподівано м’яким. Вона впізнала її — ту сміливу справедливу принцесу, яка колись врятувала Медіну від Лютфі.

Принцеса Вікторія зробила крок уперед. Її голос був рівним і твердим:

— Я не прошу прощення. Я прошу шансу. Ми не вороги. Ми — ті, хто пам’ятає.

Сахра мовчала. Потім сказала:

— Я говоритиму. Але тільки з прицнесою.

Шейх-принц Тимофій ступив уперед:

— Якщо ти торкнешся моєї сестри — говоритимеш тільки через наші тіла.

Але Сахра вже вела Вікторію геть. Дем’ян хотів піти за нею, та воїни Аль-Мура перегородили шлях.

Дем’ян дивився їм у спину. Його серце билося, як лев, що чує бурю. Він боявся за кохану дружину, а її брати дивилися на плем’я з ненавистю, готові до бою. Бо про Сахру казали: жорстока, безжальна, вона не шкодує тих, хто вступає в пустелю без дозволу.

Сахра запросила Вікторію до свого наметі. Вогонь за її спиною мерехтів, як спогади. Вона ніколи не бачила такої мужньої принцеси — очі Вікторії були спокійні й владні, як ніч перед бурею. Сахра відчувала: ця жінка схожа на неї, навіть попри те, що мати Вікторії була українкою. В її жилах текла арабська кров, а їхні діди були братами по зброї.

Раптом увірвався Дем’ян. Йому дозволили підійти до Сахри. Вона ніколи не бачила такого мужнього чужинця — очі його були глибокі й спокійні, як ніч у пустелі, а шрам на грудях — слід минулого, що не зник.

Сахра торкнулася його грудей, провела пальцями по шраму, ніби хотіла прочитати історію, яку він носив. Але Дем’ян відступив. Вікторія глянула на неї суворо й люттю, мов тигриця, що захищає свою зграю:

— Це мій чоловік, — сказала вона твердо.

Сахра мовчки прийняла це. В її очах з’явилася повага. Вірність — рідкісна риса серед піску.

Вона вказала їм сісти й почала розповідати історію свого племені — як колись Аль-Мура і аль-Шаф були союзниками, як їхні предки ділили воду, пісню й честь.

Потім Сахра привела старого шейха Алі — свого діда, колишнього вождя племені. Він лежав на килимі, слабкий тілом, але очі його ще палали. Він подивився на Дем’яна чужинець, що стояв серед аль-Шаф, мав благородство, яке не купиш, й принцесу Вікторію — і був вражений.

— Принцеса Вікторія… яка честь. Ти дуже схожа на свою бабусю, шейху Султану. Її очі були як вогонь, і вона жадала справедливості, — сказав він.

Вікторія з цікавістю запитала:

— Ви знали мою бабусю?

Алі усміхнувся:

— Так. Твій дід Анвар дуже любив її. Ми з ним були союзниками ще з дитинства. Шкода, що ми розійшлися. Ми знали й твою матір-українку. Вона приходила й хотіла, щоб ми були союзниками. Ми недооцінили її… і через те що не приймали союз твогот баткьа з матірью українкою, наш з твоїм дідом Анваром союз розпався. Він обрав підтримати сина Ібрагіма твого батька, який дуже кохає твою матір.

Алі додав:

— Якщо мій старий друг, емір Анвар, приїде й вшанує це плем’я, тоді ми зможемо говорити про мир. І навіть допомогти.

Він погодився впустити родину Аль-Шаф. Він захотів побачити онуків Анвара — свого друга. Він говорив із принцом Русланом, спадкоємцем, і запропонував мир.

Принцеса Вікторія, сильна й стримана, уклала угоду із Сахрою. Її умови були чіткі: звільнення батька й брата з тюрми та розірвання договору про продаж пустелі — в обмін на підтримку верблюжих військ у майбутньому конфлікті.

Це була не просто політична домовленість. Це був союз честі й пам’яті, укладений між двома жінками, які знали ціну втратам і силу віри.

Сахра відповіла:

— Якщо мій дядько Анвар простить їх — я погоджуся.

Шейх Алі запросив усіх на свято. Біля вогнища будуть танці, частування, співи — бедуїнська гостинність, як знак того, що пісок пам’ятає не лише образи, а й союзи.

Аль-Шаф прийняли запрошення. І ніч пустелі стала не ворожою — а очікувальною.

Ніч пустелі

Пустеля дихала теплом, коли над шатрами аль-Мура зійшла ніч. Під зоряним небом розгорівся вогонь, і навколо нього почалося свято — не як розвага, а як давній ритуал примирення.

Гостей із роду аль-Шаф посадили на розстелені килими навколо полум’я. Жінки племені підносили арабську каву — гірку кахву з кардамоном у тонких чашах без ручок. Кожна подача супроводжувалася поклоном — знаком пошани. За традицією, після третьої чаші гість вважався прийнятим у спільноту.

Чоловіки розкурювали кальян — шишу. Ароматний дим піднімався вгору, змішуючись із запахом м’яти, фініків і смаженого м’яса. Кальян передавали по колу, як символ довіри: хто приймає дим — приймає слово.

Загриміли барабани — табла, і почався танець арда. Чоловіки в білих дішдашах із саблями в руках рухалися в ритмі пустелі: крок — удар — вигук. Це був не просто танець, а пам’ять про битви, про братство, про пісок, що не забуває.

Жінки виконували самрі — поетичний танець, плавний, як подих вітру. Їхні голоси лунали рядками бедуїнської поезії:

"Ми — пісок, що пам’ятає. Ми — голос, що не мовчить."

Діти бігали навколо, сміялися, гладили лева Вікторії, який лежав спокійно, мов страж миру. Для них він був не дивом, а знаком того, що чужі можуть стати близькими.

Сахра сиділа поруч зі старим шейхом Алі, спостерігаючи. Вона не танцювала, але її очі палали вогнем. Коли принц Руслан підняв чашу кави й промовив:

— За мир, що пам’ятає кров, але не шукає помсти.

Сахра кивнула. І це був перший вечір, коли пустеля не шепотіла про війну — а співала про надію.

Свято біля костра тривало. Барабани греміли, жінки співали, діти сміялися, гладя лева Вікторії, а чоловіки передавали по колу кальян — густий, ароматний, мов саме дихання пустелі.

Один зі старійшин, із доброю усмішкою, простягнув трубку Дем’яну:

— Знак пошани, чужоземцю. Спробуй наш дим. Він говорить більше, ніж слова.

Дем’ян ніколи не курив. Але він відчував погляди — Вікторії, Сахри, шейхів, дітей, навіть лева. Він узяв кальян, вдихнув… і тут же закашлявся, голосно, майже з риком.

Бедуїни розсміялися. Саїд, повернувшись до Тимофія, видихнув хмару диму й кинув:

— Ганьба! Він навіть не вміє курити, як чоловік!

Тимофій, не втрачаючи гідності, відповів спокійно, сидячи навпроти вогню:

— Він не бедуїн, але він наш. І якщо ти смієшся з нього — ти смієшся з нас.

Сміх стих. Сахра дивилася на Дем’яна з легкою усмішкою — не насмішкою, а визнанням. Він не був ідеальним, але був чесним.

Вікторія підійшла стримано, але впевнено. В її руці була чашка арабської кави. Вона простягнула її чоловікові:

— Запий, мій рідний. Пустеля не любить слабкість, але шанує тих, хто не боїться бути собою.

Дем’ян узяв чашку, зробив ковток. Гіркота кави змила дим, але залишила смак пам’яті. Сахра спостерігала й бачила: любов може подолати будь-які перепони. Цей чужинець прийшов у пустелю не як ворог, а щоб бути поруч зі східною принцесою, народженою серед піску.

І в ту мить — серед піску, диму й сміху — він перестав бути чужаком. Він став частиною вечора, частиною історії, частиною світу, який ще вчора був закритим.

Після кави, кальяну та сміху, коли дим розвіявся, а зорі стали яскравішими, жінки Аль-Мура почали танець самрі. Їхні рухи були плавними, як подих вітру, а голоси — як поезія, що живе в піску.

Одна з жінок — із очима, темними, як вугілля, і золотою баттулою на обличчі — підійшла до Кейлі. Вона не говорила її мовою, але жест був зрозумілий: йди з нами.

Кейлі розгубилася. Вона глянула на Вікторію, на Дем’яна, на Омара. Усі мовчали, але в їхніх поглядах було довір’я. І Кейлі пішла.

Спершу її рухи були незграбними, але поступово вона відчула свободу. Її руки повторювали чужі жести, ноги шукали ритм, а серце — розуміння. Жінки усміхалися. Вони не засуджували. Вони навчали.

За руки взяли й Моанну, яка не знала, як поводитися. Її коханий принц Руслан кивнув — і Моанна пішла в танець, ніби відчула поклик власної душі, попри різницю культур.

Сахра спостерігала здалеку. Вона не танцювала, але її погляд був м’яким. Навіть чужоземка може стати частиною пісні, якщо слухає, а не кричить.

Кейлі кружляла в танці, і її волосся, її страх, її гордість — усе розчинилося в ритмі пустелі. А принц Руслан, видихаючи дим кальяну, дивився, як Моанна кружляє серед племені, й усміхався. Він так гаряче любив її, що знав: попереду їх чекає випробування.

І тієї ночі він прийняв рішення: вирушити до діда Анвара, щоб зустрітися з Алі. Але перед цим — поговорити з Моанною. Адже союз і майбутнє вимагали не лише сили, а й відвертості.

Свято завершувалося. Вогнище ще потріскувало, а зорі над наметами Аль-Мура сяяли, мов очі предків. Сахра, проводжаючи гостей, усміхнулася:

— Це вам не комфорт, як у ваших палацах. Тут — лише пісок, ковдра і тиша, що говорить більше, ніж слова.

Гостей розселили по наметах. Кожному дісталося місце без розкоші, але з повітрям, що пам’ятає.

Дем’ян ліг поруч із Вікторією. Її руки були теплі, як вечір у Санторіні — там, де він уперше став для неї не просто чоловіком, а домом. Він поцілував її ніжно, як той, хто пам’ятає кожен крок до неї. Його тіло було оголеним від спеки, яку дарував вогонь, а поруч із ним лежала гаряча східна принцеса, яку він любив усім серцем.

— Все вийде, — прошепотала Вікторія. — Ми врятуємо Катю. Вона носить життя. А Аль-Мура — воїни, які не зраджують життя.

Дем’ян кивнув. Його очі дивилися на факел, що горів біля входу. Він нахилився й торкнувся її шиї — не з пристрастю, а з тривогою, з обітницею. Його поцілунок був дивний — як молитва, як знак страху втратити її.

Вікторія притиснулася до нього. Її серце билося, як пісок під копитами. Вони не були вдома. Але вони були разом. І пустеля, що не прощає, можливо, вперше — слухала.

Ніч опустилася на шатри Аль-Мура. Пісок охолов, але повітря залишалося натягнутим, мов струна. Кейлі не спалося. Вона сиділа біля входу до свого намета, загорнувшись у тонкий плед, коли до неї підійшов Омар — її коханий принц, з очима, в яких відбивалася зоряна пустеля. Він узяв її заплетену косу, яку Кейлі так і не наважилася розпустити, усміхнувся й сказав:

— Я радий, що ти не обрізала їх. Тобі так личить. Мені подобаються твої коси… Добре, що мої тітки відговорили тебе. Вони знають, як це для мене важливо… Це наша пам’ять любові.

Кейлі усміхнулася, а він ніжно погладив її щоки.

Вони говорили тихо — про враження, про танці, про те, як бедуїни дивляться на чужинців. Кейлі сміялася, але в її голосі звучала тривога.

Удалині, біля іншого вогнища, бедуїни почали обговорювати їх. Шепотом, але пустеля чує все. Для них — чоловік і жінка, не пов’язані шлюбом, які сидять разом уночі — це ганьба, порушення честі.

Омар почув. Він підвівся, його обличчя стало серйозним:

— Нам краще піти. Я не хочу, щоб ти стала причиною їхнього гніву.

Він провів Кейлі до її окремого шатра, зупинився біля входу:

— Спокійної ночі, Кейлі. Ти — як зірка в цьому піску. Але зорі мають бути обережними, щоб не згоріти.

Кейлі кивнула, увійшла й довго дивилася на факел, що мерехтів біля входу.

У іншому наметі шейхи — принци Аль-Шаф — уже лягли. Але сон не приходив. Вони говорили пошепки: — Якщо плем’я порушить своє слово… якщо нападуть…

Один із них — Саїд — дістав кинджал і зброю: старовинну рушницю, східний меч, і сховав їх під подушку. Інші зробили те саме. Не через недовіру — через пам’ять. Бо пустеля може бути гостинною. Але вона не прощає слабкість.

Моанні теж не спалося. Їй так сподобався цей бедуїнський вечір, що він залишився в її серці. Вона подумала: ще б раз приїхати сюди в гості, тим більше, що дід Анвар — дід її нареченого — був колись пов’язаний із цими бедуїнами. Моанна сиділа в піску, перебираючи зернини, і згадувала свій острів Ніїхау, де її рідні сумують і не знають, що з нею зараз. Їй хотілося поділитися навіть із молодшою сестрою Ріанною, якій вона обіцяла повернутися, і тепер мусила розповісти, що скоро виходить заміж за принца з пустелі.

Її думки перервав принц Руслан. Він накинув їй на плечі плед, поцілував ніжно й сказав:

— Замерзнеш, моя мила. У пустелі буває холодно.

Руслан обійняв її міцно й додав:

— Думаю, тобі сподобалося їхнє гостинне свято?

Моанна, дивлячись йому в очі, відповіла:

— Так, тут чудово. Не розумію, чому твої брати насторожені проти них… Вони такі гостинні й шанують свої традиції. Це нагадує мені мій острів Ніїхау.

Руслан, цілуючи її поглядом, тихо спитав:

— Ти сумуєш за родиною?

Моанна щиро зізналася:

— Так, дуже. Хотіла б поділитися з ними всім… Вони навіть не знають, де я зараз. Моя сестричка чекає мене на березі моря… Пам’ятаєш, як ти тоді врятував мене? Саме тоді почалася наша історія кохання.

Руслан усміхнувся:

— Я вдячний небесам за те, що вони послали мені тебе.

Він поцілував її пристрасно й додав:

— Мила, мені доведеться рано-вранці вирушити до палацу за дідом Анваром, щоб він вшанував цей народ, із яким він ділив хліб, кров і битви. Інакше не буде союзу. Але є ще дещо, що я вирішив сказати тобі…

— Що, любий? — запитала Моанна.

Руслан сміливо промовив:

— Я знаю, що на тебе навалилося стільки через мене, через мою королівську кров…

Моанна перебила його строго:

— Ти не винен. Припини.

Але Руслан продовжив ніжно:

— Ні, слухай. Твій дім — на острові Ніїхау. І я хочу розділити життя там із тобою. Я готовий переїхати, одружитися з тобою навіть там, але після того, як ми зіграємо весілля тут. Я хочу якнайшвидше стати твоїм чоловіком і поїхати з тобою на острів — подалі від інтриг, болю й влади над нами.

Моанна дивилася на нього з такою теплотою, що відчувала: він справді розуміє її душу. Але в глибині серця вона запитала себе — чи готовий він відмовитися від усього заради простої життя з нею?

Вона тихо спитала, дивлячись йому в очі:

— Ти готовий усе залишити заради мене?

Руслан сміливо відповів:

— Так. Я готовий залишити все… якщо ти дозволиш. Дозволиш стати моєю дружиною. Я не зраджу свою сім’ю, але зречуся титулу, щоб ти не страждала.

Моанна сказала строго:

— Не говори так. Ти не можеш тікати від цього.

Руслан ніжно відповів:

— Я не тікаю. Я хочу цього. Я хочу бути простим чоловіком. Я хочу розділити життя з тобою на твоєму острові, якщо ти станеш моєю дружиною.

Моанна ніжно промовила:

— Так, звичайно. Якщо це щиро… якщо ти справді цього хочеш.

Руслан поцілував її шию й сказав:

— Так, хочу розділити життя з тобою назавжди, моя Моанна.

Між ними був лише пристрасний поцілунок серед пустелі.

Ніч була тиха. Пісок шепотів, факели гасли, а в шатрі Омара горіла одна лампа — слабке світло, як подих серця. Він сидів на килимі, перед ним — аркуш, чорнило і думки, що не давали заснути.

Вперше він писав не як принц, а як чоловік, який боїться втратити.

Кейлі,

Ти спиш, а я — ні. Пустеля не дає мені спокою. Я чув їхні шепоти — що ти не моя дружина, що це ганьба. Але я не відчуваю ганьби. Я відчуваю честь, коли ти поруч. Ти — як вода в моєму піску. Я не хочу, щоб ти була лише гостею. Я хочу, щоб ти була моїм домом.

Я знаю, мої традиції не дозволять цього легко. Але я — не тільки їхній син. Я — твій. І якщо ти приймеш мене, я піду проти вітру, проти шейхів, проти страху. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Не тоді, коли вони дозволять. А тоді, коли ти скажеш: «Я готова».

Спи спокійно. Я охороняю твій сон, навіть якщо пустеля проти нас.

Омар склав листа й залишив його біля входу до намета Кейлі — не як виклик, а як молитву. Він не чекав відповіді. Він чекав світанку, що принесе надію.

Ранком старий шейх Алі сидів на килимі, спираючись на подушки. Його очі, хоч і вицвілі, ще пам’ятали союз із Анваром. Перед ним стояли шейхи-принци Тимофій, Саїд і Діма, а також юний принц Руслан — спадкоємець Аль-Шаф, з прямою поставою і голосом, що не ховався за дипломатією.

Він покликав їх, щоб оголосити своє остаточне рішення. Принци, нащадки Анвара, схилилися перед ним, поцілували його руку й торкнулися чолом — знак глибокої пошани. Потім сіли навпроти.

— Шейх Алі, — почав Руслан, — ми прийшли з миром. Але ми не можемо мовчати, коли чужинці прагнуть оселитися на наших землях, купити їх, змінити їх. Це — не торгівля. Це — зрада коріння.

Алі мовчав, вдивляючись у юнака. Потім повільно промовив:

— Ти говориш, як Анвар. Він теж не продавав пісок, бо знав: пісок пам’ятає.

Сахра стояла поруч. Її очі були суворі, але уважні. Вона глянула на Руслана, на його старших братів, потім на Алі й сказала бедуїнським діалектом, звертаючись до діда:

"Ma yijib 'ala al-raml an yuskin al-ghuraba. Al-raml yarfud man la yahmil 'itr al-dam." (Пісок не повинен приймати чужинців. Пісок відкидає тих, хто не несе аромат крові.)

Алі кивнув. Це було не заперечення — це була згода з обережністю.

Діма відповів твердо:

— Ми не чужинці. Ми — онуки Анвара. І ми несемо його слово, а не його тінь.

Алі поклав руку на серце й сказав:

— Тоді доведіть, що ви — не тінь. А світло, яке не боїться пустелі.

Алі додав:

— Я не можу дати вам війська, не побачивши Анвара. Його слово — як шабля, що захищала нас. Якщо він прийде, якщо він благословить союз — тоді буде мир. І тоді верблюжі воїни Аль-Мура стануть вашими братами.

Руслан схилив голову:

— Ми приведемо його. Він побачить, що ми — не тінь, а світло, яке не боїться пустелі.

На світанку, коли пісок ще зберігав нічну прохолоду, старший шейх принц Діма і його молодший брат принц Руслан осідлали коней. Їхній шлях лежав до далекого оазису — привести діда Анвара, щоб той поговорив із шейхом Алі. Без його слова не буде миру. Без його благословення — не буде союзу.

Перед від’їздом Діма зібрав своїх синів — Омара і Кішана. Його голос був твердим:

— Захищайте принцесу Вікторію. Кейлі і Моанну. Якщо бедуїни наважиться напасти — ви станете щитом.

Сини кивнули, не вагаючись. Їхні руки вже торкалися зброї. Поруч стояли Саїд і Тимофій — брати, що знали, як тримати меч не для показу, а для захисту.

Тимофій підійшов до Діми, тримаючи в руках згорток — лист, написаний на тонкому пергаменті.

— Це для Арлетти, — сказав він. — Моя дружина чекає мене у палаці. Через місяць вона народить нашого сина. Маленького принца. Я не можу бути поруч, але хай мої слова будуть з нею.

Діма взяв лист, стиснув руку брата.

— Я поклявся — вона отримає його. І твій син народиться в мирі, якщо ми не зламаємось.

Коні били копитами. Пісок здіймався. І два брати — спадкоємці, воїни, сини пустелі — вирушили назустріч дідові, що міг змінити хід історії.

Палац аль-Шаф

Шейх принц Діма прибув до палацу на коні, разом із юним принцом Русланом. Він наказав слузі напоїти і нагодувати коня — через кілька годин вони вирушать назад у пустелю, але спершу — обітниця.

Діма направився до покоїв Арлетти — юної, прекрасної, вагітної дружини його брата Тимофія. Вона лежала на подушках, у східному шовковому вбранні, вся в золоті — подарунках від чоловіка. Її руки ніжно гладили великий живіт, а очі світилися очікуванням.

— Як там мій Тимофій? — запитала вона, не встаючи.

Діма усміхнувся, підійшов і передав згорток.

— Він скучає. За тобою. За вашим сином. І просив передати це.

Арлетта розгорнула лист, поклавши його на живіт, ніби дозволяючи дитині почути слова батька. В її очах з’явилися сльози — не від болю, а від щастя.

Лист Тимофія:

Моя Арлетта,Коли я думаю про тебе, я чую не вітер пустелі — я чую твоє дихання. Коли я дивлюсь на зірки, я не шукаю шлях — я шукаю твої очі.Я знаю, ти лежиш, тримаючи нашого сина, і я не поруч. Але кожен мій крок — це крок до вас. Я несу меч, але в серці — твій голос.Я уявляю, як ти гладиш живіт, як він рухається, як ти шепочеш йому ім’я. Я хочу, щоб він знав: його батько — не герой, а той, хто любить.Через три місяці я повернусь. І якщо пустеля дозволить — я стану не тільки шейхом, а батьком. І ти — моя королева, моя тиха сила, моя Арлетта.Тримайся. Я з тобою. Навіть якщо між нами — пісок.

Арлетта притиснула лист до грудей, поцілувала його, і прошептала:

— Він уже чує тебе. І він буде таким, як ти. Сильним. І добрим.

У тіні пальм, біля квітучого саду, сидів Анвар — колишній емір, чия слава давно стала легендою. Його руки були зморщені, але очі — гострі, як шабля, що не забула, як ріжуть зрадники. Перед ним стояв Руслан — молодий принц, онук, спадкоємець, але ще не воїн.

Анвар мовчав, вдивляючись у юнака.

— Ти виріс. Але чи виросло твоє серце? — запитав він.

Руслан опустив голову, потім заговорив:

— Я прийшов не за славою. Я прийшов за миром. Шейх Алі хоче говорити. Сахра — слухає. Але без тебе — пустеля мовчить.

Анвар усміхнувся гірко:

— Мир? Після того, як пісок був проданий? Після того, як кров була забута?

— Я не забув, — відповів Руслан. — Я пам’ятаю, як ти вчив мене: «Пісок не прощає, але він може прийняти, якщо ти станеш його сином.» Я хочу бути сином пустелі. Не тінню.

Анвар довго мовчав. Потім підвівся — повільно, але з гідністю:

— Тоді веди мене до Алі. Якщо він ще пам’ятає моє ім’я — ми поговоримо. Але знай: я не прийду як гість. Я прийду як той, хто тримає пам’ять у руках.

Руслан кивнув. Його очі блищали — не від сліз, а від сили:

— Я поведу тебе. І якщо пустеля дозволить — ми станемо братами знову.

Анвар поклав руку на плече онука:

— Ви моя кров. І якщо ваша кров не зрадить — я дам тобі своє слово.

У цей момент із тіні вийшла жінка в чорній абаї — його перша й найулюбленіша дружина, шейха Султана. Вона була поруч увесь час, слухала їхню розмову. Її очі світилися мудрістю й спокоєм.

— Я не проти, — сказала вона тихо, але твердо. — Якщо союз із Алі відновить честь і пам’ять, то навіть якщо доведеться піти проти твого сина, еміра Ібрагіма, ти мусиш зробити це. Бо правда сильніша за владу.

Анвар глянув на неї з ніжністю. Її слова стали для нього підтвердженням: він не сам у своєму виборі.

Анвар сидів у тіні колон свого палацу, дивлячись на пустелю, що починалася за стінами. Він мовчав, але всередині шуміла пам’ять.

— Я бився з Алі пліч-о-пліч, — сказав він слузі. — Ми ділили воду, кров і честь. Він був не просто шейх — він був брат по мечу.

Анвар згадав, як його батько, мудрий емір Халід, шанував народ Аль-Мура. Він говорив:

— Це не дикі. Це — коріння пустелі. І якщо ми хочемо миру, ми повинні стати їхньою частиною.

І тоді, на знак союзу, Халід віддав свою доньку — сестру Анвара, на ім’я Амані — заміж за брата Алі, Фаріса. Їхній союз був не просто шлюбом — це була клятва, запечатана піском.

Але син Анвара, емір Ібрагім, бачив інакше. Він вважав, що пустеля має підкорятися, а не зрівнюватися. Він відкинув союз, відкинув пошану — і між племенами знову виросла стіна.

Анвар зітхнув:

— Мир не будується на гордості. Він будується на пам’яті.

Він підвівся й наказав слугам:

— Зберіть мої речі. Я їду до Аль-Мура. Я мушу говорити з Алі. Я мушу нагадати, що ми були братами.

За годину машина була готова. Анвар сів — не як емір, а як людина, яка прагне повернути те, що колись було священним.

Пісок попереду був гарячим. Але він їхав — не до ворогів, а до тих, хто колись називав його братом.

Пізніше шейха Султана навідала свою невістку Арлетту, яка чекала первістка від принца Тимофія. Султана дуже любила свого онука Тимофія — адже в ньому вона бачила риси діда Анвара, вони були так схожі.

Султана почала втішати Арлетту, ніжно погладжуючи її живіт, і сказала:

— З війни чоловіки завжди повертаються до своїх жінок, якщо тримають слово.

Вона згадала зі сміхом, як колись кидала вазу в Анвара, коли сердилася через його відхід на війну. Але замість того, щоб розгніватися чи підняти руку, як робили інші чоловіки, мудрий Анвар підійшов до неї, обійняв і поцілував — так ніжно й мудро, як мало хто вмів. Він пообіцяв повернутися після війни з племенем Аль-Мура, з яким вони тоді билися. І він повернувся — вже знаючи, що Султана чекала на народження сина. Першим був Ібрагім.

Арлетта усміхалася, слухаючи стару шейху. Її слова були для неї сильною підтримкою. Вона відчувала, що ця історія дає їй віру: Тимофій теж повернеться неушкодженим. А його лист, який вона зберігала, стане для нього силою й мотивацією.

Світанок розгортався над табором Аль-Мура. Пісок ще зберігав нічну прохолоду, а в повітрі пахло димом і кардамоном. Кейлі прокинулась, вийшла з намету — і побачила лист, залишений біля входу. Вона впізнала почерк Омара. Її пальці тремтіли, коли вона розгортала пергамент.

Слова були простими, але в них жила пустеля, ніжність і обітниця.

Прочитавши, Кейлі не зволікала. Вона побігла — босоніж, крізь пісок — до костра, де Омар розпалював вогонь разом із Кішаном. Вогонь ще не розгорівся, але її серце вже палало.

Вона обняла Омара — міцно, як той, хто більше не боїться. Її голос був твердим:

— Я хочу бути твоєю дружиною. Тут. Зараз.

Омар здригнувся, але потім усміхнувся. Він піднявся, обвів поглядом бедуинів, що зупинилися, дивлячись на них.

— Вона погодилась. Кейлі стане моєю дружиною.

Бедуїни переглянулись. Вони не зрозуміли одразу — чужоземка, без обряду, без родини. Але потім один із старших сказав:

— Якщо ваші слова — чисті, якщо ваші серця — відкриті, ми покличемо імама. Тут, серед піску, шлюб — це не папір. Це слово, що несе вітер.

Омар взяв руку Кейлі. Вона не була принцесою. Вона була жінкою, що обрала пустелю. І пустеля, можливо, вперше — не відкинула, а прийняла.

Ранок тільки починався. У наметі, де прокидалися Вікторія й Дем’ян, повітря було наповнене ароматом ладану та свіжої тканини. Вони одягалися разом, коли вбіг Кішан — схвильований, з очима, повними новин.

— Тітко Вікторіє, дядьку Дем’яне… Омар… він хоче одружитися з Кейлі. Вона погодилася. Просто біля вогнища, при всіх!

Вікторія завмерла, її рука з застібкою на зап’ясті зупинилася. Дем’ян насупився. Він сів, не кажучи ні слова, а потім повільно промовив:

— Кейлі… моя племінниця. Моя хрещениця. Вона… погодилася так швидко?

Кішан кивнув, не розуміючи тривоги.

— Омар сказав, що вона — його зірка. Що він зрозумів це тоді, коли її обличчя було останнім, що він згадував під час тортур.

Дем’ян підвівся, пройшовся по шатрі, як лев, що відчуває запах небезпеки.

— Я не до кінця довіряю Омару. Він хоробрий, так. Але почуття, народжені в болю, не завжди чисті. Я мушу поговорити з ним. До весілля.

Він повернувся до Вікторії:

— І ще… Янніс. Батько Кейлі. Він повинен дізнатися. Це не просто новина. Це рішення, яке змінить її життя.

Вікторія кивнула, взяла руку чоловіка:

— Ти скажеш йому. Але скажи не як воїн, а як батько. Кейлі — не просто принцеса. Вона — наша кров.

Дем’ян зітхнув:

— Я поговорю з Омаром. І з Яннісом. Але якщо буде хоч тінь сумніву — я не дозволю пустелі забрати її.

Дем’ян стояв біля наметі, тримаючи телефон у руці. Зв’язок був слабкий — пустеля не любить сигнали. Він намагався додзвонитися до брата Янніса, батька Кейлі, але гудки обривалися. Тоді він відправив повідомлення у Viber, коротке й тривожне: «Кейлі погодилася вийти заміж за Омара. Ти повинен знати.»

Відповіді не було.

Він уже збирався йти до вершників, коли до нього підійшов Омар. Його обличчя було спокійним, але в очах світилася рішучість.

— Я говорив із її батьком тиждень тому, — сказав він. — Він не був проти. Він сказав, що якщо Кейлі вибере мене — він прийме її вибір.

Дем’ян мовчав. Він дивився на Омара не як шейх, а як батько.

— Ти повинен знати, — продовжив Омар, — я кохаю її. Я оберігаю її. І ніколи не зраджу. Ні перед пустелею, ні перед Богом.

Дем’ян довго дивився, потім кивнув:

— Якщо вона хоче. І якщо ти хочеш. Я даю згоду. Але знай — якщо ти хоч раз змусиш її плакати, я стану не дядьком, а бурею.

Омар схилив голову:

— Я не змушу її плакати. Я змушу її сміятися.

Вікторія, яка спостерігала з шатра, підійшла до Сахри:

— Поговори з імамом. Хай благословить їх. Пустеля вже дала їм своє слово. Тепер хай дасть і Бог.

Сахра кивнула. Її очі були серйозні, але в них промайнуло повагу:

— Якщо любов не боїться піску — вона гідна благословення.

У цей момент Моанна разом із Русланом розділили радість Кейлі та Омара. Вони дивилися одне на одного, усміхаючись, і вже знали свої плани на майбутнє. Їхні серця билися в унісон, і вони відчували: так само, як союз Кейлі й Омара, їхня любов теж має бути благословенною пустелею.

Пісок охолов після свята. Танці стихли, вогнища догорали, а зорі над шатром молодих сяяли особливо яскраво — як благословення пустелі, як очі предків, що дивляться з небес.

Наметі було прикрашене за давнім звичаєм племені Аль-Мура: тонкі тканини кольору охри та індиго тріпотіли від легкого вітру, аромат ладану й жасмину наповнював повітря, а на подушках, вишитих вручну, лежали пелюстки пустельних квітів — символ плодючості й миру.

Кейлі сиділа на килимі у весільному вбранні кольору шампанського — легкому, струмливому, як подих вітру. Її волосся було розпущене, вплетене живими квітами — білими жасминами й червоними пустельними трояндами, знаком життя, пристрасті й ніжності. Вона була не принцесою, а жінкою, яка обрала пустелю, обрала любов, обрала Омара.

Вікторія увійшла до шатра, де Сахра перебирала тканини, готуючи вуаль для нареченої Кейлі. Світло падало їй на плече, і коли Вікторія допомагала з зачіскою, вона раптом помітила тонкий, але глибокий шрам, прихований під тканиною. Вона простягнула руку, щоб торкнутися — не з цікавості, а зі співчуття.

Але Сахра різко відвернулася. Її очі потемніли, як пісок перед бурею.

— Не чіпай, — сказала вона тихо. — Це день, коли я втратила батька й брата. Вони в тюрмі. Через еміра Ібрагіма. Твого батька.

Вікторія завмерла. Її серце стиснулося. Вона не знала, що сказати, але її погляд говорив більше, ніж слова.

Раптом жінки біля колон увімкнули музику, щоб зробити атмосферу веселішою. І сталося несподіване — зазвучала пісня «ناسيني الدني» (Nasini El Donya).

Вікторія завмерла. Вона згадала цю пісню, що жила в її дитинстві. Два роки тому у великій залі Лондонського музичного коледжу стояла тиша. Принцеса Вікторія з Катару, у вишуканій сукні кольору пустельного піску, вийшла на сцену.

Вона глибоко вдихнула, і перші ноти арабської пісні «ناسيني الدني» полилися, мов гарячий вітер із Перської затоки. Це була пісня її дитинства, пісня, яку наспівував батько — емір Ібрагім, коли тримав її на руках.

Але в її голосі звучало щось нове — не лише східна туга, а й ніжність української душі. Бо другою піснею, яку вона обрала для іспиту, була мамина — «Червона рута». Її мати, королева Олена з України, співала її, коли заплітала доньці коси.

Несподівано для всіх, до Вікторії приєдналася Сахра, яка пам’ятала цю пісню з дитинства — її співала мати, та сама жінка, що колись була ворогом родини Вікторії. Вони співали в унісон, їхні голоси перепліталися, як долі їхніх народів.

Пісня, яку вони виконували разом, була тією ж самою — «ناسيني الدني» (Nasini El Donya). Виявилося, що її співали як сестр пустелі, що поєднували.

У цю мить пісня стала не просто музикою. Вона стала мостом. Молитвою. Примиренням.

Усі почули, навіть старейшини с арафаткою, кивнули з посмішкою приємною, почувши їхню пісню, як вони співали гармонійно, ніби сама пустеля з’єднала їхні голоси. Навіть Кейлі, наречена, вигукнула: «Вау!» — вражена силою єдності. А Дем’ян стояв гордий, дивлячись на Вікторію, яка змогла налагодити контакт із ворогом, з яким вони довго були у ворожнечі.

Сахра подивилася на Вікторію з ніжністю, у якій уже розчинилися всі давні тіні, і сказала:

— Цю пісню співала моя мати ще з дитинства.

Вікторія відповіла тихо:

— А мій батько теж співав для мене, коли була маленькою. Він співав її для моєї матері, українки, коли вони одружилися. Їй дуже подобається ця пісня.

Сахра зітхнула:

— Я не розумію, чому твоя мати — королева Олена — пощадила мене. Я чекала кари. Я чекала вигнання. Але вона… вона просто дивилася. Як ти зараз.

Вікторія підійшла ближче, сіла поруч, не торкаючись, але присутня всім серцем:

— Моя мати була співчутливою. Як ти. Ти не зламалася. Ти не забула. Але ти жива. І якщо ти готова — я хочу, щоб ми були поруч. Не як принцеса й бедуїнка. А як жінки, що рятують інших.

Сахра довго мовчала. Потім сказала:

— Якщо Анвар визнає плем’я… якщо він дасть слово… я буду битися разом із тобою. За людей із плантації. За Катю. За тих, кого пустеля ще не забрала.

І в ту мить — між шрамом і золотом, між болем і надією — народився союз. Не політичний. Жіночий. Сильний.

А потім Сахра вирішила показати Вікторії дещо важливе. Вони перейшли до іншого намета, і там Вікторія з ніжністю побачила маленьку новонароджену дівчинку. Вона взяла її на руки, і дитя усміхнулося. Вікторія пригорнула її до себе, заколисуючи, навіть не знаючи, що ця дівчинка — донька її сестри Жасмін, з якою сталася неприємна історія. Сахра врятувала немовля й поділилася цим із Вікторією, сказавши:

— Ця дитина загубилася, ми захистили її від поганих людей, які не бачили в ній життя. Але ми не кидаємо слабких. Ми не кидаємо своїх. Як і ви.

Вікторія усміхнулася, відчула глибоку повагу й обійняла Сахру. Вона зрозуміла: навіть дитину вони пощадили. І це було справжнім знаком милосердя та єдності.

Кейлі сиділа на килимі у весільному вбранні кольору шампанського — легкому, струмливому, як подих вітру. На її зачіски прозора шампанського кольору вуаль.

Омар увійшов до шатра, одягнений за традицією принца Аль-Мура: білосніжний бурнус із тонкої тканини, розшитий срібною ниткою, темно-синя накидка — символ захисту й гідності, меч батька на поясі — не як зброя, а як оберіг. На грудях — амулет, подарований матір’ю, як благословення на союз. Його кроки були тихими, але впевненими. Він не був воїном. Він був чоловіком.

Сонце хилиться до горизонту, коли бедуїнський табір Аль-Мура починає готуватися до весілля. Це була не просто церемонія — це було визнання того, що любов може народитися навіть серед пісків, між чужими світами.

Обряд розпочався біля вогнища. Жінки співали загу — давні весільні пісні, їхні голоси здіймалися над пустелею, мов молитви. Чоловіки сиділи в колі, тримаючи в руках чаші з кавою та фініками — символи гостинності й благословення.

Свято розпочалося. Біля вогнища танцювали, співали, діти бігали з факелами, а старійшини розповідали історії про любов, що пережила війни.

І саме в цей момент — на машині — прибув старий емір Анвар. Його очі були втомленими, але живими. Його зустріли принц Руслан і шейх Діма, які допомогли йому вийти.

Анвар зупинився біля вогнища, дивився на молодих, на полум’я, на пісню. Він не заговорив одразу. Але потім промовив:

— Якщо пустеля благословила їх — я не стану їй перечити.

Він підійшов до Омара, поклав руку йому на плече:

— Ти — мій онук по духу. Бережи її. І нехай ваш союз стане тим, що врятує не лише вас, а й тих, хто чекає свободи.

Кейлі схилилася перед ним, а Вікторія та Моанна стояли поруч — як сестри, як свідоки, як жінка, що знає ціну любові.

Поки біля вогнища тривало весілля — жінки танцювали самрі, чоловіки співали, діти носилися з фініками та коржами, — у великому наметі, вкритому килимами й тінню, зібралися старійшини.

Серед них — шейх Алі, сивий, але прямий, і колишній емір Анвар, якого зустрічали як брата, як легенду. Його поява була не просто жестом — це був знак, що минуле готове говорити з теперішнім.

Вони сиділи в колі. Мовчки. Потім почалася розмова — не гучна, але вагома.

— Ти прийшов, — сказав Алі. — Отже, пустеля ще пам’ятає твоє ім’я.

Анвар кивнув:

— Я прийшов не заради пісень. Я прийшов заради правди. Я бачив, як твій народ тримається честі. Я бачив, як ти не продав пісок. Я визнаю — плем’я Аль-Мура живе. І воно гідне.

Старійшини переглянулися. Це було більше, ніж слова. Це було визнання, на яке чекали десятиліття.

Алі поклав руку на серце:

— Якщо ти визнаєш нас — ми не відступимо. Ми поведемо верблюжі війська. Ми виженемо чужинців, що топчуть землю, не питаючи дозволу.

Анвар підвівся, повільно, але з гідністю: — Тоді нехай вітер знає: ми знову брати. І нехай пил під копитами буде знаком, що пустеля ще вміє захищати своїх.

Зовні — сміх, танці, любов. Усередині шатра — союз, скріплений честю.

Імам, старець із очима, що бачили більше, ніж сам пісок, промовив слова арабською:

"Bi ism Allah, natawahhad. Al-qalb qabla al-kalam. Al-hubb qabla al-‘ahd." (В ім’я Бога ми єднаємося. Серце — перед словами. Любов — перед клятвою.) Нехай буде їхній союз чистим, як вода, Міцним, як корінь акації, Довгим, як шлях під зорями. Нехай береже їх Аллах від горя, І нехай їхня любов буде світлом для інших.

Після молитви імам запитав Омара:

— Ти береш її як свою дружину — з честю, з вірністю, з любов’ю?

— Так. Перед Богом, перед пустелею, перед нею.

Він повернувся до Кейлі:

— Ти приймаєш його як свого чоловіка — з довірою, з ніжністю, з вірою?

— Так. Перед небом, перед землею, перед собою.

Імам благословив їх, торкнувшись їхніх чолів:

— Ви тепер одне. Нехай вітер несе ваше ім’я, як пісню, а зорі — як обітницю.

Він сів поруч із Кейлі, не торкаючись, але близько. Між ними не було відстані — було очікування.

Перед вогнищем, у колі старійшин і жінок, вони виголосили клятви — не прозою, а віршами, як велить давній звичай.

Омар:

Ти — моє світло в піску, мій голос у тиші,Моя зірка, що не гасне у сні.Я клянуся бути твоїм щитом і вітром,Бути поруч, коли світ стане попелом.

Кейлі:

Ти — мій шлях, мій вогонь, мій дім,Мій голос, коли я мовчу під дощем.Я клянуся бути твоєю — не на день, а навіки,Любити, коли легко, і коли буде боляче й щиро.

Після клятв вони повернулися до наметі. Там не було шуму, не було пристрасті, як у піснях. Там була тиша, у якій народилася близькість. Вони говорили, згадували, сміялися. Омар розповів, як мріяв про неї, коли був у полоні. Кейлі — як відчувала його біль, навіть на відстані.

Потім вони лягли поруч — під тканиною, під зорями, під словом, що стало обітницею. Їхні тіла знайшли одне одного, як пісок знаходить вітер — без боротьби, без страху, з довірою. Це була близькість не лише тіл, а й душ. Він цілував її повільно, ніби вчився її диханню. Вона відповідала, ніби повертала йому життя.

І пустеля, що чує все, прийняла їхній союз. Не як шум, а як тишу, у якій народилася любов.

Шейх Діма, повернувшись у наметі, знайшов Тимофія біля вогнища — той сидів мовчки, дивлячись у полум’я, ніби шукав у ньому дорогу додому. Діма підійшов, простягнув листа.

— Вона написала тобі. І просила передати.

Тимофій узяв листа, тремтячими пальцями розгорнув пергамент, перев’язаний золотою стрічкою. Він читав повільно, вдивляючись у кожне слово, ніби чув голос Арлетти.

Слова були простими, але в них жила любов, очікування й тепло її рук.

Коли він дочитав, то заплющив очі. Його губи здригнулися.

— Вона чекає мене. І наш син… він уже рухається в ній. Я скоро доторкнуся до її живота. Я буду поруч, коли він народиться. Я більше не дозволю пустелі тримати мене далеко.

Діма поклав руку на плече брата:

— Ти повернешся. І триматимеш його. І вона побачить, що ти — не тільки воїн, а й батько.

Тимофій притиснув листа до грудей, як оберіг. Він більше не був просто шейхом. Він був чоловіком, що любить. І батьком, який чекає.

Тієї ночі в племені Аль-Мура серед факелів і вогню відбулося неймовірне. Усі жителі племені зібралися, щоб почути, що скажуть представники Аль-Шаф. Серед них був і колишній емір Анвар, який, завдяки своїм онукам, зміг знайти дипломатичне рішення й відновити союз.

Присутніми були також шейха Сахра та дід Алі. Вони стояли поруч зі столом, на якому лежав документ про укладення союзу. І саме тоді, коли молодята Кейлі та Омар проводили свою першу ніч, старійшини зібрали раду.

Сахра голосно вигукнула:

— Брати й сестри! Сьогодні — великий день. Ось наш колишній емір Анвар, який завжди шанував наше плем’я, і тепер він знову повертає мир із Аль-Шаф. Слава Богу!

Люди почали радісно кричати. Самі шейхи-принци Аль-Шаф були задоволені, що змогли замість зброї принести мирне рішення. І все це — завдяки сестрі, принцесі Вікторії, яка стояла горда й велична.

Сахра додала:

— Саме завдяки принцесі Вікторії Аль-Шаф захотіли миру.

Люди схилялися перед нею та її братами. Сахра, тримаючи документ у руках, урочисто сказала:

— Ми поставимо підписи…

У центрі шатра стояв стіл, вкритий килимом, а на ньому — документ, що мав стати символом нового союзу. Факели кидали тремтливе світло на сувій, і кожне слово в ньому здавалося живим.

Старійшини підійшли по черзі. Шейх Алі, сивий і величний, першим поклав руку на серце, а потім притиснув свою печатку до воску. Його рух був повільним, але сповненим гідності.

За ним — емір Анвар. Його очі світилися спокоєм, він підняв печатку й урочисто залишив відбиток, ніби закріплюючи не лише союз, а й пам’ять про минулі покоління.

Сахра тримала документ обережно, як святиню. Вона піднесла печатку й промовила:

— Це знак нашої честі. Це знак нашої віри.

І печатка торкнулася воску.

Коли всі старійшини поставили свої знаки, у шатрі запанувала тиша. Потім люди вибухнули радісними вигуками. Документ лежав на столі, прикрашений печатками, — як свідчення того, що пустеля прийняла союз.

Нічна прогулянка принцеси Емми

Тим часом уночі принцеса Емма, у своєму вишуканому вбранні лавандового кольору, прикривши волосся легкою вуаллю, вирушила на прогулянку верблюдом разом зі своїм коханим Джастіном. Вона попередила служницю Дафні, знаючи, що та ще й сестра Джастіна, що вони ненадовго залишать палац, аби показати йому пустелю вночі — адже так романтичніше.

Дафні занепокоїлася за їхню безпеку, але зрештою довірилася принцесі, сподіваючись, що вони справді повернуться.

Закохані вирушили у мандрівку серед гарячих пісків пустелі. Місяць сяяв над ними, і в його світлі вони зупинилися, щоб поцілуватися пристрасно, як тільки могли. Джастін милувався її світлими, чарівними очима й східним вбранням, у якому вона нагадувала йому казкову Шахерезаду.

Коли закохані вирішили повернутися до палацу, раптом здалеку вони побачили чоловіків зі зброєю та кіньми. Ті зупинилися на нічліг біля вогнища, щоб відпочити й перекусити. А за пальмами лежала прив’язана бліда Жасмін — у тому ж простому одязі, в якому її колись забрали.

Колись вона була принцесою, але відмовилася від титулу заради коханого. Тепер їй не було заради чого жити. Після пологів у неї відібрали новонароджену дитину — вона навіть не торкнулася її, не знала, хто народився, хлопчик чи дівчинка. Вона думала, що немовля відвезли невідомо куди, а Орхана, свого чоловіка, можливо, більше ніколи не побачить. Її життя здавалося закінченим, надії не лишилося.

Жасмін була виснажена після пологів, тепер її везли до іншого міста, щоб зламати її честь. Вони навіть не здогадувалися, що перед ними — принцеса Катару. За це їх би чекала страта, але рідня не знала, де вона і що з нею сталося.

Принцеса Емма з болем упізнала свою сестру Жасмін у такому вигляді. Вона пам’ятала, як та колись поїхала з чоловіком із Дохи. Тепер Емма бачила, що справи кепські, і зі сльозами сказала Джастину:

— Там моя сестра. Ми повинні її врятувати.

Джастин тривожно глянув на кохану, обійняв її й відповів:

— Ми врятуємо. Давай тихо наблизимося.

Вони разом вирішили діяти. Зійшовши з верблюда, Джастін почав відволікати ворогів, дражнити їх, поки ті злобно намагалися його схопити серед буремної пустелі. Тим часом Емма підбігла до сестри, взяла ніж і перерізала мотузку. Жасмин ледве трималася на ногах після пологів. Емма швидко посадила її на свого верблюда й прошепотіла:

— Рятуйся, сестричко. Я приїду пізніше, коли знайду Джастіна.

Жасмін не хотіла залишати Емму, хоча сама ледве пам’ятала, що відбувається. Та все ж вона помчала на верблюді серед пустелі, несучи із собою крихітну надію на життя.

— Кохана, треба тікати звідси! — з далеку закричав Джастін до Емми.

Вони схопилися за руки й сіли на коня. Люди зі зброєю гналися за ними, прагнучи знищити й дізнатися, куди втекла Жасмін. Емма разом із Джастіном мчали серед нічної пустелі, але переслідувачі швидко наближалися.

Раптом кінь потрапив у яму серед піску. Емма впала й залишилася без свідомості, її лавандова вуаль розкрилася, мов квітка на піску. Джастін схилився над нею, намагаючись привести до тями:

— Емма… Емма… люба, прокинься… відкрий очі!

Та в ту мить його підстрелили, і він упав поруч із нею. Ворог уже був близько, але несподівано з’явилися арабські воїни з шаблями й рушницями. Вони розгромили тих, хто переслідував Джастіна, і залишили їхні тіла в піску.

Серед воїнів був шейх із закритим обличчям, у темній арафатці. Він побачив, як під прозорою лавандовою вуаллю лежить прекрасна принцеса Емма, яка лежала на піскі без свідомості. Він знав її — доньку еміра Ібрагіма та першої наложниці Лейли.

Шейх вирішив узяти її за дружину — через її красу й юність. Він був із Хашимітського королівства Хіджаз, що знаходиться на заході Саудівської Аравії, де розташовані святі міста Мекка й Медина, де суворо шанують арабські традиції, особливо щодо жінок. Еммі не судилося легко прокинутися — вона мала побачити себе серед чужих людей, які взяли її, як річ.

Шейх підняв її на руки, посадив перед собою на коня й разом із воїнами помчав у невідомий шлях долі. Пісок здіймався під копитами, гарячий вітер обпалював обличчя, а сонце немов палало над ними, наче саме небо стало свідком її полону.

Принцеса Емма залишалася без свідомості, не знаючи, які жахи чекають на неї попереду. Її тіло було безсиле, але душа кричала в темряві — вона відчувала, що її життя більше не належить їй самій.

Тепер ніхто не знає, що під піском зникла закохана пара. Ніхто й не здогадається, що їхня романтична казка закінчилася саме так — раптово й трагічно.

Але серед цієї темряви є промінь надії: Жасмін врятована. Вона вирвалася з неволі, і її життя ще триває.

Ранкове рішення

Рано-вранці всі піднялися, щоб готуватися до нападу на тих, хто прагнув забрати пустелю під ім’ям принца Шаміля. Аль-Шаф знали, що він — чоловік їхньої шейхи-принцеси Луїзи, але вони не збиралися терпіти його тиранію. Було вирішено: він має піти з пустелі й більше не сміти торкатися землі предків Аль-Мура. Такою була воля королів Аль-Шаф.

Вони не могли повірити, що їхній власний батько, емір Ібрагім, продав землю предків Аль-Мура — тих, із ким він колись ділив кров, як і його батько Анвар. Це було неприйнятно.

Пізніше з’ясувалося, завдяки принцу Савві, що справжнім винуватцем був емір Даніель, який підставив Ібрагіма, змусивши його виглядати зрадником. У шейхів і принців не вистачало слів для гніву, і вони вирішили помститися тим, хто торкнувся їхніх союзників. Це був їхній обов’язок. А ще — на прохання принцеси Вікторії вони мали визволити Катю, вагітну рабиню, й викрити Брітні, яка тримала її в неволі.

Біля наметі Діма говорив із сином Омаром, поки Кейлі ще спала. Його голос був твердим, але не суворим:

— Ти — воїн. Але вона — твоя дружина. Молодим не місце на війні. Пустеля не щадить тих, хто ще не навчився втрачати.

Омар мовчав. Він дивився на вогнище, біля якого ще недавно звучали весільні пісні. Кейлі спала в шатрі, її дихання було рівним, а волосся й досі пахло жасмином.

— Ти хочеш захистити її? — продовжив Діма. — Тоді відвези її до палацу Аль-Шаф. Там стіни міцніші за шатри. Там вона чекатиме на тебе, а не ховатиме.

Омар стиснув кулаки. Він не хотів розставатися. Але знав: любов — це не лише тримати поруч, а й берегти.

На світанку Омар розбудив Кейлі. Вона дивилася на нього з тривогою, але без протесту.

— Ти відвозиш мене? — запитала вона.

— Я не відвожу. Я оберігаю. Аль-Шаф — наш дім. Я буду поруч із тобою. З перемогою. З миром. З піснею.

Він допоміг їй сісти на білого коня з бедуїнським сідлом, прикрашеним сріблом. Кейлі була в легкому плащі, її прозора вуаль із золотою вишивкою розвіювалась на вітрі, мов знамено.

Омар поцілував її руку, потім чоло.

— Ти — моє серце. А серце має бути поруч.

Кейлі не плакала. Вона дивилася на нього, як на сонце, що йде за дюни, але неодмінно повертається.

І коли вони разом поскакали до палацу Аль-Шаф, їх супроводжували вершники. За ними їхав і дід Анвар — величний, мовчазний. Він знав: попереду його чекає зустріч із сином Ібрагімом, якому він розповість правду — де був, що бачив і чому союз із Аль-Мура не можна зраджувати.

Тепер Омар не залишався сам біля вогнища. Він був поруч із Кейлі — її чоловік, її захисник. Їх чекала королівська родина, попереду були пояснення, нові випробування, але й надія на мир.

Моанна вирішила залишитися з жінками й навіть навчалася у бедуїнських господинь готувати страви, які найбільше любило плем’я узі` . Вона знаходила в цьому тепло й силу, навіть посміхалась їм мило — адже саме жінки зберігали традиції та передавали їх далі.

Принц Руслан спостерігав за нею. Його серце було сповнене гордості, але й неспокою. Він знав: попереду битва. І саме тоді він прийняв рішення — приєднатися до братів, щоб зустрітися з принцом Шамілем облич до обличчя.

Для Руслана це було не лише випробуванням мужності, а й шансом довести, що честь племені Аль-Мура не можна зламати.

Шейха Сахра, закривши волосся й обличчя, йшла поруч із принцесою Вікторією. В руках вони тримали кинджали — готові будь-якої миті напасти на ворогів. Сахра була в доброму настрої й навчала Вікторію, принцесу пустелі, правильно тримати меч. Вони сміялися, немов сестри, навіть тоді, коли кинджал вислизав із рук.

Сахра вирішила подарувати Вікторії свій золотий кинджал, прикрашений камінням, який належав її дідові — тому, хто зрадив її. Вона сказала:

— Я вважаю тебе сестрою. Ми з тобою схожі. Тож носи його й пам’ятай: у тебе є ще одна сім’я — Аль-Мура, ваші союзники.

Принцеса Вікторія ніжно обійняла Сахру. Для воїна це було незвично, але ніжне серце принцеси змогло розтопити жіноче серце воїна. Сахра обійняла її міцно.

Раптом одна жінка в темному одязі закричала:

— Мої господині! До нас хтось мчить!

Сахра й Вікторія переглянулися й вирішили швидко сісти на коней. Її брати-шейхи, які саме снідали перед боєм, вигукнули:

— Куди ви? У нас же битва!

Але Сахра й Вікторія, закривши обличчя й волосся від палючого сонця, мчали пустелею, немов квіти серед пісків.

У далині вони побачили верблюда, на якому їхала жінка. Її обличчя було блідим, змученим, ніби висохлим серед пісків. Вікторія уважно подивилася крізь бінокль, який дала їй Сахра, і прошепотіла:

— Це дівчина… Їй потрібна допомога…

Та раптом серце Вікторії завмерло: це була її сестра Жасмін. У бідному одязі, ледь тримаючись на верблюді, вона ще жила завдяки Еммі, але вже майже не розуміла, що відбувається.

Принцеса Вікторія кинула бінокль у пісок і вигукнула:

— Це моя сестра! Ми повинні її врятувати!

Сахра одразу почула її слова й теж віддала наказ своїм воїнам:

— Допомогти негайно!

Їхні голоси злилися в єдиному пориві. Вікторія й Сахра, немов дві сестри по духу, мчали пустелею, а воїни Аль-Мура вже готувалися підхопити знесилену Жасмін.

Жасмін, виснажена й знесилена, раптом похитнулася на верблюді. Її руки не втрималися за вуздечку, і вона почала падати, немов тінь серед розпеченого піску.

Принцеса Вікторія, відчувши небезпеку, кинулася вперед. Її серце калатало, а очі горіли рішучістю. І коли Жасмін зірвалася вниз, Вікторія простягнула руки й підхопила сестру, притиснувши її до грудей.

— Тримайся, сестро! — прошепотіла вона, відчуваючи, як слабке тіло Жасмін тремтить у її обіймах.

Сахра, що мчала поруч, прикрила їх своїм мечем, відганяючи небезпеку. Воїни Аль-Мура стали стіною навколо двох жінок, немов сама пустеля схилилася, щоб захистити їх.

У цей момент Вікторія зрозуміла: вона не лише принцеса, а й берегиня своєї родини.

Принцеса Вікторія разом із Сахрою та воїнами несла знесилену Жасмин на руках. Біля костра вже стояли шейхи — принц Діам, Тимофій, Саїд, Руслан і Кіщан. Вони впізнали свою сестру.

Тимофій, у темній рубашці й арафатці на голові, кинувся вперед, його голос розірвав ніч:

— Що відбувається? Це ж наша Жасмин!

Брати рвалися всередину наметі, але жінки вже поклали Жасмін на ложе. Моанна, побачивши її стан, швидко принесла воду й ліки. Вікторія разом із Сахрою тримали Жасмін за руки, намагаючись зупинити кров, що текла між її ніг.

Вікторію охопив жах: вона знала, що сестра щойно народила. Але де ж дитя?

У цей момент брати увірвалися з криками, їхній гнів був таким, що воїни ледве стримували їх.

— Пустіть! Це наша сестра Жасмін! — кричав Тимофій.

— Пустіть нас! Ми повинні бачити її! — вигукував Руслан.

Воїни відповідали:

— Це жіноча половина! Це наказ шейхи Сахри!

Діма, штовхаючи їх, закричав:

— Я — шейх із королівської крові, який живе за законом! Пустіть нас! Це наказ!

Але Вікторія разом із Сахрою розуміли: перш за все треба промити рани Жасмін. Її тіло було виснажене, немов після пологів ніхто не доглядав за нею, ніби вона сама виношувала дитину без допомоги.

Сахра мовчала, але в її очах з’явилася підозра: дитя, яке врятували раніше, можливо, не було дитям Жасмин.

Жінки прикрили Жасмін, щоб брати не бачили її ран і не розривалися від болю ще більше. Але коли шейхи нарешті увійшли, стримати їх було неможливо. Вони кинулися до сестри, їхні голоси розірвали тишу наметі:

— Жасмін! Що з тобою? Чому ти тут?

Тимофій обійняв її, і вона відчула тепло брата, яке пробивалося крізь темряву. Руслан стиснув кулаки, його очі палали:

— Хто це зробив із нею? Чому її чоловік покинув її?!

Моанна намагалася його вгамувати, але гнів був сильніший за слова.

Раптом Діма нахилився ближче, його голос затремтів:

— А де її дитя?..

Вікторія разом із Сахрою сиділи поруч, мовчки, у шоці. Вони розуміли одна одну без слів: Жасмин щойно народила, але дитя не було поруч.

І тоді сама Жасмин, побачивши рідних, прошепотіла тихо, немов із іншого світу:

— Де я?..

Брати подивилися на неї й не стримали сліз.

— Ти жива, сестро наша…

Вікторія теж кинулася до Жасмін, обійняла її й заплакала від радості й болю. А Сахра стояла осторонь, дивилася на цю зустріч і в глибині серця вирішила: вона залишиться з цією сім’єю, бо їхня кров і біль тепер переплелися з її власною долею.

Шейхи-брати вирішили не ставити Жасмин зайвих запитань і залишили її наодинці з сестрою Вікторією, розуміючи, що це жіноча справа.

Вікторія, стискаючи руки, почала плакати разом із Жасмин. Вона гладила її щоки й цілувала, не зважаючи на виснажений вигляд сестри — адже це була її рідна кров. Вікторія думала: добре, що батьки не бачать цього, бо вони б розривали серце на шматки, шукаючи винних.

Вона тихо запитала, не торкаючись теми дитини:

— Як ти змогла врятуватися?

Жасмин не могла згадати. Лише знала, що завдяки Еммі втекла, але ніхто не знав, яка доля спіткала Емму.

— Не пам’ятаю… Лише пам’ятаю, що мчала. Значить, якось врятувалася, — прошепотіла вона.

Вікторія обійняла її й сказала:

— Все добре. Я рада, що ти жива. Але хто був із тобою? Де Орхан?

Жасмін зі сльозами згадала коханого:

— Його більше немає… Його вбили люди… той головний Шаміль, тиран, чоловік сестри Луїзи. Я його ненавиджу…

Вона лежала, пригадуючи жах, і знову відчувала біль від того, що навіть не побачила свого новонародженого малюка. Вікторія обійняла її міцніше й почала співати колискову, щоб заспокоїти.

— А твоя дитина? Ти її бачила? — тихо спитала вона.

— Я навіть не бачила її… — сумно відповіла Жасмин.

І раптом у шатро зайшла Сахра, тримаючи на руках немовля, загорнуте в білу тканину.

— Я знаю, Жасмин, це твоя дитина. Я відібрала її у тих людей Шаміля. Вони хотіли вбити твоє маля, але я врятувала його. Це твоє диво…

Вікторія підвелася й, побачивши дитину, не стримала сліз. Вона не підозрювала, що це донька Жасмин, її племінниця. Сахра передала немовля Вікторії, і та, ледве стримуючи емоції, побачила схожість із сестрою. Маленька усміхнулася, і Вікторія подякувала Сахрі за її благородство:

— Ти врятувала душу моєї сестри Жасмін.

Вона віддала дитину сестрі й сказала:

— Це твоя донька. Вона врятована. Вона залишилася з тобою.

Очі Жасмін, ще втомлені, але тепер сповнені світла, засяяли. Вона тримала доньку, як скарб, як доказ того, що навіть у темряві народжується життя. Її обличчя стало світлішим, і коли вона почала годувати маля грудьми, її світ змінився.

Поруч стояли Вікторія й Сахра — рівні, спокійні, мов охоронниці. Вікторія тримала сестру за руку, захищаючи її від світу.

Їх чекала машина, яку прислав шейх Діма, щоб відвезти Жасмін із донькою до лікарні на обстеження. Але серце Вікторії було вже в іншому місці — там, де народжувалося нове життя.

Перед від’їздом Жасмін подякувала Сахрі:

— Я ніколи не забуду, що ти зробила для моєї дитини.

І разом із Вікторією вони вирішили назвати дівчинку на честь воїна, яка врятувала її. Донька отримала ім’я Сахра. Коли Жасмін з немовля поїхали, у серце Вікторії — було вже в іншому місці.

Вікторія стояла серед піску. Вітер розвівав її темну сукню, на її голові чорна з червоним арафаткою, немов крила скорботи. Вона плакала — не голосно, а глибоко, так, що кожна сльоза падала на груди брата, шейха Тимофія. Він тримав її в обіймах, мов стіна, що не дозволяє впасти.

— Він зламали її, — прошепотіла Вікторія. — Він забрали в неї чоловіка, свободу, гідність…цей Шаміль..треба витягнути якось Луїзу нашу сестру, вона не пробачить йому за такий вчинок.

Тимофій мовчав. Його очі були повні сліз, але він стримував їх. Його голос звучав твердо, як клятва:

— Ми повернемо їй усе. Я присягнув. Їхня кров стане відповіддю. Ми помстимося йому жорстоко, ми аль-Шафи, які не пробачають тих, хто зробив боляче нашої рідної крові. Я обіцяю сестра, ми помстимося, тільки зачекай!

Він уже збирав воїнів. Аль-Мура приєдналися. Їхня пустеля була продана за контрактом, який належало розірвати. Їхні люди перетворені на рабів. І саме дівчина Кейлі, яка розповіла Вікторії про це, стала голосом тих, кого ніхто не чув.

— Ми звільнимо їх, — сказала Вікторія. — І покараємо тих, хто торгує болем.

Дем’ян стояв поруч. Його рука міцно тримала руку Вікторії.

— Я з тобою. До кінця.

І серед пустелі народжувалося не нове полум’я війни. Народжувалася справедливість.

Пісок ще холодний, але небо вже палає золотом. Воїни племені Аль-Мура стоять мовчки — у темних шатах, з батігом, мечами, списами. Їхні очі — уважні. Їхні серця — готові.

Перед ними — шейх Тимофій, його брати. Його постава — пряма, мов спис. Його очі — червоні від сліз, але не слабкі. Він тримає в руках меч — не для показу, а як символ.

— Ви — воїни пустелі, — говорить він. — Ви знаєте, що таке честь. І знаєте, що таке зрада.

Вітер здіймає його білий плащ. Поруч — Вікторія. Вона мовчки стоїть, тримаючи руку брата. Її очі — повні болю, але й віри.

— Нашу сестру, принцесу Жасмін, зламали. Її чоловіка — вбили. Її дитину — хотіли знищити. Ці варвари прицна Шаміля. Але ви — врятували її. Ви стали тими, хто не мовчить.

Тимофій піднімає меч.

— Ми, діти еміра Ібрагіма, нащадки аль-Шаф королівської крові, клянусь перед вами: ми не залишимо це без відповіді. Ми повернемо гідність. Ми розірвемо контракт, що продає вашу землю. Ми звільнимо рабів, про яких розповіла наша сестра прицнеса Вікторія. Ми покараємо тих, хто торгує болем.

Воїни мовчать. Потім — один за одним опускаютьсаблі до землі. Це — знак згоди. Знак союзу.

Сахра, воїтелька, виходить уперед.

— Ми з тобою, шейх. Ми не забули, як болить втрата. І не забудемо, як виглядає справедливість.

Тимофій опускає меч. Його голос — твердий:

— За нашу Жасмін. За пустелю. За тих, кого не чують.

Битва розгорілася. На коні з’явився чоловік у сучасному костюмі, його постать різко контрастувала з пустелею. А здалеку вже стояли шейхи Аль-Шаф разом із принцесою та її чоловіком Дем’яном. Поруч — шейха Сахра, тримаючи батіг і саблю, готова до бою, також був поруч лев який готовий був напасти. Тимофій, обличчя якого було закрите темною арафаткою, дивився на ворога очима, що палали вогнем ярості. Він підняв зброю й вистрілив у пісок біля того чоловіка, змусивши його здригнутися.

Виявилося, що це був лише помічник принца Шаміля. Зляканий, він вигукнув:

— Ви самі негостинні, ви араби… дикі самі по собі…

Та раптом уперед виїхав шейх Діма у своєму величному вигляді. Його голос лунав, мов грім серед пісків:

— А ви самі як варвари, берете чуже, якому належить аль-Мурі. Передайте своєму господарю, щоб забрався з пустелі, яка належить нашим союзникам Аль-Мура. Ми — сини еміра Ібрагіма, і знаємо, що його зрадили. Тож забирайтеся, інакше ви пізнаєте зброю так, як її пізнають ті, хто називає нас дикими арабами.

Раптом шейха Сахра з палаючими очима закричала, зробила удар батігом:

— Це наша пустеля! Забирайтеся, інакше ми знищимо вас, щоб ви більше ніколи не повернулися. Ми покажемо, хто такі справжні воїни араби!

Помічник принца Шаміля лише насміхався, та Дем’ян, вправно володіючи зброєю, стріляв, і Вікторія з гордістю дивилася на свого чоловіка — він стояв на боці її народу.

Його заворожував її східний погляд, прихований під закритим обличчям арафатки. Лише очі світилися крізь тканину — і саме вони полонили його серце.

Помічник звернувся до Дем’яна з презирством:

— Ви самі як на побігеньках… невже вам варто битися з цими дикими арабами? Вони жорстокі.

Та Дем’ян гордо, сидячи на коні, вигукнув:

— Вони вдячні, а не дикі! А те, що ви взяли, вам не належить!

Раптом уперед виїхав Тимофій і сказав:

— Передайте своєму шейху Шамілю, щоб він убрався й зустрівся з нами в Афганістані. Там усе обговоримо, якщо не хочете крові тут.

Помічник замислився: можливо, ці «дикі араби» справді мають силу. Він уклонився й поїхав передати слова. Здавалося, що всі вороги залишили пустелю.

Згодом з’ясувалося: сам емір Даніель погодився, що Ібрагім продав пустелю, і тепер справу мали вирішувати в Афганістані при емірі Абделі.

Аль-Мура закричали радісно — їхня пустеля була звільнена. Принцеса Вікторія урочисто промовила:

— Тепер вас ніхто не торкне, поки ми тут!

Сахра теж вигукнула радісно — нарешті все вирішилося. І тепер вони мчали рятувати інших жінок, яких тримали на плантації. Саме Брітні мала бути викрита й покарана.

______________________________________________________________________________

Узі (узі-ягнятина/верблюжатина) Основна страва бедуїнів. М’ясо маринують сіллю, кардамоном, чорним коріандром, карі, тмином, іноді додають сушені лимони. Томиться під землею на вуглях, що робить його надзвичайно ніжним і ароматним

Хашимітське королівство Хіджаз — це історична держава, яка існувала у 1916–1925 роках на території сучасної Саудівської Аравії. 

Використання «Хашимітського королівства Хіджаз» як художнього тла додає автентичності:

—Це регіон, де суворо шанували арабські традиції.

—Він був центром духовної влади й політичних інтриг.

—Образ шейха з Хіджазу підкреслює його велич, владу й зв’язок із давньою династією Хашимітів.