Раді Вас бачити!

Епілог

Кабул, Афганістан

Наступний день

У люмінаторі літака вже виднілася земля Кабула. Аврелія сиділа в кріслі, одягнена у просту білу футболку й джинси — зовсім не схожа на принцесу. Вона свідомо вирішила не привертати зайвої уваги, щоб її мати Олена чи королівські родичі не помітили й не забрали силоміць. Адже за законом вона була дочкою принца Афганістану й мусила повернутися на батьківщину.

Навіть слова королівської сім’ї аль-Шаф, їхня дружба й союз не могли змінити її долю. І навіть якби принцеса Вікторія уклала шлюб із принцом Хусейном, для Аврелії нічого б не змінилося. Її шлях був визначений — повернення до Афганістану, до коріння, яке вона не могла зректися.

Аврелія дивилася у вікно літака, і в її очах відбивалася тінь суму й водночас рішучості. Вона знала: попереду чекає нове життя, яке може стати випробуванням, але вона готова прийняти його.

Поруч із Аврелією сиділа її подруга Галина. Вона щиро усміхалася й тихо сказала:

— Не хвилюйся, ми знайдемо твою сестру.

Та позаду йшла служниця Далія. Вона тремтіла від страху: знала, що родичі можуть силоміць забрати Аврелію, адже за законом вона належала до королівської династії Афганістану. І сама Аврелія не мала змоги відшукати сестру без допомоги. Тому вирішила: якщо раптом щось станеться, вона негайно зателефонує принцесі Вікторії або комусь із сім’ї аль-Шаф — і вони прилетять на допомогу.

Але жодна з них — ні Аврелія, ні Галина, ні Далія — не здогадувалася, що зовсім скоро королівська сім’я аль-Шаф готує напад на Афганістан. Їхні долі вже перепліталися з великою політикою, і тінь війни нависала над кожним кроком.

Коли Аврелія виходила з літака з речами, вона постійно озиралася — боялася, що хтось із підозрілих людей, можливо з королівської родини, стежить за її кроками.

Разом із Галина та Далією вони оселилися в невеликому готелі, а потім вирішили зайти до кафе. Усередині афганці дивилися на них суворо й насторожено: вони звикли, що туристки відкрито демонструють свою красу, і тепер їхні погляди були важкими. Аврелія намагалася не звертати уваги й замовила разом із подругами чай та самсу з картоплею й горохом.

Трохи відпочивши, вона зателефонувала своїй тітці Лізі. Та повідомила, що сестра Афіна справді перебуває в Кабулі й навіть дала точну адресу. У цей час Галина із Далією замовили ще чай із кардамоном, але не переставали озиратися — чоловіки в кафе все ще пильно дивилися на них. Далія тремтіла від страху, а Галина, відчуваючи в собі українську силу, була готова постояти за себе й за подруг.

Аврелія закінчила розмову з тіткою й серйозно сказала:

— Дівчата, нам треба їхати в той дім. Там живе моя сестра.

Далія й Галіан зітхнули з полегшенням: нарешті вони рушать у потрібному напрямку. Аврелія уявляла, як зустріне Афіну, забере її й разом вони вирушать до Пакистану, до матері. Вона мріяла про життя втрьох — щасливе й спокійне, якого так прагнула, навіть попри свою королівську кров.

Вони вже майже сіли в таксі, коли Аврелія помітила чоловіка, що стояв навпроти й кричав, ніби чекає саме їх. Серце стислося від тривоги. Вона швидко глянула на Галину й Далію та рішуче каже:

— Нам потрібно одягнути бурку, щоб ніхто не впізнав нас.

Галина фиркнула з усмішкою:

— Ти жартуєш? Як ми побачимо світ крізь цю тряпку?

Далія втрутилася, її голос тремтів:

— Моя господиня принцеса права. Афганські чоловіки дивляться на нас голодними очима, наче на здобич. А ще люди аміра аль-мумінін Абделя Кадербая вже найняті, щоб перехопити Аврелію. Нам не можна ризикувати.

Галина глянула на Аврелію, та лише кивнула. І Галина, хоч і неохоче, вирішила прислухатися.

Вони зайшли до маленької крамниці, де продавали бурки`. Їм довелося купити й одягнути їх. У спекотному й задушливому вбранні було незручно, але це давало шанс залишитися непоміченими. Галина навіть почала жартувати:

— Хоч обличчя прикрите, і ніхто не побачить моє ненакрашене обличчя.

Аврелія й Далія засміялися крізь напругу. Та під буркою Аврелія думала: Я не вірила, що дійду до такого. Але я роблю це заради сестри Афіни. Заради неї я ризикну й зіграю роль афганської дівчини.

В її жилах текла наполовину афганська кров. Її батько був афганцем, саме він у юності закохався в її матір — катарську принцесу Луїзу. І тепер Аврелія відчувала: вона повертається на землю свого батька, щоб виконати обов’язок перед родиною.

Вони йшли в бурках, сіли в таксі, й Аврелія дала водієві адресу. Той мовчки повіз їх, не підозрюючи, що під тканиною ховається принцеса Катару.

Приїхавши до простого будинку, вони швидко зняли бурку, поки на вулиці нікого не було. Та двері виявилися зачиненими. Аврелія вже хотіла постукати, коли раптом до них підійшла сусідка — жінка на ім’я Фаріба, у хіджабі. Вона уважно подивилася й запитала:

— Дорогі дівчата, ви когось шукаєте?

Аврелія, відчувши, що ця жінка не з консервативних і суворих, ввічливо відповіла:

— Скажіть, будь ласка, де я можу знайти Афіну Ваджвай?

Обличчя Фаріби раптом змінилося — стало похмурим і сумним. Це помітили й Галина з Далією. Аврелія завмерла, чекаючи відповіді.

Фаріба нарешті промовила:

— Вона поїхала разом зі своєю дочкою та ще однією жінкою на автобусну станцію Лахорські Ворота, біля мечеті Пол-Махмуд-Хан у східному Кабулі. Там автобуси стоять довгою вереницею.

Аврелія зблідла, її серце билось швидше.

— У мене є племінниця? — прошепотіла вона. — Моя сестра народила мені племінницю… у неї є дочка.

Галина й Далія були приголомшені. Вони навіть запитали, скільки років дитині. Фаріба відповіла, що дівчинці лише рік.

Аврелія рішуче подякувала жінці й сказала подругам:

— Дівчата, треба їхати негайно.

Галина й Далія зітхнули, відчуваючи, що нарешті наближається зустріч, яка змінить усе. Аврелія ж уявляла, як обійме сестру й племінницю, забере їх і вирушить до Пакистану, до матері. Вона тепер мріяла про життя чотирьох — щасливе й спокійне, попри свою королівську кров.

Таксі мчало вузькими вулицями Кабула, а серце Аврелії билося швидше з кожною хвилиною. Вона стискала руки, думаючи лише про одне: побачити сестру Афіну й її маленьку доньку.

Галина сиділа поруч, намагаючись жартами розрядити напругу, але навіть її українська відвага не могла приховати хвилювання. Далія ж мовчала, дивилася у вікно й молилася, щоб їхня подорож не закінчилася пасткою.

Раптом таксі зламалося, і їм довелося надягти бурки та йти пішки до Лахорських Воріт. Вони крокували вулицею, коли їх несподівано зупинив чоловік біля рядів шовку. Його голос був жорстким:

— А ви куди? Без супроводу чоловіка вам не дозволено гуляти по вулиці!

Аврелія відчула, як серце стислося від страху. Вона не знала, що відповісти. Їй здавалося, що старі жорстокі порядки ще живі, хоч емір Абдель поступово й стирав їх із обличчя країни. Але фанатики все ще трималися за минуле, як за часи Ісламського Державного режиму.

І тут несподівано Галина, сховавшись під буркою, весело й упевнено сказала, кружляла де поряд товар:

— Господин, ми тут із розпродажем шовку. Привезли товар, тому й стоїмо.

Далія швидко підтримала її гру:

— Так, наш господар прислав нас. Не заважайте нам, будь ласка.

Чоловік глянув на них, на ряди шовку, що стояли поруч, і, нічого не запідозривши, пішов геть.

Аврелія зітхнула з полегшенням і прошепотіла:

— Дівчата, ви найкращі.

Галіна засміялася:

— Ну, школа життя.

Далія додала:

— Ти геній, Галино. Тут справді суворі закони.

Аврелія кивнула й сказала серйозно:

— Все, йдемо далі. Не втрачаймо часу.

Нарешті вони дійшли до Лахорських Воріт. Автобусна станція гуділа, мов вулик: десятки автобусів стояли довгою вереницею, люди поспішали, кричали, торгувалися. Запах спецій і пилу змішувався з гарячим повітрям. Попри спеку й важке вбрання бурки, вони не здавалися — особливо Аврелія, яка йшла вперед із рішучістю в серці.

Аврелія озиралася крізь тканину бурки, шукаючи серед натовпу сестру. І раптом побачила, як поліція грубо схопила за лікоть жінку в бурці, що намагалася протиснутися до автобуса. Поруч із нею інша жінка тримала на руках маленьку дитину, яка, не розуміючи, що відбувається, голосно кричала:

— Бііі!

Аврелія зупинилася, серце стислося. Далія прошепотіла:

— Стривай! Ми шукаємо твою сестру, не втручайся, поки не пізно.

Та Аврелія не слухала. Вона зробила крок уперед — і раптом почула голос жінки з дитиною:

— Афіна, не опирайся поліції, прошу, ради доньки…

Аврелія завмерла. Це ім’я пронизало її, мов блискавка. Вона знайшла сестру. Сльози виступили на очах, ховаючись під буркою.

У ту ж мить маленька дівчинка вирвалася з рук жінки й поповзла просто до Аврелії. Зупинившись перед нею, дитина глянула великими очима, у неї кучеряві темні волосся, й вона промовила перші слова:

— Бііі… Майамі… Бііі…

Аврелія не стримала емоцій. Вона схопила племінницю на руки, міцно обійняла й відчула, як серце наповнюється щастям. Це була її кров, її родина.

Не вагаючись, Аврелія рушила вперед, щоб врятувати сестру Афіну від рук поліції.

Далія зрозуміла, що конфлікт може стати небезпечним: якщо принцесу забере королівська сім’я, наслідки будуть страшними. Вона вирішила повідомити принцесі Вікторії, але Галіна втрутилася й сказала:

— Ми повинні допомогти Аврелії.

Аврелія тримала на руках маленьку племінницю й звернулася до поліції:

— Негайно відпустіть мою сестру Афіну! Ви не маєте права її затримувати!

Чоловік щось бурмотів афганською, а дівчина під буркою прошепотіла:

— Аврелія…

Серце Аврелії калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей, навіть відпустила дівчинку. Вона дивилася крізь сітку бурки й бачила обличчя сестри — зморшки, що з’явилися від років випробувань, складочки, які нагадували про втрату юності. Її очі були мокрі, і Аврелія відчула, як сльози виступають і в неї, хоча вона завжди вважала себе сильною, незламною.

Тринадцять років розлуки розтанули в одну мить.

— Афіна… моя сестричка, я тут… — прошепотіла вона, і голос її зірвався від емоцій.

Афіна теж дивилася крізь тканину бурки, і їхні погляди зустрілися. Це була мить, коли час зупинився. Вони бачили одна одну не лише очима, а й серцем.

Аврелія хотіла зірвати бурку, щоб обійняти й поцілувати сестру, але стримувалася — навколо стояли люди, поліція, небезпека. Та в душі вона вже відчувала тепло обіймів, які скоро стануть реальністю.

Та в цей момент підійшов інший чоловік — господар Афіни та тієї жінки. Він був одягнений у традиційний афганський одяг: довгий каміз (світла туніка до колін), широкі штани шальвар, поверх яких накинута темна жилетка, а на голові — білий тюрбан.

Його обличчя було суворе, наче камінь. Він грубо схопив Афіну за руку, стискаючи так, що вона ледве стримувала біль. В іншій руці він тримав маленьку доньку, яка перелякано дивилася навколо й нічого не розуміла.

Чоловік почав кричати на пушту, його голос лунав різко й загрозливо, немов наказ. Люди навколо зупинялися, озиралися, але ніхто не наважувався втрутитися. Афіна намагалася вирватися, та його хватка була залізною.

Аврелія, побачивши це, відчула, як серце стислося від болю й гніву. Вона не могла більше стояти осторонь. Її очі наповнилися слізьми, але в душі народилася рішучість — захистити сестру й племінницю, навіть якщо доведеться розкрити свою справжню особу. Вона зірвала з себе бурку й кинулася захищати сестру, вкусила чоловіка в руку. Він почав кричати від болю:

— Відчепися, дикунко!

Той відштовхнув її, але Далія зверху накинулася на нього, а Галина теж вступила в бій. Чоловік кричав:

— Відпустіть! Відпустіть! Ненормальні!

Закінчилася тим, що поліція схопила всіх і відвезла до відділку на Перехрестку Тораба-Хан. Там мали розбиратися з конфліктом. І саме там розкриється таємниця — що Аврелія не проста дівчина, а принцеса Катару.

У відділку їх розділили. Аврелію разом із Галиною та Далією посадили до темниці — за те, що вони напали на чоловіка. За афганським законом це каралося в'язницею.

Аврелія сиділа, схрестивши руки на талії, намагаючись стримати емоції. Далія, склавши руки, опустилася на підлогу й тихо сказала:

— Я ж попереджала, господине… Не треба було їхати. Королівська сім’я наказувала не рушати, а тепер тебе можуть забрати силоміць.

Галина зітхнула й відповіла різко:

— Досить паніки, Даліє. Тут афганці суворі, але ми впораємося. Шкода тільки, що мого брата Івана немає поруч.

Аврелія закрила обличчя руками й згадала риси сестри Афіни та маленької дівчинки. Сльози наверталися на очі. І раптом — несподівано — до темниці підійшла та сама дитина. Маленька племінниця, немов ангел, з’явилася біля решітки й простягнула ручки до Аврелії.

Аврелія усміхнулася крізь сльози. Вона зрозуміла: визволення вже близько. Її серце наповнилося новою силою — адже тепер у неї була не лише сестра, а й племінниця, заради яких вона готова боротися до кінця.

Раптом крізь ґрати до них пробралася маленька дівчинка. Аврелія з розпачем прошепотіла:

— Не треба, малятко, йди до мами…

Та дитина тягнулася до неї своїми невинними великими очима. Далія й Галіна, попри обставини, усміхнулися, дивлячись на малу. Аврелія ледве стримувала сльози й нарешті взяла племінницю на руки. Вона поклялася: захищати її за будь-яку ціну.

Та в ту ж мить Аврелія побачила, як жорстокий чоловік виводить її сестру Афіну й іншу жінку з відділку. Серце стислося від болю. Вона передала дитину Далії й сказала твердо:

— Подбай про неї.

Аврелія закричала крізь ґрати:

— Жорстокий виродок! Я повернуся й заберу свою сестру. Ти не торкнешся її! Афіно, я повернуся за тобою. Обіцяю піклуватися про твою доньку!

Афіна, вже віддаляючись, крикнула у відповідь:

— Аврелія! Я вірю в тебе, сестричко. Мою доньку звати Азіза. Подбай про неї…

І ось Аврелія бачила, як сестру вже вивели з ділянки. Вона притулилася до холодної стіни, закрила обличчя руками й дала волю сльозам. Її розривало від болю: тринадцять років вона не могла бути поруч із сестрою, і тепер знову втратила її.

У серці народилася ненависть — до прийомної сім’ї, яка приховувала правду про її походження, до тих, хто мовчав про існування сестри, навіть до матері, яка не вийшла на зв’язок, і до батька, що зник невідомо де. Усе це тримали в таємниці аль-Шаф.

Аврелія карала себе за минуле. Вона згадала Івана, свого коханого. Його не було поруч, і їй бракувало його підтримки, його лагідних слів, його усмішки, яка завжди давала сили. Вона шкодувала, що він не поїхав із нею, хоча розуміла: через її походження він міг би втягнутися в небезпечну історію.

Аврелія тихо ридала, притулившись до холодної стіни. Галина підійшла й ніжно погладила її по плечу, намагаючись підтримати. Далія ж раптом помітила на столі біля поліцейського телефон. Вона зрозуміла: зараз потрібно діяти. Якщо амір аль-мумінін Абдель Кадербай дізнається про принцесу, він може забрати Аврелію й замкнути її в «золотій клітці». Тоді сім’я аль-Шаф почне війну проти королівської родини, або ж вимагатиме, щоб принцеса Вікторія уклала шлюб із його сином принцом Хусейном. Це могло перерости в міжнародний скандал.

Далія тихо взяла телефон і почала писати повідомлення, намагаючись додзвонитися до принцеси Вікторії та інших членів королівської сім’ї. Маленька Азіза спостерігала за нею й усміхалася, ніби відчувала, що відбувається щось важливе.

Галина обійняла Аврелію й сказала:

— Все буде добре, моя подруго. Ми виберемося. Може, тобі доведеться прийняти, що ти принцеса, і тоді всі будуть змушені підкоритися тобі.

Аврелія глянула на неї крізь сльози:

— Якби це було так просто… Моя бабуся, королева Олена, наказувала взагалі не їхати сюди. Я не розумію чому. Мені набридли всі ці таємниці. Я навіть не знаю, що з моїми батьками…

Галина перебила її:

— То, може, краще покликати принцесу Вікторію на допомогу?

Далія, закінчуючи свій дзвінок, вигукнула:

— Я намагалася додзвонитися, але вона не бере слухавку, на жаль…

Галина здивовано запитала:

— Звідки в тебе телефон?

Далія кинула погляд на стіл, де він лежав, і зніяковіло всміхнулася.

Галина теж усміхнулася й сказала жартома:

— Ти така розумна для служниці. Тобі треба бути агентом, а не служницею.

Раптом той самий чоловік, який увів Афіну, увірвався до темниці. Він кричав крізь ґрати, а поліція намагалася його стримати, та він шаленіло від гніву:

— Що? Це плакса у вас? Думав, куди вона втекла! Ану швидко поверніть мені її!

Маленька Азіза одразу побігла до Аврелії, ховаючись від цього чоловіка. Аврелія відчула її страх і притиснула дитину до себе, немов богиня-захисниця. Вона закричала йому в обличчя:

— Вона вас боїться! Не наближайтеся! Ви тиран!

Чоловік із розлюченими очима заревів:

— Ти мене вкусила, дикунко! Ти не знаєш наших законів! Пустіть мене до неї, я її провчу!

Він уже поламав ґрати й схопив Аврелію, намагаючись підкорити її силою. Аврелія відчайдушно пручалася, а Галина вдарила його, щоб відтягнути. Далія притиснула дитину до стіни, захищаючи її. Галіна підійшла ближче й, фиркаючи, сказала з викликом:

— Якщо підійдете, я вас відкушу — по-українськи!

Чоловік загарчав, мов звір, але раптом у темницю увійшов принц Хуссейн. Він різко схопив руку нападника й вивернув її так, що той застогнав від болю.

— Що ти собі дозволяєш? — гримнув принц. — Ти поводишся як дикий звір. Тобі місце в клітці зоопарку, а не тут. І ти навіть не знаєш, хто стоїть перед тобою…

Поліцейські одразу замовкли. Вони знали про прихід принца. З’ясувалося, що один із них був шпигуном, який стежив за кожним кроком принцеси Аврелії. Саме він доніс принцу Хуссейну чутки, що принцеса повернулася на землю свого батька.

Принц Хуссейн глянув на Аврелію й промовив урочисто:

— Вона — принцеса Катару, донька шейхи-принцеси Луїзи аль-Шаф. Вона — дитя нашого принца Саміра Кадербая.

Аврелія була приголомшена: цей принц добре знав її батька. Поліцейські теж здивувалися такому повороту й зблідли, усвідомивши, що якщо амір аль-мумінін Абдель Кадербай дізнається про їхні дії, він може їх стратити. Вони навіть схилилися в поклоні перед принцесою. Чоловік, який намагався її скривдити, відступив назад, і Аврелія вирвалася з його рук, прямуючи з маленькою Азізою до Хуссейна.

Далія почала кричати, піднімати руки вгору, приголомшена й водночас щаслива, впала на коліна перед принцом:

— Ааааааа не карайте мене, мій господарю, моя принцеса Аврелія сама прийняла рішення. Я лише намагалася її захистити.

Хуссейн глянув на служницю й м’яко сказав:

— Встань. Ти виконала свій обов’язок. Ти присягала принцесі Вікторії захищати Аврелію, доньку мого двоюрідного брата Саміра.

Галина, проходячи повз нападника, переможно показуючи зуби свої, кинула:

— Ще раз спробуєш — відкушу по-українськи!

Вона стала поруч із Аврелією, немов святкуючи перемогу. Аврелія звернулася до Хуссейна зі сльозами вдячності:

— Дякую вам за все.

Принц відповів:

— Я знав твого батька Саміра, ти схожа на нього. Ти його навряд чи пам’ятаєш. А ще я добре знаю твою тітку, принцесу Вікторію. Вона дуже вдячна тобі, дівчинко. Тепер поїдьмо до палацу, там ти відпочинеш… і зустрінеш когось важливого.

Аврелія вирішила: хай буде як буде. Вона вже не довіряла королеві Олені й прагнула дізнатися правду про коріння свого батька, самого принца Афганістану. Тримаючи на руках Азізу, яка весело вигукувала «Бііі!», Аврелія запитала:

— Хуссейне, можна я заберу її з собою?

Принц лагідно усміхнувся:

— Звісно. Ти принцеса. Ти віддаєш накази й робиш усе, що забажаєш.

Аврелія з усмішкою кивнула й звернулася до Далії та Галини:

— Йдемо. Нарешті ми вільні.

Принц Хуссейн звернувся до служниці Далії:

— Візьми поки дитину, нехай принцеса відпочине.

Аврелія вагалася. За протоколом дитина мала бути в надійних руках служниці, адже принцеса повинна залишатися вільною від турбот. Вона простягнула Азізу Далії, але малеча тягнулася назад до Аврелії, не хотіла йти до служниці.

Аврелія відчула, як серце стискається. Вона розуміла: правила вимагають одне, але душа — інше. Маленька Азіза вже бачила в ній захист і тепло, і відриватися від неї було болісно.

Принцеса ніжно погладила дитину по голівці й прошепотіла:

— Все добре, моя маленька. Я поруч.

І хоча вона передала дівчинку Далії, її очі залишалися прикутими до племінниці. Аврелія знала: протокол може змусити її віддати дитину в чужі руки, але серце вже прийняло рішення — вона буде матір’ю й захисницею для Азізи, попри всі закони й традиції.

Вони сіли в машину принца Хуссейна й вирушили до палацу. Та в душі Аврелія відчувала: попереду її чекає зустріч, яка може змінити все. Чи буде це мати, яка живе в Пакистані, чи сам амір аль-мумінін Абдель Кадербай, що прагне побачити зниклу принцесу — родичку з королівської крові?

Той чоловік увірвався до дому, грубо виштовхав своїх жінок і вдарив Афіну по щоці.

— Тепер ти залишилась без доньки через ту принцесу, — прокричав він. — Тобі пощастило отримати таке милосердя від неї. Шкода, що я не зустрів її раніше… Я не можу йти проти свого аміра аль-мумінін Абделя Кадербая, якщо трону його родичку прицнесу мене б стратив! Ти йдеш у кімнату, зрозуміла?

Афіна знала: Аврелія — її рідна сестра, яку вона не бачила тринадцять років, повернулася. І тепер залишалося лише сподіватися, що Аврелія розповість правду про її страждання й допоможе визволити її з цього пекла. Афіна кинула вуаль і прошепотіла молитву: Боже, дякую, що Азіза врятована від тирана.

З вікна вона бачила, як чоловік штовхав іншу жінку — Вариду.

— Пробач мене, Варидо… — прошепотіла Афіна.

Це був її план: утекти разом із Азізою з Афганістану до Катару. Але тепер вони були заручницями. Чоловік потягнув Вариду до сараю, вона була в крові. Він зачинив її там — це було його жорстоке «покарання». Афіну ж замкнули на ключ.

Вона згадала, як колись їх із донькою теж замикали в спеку. Азізі було жарко, вона плакала, а Афіна намагалася її заспокоїти, роздягала, щоб хоч трохи полегшити страждання. Тепер її єдиним промінчиком світла була сестра Аврелія, яку вона завжди бачила в образі матері Луїзи. І тепер вона шкодувала, що колись посварилася з матір’ю.

Афіна могла бути спокійною за Азізу: вона в руках Аврелії, її променя світла. Разом із іншими принцесами, особливо Вікторією, вони допоможуть визволитися.

Всю ніч Афіна просиділа замкнена. А вранці її розбудив чоловік. Він прошипів крізь зуби:

— Тільки спробуй ще раз. Я знайду тебе всюди. Ніхто тобі не допоможе. Навіть принцеса Аврелія тепер буде в золотій клітці під наглядом аміра аль-мумінін Абделя Кадербая. Для афганських принцес інакше життя — лише нудне й жорстоке. Спершу я вб’ю Вариду. Твоя плакса хай живе у твоєї принцеси. Я змушу тебе дивитися, як вона помирає.

Він пнув Афіну по нозі й пішов.

Афіна, дивлячись йому вслід, закричала:

— Я принцеса Катару! Я Афіна, донька шейхи-принцеси Луїзи та принца Саміра Кадербая, й онука еміра Ібрагіма та королеви Олени аль-Шаф! І я — сестра принцеси Аврелії! Ти більше не торкнешся мене!

Обличчя чоловіка зблідло. Він похитнувся й упав.

Кабул. Афганістан. Палац Абделя Кадербая.

Аврелія разом із подругою Галиною та Далією, яка тримала на руках маленьку Азізу, зупинилися перед величним палацом. Їхні серця завмерли від захоплення й страху — перед ними стояла резиденція самого аміра Афганістану.

Будівля сяяла мармуром золотавого відтінку. Величні арки прикрашали фасад, витончені орнаменти з геометричними узорами та квітковими мотивами тягнулися вздовж стін. Високі мінарети здіймалися в небо, їхні вершини були вкриті бірюзовою керамікою, що переливалася на сонці.

Вхідні ворота — масивні, різьблені, з інкрустаціями з дерева та металу — нагадували про стародавні традиції майстрів Кабула й Герата. Усередині двору виднілися фонтани з прозорою водою, що падала каскадами, створюючи відчуття прохолоди серед спекотного дня.

Палац був поєднанням сили й краси: мармурові колони підтримували балкони, з яких відкривався вид на сад із гранатовими деревами й трояндами. Усе довкола дихало величчю, але й суворістю — це була твердиня влади, де кожен камінь нагадував про силу еміра.

Аврелія й Галина відчули, що ступили на землю, де вирішуються долі. А Далія, тримаючи дитину, прошепотіла:

— Тут усе, як у казці… але й небезпечно.

Слуги відчинили важкі різьблені двері, й Аврелія разом із Галиною та Далією, яка тримала Азізу, увійшли всередину. Вони ахнули від побаченого: інтер’єр палацу був справжнім витвором афганського мистецтва.

Мармурові підлоги сяяли золотавим відтінком, стіни прикрашали мозаїки з бірюзової та смарагдової кераміки, а високі арки були оздоблені тонкими геометричними орнаментами. Зі стелі звисали масивні бронзові люстри, що відбивали світло сотнями іскор. У глибині залу виднілися килими ручної роботи з Герата, їхні візерунки нагадували про давні легенди й пісні.

Принц Хуссейн звернувся до Далії:

— Ти служниця принцеси Аврелії. Іди з нею, допоможи їй помитися, одягтися. І подбай також про дитину.

Він уже збирався піти, але Аврелія зупинила його:

— Пробачте… Коли я зможу зв’язатися з тіткою Вікторією?

Хуссейн глянув на неї й відповів:

— Пізніше я сам подзвоню. До того ж я мав бути її нареченим… Ми з дитинства були нерозлучні.

Аврелія здивовано промовила:

— Справді? Але ж вона вже заручена з Дем’яном… Ви знаєте?

Хуссейн сумно опустив очі:

— Знаю… Та про твого батька я розповім тобі пізніше. А зараз Далія й інші служниці проведуть тебе.

Аврелія глянула на Галину:

— А як же моя подруга? Вона зробила для мене так багато. Для неї теж приготуйте ванну й їжу.

Галина усміхнулася й сказала рішуче:

— Я б не залишила тебе, навіть якби довелося пройти ще тисячу доріг.

У цей момент маленька Азіза закричала весело:

— Бііі! Бііі!

Хуссейн усміхнувся й промовив:

— Добре… І тебе теж приведу до того, хто хоче тебе побачити. Відпочиньте.

Далія стояла, дивлячись на маленьку Азізу, й тривожно думала: А що, як амір аль-мумінін Абдель назавжди замкне Аврелію? Та все ж вона покладала надію на принцесу Вікторію й її королівську родину, які могли втрутитися. Вона ще в темниці намагалася телефонувати, аби повідомити про небезпеку.

Служниці провели Галину в окрему кімнату, а Аврелія разом із Далією вирушили до іншої. У сауні Аврелія відчула полегшення: тепла вода змила втому, вона сиділа в полотні й нарешті могла зосередитися на думках.

Може, саме тут я знайду відповіді? — думала вона. — Чому мене розлучили з Афіною й матір’ю? Що сталося з батьком?

Вона знала: з боку матері, роду аль-Шаф, завжди панувала таємничість. Вони не хотіли, щоб Аврелія дізналася правду про свого батька від королівської сім’ї.

Аврелія згадала Івана. Їй хотілося знайти спосіб зв’язатися з ним, коли вона познайомиться з родиною по батьковій лінії. Вона вірила: вони допоможуть визволити Афіну з лап тирана.

Далія тим часом гралася з Азізою, яка весело бризкала водою. Аврелія дивилася на племінницю й думала: А як же її мама Афіна? Я зобов’язана поговорити з королівською сім’єю, щоб вони допомогли визволити її. Я принцеса, і мушу виконати свій обов’язок.

Далія, дивлячись на госпожу з тривогою, передала їй дитину й сказала:

— Будьте обережні, пані. Може статися, що сім’я аль-Шаф приїде й забере вас.

Аврелія відповіла твердо:

— Коли я визволю сестру, тоді й повернуся до них. Поки я тут — обіцяю бути обережною.

Далія нахилилася й прошепотіла:

— До того ж ваша тітка Вікторія розірвала заручини з принцем Хуссейном. Він може знову вимагати взамін вас…

Аврелія притиснула Азізу й сказала рішуче:

— Маєчня. Я не дозволю цього. І моя тітка Вікторія теж не допустить.

Раптом інша служниця покликала Далію:

— Пора, принцеса Аврелія.

Аврелія запитала перед виходом:

— А Галина буде зі мною?

Далія уточнила у служниці й відповіла:

— Вона зараз спить.

Аврелія усміхнулася й сказала:

— Добре. Нехай відпочине. Пізніше я сама до неї зайду.

Служниці разом із Далією одягли Аврелію в розкішне афганське плаття, створене спеціально для принцеси. Тканина: тонкий шовк глибокого смарагдового кольору, що переливався золотими відблисками при кожному русі. Вишивка: груди та рукави прикрашали складні орнаменти з золотих і срібних ниток, у яких перепліталися геометричні узори та квіткові мотиви. Пояс: широкий пояс із парчі, оздоблений бірюзовими каменями, підкреслював талію й додавав урочистості. Головний убір: легка вуаль із прозорого мусліну, прикрашена золотими нитками й дрібними перлинами. Найголовніше прикраса: на шию Аврелії наділи масивне золоте намисто з великими каменями — рубінами й смарагдами, що сяяли, немов вогонь і зелень весни. Це намисто було символом королівської гідності й влади.

Аврелія виглядала так, ніби сама історія Афганістану ожила в її постаті.

Далія, дивлячись на неї з захопленням, сказала щиро:

— Ви справді стали принцесою… справжньою.

Аврелія усміхнулася, відчуваючи, як слова служниці торкнулися її серця.

Аврелія вийшла перед принцом Хуссейном. Він усміхнувся й сказав тепло:

— Ви прекрасна… Ви прямо як ваша мати.

Серце Аврелії затремтіло. Вона так давно мріяла побачити матір, і ці слова лише посилили її хвилювання. Хусейн провів її до великої кімнати й промовив:

— Що ж, залишу вас удвох.

Аврелія дивилася йому вслід, коли він виходив, і раптом почула ніжний жіночий голос:

— Аврелія…

Її серце забилося швидше. Вона повернулася й побачила жінку, що сиділа на подушках у східному стилі. Це була її мати — шейха-принцеса Луїза.

Вона була одягнена в розкішний наряд, що нагадував моду Османської імперії: Плаття: основна частина — темно-зелений, ізумрудний бархат із глибоким V-подібним вирізом. Під ним виднілися легкі прозорі рукави ніжного бірюзового відтінку. Головний убір: волосся прикрашав золотий вінець у техніці філігрань, із симетричними завитками по боках, оздобленими червоними камінцями. Прикраси: на шиї — тонка золота ланцюжка з кулоном, у центрі якого сяяв синій камінь. У вухах — витончені сережки-підвіски в єдиному стилі з кулоном.

Увесь образ був благородним і по-королівськи величним. Шейха-прицнеса Луїза дивилася на свою доньку уважно й лагідно, намагаючись розгледіти кожну рису, яку не бачила тринадцять років.

Аврелія стояла, заливаючись сльозами. Її очі почервоніли від болю й радості. Вона згадала свою справжню матір, яку так довго була позбавлена. Пам’ять повернулася, і серце наповнилося теплом, якого їй бракувало всі ці роки.

Луїза підвелася й повільно рушила до доньки. Аврелія теж йшла назустріч, боячись упустити кожне слово, кожен подих цього моменту. Минуло тринадцять років відтоді, як її відправили до Санторіні — жити в тіні, далеко від матері. Луїза колись приїжджала до неї таємно, не забуваючи про свою дитину, але змушена була віддати її туди заради безпеки — щоб уберегти від ворогів і королівських інтриг.

Вона підійшла ближче, ніжно погладила щоки Аврелії, вдивляючись у риси обличчя, що нагадували їй і її саму, і батька дівчини.

— Мама… ти? — прошепотіла Аврелія крізь сльози.

Луїза усміхнулася й кивнула:

— Так… я твоя мама. Ти моя донька, принцеса Аврелія.

Аврелія більше не стримувала сліз. Вона кинулася в обійми матері. Луїза обняла її міцно, і вони обидві ридали, злившись у єдиному пориві любові.

— Як же я щаслива, що ти зі мною, доню… це справді ти… — шепотіла Луїза.

— І я щаслива, мамо… — відповіла Аврелія, притискаючись до неї.

У цей момент для них існували лише вони — мати й донька, їхня справжня любов, яка витримала роки розлуки.

А збоку Далія стояла й усміхалася крізь сльози радості. Вона була свідком їхнього возз’єднання й відчувала: любов не загинула, вона перемогла всі інтриги й небезпеки.

_______________________________________________________________________________________

Бурка — це традиційний жіночий одяг у деяких мусульманських країнах, зокрема в Афганістані та Пакистані. Вона повністю закриває тіло жінки від голови до п’ят, включно з обличчям. Єдина частина, крізь яку можна бачити, — це невелика сітка або тканинна решітка на рівні очей. Бурка відрізняється від хіджабу чи нікабу тим, що закриває абсолютно все тіло. Зазвичай вона має один колір (часто синій або чорний) і шиється з легкої тканини, але носити її в спеку дуже важко. Її використання пов’язане з суворими традиціями та законами, які вимагали від жінок максимальної скромності й прихованості.

Кінець третьої частини

ⓒВіккі, 2025

_____________________________________________________________________________________