Раді Вас бачити!

Глава 25. Персиковий вечір

Катар, Доха

Одного разу у палаці аль-Шаф вирішили влаштувати свято для Кейлі, щоб підтримати її. Принц Омар досі не згадав про неї після втрати пам’яті. Здавалося, він починає відновлюватися, але спогади про Кейлі залишалися в тіні.

Ініціатива належала її улюбленому дядькові й хрещеному — Дем’яну, який разом із дружиною Вікторією задумав сюрприз. Вони зібрали всю королівську родину аль-Шаф, щоб прикрасити зал, приготувати частування й подарунки, враховуючи те, що любить Кейлі.

Якось Вікторія запропонувала Кейлі скуштувати її улюблене печиво з арахісовим маслом. Хоча сама Вікторія не любила цей смак, вона вирішила спекти й скуштувати його — лише заради племінниці.

Усі пам’ятали: ще до втрати пам’яті Омар мав ідею зробити сюрприз для Кейлі, знав її улюблений колір. Мохена наказала слугам прикрасити зал, Зейнаб, вдячна Кейлі за підтримку, доручила приготувати страви, а решта вирушили за подарунками. Дем’ян із Вікторією готували особливий дарунок.

Одного дня Кейлі, перебираючи речі у шафі, знайшла східне плаття персикового кольору — подарунок Омара. У ньому вона танцювала з ним у ресторані в Катарі перед від’їздом. Зі сльозами на очах вона закрила шафу.

Ввечері Кейлі спустилася на вечерю й побачила зал, прикрашений серпантином персикового кольору, персиковий торт на столі. Усі зібралися на її день народження — навіть шейхи й принцеси прийшли привітати й підтримати. Прийшов і Омар, хоч пам’ять його ще не повернулася.

Вікторія разом із Крістіною та Адіті запалили свічки на торті, і всі вигукнули:

— З днем народження!

Кейлі здивовано прошепотіла:

— Так, сьогодні ж мій день народження…

Брат Омара, Кішан, запитав:

— Скільки тобі виповнюється, юна леді?

Кейлі з усмішкою відповіла:

— Вісімнадцять років.

Зал вибухнув вигуками:

— Урааа!

Вікторія взяла її за руку й підвела до торта:

— Не забудь загадати бажання.

Кейлі заплющила очі й побажала, щоб Омар знову був із нею й згадав усе. Вона задула свічки, і всі зааплодували.

Дем’ян підійшов до неї:

— Я пам’ятаю, якою ти народилася — гучною, крикливою. Пам’ятаю, як хрестив тебе. Твої батьки любили тебе. До речі, твій батько передав подарунок.

Він вручив їй пакунок від Янніса, який через роботу не зміг приїхати. Кейлі подумала: Як завжди, у рідного батька немає часу на доньку… Для мене дядя Дем’ян був справжнім батьком.

У пакунку було ніжне плаття персикового відтінку. Кейлі трохи розчулилася: батько пам’ятав її улюблений колір. Дем’ян подарував їй парфуми з ароматом солодощів. Фатіма, сестра Омара, разом із Адиті та Ананьє подарували вуаль із золотими узорами. Вікторія вручила шкатулку з лентами. Кейлі була вдячна.

Раптом шейх-принц Діма подарував їй автомобіль.

— Навіщо? Це ж надто дорого, — сказала Кейлі.

— Мені не шкода для такої милої дівчини, — відповів Діма.

Настав час подарунка Омара. Кейлі з усмішкою розгорнула пакунок… і побачила звичайні носки. Вона зрозуміла: Омар не зміг згадати, що їй подобається. Її серце трохи зів’яло.

Вікторія, помітивши це, запропонувала розрізати торт.

Шейх-принц Тимофій уважно спостерігав за племінником Омаром. Він тримав за руку свою дружину Арлетту, яка насолоджувалася вагітністю. Тимофія непокоїло, що Омар може так і не згадати Кейлі та минуле. Він вирішив піти й перевірити дещо, щоб допомогти йому відновити пам’ять.

— Куди ти, дорогий? — запитала Арлетта, тримаючи гранатовий сік.

— Перевірю дещо, щоб допомогти Омару, — відповів він.

Раптом Фатіма проговорилася Кейлі, що саме Омар задумав для її дня народження ще до втрати пам’яті. Кейлі засмутилася, але Вікторія тихо сказала:

— Не варто про це говорити, племіннице.

Дем’ян узяв Кейлі за руку й підніс їй шматочок торта. Та раптом Омар байдужо відсунув персиковий торт і сказав:

— Немає шоколадного морозива з арахісовим маслом?

Кейлі застигла. Вона знала: Омар любив саме персиковий торт і морозиво. Її серце стислося.

Дем’ян обійняв племінницю й подав їй лимонад:

— Моя люба, я поговорю з ним.

У його очах палала лють. Він схопив Омара за лікоть. На щастя, це бачили лише Вікторія й Еліс. Вікторія тихо прошепотіла чоловікові:

— Дорогий мій…

Кейлі вирішила спробувати покататися на своїй новій машині. Разом із нею поїхали Вікторія, Фатіма, Адиті та Еліс. До компанії приєдналася й Арлетта — вона не хотіла залишатися сама.

Вони проїхали майже весь Катар. Кейлі вела машину повільно, але дуже уважно й обережно. Щоб зробити поїздку веселішою, дівчата увімкнули арабську музику.

Адиті, дивлячись на Кейлі, щиро сказала:

— Він усе згадає, обіцяю. Сподіваюся, тобі сподобався наш сюрприз.

Кейлі всміхнулася:

— Так, мені приємно, що ви не забули про мій день народження.

Вікторія додала з сумом:

— Нам шкода через Омара… Ми не знаємо, чому він досі не згадав тебе. Але ми знайдемо спосіб, обіцяємо.

Арлетта, тримаючи руки на животі, тихо сказала:

— Я вже здогадалася, навіщо мій чоловік Тимофій пішов. Він хоче допомогти Омару.

Вікторія замислилася й зрозуміла: є надія. Адже Тимофій колись закінчив аспірантуру з психіатрії в Англії. Він знає, як працює людська пам’ять, і тепер хоче знайти спосіб повернути Омарові його минуле.

Шейх-принц Тимофій сидів у своєму кабінеті, розкидані папери вкривали стіл. Він шукав старий конспект, який колись записував — адже завжди любив допомагати людям психологічно. У нього було три вищі освіти й аспірантура з психіатрії. Колись він навіть мріяв відкрити клініку для тих, хто пережив біль і потребував підтримки. Але після аспірантури він одружився з дубайською принцесою Еман, з якою згодом розлучився.

Тепер Тимофій мав іншу мету — допомогти племіннику Омару повернути пам’ять, щоб не завдавати болю Кейлі. Він цілеспрямовано перегортав записи й нарешті знайшов потрібний конспект.

У двері постукали.

— Заходь, сестричко, — сказав він.

У кімнату увійшла Вікторія. Вона озирнулася на безлад і запитала:

— Ти щось знайшов? Ти знаєш, як повернути нашого Омара, щоб Кейлі не страждала?

Тимофій поправив окуляри й відповів:

— Так. У Омара складний випадок. Але я маю намір провести йому гіпноз. Це може допомогти відновити спогади. Я зроблю все, щоб повернути того Омара, який щиро любив Кейлі.

Вікторія схопила брата за руку й обняла:

— Дякую! Я знала, що ти зможеш.

Тимофій ніжно поцілував її руку й запитав:

— Як твоє подружнє життя? Як тобі з Дем’яном?

Вікторія з щасливою усмішкою відповіла:

— Все прекрасно. Ми вирішили поки не поспішати заводити дітей. Хочемо допомогти людям із Санторіні, які постраждали. Ми з Дем’яном вирішили побудувати для них будинки, ми зробимо собі ремонт де будимо жити, облаштувати дитячий майданчик, щоб наші діти гралися.

Тимофій усміхнувся:

— Я радий за тебе, сестро. Ви налагоджуєте життя. До того ж у вас навесні ще буде весілля тут, щоб усе було законно не тільки в Санторіні, а й у Катарі.

Вікторія, масажуючи йому плече, запитала:

— А ти? Щасливий, що станеш батьком?

Тимофій засвітився усмішкою:

— Так. Я найщасливіша людина на світі.

Раптом вони почули шум. За дверима хтось підслуховував. Це була Кейлі. Вона випадково почула розмову між Дем’яном і Омаром — розмову жорстоку й тривожну…

У довгому королівському коридорі Дем’ян схопив Омара за плечі й заговорив грубо, майже рикаючи:

— Як ти смієш ображати мою хрещеницю? Вона мені як рідна донька. Як ти смієш завдавати їй болю? Якби не королівська сім’я моєї дружини, я б тебе знищив.

Омар перебив, намагаючись виправдатися:

— Я не хотів… Я знаю, що вона для тебе рідна людина.

Дем’ян стиснув кулаки:

— Я колись навіть замінив їй батька, коли його несправедливо посадили до в’язниці. Я був для неї опорою. Таких мерзотників, як ти, я б не пощадив. Але заради Вікторії я стримуюсь.

Омар бездушно відповів:

— Ви думаєте, я не розумію, що відбувається? Я не відчуваю того, що мав би відчувати до Кейлі.

Дем’ян з гнівом запитав:

— Невже ти навіть не намагався згадати її? Тітка Вікторія говорила тобі про це, а ти байдужий навіть до своєї родини. Усі знають, як ти дорожив Кейлі…

Омар холодно кинув:

— А що я роблю?

Дем’ян схопив його за сорочку й прошипів:

— Ти — ніщо. Ти граєшся з нею, якщо не намагаєшся згадати. Ти жалюгідний.

Омар роздратовано відкинув його руки:

— Послухай… У ній є щось, що мені болить.

Дем’ян з гнівом глянув йому в очі:

— Вона тобі завдала болю?

Омар кивнув.

Дем’ян ледве стримував емоції:

— Як ти можеш таке казати? Ти ж любив її усім серцем. Я бачив у Санторіні, як ти приїхав заради неї, просив мого благословення. Її батько Янніс дав згоду. Усі дали. Ти — аль-Шаф, як ти можеш так чинити?

Омар опустив голову й промовив:

— Не можу уявити, як я міг її любити… У неї завжди ті сумні карі очі…

За рогом коридору Кейлі підслуховувала. Вона так сильно закусила губу, що відчула смак крові.

Дем’ян не витримав і вдарив Омара по обличчю. Його зупинили Вікторія та Еліс.

— Тихо, мій рідний, — прошепотіла Вікторія, обіймаючи його.

— Заспокойтесь, негайно! — гучно додала Еліс, рознімаючи Дем'яна з Омаром.

— Це нікчема ображає мою Кейлі… Йому не соромно перед родиною, — вигукнув Дем’ян.

Омар мовчав.

Здалеку почувся голос шейха-принца Діми, який теж почув крики. Він не міг повірити, що його син так говорить про Кейлі. Йому було боляче, адже він сам прив’язався до неї.

Вікторія звернулася до Омара:

— Ти ж любив Кейлі. Ти страждав місяцями, коли вона поїхала. Ти писав їй тисячі віршів, оспівував її красу, казав, що не можеш без неї. Кейлі — мрія будь-якого чоловіка. Ти ж це розумів.

Омар стояв, опустивши голову:

— Не знаю… Може, вже не так, як раніше. Все змінилося.

Дем’ян гнівно відповів:

— Отже, ти її не заслуговуєш.

— Виходить, що так, — тихо сказав Омар.

Кейлі не витримала й закрила рот руками, щоб заглушити ридання. Але її почули.

— Кейлі? — вигукнула Вікторія.

Дівчина кинулася вниз сходами.

— Кейлі! Постій! Не тікай! — кричав Дем’ян.

Дем’ян разом із Вікторією, Еліс та Дімою кинулися за Омаром, який теж побіг за Кейлі. Але дівчина бігла з такою силою, ніби хотіла вирватися з усіх рук, щоб її ніхто не торкнувся.

Вона влетіла до душової кабіни, зачинила двері й опустилася на підлогу. Притиснувши коліна до грудей і схиливши голову, Кейлі тихо ридала, вся тремтячи від болю й образи. Її сльози стікали по щоках, змішуючись із гарячим відчаєм, що стискав серце.

За дверима було чути крики й стукіт — усі намагалися достукатися до неї, але Кейлі хотіла лише одного: щоб її залишили в спокої.

Омар стукав гучніше, але Вікторія відштовхнула його:

— Що ти наробив? Ти безсовісний, Омар!

Кейлі сховалася в душовій кабіні, притиснувши коліна до грудей і плачучи.

Діма схопив Омара й потягнув у кімнату:

— Я поговорю з сином.

Дем’ян вибив двері й кинувся до Кейлі. Вікторія й Еліс теж обняли її, намагаючись заспокоїти. Навіть Зейнаб прибігла, щоб підтримати ту, хто колись врятував її життя.

У кімнаті для гостей залишилися лише двоє — шейх-принц Діма та його син Омар. Атмосфера була наповнена напругою, мов повітря перед бурею.

Діма стояв велично, рівно, його голос лунав грубо й владно:

— Як ти смієш так поводитися з Кейлі? Вона заради тебе залишилася тут, вона робила все, щоб ти згадав її! Ось так ти відплатив за її любов?

Омар різко відповів, відчуваючи, як батько тисне на нього:

— Ви всі помішані на тому, що я повинен згадати Кейлі! Ви постійно давите на мене! А раптом я вже не той? Може, я більше не той Омар, який любив… Хоча, можливо, такого й не було. А ти, батьку, хочеш, щоб усе було так, як тобі зручно! Ти думаєш лише про себе, а не про мене!

Діма зробив крок уперед, його очі палали гнівом:

— Омар, я забороняю тобі розмовляти зі мною таким тоном! Я твій батько, якщо ти забув!

У цей момент двері відчинилися — Тимофій і Мохена почули крики й поспішили всередину. Вони побачили жахливе: Омар тримав у руках ніж.

Тимофій намагався його заспокоїти, Мохена — мати Омара — теж благала сина опустити зброю. Але Діма продовжував кричати, що він недостойний Кейлі й лише морочить їй голову.

У пориві гніву Омар замахнувся ножем на батька, але випадково зачепив матір. Мохена впала на підлогу, поранена, і кров залила її одяг.

Шейх-принц Діма кинувся до пораненої Мохени, обійняв її й закричав, не стримуючи сліз:

— Мохена, не покидай мене! Тримайся, прошу тебе…

У цей момент Омар нарешті усвідомив, що він накоїв. Його руки тремтіли, очі були повні жаху. Він відчув, як земля йде з-під ніг, і вирішив утекти, щоб не бачити наслідків власного вчинку.

Але Тимофій рвонувся за ним. Його голос лунав твердо й владно:

— Зупинись, Омар! Ти повинен прийти до тями!

Омар піднявся на верхівку палацу, до самого купола, і збирався стрибнути вниз.

Та за ним кинувся Тимофій. Його голос лунав твердо й владно:

— Не смій, Омар! Це кінець, не роби цього!

Омар, задихаючись, відповів:

— Відійдіть! Я більше не можу жити після того, що зробив із матір’ю!

Тимофій підійшов ближче, простягнувши руку до племінника, і сказав лагідно:

— Спокійно, Омаре. Ми все вирішили. Твоя мати лише поранена. Вона тебе любить і простить.

Омар заплакав:

— Ні… прощавайте…

Він уже збирався стрибнути, але Тимофій встиг схопити його й утримати. Омар вирвався й закричав:

— Навіщо ви мене врятували? Я не заслуговую на життя!

Тимофій різко вдарив його по плечу, щоб привести до тями:

— Не говори так! Ти не втечеш від цього. Ти мусиш відповісти за те, що зробив. І якщо справді хочеш повернути пам’ять, якщо хочеш врятувати себе й Кейлі, ти маєш зупинитися зараз.

Омар задихано дивився на дядька, розриваючись між страхом і провиною. Його очі були повні сліз, а серце — боротьби між бажанням втекти й потребою залишитися.

У коридорі лунали крики й плач. Діма кликав лікарів до Мохени, Вікторія й Еліс намагалися заспокоїти Кейлі, яка ридала в обіймах Дем’яна. Атмосфера у палаці була наповнена відчаєм і гнівом.

Через гоинну Вікторія разом із Еліс і Дем’яном намагалися заспокоїти Кейлі. Вони уклали її спати після такого зіпсованого дня народження. Дем’ян сидів поруч із сплячою дівчинкою, яка міцно тримала в руках свою улюблену іграшку — білого тигра. Його серце палало гнівом: він картав себе за те, що не зміг захистити її невинну душу й уберегти від болю. Стиснувши кулаки, він дивився у далечінь.

Вікторія ніжно погладила його плече. Дем’ян цінував її доброту й турботу, поцілував її руки й прошепотів:

— Вибач, дорога, що зірвався… Вона для мене як донька.

Вікторія торкнулася його щоки й відповіла лагідно:

— Я розумію, милий...вона теж для мене все.

Вона поцілувала його в губи, а Еліс додала з усмішкою:

— Та годі вам. Усе налагодиться. Просто день видався важким. Ми відсвяткуємо її день народження іншим разом, коли Омар прийде до тями.

Раптом у кімнату зайшла Зейнаб. Її голос тремтів від хвилювання:

— Зараз везуть шейху принцесу Мохену до лікарні… Вона поранена від рук Омара.

Вікторія, Дем’ян і Еліс перезирнулися, приголомшені від жаху.

Через годину Мохену вже везли до реанімації. Вона була вся в крові. Поруч із нею йшли доньки Фатіма й Адіті, її чоловік Нікос Ананья, син Кішан і чоловік Діма, який тримав укриту Мохену й молився, щоб вона вижила.

Саме в цей час до лікарні приїхали Вікторія разом із Еліс, Дем’ян, Зейнаб, і королева Олена. Вони дізналися про все, що сталося, й серця їхні сповнилися тривогою й болем.

Пізніше емір Ібрагім дізнався про все й узяв ситуацію під контроль. Він наказав усій родині й слугам мовчати про те, що його онук Омар поранив власну матір у нападі агресії. Ібрагім знав: якщо правда вийде назовні, репутація роду похитнеться.

Того вечора він вирішив поговорити з сином — Дімою, який пережив страшний день. День народження Кейлі мав бути світлим святом, але перетворився на трагедію. Омар потряс усіх: його гнів мало не коштував життя матері.

Діма звинувачував себе. Він розумів, що тиснув на сина, і тепер його дружина лежала в реанімації, борючись за життя. Він навіть пішов до мечеті, щоб молитися й просити Аллаха простити його гріхи й провину сина. Від Тимофія він дізнався, що Омар хотів накласти на себе руки. Це ще більше краяло його серце.

Емір Ібрагім почав розмову спокійно, але твердо:

— Я розумію тебе як батько. Важко передбачити, що відбувається в душі сина. Але ми повинні триматися разом і молитися, і щоб твоя дружина одужала. Ніхто не повинен знати, що сталося сьогодні.

Діма, опустивши голову, відповів із болем:

— Я молюся, щоб усе обійшлося… Але я більше не впізнаю свого сина Омара. Бідна Кейлі чекає, коли він відновить пам’ять, а він став байдужим до неї. Вона так довго з нами, ми сподівалися на диво… але стало лише гірше.

Тимофій, сидячи поруч, додав упевнено:

— У нього глибока амнезія. Я знаю, як йому допомогти. Недарма я хотів стати психіатром і закінчив аспірантуру. Я можу провести гіпноз, щоб дізнатися, що приховано всередині, і допомогти йому згадати Кейлі.

Діма зітхнув і сказав:

— Нехай він краще згадає Кейлі… Мені її так шкода. Вона для мене як донька. Я думав, що якщо Омар згадає, то одружиться з нею. Ми навіть з Мохеною хотіли допомогти їй із приданим.

Емір Ібрагім додав обережно:

— Не поспішай, мій сину. Омар пережив надто багато, йому потрібен час. Щодо Кейлі — я розумію, вона племінниця мого зятя Дем’яна. Але вона — ніхто в нашому роді. Їй доведеться поїхати на деякий час. Коли Омар одужає, тоді можна буде вирішувати їхню долю. Так буде краще.

Тимофій, вислухавши батька, звернувся до Діми, знизавши плечима:

— Все буде добре, брате. І з твоєю дружиною, і з сином. Просто довірся мені. Дозволь провести бесіду й гіпноз. Це безпечно, я вже практикувався. Давай спробуємо.

Діма обійняв брата й сказав тихо:

— Добре… Дій. Я довіряю тобі.

Перед тим як піти спати, емір Ібрагім попередив:

— Тільки жодного слова дідові Анвару. Він не витримає правди про те, що правнук Омар напав на власну матір і не пам’ятає свою кохану, яка залишилася заради нього.

Новий день. Елітна лікарня. Доха, Катар

Наступного дня в лікарні Мохена нарешті прийшла до тями. Молитви рідних і чоловіка подіяли — вона була жива, хоча й дуже слабка. Вона знала: син Омар не хотів її поранити, це сталося в пориві відчаю.

Про це дізналася Кейлі, і вона разом із Дімою, Кішаном, Адіті, Фатімою, Ананьєю та Зейнаб поїхала навідати Мохену. Вони доглядали за нею, а лікарі прогнозували довгу реабілітацію й постійний догляд.

Кейлі також почула, що Омар намагався її скривдити. В її серці з’явилося відчуття: він уже не той, яким був колись. Якщо він посмів підняти руку навіть на власну матір, то чи варто витрачати на нього час?

Та водночас Кейлі дуже прив’язалася до Мохени. Вона стала для неї другою матір’ю, особливо після Непалу, коли Кейлі тяжко хворіла. Саме Мохена тоді доглядала її, як рідну доньку, була ніжною й турботливою.

Кейлі сиділа поруч, стискаючи її руки. Мохена погладила її щоки й сказала тихо:

— Не злись на Омара… Він не хотів мене поранити. І тебе також. Він просто загубився у власному болю.

Але Кейлі думала інакше. Вона вже не була впевнена, що Омара можна повернути.

Тим часом сам Омар спав увесь день. Ніхто його не турбував, навіть слуги. Кейлі вирішила поки не заходити до нього, щоб не тривожити після вчорашнього.

Увечері Омар усе ж зібрався й прийшов до матері. Він упав перед нею на коліна й благав прощення за те, що сталося. Його руки тремтіли, коли він тримав руки Мохени.

Мохена ніжно гладила його щоки, витирала сльози й сказала:

— Я знаю, мій сину, ти не хотів цього. Ти так багато пережив… Але послухай мене: ти повинен спробувати заради нас згадати Кейлі. Їй теж боляче, вона так любить тебе. Я пам’ятаю, ти писав їй вірш. Ти мусиш його прочитати й згадати все. Вона для мене як донька…

Омар слухав матір і розумів: хоча б заради неї він повинен спробувати змінитися. Завтра його чекає сеанс гіпнозу з дядьком Тимофієм, який може допомогти відкрити пам’ять і повернути Кейлі.

Тієї ночі Кейлі, розгублена й розбита після того, як Омар завдав їй болю, а його мати лежала в лікарні у тяжкому стані, взяла свій щоденник. У ньому вона зберігала вірші Омара, які він колись писав їй. Вона пішла в пустелю, розпалила багаття й вирішила спалити цей щоденник — символ їхніх спогадів і любові.

Дізнавшись про це, Омар кинувся за нею. Він схопив щоденник і закричав:

— Не роби дурниць, Кейлі! Дай мені час!

Кейлі виривала щоденник із його рук, її голос тремтів від гніву:

— Я вже й так достатньо чекала, як дурепа! Я повірила тобі… А може, ти й не любив мене ніколи, просто грався! Ти лицемір!

Омар відповів різко, відчуваючи її впертість:

— Неправда… Ти вперта дівчина, але не маєш краплі співчуття!

Кейлі кричала, намагаючись повернути щоденник:

— Неправда! Досить знущатися з мене, я любила й чекала тебе… А тепер усе скінчено!

Вона вже піднесла щоденник до вогню. Омар намагався вирвати його, але полум’я обпекло йому руки. Кейлі злякалася, усвідомивши, що могла завдати йому болю.

У цей момент прибігла Вікторія — слуги повідомили їй, куди зникла Кейлі. Вона швидко вихопила щоденник із рук дівчини й закричала:

— Ти готова знищити все й завдати болю тому, хто щиро любить тебе?!

Кейлі застигла, побачивши тітку, й з кривою усмішкою відповіла:

— Як ви мене знайшли? Ви стежили за мною?

Вікторія тримала щоденник міцно й вигукнула:

— Ти хочеш спалити спогади? Є ж надія! Як ти можеш здатися? Невже ти така слабка?

Кейлі, у сльозах, намагалася вирвати щоденник:

— Що ви таке кажете, Вікторіє? Він уже не той, ваш племінник Омар не пам’ятає мене! Як мені жити з цим? Я більше не можу…

Вікторія відступила й сказала холодно:

— І ти не пошкодуєш? Твоя слабкість погубить тебе.

Кейлі розгублено стояла, розуміючи, що діє в пориві емоцій. Вікторія побачила обпечені руки Омара, приклала до них тканину й гнівно глянула на Кейлі:

— Я думала, ти сильна духом. А ти просто здалася. Готова через щоденник завдати болю тому, кого любиш? Значить, ти недостойна його.

Кейлі схрестила руки й відповіла з гіркотою:

— Будь ласка! Ви всі такі королеви — терплячі й бездушні!

Омар втрутився:

— Не кажи так! Це ти бездушна, якщо хочеш спалити мій щоденник. Моя мати вірить, що ти любиш мене, і саме тому я повернувся.

Кейлі відвернулася:

— Ага, тому ти вирішив забрати щоденник… Не чіпайте мене, дайте побути самій.

Вікторія додала суворо:

— У нашій родині не прийнято здаватися. Запам’ятай це.

Кейлі пішла геть у пустелю, кричачи:

— Залишайтеся там, раз я така погана, а ви всі — хороші королевичі!

Омар відповів голосно:

— Чудово! Іди. Ми не будемо тебе чіпати, поки ти не зрозумієш, що наробила.

Вікторія загасила багаття й звернулася до племінника:

— А ти, Омаре, мусиш боротися. Якщо ти не здався — значить, є надія. А Кейлі треба дати час.

Вона віддала йому щоденник із його віршами. Омар, притискаючи його до грудей, прошепотів:

— Дякую тобі, тітко… Ти не втрачаєш надії щодо мене. Але я не впевнений, що Кейлі знову повірить мені.

Вікторія поклала руку йому на плече:

— Все налагодиться. Ходімо до палацу, нас уже шукають.

А тим часом у машині неподалік сиділа королева Олена разом із радником Джафаром. Вони бачили все й вирішили: поведінка Кейлі була недостойною щодо принца Омара, і Олена мала намір поставити її на місце.

Вся похмура Кейлі йшла, схрестивши руки, мов дитина, і бурмотіла собі під ніс:

— Бездушна слабачка… Тьфу! Ким вони себе вважають, ці царські особи? Навіть Вікторія заступилася за Омара, а я — погана, недостойна його. Ну що ж, хай шукає йому принцесу гідну, не слабачку.

Поки вона говорила це сама до себе, до неї підійшла служниця королеви Олени — Аміра. Вона була в темному східному вбранні, стояла рівно й строго. Кейлі зупинилася, розгублено запитавши:

— Вибачте, ви до мене?

Аміра, склавши руки елегантно, відповіла рівним голосом:

— Її Величність, королева Олена, бажає вас бачити.

Кейлі раптом осяяло: можливо, королева справді запропонує їй поїхати. І тоді вона сама не буде проти — піти від цієї палацової інтриги й болю.

Вона рішуче пішла за служницею. Аміра відчинила позолочені двері, за якими в покоях сиділа королева Олена, приміряючи золото, подароване їй чоловіком — еміром Ібрагімом.

Аміра схилилася й сказала:

— Ваше Величність, ось Кейлі.

Королева Олена, дивлячись у дзеркало, холодно глянула на дівчину й промовила, надягаючи прикрасу на шию:

— Залиш нас, Амірo.

Служниця поклонилася й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

Кейлі відчула дивне передчуття: королева хоче від неї чогось особливого. Можливо, це пов’язано з її онуком Омаром… або ж Олена справді попросить її покинути палац.

Кейлі, з серцем, що калатало в грудях, стояла перед королевою Оленою. Її погляд був холодним і презирливим — зовсім не таким, як тоді, коли Кейлі зізналася у своїй любові до Омара. Дівчина відчувала: королева знає про те, що сталося в пустелі, про щоденник і про сварку з принцом.

Олена сіла на низький пуф і заговорила рівним, але крижаним голосом:

— Ти здогадуєшся, навіщо я тебе викликала?

Кейлі, з комком у горлі, намагалася щось сказати, але королева перебила її:

— Здогадуєшся. Інакше не стояла б переді мною, не ковтала б слова. Я бачу тебе наскрізь. Думаєш, ти така особлива? А ми, королівські особи, не гідні тебе? Навіть Омар?

Кейлі застигла, приголомшена. Олена продовжила, її голос ставав дедалі жорсткішим:

— Він стільки пережив, а ти хочеш розбити йому серце. Не думай, що ми, його родина, залишимо його в біді. Я бачила, як ти намагалася спалити щоденник, у якому мій дорогий племінник писав тобі вірші. Він щиро любив тебе, а ти вирішила показати, яка ти розумна й незалежна.

Королева підвищила тон, її слова звучали як удари:

— Як ти сміла завдати болю моєму онукові? Ти знаєш, хто він? Він принц, син шейха-принца Діми й онук еміра Ібрагіма, великого правителя Катару. А ти — жалюгідна дівчина, яка наважилася принизити його. У тебе забагато зухвалості. Ти не підходиш йому. Ти занадто запальна, а такі жінки не вітаються в родинах принців і емірів. Ти надто емоційна, показуєш занадто багато почуттів. У нашому роді таке не прийнято. Навіть жінка не має права показати сльози. Ти розумієш, Кейлі?

Кейлі стояла, скута страхом, і хотіла щось сказати, але Олена не дала їй слова:

— Я не схвалюю такої поведінки в моєму палаці. Якщо ти не зможеш бути гідною принца — тобі немає місця серед нас, серед аль-Шафів.

У Кейлі на очах виступила сльоза. А за дверима стояла наложниця Юн Мі, яка підслуховувала й усміхалася, бачачи, як королева демонструє свою владу. Юн Мі вже мала намір використати Кейлі проти Олени, перетворивши її слабкість на зброю.

Після розмови з королевою Оленою Кейлі вбігла до своєї кімнати вся заплакана. Її серце билося швидко, а думки плуталися:

— Як королева може мене судити? Я ж стільки часу була поруч із її онуком Омаром… А тепер мені немає місця серед цієї королівської родини. Може, вона права. Казка повинна колись закінчитися…

Вона одягла свою м’яку піжаму й, зі сльозами на очах, лягла на ліжко. В душі Кейлі було відчуття остаточного вироку: їй не місце серед королівських персон.

Вона згадала, як відштовхнула свою дорогу Вікторію, яка ризикувала собою, щоб оберігати її. Тепер Вікторія зробила висновок про поведінку Кейлі: вона здалася, не боролася за Омара.

Залишалося лише чекати рішення королеви Олени — коли та поговорить із еміром Ібрагімом про її від’їзд. Кейлі уявляла, як їй доведеться залишити палац і вирушити до Аризони, щоб жити далі, далеко від королівських інтриг і болю.

Наступного дня Кейлі вирішила піти до басейну в закритому королівському дворі. Вода освіжила її, і після купання вона проходила повз, коли побачила Омара, який щось писав. Кейлі подумала: перед від’їздом краще попросити вибачення.

Омар схилив голову над аркушем, а потім відійшов на хвилину. Кейлі тихо підійшла й почала читати рядки його віршів — про біль, про втрату, про кохану, яку він не може згадати:

«Я йду крізь пустелю пам’яті,

де кожен крок — це тінь і біль.

Я загубив свою троянду,

і серце моє — мов попіл і сіль.»

У цей момент увійшов Омар і різко сказав:

— Що ти тут робиш? Вирішила знову порвати мій щоденник?

Кейлі зі сльозами відповіла:

— Я не збиралася… Я хотіла попросити пробачення за вчорашнє.

Омар вирвав аркуш із її рук і сказав грубо:

— Тоді навіщо ти тут? Я ж бездушний, як ти казала.

Кейлі згадала слова королеви Олени й Вікторії, що вона занадто емоційна й нетерпляча. Вона прошепотіла:

— Омар… я шкодую. Пробач мене.

Але він відповів холодно:

— Тобі не зрозуміти, що я пережив.

Кейлі згадала Непал, його клітку, його біль і сказала тихо:

— Я розумію, Омар.

Вона підійшла й погладила його щоки. Омар подивився на неї й сказав:

— Тобі краще піти. Мені треба дописати. Потім поговоримо.

Кейлі кивнула й вирішила дати йому час. Вона сіла в саду, сумна й без підтримки.

Раптом до неї підійшла, мов змія, наложниця Юн Мі у фіолетовому ханбоку. Вона наказала служницям відійти й сіла поруч, удаючи співчуття:

— Ах, бідна...бідна.. моя Кейлі…

Кейлі обернулася й злякалася вузькоокої жінки:

— Що вам потрібно?

Юн Мі заграла, як актриса:

— Мила дитина… У цьому палаці багато жорстокості й підступу. Багато пліток. Вони хочуть вижити таке створіння, як ти. Я тебе розумію.

Кейлі здивовано запитала:

— Про що ви говорите?

Юн Мі поклала руку їй на плече й продовжила:

— Я чула, як із тобою обійшлася королева. У неї немає співчуття. Вона заздрить тобі — невинній, чистій, не зіпсованій грошима й владою. А ще я знаю: принц Омар не згадав тебе. Він втрачає таку красу…

Кейлі хотіла їй повірити, адже ніхто інший не розумів її болю. Вона запитала:

— А ви хто?

Юн Мі з ухмилкою відповіла:

— Ти не знаєш, дитя? Я Юн Мі— наложниця еміра.

Кейлі була шокована: Омар ніколи не говорив, що в еміра є наложниці. Її розчарування в цій культурі лише зростало.

Юн Мі продовжила з отруйною інтонацією:

— Ах, він тобі не сказав? Чоловіки завжди добиваються свого, щоб жінки вірили… Вибач, що сиплю сіль на рану.

Кейлі запитала насторожено:

— Навіщо ви мені це говорите?

Юн Мі нахилилася ближче й прошепотіла:

— Я хочу розповісти тобі правду про королеву Олену. Вона жорстока. Те, що вона зробила з тобою — ще не найгірше. Якщо ти осмілишся їй перечити, вона може наказати відправити тебе на плантацію кукурудзи. Для них це як образа всієї королівської родини.

Кейлі з жахом прошепотіла:

— Що ви таке кажете?

Юн Мі підвелася й сказала владно:

— Ходімо. Я покажу тобі дещо. Ти повинна знати правду й подякуєш своїй корейській наложниці.

Кейлі, бліда й розгублена, все ж вирішила піти за нею, щоб дізнатися, що приховують королівські стіни.

Вся охоплена страхом, Кейлі їхала поруч із Юн Мі в машині. Коли вони зупинилися, перед її очима відкрилася моторошна картина — кукурудзяна плантація, де працювали жінки-раби. Сонце палило землю, і Кейлі з жахом подумала: невже королівській родині байдуже до цих людей?

Юн Мі вийшла з машини величною ходою й простягнула руку:

— Ідемо, дитя.

Кейлі, тремтячи від цікавості й страху, пішла за нею. Вони увійшли на плантацію, де жінки працювали під пекучим сонцем. Серед них була Катя — у чорному лахмітті, з руками в пилу й спиною, мокрою від поту. Вона не мала права на втому. Її єдина причина рухатися далі — дитина, яку вона носила під серцем.

Кейлі з жахом дивилася на вагітну жінку й прошепотіла:

— Ця дівчина… у неї живіт видно… Чому вона працює? Адже дитина ж скоро…

Юн Мі з лукавою усмішкою відповіла:

— Ось ти й відгадала, моя дорога. Це Катя. Колись вона була нареченою принца Рулсана, якого ти бачила з дядьком Омара. Але вона відмовила йому, бо продалася шейху Надіру аль-Масрі. Потім утекла вже вагітна…

Кейлі перебила, розгублено запитавши:

— А до чого тут королева Олена?

Юн Мі нахилилася ближче й продовжила з отруйною інтонацією:

— Слухай уважно, Кейлі. Королеві Олені було боляче за свого сина Рулсана. Вона вирішила помститися Каті за його страждання й наказала відправити її працювати на плантацію як рабиню.

Кейлі ахнула від жаху, прикривши рот руками. Її серце стискалося від побаченого, а слова Юн Мі звучали як отрута, що крапала в душу, налаштовуючи її проти королеви.

Кейлі сиділа під парасолькою поруч із Юн Мі, коли раптом тінь упала на її постать. На пагорбі стояла Брітні. Її очі були холодні, мов сталь. Вона повільно спустилася вниз, підійшла до виснаженої Каті, нахилилася й, притиснувши пальцями її підборіддя, прошепотіла:

— Через тебе ти сама потрапила в халепу. Ти стояла на моєму шляху. Ти будеш покарана, і ти це розумієш. А королева Олена ніколи не простить тобі того, що ти продалася шейху, а не обрала принца.

Катя здригнулася. Її очі наповнилися сльозами, але вона мовчала. Вона пам’ятала, як чекала на Руслана, а він зник. Вона думала, що він покинув її, не знаючи, що його викрали. І тепер запізніле розуміння стало отрутою.

— Добре хоч ти не стала його принцесою, інакше я б тебе знищила, — холодно продовжила Брітні. — Навіть якщо виживеш, ти мусиш мовчати, як миша.

Катя опустила очі. Її серце стискалося. Колись вона любила Руслана, колись вірила, що вони будуть разом. Тепер вона була лише рабинею його спогадів і жертвою інтриг Брітні, які та приховувала.

Брітні нахилилася ще ближче, її голос став крижаним:

— Чого ти опустила очі? Працюй.

Катя мовчала. Її губи тремтіли. Вона хотіла відповісти, але не могла. Бо знала: частина правди в словах Брітні була справжньою. Вона відмовилася. Вона втратила. І тепер мусила жити з цим.

Брітні відійшла, залишивши після себе тінь. А Катя залишилася на колінах серед кукурудзи, з руками, що тремтіли, і животом, у якому билося нове життя. Вона знала: це ще не кінець. Але шлях до свободи буде довгим і болючим.

Раптом один із чоловіків ударив Катю батогом — за наказом Брітні. Кейлі зі страхом закричала:

— Ні! Не треба! Прошу вас, пощадіть її!

Юн Мі теж підвелася, думаючи, що Брітні зайшла надто далеко. Але Кейлі, у розпачі, вигукнула:

— Яка жорстока королева Олена! Як вона могла дозволити таке?!

Кейлі втекла, не витримавши видовища. А Юн Мі лише усміхнулася Брітні: її план спрацював — Кейлі тепер була налаштована проти королеви. А чоловіки продовжували бити Катю, виконуючи наказ.

Покої Кейлі. Палац аль-Шаф, Доха, Катар

Кейлі замкнулася у своїй кімнаті й нікого не пускала. Її невинна душа вже пізнала надто багато жорстокості — від наложниці Юн Мі, яка розкрила їй тіні роду аль-Шаф. Юн Мі навмисне налаштувала Кейлі проти королеви Олени, адже сама прагнула витіснити її з трону.

Кейлі сиділа бліда, зі сльозами на очах, згадуючи вагітну дівчину Катю, яка працювала на плантації під палючим сонцем.

Хіба її вина лише в тому, що вона відмовилася від принца? Чому за це треба карати так жорстоко, нелюдським способом? — думала Кейлі. Вона не очікувала, що добрі аль-Шаф виявляться чудовищами. Особливо боляче було усвідомлювати, що королева Олена здатна на таке.

Раптом у двері постукали.

— Кейлі, ти не захворіла? — пролунав знайомий голос.

Кейлі ожила: це був її дорогий дядько Дем’ян, який замінив їй батька. Вона дозволила йому увійти навіть у такому стані.

Дем’ян зайшов усміхнений, але одразу занепокоївся, побачивши бліду племінницю. Він став на одне коліно, взяв її руку й відчув, як вона тремтить.

— Кейлі… ти вся дрожиш, моя дорога, — сказав він замислено, дивлячись їй у очі.

Кейлі не стримала сліз:

— Дядьку…мій дорогий

Він ніжно обійняв її, як у дитинстві, коли заспокоював маленьку, й гладив щоки, витираючи сльози.

— Що сталося, моя дорога? Хто тебе образив? Омар?

Кейлі різко відповіла:

— Ні, Омар тут ні до чого… Вчора королева Олена сказала мені, що я недостойна Омару…

Дем’ян обурено підняв голос:

— Чому? Через те, що ти посварилася з Омаром? Я бачив