Раді Вас бачити!

Глава 29. Початок відпочинку та кінець

Дніпро, Україна

Тим часом королева Олена разом із чоловіком еміром Ібрагімом та кількома синами вирушила до України, щоб трохи відпочити після всіх проблем і інтриг. Емір Ібрагім із шейхами-принцами Саїдом та Тимофієм поїхали на святкування Рамадану до давнього знайомого, який сам їх запросив. А Олена вирішила розважитися на дні народження своєї подруги Галини. Там зібралися й сестри — Люда, яка вже помирилася з чоловіком Колею, Альбіна, а Юля не змогла прийти через маленьку дитинку.

У ресторані «Імперіал» усі чекали на Олену. У великій залі вже звучала музика, гості танцювали. Коли королева увійшла в синьому костюмі з ажурними рукавами й подарунковим пакетом у руках, її зустріли вигуками:

— А ось і наша королева Сходу! Давай до нас танцювати!

Люда й Галина взяли її за руки й повели в танець. Олена й сама не пам’ятала, коли востаннє танцювала по-українськи, адже багато років жила в Катарі. Але цього вечора вона знову відчула рідний ритм — і вся компанія запалювала під веселу українську музику.

Після танців усі сіли за стіл, накритий салатами — грецьким, «Цезарем», картоплею, м’ясними стейками, різними закусками, вином і лимонадом. Олена була щаслива бачити всіх разом.

Жінки пили вино, сміялися, а Олена сказала:

— Я так рада зібратися з вами. Нарешті відпочину від королівської суєти. У моїх дітей майже все влаштовано: залишилося видати заміж мою улюблену доньку Вікторію за її коханого, а Еліс скоро буде заручена.

Галина, як іменинниця, відповіла:

— Звісно, тобі пора відпочити. Ти й так багато зробила для дітей, для країни, для онуків. Тепер маєш право на спокій.

Олена усміхнулася й додала:

— Так, тепер наш син Даніель — емір. Але це лише тимчасово. Нехай мій чоловік відпочине після роботи.

Люда, піднімаючи келих, запитала:

— А де твій Ібрагім?

— Він із синами поїхав на святкування Рамадан, — відповіла Олена.

Альбіна засміялася:

— О, нехай вони там відпочивають, а ти, Олено, відривайся тут!

У цей момент зайшов Коля, привітав Галину й провідав дружину Люду, після чого пішов у справах. Олена радісно звернулася до сестри:

— Ви знову разом?

— Так, уже кілька місяців, — усміхнулася Люда.

— Я так рада за вас. Він хороший чоловік, — сказала Олена.

Люда додала:

— І вже не п’є алкоголь. Він змінюється.

Галина підняла келих і виголосила тост:

— Давайте за наших чоловіків, щоб вони нас цінували й любили!

Усі підняли келихи, і вечір продовжився за розкішним столом, наповненим сміхом, піснями й теплом родини.

Після розкішного святкування Альбіна вмовила сестер піти ще й у бар — «відірватися на повну». Спершу Олена була проти, але під наполегливі слова Альбіни зрештою погодилася. Люда теж вирішила приєднатися, а Галина поїхала додому до сім’ї, щоб продовжити святкування вже там.

У відомому барі Дніпра атмосфера вирувала. Альбіна одразу пішла танцювати з молодими хлопцями, замовивши собі яскравий коктейль «Секс на пляжі». Люда теж приєдналася до танців. А Олена захотіла спокійно посидіти й замовила свою улюблену «Блакитна лагуну». Вона навіть не пам’ятала, коли востаннє так відпочивала — з тих часів, як стала дружиною еміра Катару, матір’ю принців і принцес та правителькою країни.

Попри свої п’ятдесят п’ять років, Олена залишалася стрункою й красивою жінкою, виглядала не більше ніж на тридцять. Її врода привертала увагу чоловіків. Один із них підійшов із келихом віскі:

— Привіт, красуне, як життя?

Олена, тримаючи «Блакитну лагуну», спокійно відповіла:

— У мене все чудово. Але якщо ти вирішив підкотити — буде гірше. Я заміжня.

Чоловік відступив, адже Олена знала ціну собі й ніколи не зрадила б Ібрагіма, навіть попри його інших дружин і наложниць. Вона завжди залишалася головною правителькою його країни й жінкою, яка свідомо прийняла свою долю.

Раптом у барі почалася бійка між чоловіками. Люді стало зле від алкоголю, її знудило, й вона, прикриваючи рот, побігла крізь натовп до туалету, де не втрималася й знудилася прямо на когось. Альбіна тим часом встигла піти з молодим хлопцем, проводячи ніч у його компанії.

Олені було важко пробитися крізь натовп, її мало не розчавили. У цей момент Ібрагім, дізнавшись від Колі, що їхні жінки пішли в бар, кинув усі справи й поспішив до неї. Він сміливо протиснувся крізь натовп, підняв Олену на руки — так, як колись у юності, коли вони були закохані, — і виніс її з бару.

Тим часом Коля знайшов Люду в туалеті. Вона вся червона, ледве трималася на ногах:

— Мене знудило від алкоголю…

Коля занепокоївся й відвіз дружину до лікарні. Люда зателефонувала Альбіні, але та вже була у ліжку з новим чоловіком.

А Ібрагім, тримаючи Олену за руку, повів її на набережну. Вони сіли на пісок, як колись у юності, й згадували ті часи, коли ще не мали влади, не носили масок і не грали ролей — були просто собою.

Незабаром їх знайшли сини Саїд і Тимофій, стурбовані за матір. Але в той момент Олена й Ібрагім були такими ж, як колись — закоханими, щирими, справжніми. Ібрагім довів, що й досі відданий своїй королеві, яка пожертвувала всім заради нього.

Наступного дня Люда вирішила пройти обстеження в лікарні. Останнім часом її турбував біль у грудях, а місячних не було вже п’ять місяців. Вона думала, що це — нерви, адже історія з Віктором, який виявився не тим, ким здавався, і тепер сидів у тюрмі, сильно її надломила.

Про своє обстеження Люда нікому не сказала. Вона здала всі можливі аналізи й тепер сиділа навпроти лікаря, тримаючи сумку на колінах. Її руки тремтіли.

— Ну що там, доктор? Що зі мною? — нетерпляче запитала вона.

Лікар уважно глянув на результати, потім на Люду, і, ледь усміхнувшись, промовив:

— Ви вагітні. Вже п’ять місяців. Саме тому у вас такі симптоми.

Люда застигла, ошелешена. Це пояснювало, чому їй стало зле від алкоголю напередодні, чому її нудило й чому вона почувалася виснаженою. Живіт був ще майже непомітний, і вона навіть не здогадувалася.

Вона була вагітна втретє. Але цього разу — не від Колі, з яким знову зійшлася кілька місяців тому, а від Віктора, який сидів у в'язниці за злочини. Саме з ним вона хотіла одружитися після розлучення з Колею.

Люду не переповнила радість. Навпаки — її серце стиснулося від страху й розгубленості. Вона не була готова. У неї вже двоє дітей, а тепер вона носила дитину від чоловіка, з яким майбутнього не буде.

Вона сиділа мовчки, дивлячись у порожнечу, й думала:

— Що тепер робити? Як мені бути? Я не готова…

Її життя знову перевернулося. І тепер вона мала прийняти рішення, яке змінить усе.

Люда підняла очі й прошепотіла сама собі:

— Я мушу сказати Колі правду… що ця дитина не від нього.

Бахрейн, Манама

На наступному тижні майже вся королівська родина аль-Шаф вирушила до Бахрейну — країни, яку називають перлиною Перської затоки. Це архіпелаг із понад тридцяти островів, оточених лазурними водами. Бахрейн славиться давніми традиціями видобутку перлів, сучасними хмарочосами Манами, затишними базарами та багатою культурою, де переплітаються арабські, перські й індійські впливи. Тут минуле зустрічається з майбутнім: старовинні форти сусідять із футуристичними баштами, а гостинність мешканців робить країну особливим місцем для зустрічей і союзів.

Їх особисто запросив Його Величність король Мансур ібн Іса аль-Шериф, який багато років дружить з еміром Катара Ібрагімом. Нині Катаром тимчасово править його син емір Даніель, але король Мансур добре знає родину аль-Шаф ще з тих часів, коли навчався разом з Ібрагімом в Україні та був знайомий із його першою дружиною Оленою.

Тепер обидві сторони — Ібрагім і Мансур — прагнуть поєднати своїх дітей у шлюбі. У Ібрагіма є молодша донька, принцеса Аміра, від другої дружини Маріам. А у Мансура — спадковий принц Фаріс ібн Мансур, молодий і благородний юнак. Аміра та Фаріс зустрілися ще кілька років тому, їхня зустріч стала доленосною: вони покохали одне одного. Нещодавно Фаріс зробив Амірі пропозицію, і родини влаштували заручини у колі близьких. Це рідкісний випадок, коли династичний шлюб укладається не лише з політичних причин, а й по любові.

Тепер Аміра та її наречений чекають офіційного оголошення дати весілля. Сам король Мансур у честь цього великого свята вирішив подарувати особливий дарунок — витраж із зображенням павича, що символізує благородство й честь.

Принц Фаріс тим часом супроводжував родину своєї нареченої разом зі слугами та охоронцями. Він вирішив провести для них екскурсію по стародавньому й сучасному Бахрейну. Вони відвідали старовинну фортецю Калаат-аль-Бахрейн, яка є пам’яткою ЮНЕСКО й нагадує про велич давніх цивілізацій. Потім прогулялися по сучасній столиці Манамі, де сяють хмарочоси й торгові центри, а також завітали до Національного музею Бахрейну, де зберігається історія перлів, що зробили країну знаменитою. Принц показав їм і Велику мечеть Аль-Фатіх, одну з найбільших у світі, яка вражає своєю архітектурою й духовною атмосферою.

Увечері вся королівська родина аль-Шаф і аль-Шериф зібралася разом. Усі були в розкішних сукнях і традиційних арабських строях, юні принцеси сяяли в золотих убраннях. Вони вирушили до великого театру, де спеціально приїхав український симфонічний оркестр, щоб зіграти на честь королеви Олени, адже вона родом з України. Королева була глибоко зворушена й подякувала родині аль-Шериф за такий подарунок.

Поки Олена разом з еміром Ібрагімом виступала перед людьми й пресою, поруч стояв український диригент у вишиванці. Вона висловила вдячність королю Бахрейну за гостинність і за те, що українська музика зазвучала на арабській землі.

Тим часом юні принцеси — Емма, Сьюзі, Аміра з нареченим, Сабіна, Віолетта, Віталіна, яка ходила похмура через те, що їй не дозволили взяти улюблену ляльку, Аманда, Ела, Енасс і Рафаелла — разом із принцами Салімом та Ахмедом веселилися в буфеті. До них приєднався принц Руслан із розкішною Моанною, яку він запросив особисто. Плаття Моанни допомагала обирати Енасс, і відтоді вони стали найкращими подругами.

Молодь сміялася, фотографувалася на телефони, жартувала перед камерами. Вони куштували чорничні еклери із золотом, пили каву й чай, милувалися вечірнім видом просто неба. Дехто навіть узяв пледи — Аманда разом із Сьюзі загорнулися й продовжували сміятися.

Пізніше підійшов коханий Емми — Джастін, у темному костюмі й брюках, схожий на кінозірку. Емма зробила йому комплімент, а він із гордістю розповів, що його бізнес набирає обертів і тепер він може просити руки у її батька, еміра Ібрагіма.

Слуги покликали всіх до залу — концерт розпочинався. Принци й принцеси, взявшись під руки зі своїми коханими, увійшли до розкішної зали. Український симфонічний оркестр відкрив програму п’ятьма номерами. Музиканти грали на традиційних українських інструментах — цимбалах, кобзі, бандурі, волинці, трембіті. А особливим моментом стало поєднання українських мелодій з арабськими мотивами, коли оркестр виступав разом із музикантами, що грали на традиційних арабських інструментах.

Королівська родина була вражена цим концертом. Українські й арабські мотиви злилися воєдино, створивши гармонію культур, яка символізувала дружбу й єдність народів.

Після концерту юні принци й принцеси вирішили прогулятися вечірньою стежкою біля театру, де хвилі води тихо котилися, а трава зеленіла й мерехтіла у світлі ліхтарів. Їх супроводжували охоронці та слуги, але атмосфера була легкою й святковою. Діти сміялися, раділи, навіть Салім та Ахмед почали бігати й пустувати, поки принцеси сварилися на них, щоб вони поводилися пристойно. Зрештою хлопці залишилися в кафе, а сама Аміра з Фарісом відійшли в затишне місце, щоб побути наодинці, як закохані.

Тим часом Джастін із Еммою прогулювалися берегом, тримаючись за руки. Джастін тихо сказав їй, що хоче, аби через рік, коли їй виповниться шістнадцять, вона стала його дружиною. Він прагнув бути впевненим, що вона цього бажає. Принцеса Емма подивилася на нього світлими очима й усміхнулася:

— Я впевнена в тобі. Я ніколи нікого іншого не полюблю.

Джастін ніжно поцілував її в губи, обережно, щоб ніхто сторонній не побачив — адже вони перебували в мусульманській країні, де такі прояви почуттів не прийнято показувати публічно.

Принц Руслан і Моанна також вирішили провести час удвох. Вони насолоджувалися вечором, і Моанна не могла повірити, що опинилася наче в казці поруч із таким прекрасним арабським принцом. Руслан не поспішав робити їй пропозицію — він вірив, що доля сама підкаже правильний момент. Сьогодні він просто хотів насолодитися днем і подарувати Моанні відчуття щастя й чарівності миті.

На світлій ноті концерт закінчився, і королева Олена разом з еміром Ібрагімом відповідали на запитання журналістів. Спершу питання були актуальні й важливі: що чекає на державу Катар, які плани розвитку, як новий емір Даниель буде керувати країною. Олена та Ібрагім відповідали впевнено, навіть поділилися радісною новиною, що незабаром у Даніеля з’явиться спадкоємець від Хадіри — принц або принцеса.

Та раптом атмосфера змінилася. Один журналіст із Ємену поставив провокаційне запитання:

— Як ви відреагуєте на те, що ваша донька принцеса Жасмін завагітніла поза шлюбом, а потім лише одружилася?

Олена й Ібрагім переглянулися, приховуючи шок. Звідки він міг дізнатися про таке? Хто розкрив заборонені таємниці? Королева усміхнулася з хитрістю й відповіла:

— Вам, здається, неправильно розтлумачили джерела.

Але журналіст не зупинився й запитав далі:

— А як ви прокоментуєте те, що сталося двадцять років тому з вашою старшою донькою принцесою Луїзою?

Обличчя Олени зблідло. Спогади про трагедію двадцятирічної давності з її улюбленою донькою були занадто болючими. Ібрагім не витримав:

— Що за провокації? Арештувати його й передати в Катар!

Король Мансур кивнув, погоджуючись. Він добре знав: королівські таємниці не мають виходити назовні. Охоронці вивели журналіста й передали поліції, щоб відправити його до катарської в’язниці.

Королева Олена ледве стояла на ногах. До неї підбігли принцеса Тамара й принцеса Сафія, а також невістки, намагаючись підтримати її. Тамара прошепотіла:

— Мамо, все добре.

Сафія ж із подивом запитала:

— А що сталося з Луїзою? Це не пов’язано…

Тамара суворо наказала всім вийти, щоб поговорити з матір’ю наодинці.

Та неспокій не закінчився. До Ібрагіма підійшов інший журналіст і почав ставити питання про принцесу Вікторію: чому вона відмовилася від принца Хуссейна й титулу принцеси, чому порушила закони Катара, адже її шлюб у Санторіні не визнають офіційно.

Ібрагім розлютився, а король Мансур наказав охоронцям і поліції вивести журналіста й ув’язнити за образу королівської родини.

Після цього Ібрагім із синами сів у машину, вирішивши розібратися, хто міг розкрити таємниці їхньої сім’ї. Олена залишилася з Тамарою, а Ібрагім наказав синам терміново їхати до Санторіні, щоб Вікторія й Дем’ян повернулися в Катар і якнайшвидше одружилися — адже суспільство вже почало засуджувати їхній шлюб.

Тим часом наложниця Даша, близька до шейха-принца Хазара, хитро попросила дозволу відпочити в готелі. Хазар погодився, не підозрюючи, що вона може знати більше, ніж здається. Саїд, Тимофій і Хазар мовчки переглядалися, а Хазар навіть наказав охоронцю простежити за Дашею. Його підозри зростали: можливо, саме вона причетна до витоку таємної інформації.

Свято добігало кінця, і юні принци та принцеси ще сміялися й фотографувалися, коли до них підійшли слуги й повідомили:

— Ваш батько, емір Ібрагім, чекає вас. Літак уже готовий до вильоту.

Діти одразу знітилися — адже вечір був таким чарівним, і ніхто не хотів, щоб він закінчувався. Салим навіть вигукнув, трохи ображено:

— Та ну, ми ж навіть не встигли побувати в кількох місцях!

Принцеси засміялися, але в очах у них теж світилася легка туга. Вони знали: обов’язок перед родиною й державою завжди стоїть вище за розваги. Слуги зібрали їх у колону, і вся юна компанія вирушила до аеропорту, несучи в серцях спогади про цей вечір — про музику, сміх і перші відчуття справжнього кохання.

А попереду їх чекали нові події, нові випробування й нові таємниці, які ще належало розкрити.

Даша у своєму срібному блискучому платті зайшла до розкішного готелю, який спеціально для неї винайняв шейх-принц Хазар. Він нічого їй не відмовляв — вона була його улюбленою наложницею. Діставши телефон із сумки, Даша тихо набрала номер, озираючись, аби ніхто не почув:

— Алло… у нас вийшло…

Тим часом у своїх покоях Юн Мі насолоджувалася масажем від корейських служниць. Та її більше тішила новина: саме вона передала журналісту всі секрети королівської крові, щоб принизити королеву Олену. Юн Мі зловтішно усміхнулася:

— Чудово. Я ж казала — це моє найсильніше знаряддя. Нехай усі балакають, журналіст зробив свою справу.

Даша тихо відповіла:

— Але ж він тепер у в’язниці… Ти не думаєш, що він видасть нас? Я теж допомогла йому з інформацією, саме я роздобула відомості про минуле принцеси Луїзи.

Юн Мі різко наказала служницям припинити масаж і вийти. Вона спокійно продовжила:

— Не хвилюйся. Він не видасть. Я допоможу йому вийти. А якщо відмовиться співпрацювати з нами — його чекає смерть.

Даша зітхнула, розуміючи, що все під контролем. Вона перевдяглася й лягла спати, не знаючи, що під дверима охоронець підслухав розмову й одразу повідомив Хазару.

Наступного ранку Даша прокинулася, її волосся ще було мокре після душу. Вона спокійно снідала розкішним сніданком, який принесли слуги. Та раптом у кімнату увійшов розлючений Хазар. Даша підвелася, не розуміючи, що сталося, й намагалася ніжно підійти до нього, обійняти. Але він відступив назад і холодно промовив:

— Ми їдемо. Ми повинні поговорити.

Даша застигла, вся охоплена страхом. Вона зрозуміла: Хазар усе ж дізнався про її зраду й про те, хто був її спільницею у витоку таємниць королівської сім’ї.

Емір Ібрагім разом із синами та новим еміром Даніелем зібрали конференцію, щоб оголосити: усі чутки, які поширювали журналісти про принцесу Жасмін, про Вікторію та навіть про минуле шейхи-принцеси Луїзи — це вигадка, створена ворогами, аби принизити королівську родину аль-Шаф. Ібрагім пояснив, що заздрісників багато, і політичні інтриги завжди намагаються зруйнувати авторитет династії. Після конференції напруга наче спала, але в серці еміра залишалася тривога: він знав, що мусить терміново повернути Вікторії титул і змусити її одружитися з Дем’яном за катарськими законами, інакше репутація сім’ї постраждає ще більше.

Це був ризик, на який пішов емір Ібрагім, адже королівські держави, особливо з Афганістану, на чолі з Кадербаєм Абделем, могли почати осуджувати його дії. Та Ібрагім не звертав уваги на те, що говорять інші: головним його пріоритетом було щастя доньки Вікторії. Він також попросив своїх дочок дізнатися, як почувається Жасмін, і повідомити йому.

Водночас емір розумів, що необхідно суворо покарати тих, хто допустив витік секретної інформації про його королівську сім’ю. Він уже розпорядився, щоб журналістів, причетних до цього, відправили до в’язниці, а одного з них навіть стратили.

Тим часом у залі з’явилася Даша. Вона була без кайданів, але вся налякана й розчарована, вже шкодувала, що втягнулася в інтриги Юн Мі. Ібрагім разом із Даніелем та старим Анваром вийшли до неї. Їхні погляди були холодні й суворі. Даша підняла очі й тихо прошепотіла:

— Скажіть, у чому моя провина?

Емір Ібрагім крізь зуби відповів:

— Мовчи. Ти не маєш права говорити. Ти зрадила довіру й підриваєш майбутнє нашої династії. Тобі мало того, що мій син Хазар дав тобі все? Тобі не соромно?

Даша схилила голову, розуміючи, що це кінець. Емір Даниель виступив першим:

— Я як емір приговарюю тебе до ста ударів батогом. І ти позбавляєшся права на свою доньку.

Даша з жахом почула вирок, впала на коліна й почала благати, плакати, умоляти не відбирати в неї дитину — єдину радість і світло в її житті. Вона звернулася й до Хазара, нагадуючи, що їхня донька — його кров.

І раптом сталося несподіване. У зал увійшла Юн Мі. Вона вирішила зіграти хитро: якщо вона віддасть свою спільницю, то Даша остаточно загине, а разом із нею зникне й можливість прикрити власні сліди. Тому Юн Мі вирішила захищати Дашу — не заради неї, а заради власної мети.

— Прошу вас, не робіть цього! — вигукнула вона, стаючи на коліна перед еміром.

Усі погляди звернулися на корейську красуню. Ібрагім, який останнім часом відчував до неї інтерес, не здогадувався, що саме вона й була джерелом витоку таємниць. Даніель і шейхи-принци дивилися на неї з презирством, але Даша відчула полегшення.

Юн Мі заговорила з удаваним співчуттям:

— Бідолашна не винна. Її змусили. Вона боялася, що відберуть дитину. Вона не знала, що робити.

Хазар, дивлячись на Дашу, яка сиділа на підлозі в білому платті, запитав:

— Хто її змусив? Чому вона не сказала мені?

Юн Мі відповіла:

— Вона боялася, що ти не повіриш. Тому розповіла мені. Її змусила одна з наложниць гарему. Якщо дозволите, я назву ім’я.

Ібрагім переглянувся з Даниелем.

— Говоріть, — суворо сказав емір Даниель. — Має бути справедливість.

Юн Мі ледь помітно всміхнулася, дивлячись на еміра, а шейхи-принци відчули, що щось тут не так. Хазар підняв Дашу й обійняв її, не розуміючи, що справжня інтрига лише починається…

У гарем увійшли охоронці разом із еміром Даніелем та його батьком, еміром Ібрагімом. Вони прямували до покоїв наложниці Саїди, яка мала непросте минуле й носила дитину від іншого чоловіка. Саїда була приголомшена, не розуміючи, чому саме до неї прийшли. Охоронці почали перевертати її ліжко, шафи, а сама вона сиділа мовчки, дивлячись на Ібрагіма й Даниеля, які дивилися на неї як на зрадницю.

Саїда відчула, що тепер у гаремі їй хочуть влаштувати цькування, так само як колись у тюрмі, коли вона була ще Сарою. Вона сіла на лавку, схиливши голову й тримаючись за живіт. Усвідомлюючи, що вирішувати вже нічого не може, вона подумки сказала собі: «Буде як буде. Якщо покарають — я не мовчатиму, я боротимусь».

До неї підійшла Флоріана. Колись вони були ворогами, але після народження дитини Флоріани допомогла їй, і тепер вони стали близькими, майже як сестри.

Раптом охоронець знайшов щоденник і передав його емірові Даніелю. Він швидко переглянув сторінки й побачив там секрети королівської сім’ї. Насправді це був щоденник Юн Мі, яка підсунула його Саїді, щоб врятувати свою спільницю Дашу й відвести від себе підозри.

Емір Даніель розлютився й закричав:

— Арештувати цю зрадницю!

Охоронці грубо схопили Саїду. Вона намагалася запитати, що відбувається, чому саме її звинувачують. Флоріана, улюблениця еміра Ібрагіма, не витримала й звернулася до нього:

— Дорогий, за що ви так із нею?

Ібрагім холодно глянув на Флоріану й відповів жорстко:

— Вона винна. А ти її захищаєш. Вона злила наші королівські секрети, які ніхто не повинен знати. За це буде покарання. Якщо ти втручатимешся — буде ще гірше.

Флоріана стояла в шоці, не впізнаючи чоловіка, який завжди був поруч із нею. Але тепер було зрозуміло: він залишався вірним першій дружині, королеві Олені, яка після скандалу лежала у ліжку під опікою Тамари.

Охоронці вели Саїду, а наложниці почали радісно кричати. Особливо Ася вигукнула:

— Нарешті, нарешті справедливість восторжествувала! Іншалла!

Саміра підтримала її:

— Так, Іншалла! Аллах не залишив нас, він прибрав із нашого шляху цю мерзоту!

Флоріана не витримала й виступила проти них:

— Що ви таке говорите? Вона не така!

Тільки наложниці сміялися та пішли по своїх справах.

Саїда стояла на колінах на холодній кам’яній підлозі, перед очима еміра Даніеля, шейха-принца Хазара та його наложниці Даші, яка мала стати свідком покарання іншої жінки. Дашу охопив жах: вона подумала, що якби не Юн Мі, то саме вона могла опинитися на місці Саїди. Юн Мі ж стояла горда собою — їй вдалося звинуватити невинну, аби врятувати власну шкуру й прикрити Дашу.

Охоронці почали бити Саїду батогами по спині, аж поки кров не проступила крізь тканину. Вона не зойкнула, лише мовчки приймала біль. Емір Даніель холодним жестом наказав зупинитися. Саїда лежала на підлозі, знесилена, а він дивився на неї з презирством:

— Ти блудна жінка, яка зрадила нашу королівську сім’ю. Мій батько прийняв тебе з теплом, а ти…

— Я невинна! — закричала Саїда, але Даніель гримнув:

— Мовчи! Я більше не наказуватиму бити тебе, але ти отримаєш клеймо. Гаряче тавро, щоб пам’ятала, як ти порочила нашу честь.

Хазар не витримав, бачачи, як Даша блідніє від страху: —

Брате, може, не варто? Це вже порушення всіх меж і порядку.

Але Даніель грубо відповів:

— Вона була колишньою ув’язненою. Як вона могла ганьбити моїх принцес, моїх сестер? Вона заслуговує на суворе й жорстоке покарання.

Хазар спробував ще раз:

— Але ж вона вагітна… Прошу, будь милосердним.

Даніель лише холодно посміхнувся:

— Якщо виживе її первісток — тоді це буде диво.

Хазар із жахом дивився на брата й вирішив піти разом із Дашею, не в змозі бачити це. Емір Даніель наказав охоронцям розжарити клеймо:

— Нехай це тавро нагадує їй, як вона зганьбила честь моїх сестер.

Коли розпечене залізо торкнулося спини Саїди, вона закричала від нестерпного болю. Даниель безжально спостерігав, а Юн Мі стояла горда, впевнена у своїй перемозі.

Та раптом у зал увійшла королева Хадіра разом із Флоріаною. Зі сльозами й гнівом вони закричали:

— Зупиніться! Одумайтеся! Що ви робите, мій чоловіче?!

Емір Даніель стояв у шоці: його дружина мала бути в постелі, вона через місяць народить дитинку, але королева Хадіара увійшла до залу з тремтінням у голосі й вигукнула до охоронців:

— Припиніть! Не смійте знущатися з неї, вона жінка!

Вона підійшла до чоловіка й сказала суворо:

— Не можна так чинити. Адже я теж мати майбутніх дітей. Як ти можеш дозволяти таке?

Емір Даніель мовчав, не знаходячи слів. Тоді Хадіара голосно й рішуче заявила:

— Віднині я забороняю такі форми покарання, як клеймо й батіг.

Юн Мі вирішила втрутитися, але Хадіара різко обірвала її:

— Вам має бути соромно! Ми з Флоріаною обговорювали це, і вона сказала, що Саїда не здатна на таке.

Королева продовжила, звертаючись до всіх присутніх:

— Я мушу показати все королеві Олені й почути її слово щодо цього вчинку. Звільніть Саїду! Якщо ви торкнетеся її ще хоч раз — я засуджу й покараю кожного з вас.

У залі запала тиша. Слова Хадіри прозвучали як вирок і водночас як захист. Вона вперше відкрито кинула виклик жорстоким традиціям, і навіть сам емір Даніель не зміг одразу відповісти.

Емір Даніель вирішив не сперечатися зі своєю дружиною. Він добре розумів: якщо інші дізнаються про його вчинок, це може зруйнувати його репутацію. У найгіршому випадку його могли б позбавити влади, вигнати разом із дргуою дружиною Самією та навіть відібрати його сина.

Саїду нарешті звільнили, і Флоріана вивела її з того страшного місця. Саїда кинула погляд на Юн Мі — вона знала, що саме та винна у всьому, але вирішила мовчати, не відкривати правду нікому. Юн Мі стояла спокійна, їй було байдуже до долі Саїди, адже вона вже досягла свого.

Пізніше королева Олена дізналася про події. З одного боку, її син Даніель діяв за законом, але таврування клеймом було занадто жорстоким. А скасування покарання батогами, яке запровадила королева Хадіра, теж викликало суперечки. Олена вважала, що Хадіра надто добра й м’яка, і що їй байдуже до честі королівської сім’ї.

Королева Олена, всупереч чуткам, не лежала у ліжку поруч із Тамарою. Вона вирушила до храму, щоб помолитися й висповідатися у тому, що знала лише вона сама. Тамара зустріла її після молитви, і вони разом прогулялися вулицями Дохи, а потім повернулися до палацу.

Там, у тиші королівських покоїв, вони дали одна одній обіцянку: ніхто й ніколи не дізнається про страшну таємницю, що сталася в житті принцеси Луїзи.

Тепер королеві Олені не спалося спокійно, адже новий указ видала королева Хадіра — нова правителька Катару. Хадіра не мала такого жорсткого характеру в управлінні, як колись мала Брітні. Та сама Брітні через власні амбіції припустилася багатьох помилок і тепер поплатилася: вона вже не у в’язниці, але перебуває у вигнанні разом зі своїм чоловіком, принцом Саввою.

Королева Олена почувалася впевненою й спокійною: жодні скандали чи інтриги не знищать її гідність і честь її родини. Вона була готова захищати їх за будь-яку ціну. Та все ж її непокоїла королева Хадіра.

Олена наказала своїй служниці:

— Аміро, поклич королеву Хадіру. У мене з нею важлива розмова.

Аміра поклонилася й відповіла:

— Слухаюсь, Ваша Величність.

Пізніше королева Олена сиділа у своїх покоях, коли до неї увійшла служниця Аміра й поклонилася.

— Ваша Величність, королева Хадіра чекає на розмову, — промовила вона.

Олена підвелася й пішла назустріч новій правительці. У залі їхні погляди зустрілися — холодний і суворий у Олени, спокійний, але рішучий у Хадіри.

Королева Олена стояла перед Хадірою, її голос був різкий і холодний:

— Ти надто м’яка. Саїда винна, і вона повинна була отримати своє покарання. Якщо ми будемо проявляти слабкість, то вороги розтопчуть нашу честь.

Хадіра не відвела погляду й відповіла твердо, але спокійно:

— А я бачу інше. Саїда могла стати жертвою інтриг. Ти сама знаєш, що у гаремі багато заздрості й підступності. Чи не здається тобі, що вона постраждала не за власну провину, а через чужі ігри?

Олена стиснула руки, її обличчя залишалося суворим.

— Ти хочеш сказати, що мій син Даніель помилився?

Хадіра зробила крок ближче й промовила з силою в голосі:

— Я хочу сказати, що він діяв занадто жорстоко. Якщо ти справді хочеш захистити честь династії, поговори з ним. Переконай його шукати справжнього винуватця, а не карати тих, хто може бути невинним. Саїда не повинна стати жертвою чужих інтриг.

У залі запала тиша. Королева Олена довго дивилася на Хадіру, і в її очах світилася сувора думка: ця жінка не та королева, яка здатна тримати порядок залізною рукою. Іноді потрібно діяти жорстко, щоб народ спав спокійно, знаючи, що влада сильна й непохитна.

У глибині душі Олена навіть пошкодувала, що колись не дала шансу правити принцу Савві разом із Брітні. Так, Брітні припустилася багатьох помилок через свої амбіції, але в них із Саввою був той вогонь, та жорсткість, яку Олена хотіла бачити у правителях. Вогонь, що міг би стримати ворогів і змусити підданих відчувати силу династії.

Тепер же вона бачила перед собою Хадіру — добру, м’яку, милосердну. І хоча народ міг любити її за лагідність, Олена розуміла: без суворості й твердості королівська влада може похитнутися.

Тим часом шейх-принц Хазар багато разів вибачався перед Дашею. Вона була у шоковому стані, все ще не могла повірити, що врятована — і знала, якою ціною це сталося, адже Юн Мі пожертвувала чужою долею, аби прикрити їх обох. Даша приховала цю правду від Хазара, поки він щиро просив пробачення й обіцяв виправити все, подарувати їй дорогі прикраси, відвезти до Монте-Карло, аби загладити провину.

Даша лише мовчки дивилася на чоловіка. Вона розуміла: вона не його дружина, він лише розважався з нею, а справжня любов у її серці була тільки до їхньої доньки. Та, на щастя, Хазар визнав свою помилку. І тоді Даша змогла пробачити його — але лише заради дитини, яка була для неї світлом і сенсом життя.

Після важкого дня наложниця Даша вирішила прогулятися, щоб вдихнути свіжого повітря. Вона йшла тихими коридорами палацу, коли раптом помітила темний силует біля колони. Це була Брітні — вона стояла, схрестивши руки на грудях і спершись спиною на камінь.

Здавалося, Брітні чекала саме на Дашу. Вона вже чула про випадок із Саїдою й підозрювала, що за всім цим стоїть Юн Мі. Брітні давно вела жорстку гру проти неї, удаючи партнерку, але насправді прагнула зруйнувати її плани. Юн Мі намагалася утримати контроль над плантацією кукурудзи, використати рабиню Катю у своїх інтригах і навіть підставити королеву Олену.

Тепер Брітні була рішуче налаштована добити Юн Мі остаточно. Вона не могла пробачити зради: саме через Юн Мі її мало не посадили до в’язниці. Ідея відновити закон про рабство теж належала Юн Мі, хоча навіть принц Савва нічого не знав про це. Він був засліплений власними амбіціями й зрештою втратив острів Санторіні.

Брітні ж, щоб вижити серед королівських інтриг, зробила свій вибір: тепер її головним ворогом була Юн Мі. А разом із нею — і королева Олена, яка не підтримала Савву, коли його вигнали.

Даша підійшла до Брітні й тихо запитала:

— Госпожа Брітні… що ви тут робите?

Брітні озирнулася навколо, переконуючись, що ніхто не підслуховує, і, схилившись до колони, почала говорити:

— Я чула, що тебе мало не покарали… тебе могли жорстоко побити. Але ти уникла цього завдяки Юн Мі, чи не так?

Даша дивилася на неї з недовірою, не розуміючи, що саме Брітні хоче сказати й чого від неї вимагає.

— Навіщо вам це знати? — запитала вона з підозрою.

Брітні відповіла впевнено, її голос звучав холодно й гостро:

— Юн Мі врятувала тебе не з благородних мотивів. Вона зробила це лише для себе. Ви розпустили чутки про таємниці королівської сім’ї, і Юн Мі не хотіла, щоб ти розповіла всім, що вона задумала. Вона відвела від себе підозри, використавши тебе як прикриття.

Даша стояла з відкритим ротом, намагаючись осмислити слова Брітні. Та продовжила, підходячи ближче й майже шепочучи:

— Подумай сама. Чи врятує вона тебе вдруге, якщо ти знову опинишся під загрозою? Ні. Вона врятує лише себе. Вона використає тебе, а потім кине, як кинула мене. Через неї я стала ворогом королеви перед народом.

Даша задумалася. Слова Брітні звучали переконливо, і вона почала сумніватися в щирості Юн Мі.

— Припустимо… — сказала вона повільно. — І що ви хочете з цього? А може, ви все вигадуєте?

Брітні ухмильнулася й підійшла ще ближче:

— Навіщо мені брехати? Я пережила її зраду. Вона працює лише на себе. Вона врятувала тебе тільки тому, що це було вигідно для її гри. Якщо ти залишишся поруч із нею, то втратиш найдорожче — свою доньку.

Даша стояла мовчки, розриваючись між сумнівами й страхом. Брітні майже переконала її, і думка про те, що Юн Мі може зрадити вдруге, здавалася цілком реальною. Нарешті вона запитала:

— Добре… Що ви хочете, Брітні?

Брітні відповіла з усмішкою, її голос звучав тихо, але впевнено:

— Я пропоную тобі угоду. Я захищу твою репутацію й твою доньку від Юн Мі, якщо вона знову спробує тобі загрожувати. А твоя задача — розповісти мені секрети королеви Олени. Я маю знати, навіщо Юн Мі все це робить, і заодно зможу вдарити по самій Олені, яка не підтримала мого чоловіка Савву. Подумай добре: врятуй себе й свою дитину, інакше я не допоможу.

Даша довго стояла мовчки, озираючись навколо, щоб переконатися, що ніхто не йде. Вона повернулася до Брітні й, хоч у серці ще залишалися сумніви, чомусь більше довірила їй, ніж Юн Мі. Адже саме через Юн Мі вона могла отримати страшне покарання.

— Згодна, але якщо ти... — сказала Даша впевнено.

Брітні перебила її, нахилившись ближче:

— Заспокойся. Це вигідна співпраця. Я не зраджу тебе, як Юн Мі. Ми з нею вороги. Я справді хочу помститися їй за те, що вона зробила зі мною.

Даша відповіла тихо:

— Але я не розповідала Юн Мі всього…

Брітні лише усміхнулася, розуміючи, що тепер у неї є шанс принизити королеву Олену.

— Правда? Тоді розкажи мені. Це чудово. Вважай, ми з тобою в одному човні.

Даша зітхнула й почала розповідати про минуле принцеси Луїзи — про таємницю, яку королева Олена приховувала роками.

Пізніше, у спальні, Брітні в красивому мереживному вбранні обіймала свого чоловіка Савву, який сидів поруч із нею з оголеним торсом. Вона почала розповідати йому те, що дізналася від Даші: про таємницю його матері та про те, що сталося з принцесою Луїзою в юності.

Савва різко підвівся, його обличчя спалахнуло гнівом.

— Як моя мати могла приховати таке?! Я ж її син, я брат… А Луїза, моя бідна сестра, страждала, а ми нічого не знали! Боже… правда майже вирвалась назовні…

Брітні підійшла ззаду, обняла його й почала ніжно масажувати плечі, намагаючись трохи заспокоїти.

— Я все розумію, — прошепотіла вона. — Але подумай: якщо ми відкриємо всім цю правду, це підірве репутацію твоєї матері.

Савва повернувся до неї й суворо сказав:

— Я вирішив розповісти тобі ще дещо. Це може зруйнувати не лише ім’я моєї матері, але й мого брата Даниеля.

Брітні притулилася до нього ближче, її очі блищали цікавістю:

— А що твій брат зробив не так?

Савва з ухмилкою відповів:

— Пам’ятаєш, мій зведений брат Осман приходив із дівчиною бідною? Він розповів мені, що Даніель приховує правду. Він хотів підставити мого батька.

Брітні здивовано глянула на нього:

— Не може бути… Даніель на таке здатний?

Савва серйозно кивнув:

— На нього погано впливає одна людина. Він приховує від усіх, що має другу дружину — Самію, нашу ворогиню. І Хадіра навіть не знає про це та наша королівська сім'я.

Брітні зловтішно усміхнулася:

— Ти мій розумний чоловік… Це саме те, що може підірвати його репутацію. Якщо правда вийде назовні, він втратить престол, а ти станеш еміром.

Савва обійняв її міцніше й додав:

— Якщо наша сім’я приховує секрети, я поступово виведу їх на світло. Наша бабуся Султана вже викликала Даниеля через його новий податок на бідні школи в Непалі, де належить моєї сестри принцеси Вікторії. Їй це не сподобалося, і Султана налякала його.

Брітні засміялася й плеснула його по плечу:

— Оце ти даєш! Ми з тобою справжня небезпечна пара.

Савва відповів із рішучістю:

— Люди мають знати правду про Луїзу й про всі таємниці. Ти молодець, моя жінко. Скоро все буде по-нашому.

Він почав жартувати й дуркувати з Брітні, а вона сміялася. Між ними спалахнув гарячий поцілунок, що скріпив їхню змову й нову небезпечну близькість.

Шейх-принц Хазар сидів серед братів за низьким диваном, вкритим розкішними подушками, у великій залі для чоловіків. Там вони збиралися разом під час Рамадану, молилися й вели розмови.

Наприкінці до них увійшов шейх-принц Тимофій зі слугами. Він махнув рукою братам і сів поруч. Серед них був і шейх-принц Діма, який виглядав пригніченим: відтоді як його дорогий син Амаль покинув сім’ю, йому довелося віддати Лесю Фариду, щоб у його доньки був батько.

Розмова почалася з того, що Хазар розповів братам про їхнього брата еміра Даніеля. Той посварився з наложницею й залишив на ній клеймо. Тимофій, Алі та Саїд одразу почали підозрювати, що на Даніеля хтось погано впливає, адже останнім часом він змінився й став відстороненим.

Хазар додав, що його наложниця Даша була налякана, і йому довелося вибачатися перед нею. Він зрозумів, що повинен бути з нею, незважаючи ні на що, і винить себе за те, що не повірив їй раніше.

— Це треба обов’язково з’ясувати, — сказав Тимофій серйозно.

У цей час Діма мовчки сидів, занурений у власні думки. Саїд нахилився до нього й запитав:

— Ти чого, брат? Це через Амаля? Якщо він так опозорив нашу династію, покинувши дружину з дитиною, то нехай не повертається. Сподіваюся, він зрозуміє й колись повернеться.

У залі запанувала важка тиша. Кожен із братів думав про своє, але всі відчували: їхня родина стоїть на межі великих змін.

Тим часом Саїді почали обробляти рани. Вона вже ніби й не дивувалася — звикла до того, що з нею поводяться як із рабинею. Та найбільше вона боялася не за себе, а за дитину, яку носила під серцем.

Щедра королева Хадіра подбала про те, щоб до Саїди регулярно приходив лікар і стежив за її станом та здоров’ям майбутньої дитини. Адже сама Хадіра теж скоро мала стати матір’ю й не хотіла допустити, щоб на неї впала погана карма. Флоріана щиро подякувала королеві за її втручання, а Хадіра пообіцяла зробити все, щоб справедливість перемогла й ніхто більше не торкнувся Саїди та її дитини. Для неї головним було, щоб дитина народилася здоровою — і це стало пріоритетом королеви, навіть попри невдоволення Олени, яка вважала Хадіру надто доброю.

Пізніше емір Ібрагім дізнався від Хадіри про те, що сталося із Саїдою. Він був глибоко обурений тим, що його син Даниель наважився поставити клеймо на наложниці, тим більше вагітній. Це було огидним і неприйнятним. Ібрагім вирішив покарати сина й зрозуміти, що з ним сталося, чому він так змінився. Він навіть наказав слузі Мехмеду стежити за Даніелем, адже підозрював, що на нового еміра хтось чинить поганий вплив.

Згодом Ібрагім прийшов до Флоріани, щоб вибачитися. Він узяв її маля на руки, ніжно заколисав і, дивлячись на дитину, пообіцяв:

— Завтра я навідаюся до Саїди й особисто попрошу в неї пробачення.

Флоріана з полегшенням усміхнулася, адже вперше відчула, що емір готовий діяти не лише як правитель, а й як людина.

Наступного дня емір Ібрагім особисто прийшов до покоїв Саїди. Він увійшов тихо, несучи на срібному підносі чай і коробочку з солодкими цукерками. Саїда лежала на ложі, ще слабка після пережитого, але її очі спалахнули здивуванням, коли вона побачила правителя.

Ібрагім поставив піднос і промовив м’яко:

— Саїдо, я прийшов, щоб попросити у тебе пробачення. Те, що сталося, було неприпустимим. Мій син Даниель вчинив жорстоко, і я не можу залишити це без уваги.

Саїда довго мовчала, дивлячись на нього. Її руки тремтіли, вона притискала їх до живота, ніби захищаючи дитину. Нарешті вона відповіла тихо:

— Я не чекала, що ви самі прийдете… Я боюся лише за свою дитину.

Ібрагім сів поруч, узяв одну з цукерок і поклав її на маленьку тарілочку перед Саїдою.

— Я подбаю, щоб тобі й твоїй дитині нічого не загрожувало. Лікар буде приходити щодня. А мій син Даніель… він відповість за свої вчинки.

Саїда відчула, як сльози навертаються на очі. Вона взяла чашку чаю, яку налив їй Ібрагім, і прошепотіла:

— Дякую вам… Я приймаю ваші слова.

У цю мить вона вперше відчула, що її біль почули, а її дитина справді може бути захищена.

острів Санторіні, село Фінікія

На острові Санторіні панував спокій. Морське повітря було чистим і свіжим, а село Фінікія процвітало й жило краще, ніж у часи війни. Мешканці ставилися до принцеси Вікторії як до своєї: вона відмовилася від титулу заради коханого чоловіка Дем’яна, і люди бачили в цьому щирість та відданість.

Вікторія вирішила відновити село — збудувати приватну школу, де діти могли б навчатися мистецтву й музиці. Вона сама давала уроки малювання, і діти приходили до неї з усмішками. Тим часом Дем’ян разом із братами будував їхній майбутній дім, де вони з Вікторією планували виростити своїх дітей після весілля в Катарі. Він мріяв про день, коли Вікторія постане перед ним у розкішному весільному вбранні з вуаллю, що приховає її східний погляд, який так полонив його серце.

Одного вечора Вікторія принесла Дем’яну чай і солодощі, а він дякував Богові за те, що вона поруч. Він обіймав і цілував її навіть при братів, які раділи за нього. Навіть Янніс поступово звик до Вікторії. Його донька Кейлі ще не оговталася після пережитого в Катарі, але вирішила мовчати, щоб не образити королівську сім’ю, і намагалася забути Омара, який залишив її.

У ці останні дні Вікторія й Дем’ян особливо зміцнювали свій шлюб на взаєморозумінні й ніжності. Вони робили одне одному приємні сюрпризи. Щоранку Дем’ян прокидався першим і йшов на відомий ринок квітів, де його добре знала тітонька-продавчиня. Вона вирощувала прекрасні квіти й знала, що Дем’ян щодня купує їх для Вікторії. За це він просив свою матір Ніхан доглядати за онуком.

Дем’ян тихо повертався додому, коли Вікторія ще міцно спала, притискаючи подушку. Він обережно клав букет у постіль і залишав записку з теплими словами. Дивлячись на кохану, він не хотів її будити, а сам йшов далі допомагати у госпіталі для постраждалих Санторіні.

Прокинувшись, Вікторія відчула, що в постелі щось лежить. Вона обернулася на проміння сонця й побачила розкішний букет ранункулюсів. Її серце наповнилося світлом. Вона взяла квіти, відчула їхній ніжний аромат і гордилася своїм чоловіком, який щодня дарує їй маленькі радості.

Між пелюстками вона знайшла любовну записку. На ній було написано:

«Моя найдорожча Вікторіє, кожен світанок для мене — це нагадування, що ти поруч. Ти — моє море, моє сонце, моя тиха молитва. Я відмовився б від усіх титулів світу, аби тільки залишитися твоїм чоловіком. Нехай ці квіти щоранку нагадують тобі: я живу лише для того, щоб бачити твою усмішку.»

Вікторія, яка колись відмовилася від титулу, не шкодувала про своє рішення. Адже заради такого щастя вона готова була залишити все. Вона притиснула букет до грудей, вдихаючи свіжий аромат, і поставила його у вазу.

З вікна відкривався вид на море — хвилі рухалися спокійно й велично. Вікторія була щаслива. Вона чекала, коли їхній шлюб у Катарі буде офіційно укладений, і мріяла про дітей. Вони з Дем’яном думали жити в Санторіні, а час від часу приїжджати й до України, де залишилася квартира Дем’яна.

Сама Вікторія теж намагалася робити приємне своєму чоловікові. Одного ранку, коли Дем’ян ще лежав у ліжку під теплими сонячними променями, вона принесла йому піднос із сніданком: чай, хліб із медом, смажене яйце та ковбасу.

Дем’ян, примруживши одне око, хитро підглядав, як дружина входить із підносом. Він швидко схопив її за талію, і Вікторія зі сміхом опинилася в його обіймах у ліжкку. Дем’ян ніжно пригорнув її до себе й прошепотів слова вдячності:

— Ти така чудесна, моя кохана.

Він обіцяв балувати її так, як колись балувала королівська родина. Дем’ян подарував Вікторії золоті браслети. Але вона не могла їх прийняти — розуміла, що він не має великих статків і не хотіла, щоб він витрачався.

Та Дем’ян наполягав, простягаючи їй прикрасу й кажучи:

— Я обіцяв: буду тебе берегти й балувати. Ти цього варта, моя Вікторіє.

Він пристрасно поцілував її, і Вікторія відчула, що їхнє щастя — не в коштовностях, а в любові, яку вони дарують одне одному щодня.

Тим часом у родині Дем’яна жила його молодша сестра Айша. Вона любила ходити горами й збирати квіти, мріючи про зустріч із коханим — юнаком на ім’я Муса. Він приїхав із Катару разом із родиною, яка була небагатою, але прагнула допомагати людям після війни й відкривати нові справи. Айші було лише сімнадцять, вона вже мріяла про любов і шлюб. Муса завжди дарував їй гірські квіти як знак почуттів, хоча його батьки були проти цього союзу.

Одного дня Муса прийшов до Айші й попросив її руки. Вона з радістю погодилася й побігла розповісти сестрам та невістці Вікторії. Вікторія добре знала родину Муси ще з дитинства, коли вони мали кафе в Катарі, й вирішила підтримати Айшу.

Муса прийшов до родини Айші, і Сотіріс із Ніхан запросили його на вечерю з мусакою. Він хотів офіційно попросити руки Айші, але Сотіріс відмовив, бо батьки Муси були проти. Навіть Дем’ян із Антонісом прогнали його, хоча Вікторія намагалася переконати їх дати шанс. Айша була в розпачі.

Наступного дня Муса, дізнавшись про спротив родини, зустрівся з Айше та запропонував утекти разом. Вона погодилася. Та Сотіріс почув від людей про їхню зустріч і розгнівався. Брати Дем’ян, Антоніс і Янніс хотіли побити Мусу, але Вікторія втрутилася й запропонувала поговорити спокійно.

Вони прийшли до дому Муси, де він уже представив Айшу своїм батькам.

У домі Муси всі сіли за великий стіл. Атмосфера була важкою й напруженою. Сотіріс уже висловив своє розчарування доньці — він не кричав і не бив, але його погляд був суворим і холодним. Айша сиділа з опущеною головою, лише зрідка зиркаючи на Мусу, який теж дивився на неї, намагаючись підтримати.

Антоніс, брат Айші, взяв у руки вазу з квітами й демонстративно поставив її перед сестрою, наче нагадуючи про її вибір. Вікторія втрутилася — вона тихо прибрала вазу, щоб лише Айша бачила цей жест підтримки. Антоніс, роздратований, знову поставив її на місце.

Раптом він зі злості вдарив кулаком по столу й вигукнув:

— Слухай, Вікторіє! Тут не Катар, і ти не правителька! Не втручайся в наші справи!

Дем’ян миттєво схопив брата за комір сорочки, щоб зупинити його й захистити свою дружину. Його очі палали рішучістю.

— Не смій так говорити з моєю коханою, — твердо сказав він.

Антоніс зрозумів: Дем’ян завжди буде на боці Вікторії. І це ще більше розпалило його гнів, адже він бачив, як брат захищає свою красуню дружину, яка мала силу впливати на всіх присутніх.

У кімнаті запанувала тиша. Айша стискала руку Муси, а Вікторія дивилася прямо в очі Антонісу, не відводячи погляду. Конфлікт досягнув межі, і кожен чекав, що буде далі.

Сотірісу довелося вислухати їх. І коли батьки Муси побачили Вікторію — принцесу Катару, яку знали й поважали, вони усміхнулися й вирішили: нехай діти будуть щасливі.

Юна й смілива Аврелія не гаяла часу: вона допомагала матері пекти хліб, а потім вийшла на вулицю, щоб зустрітися з подругою Галиною та парубком Іваном, з яким мріяла бути все життя. Вони втрьох вирушили до моря, щоб скупатися.

Та раптом Галина помітила дивну статую — жінку в абаї, років сорока. Вона назвала ім’я:

— Можете покликати Аврелію…

Галина застигла в ступорі й запитала:

— Навіщо?

Жінка відповіла тихо:

— Я її знаю.

Галині довелося підійти до Аврелії, яка саме разом з Іваном мочили ноги у воді та сміялися, вона каже їм:

— Аврелія, та жінка знає тебе…

Аврелія з подивом підійшла до незнайомки. Та глянула на неї й промовила:

— У тебе очі твоєї матері. Та вчинки теж схожі з товєю матір'ю. Вона мені допомогала, як ти допомогла Сані, вона мені розповіла про тебе

Аврелія стояла мовчки, дивлячись на жінку в абаї. Її слова звучали загадково й тривожно:

— Якщо захочеш поговорити, я буду в домі, там, де біля моря, трохи далі. І знайди браслет, який мати подарувала тобі в дитинстві.

Аврелія відчула, як серце закалатало. Вона намагалася пригадати — чи справді був у неї якийсь браслет? У пам’яті спливли уривки дитинства: теплі руки матері, які щось надягали на її зап’ястя, але образ був розмитий.

Галина й Іван стояли поруч, теж приголомшені. Галина прошепотіла:

— Чому ця жінка знає про твоє дитинство?..

Аврелія знизала плечима, але в її очах світилася тривога. Вона відчувала, що ця зустріч не випадкова. Жінка в абаї ще раз глянула на неї й повільно пішла геть, залишивши після себе відчуття таємниці.

Аврелія дивилася їй услід і подумала: Я мушу знайти цей браслет. Лише тоді дізнаюся правду про те, хто вона і що знає про мою матір.

Аврелія повернулася додому, поки її мати Євгенія та брат із сестрою пішли в гості до Мітраксія. Вона одразу кинулася до шафи, перевертаючи тумбочки й коробки, шукаючи хоч якусь підказку. Усередині щось ніби клацнуло — давно приховане бажання дізнатися правду про своє походження.

У цей момент до кімнати зайшли Галина з Іваном. Вони вже хвилювалися за Аврелію після зустрічі з тією загадковою жінкою в абаї біля моря.

— Аврелія… все добре з тобою? — тихо запитав Іван, бачачи, як вона нервово риється в старих речах.

Аврелія навіть не озирнулася, лише з тривогою відповіла:

— Не дуже добре… Я мушу знати правду.

Галина підійшла ближче, поклала руку їй на плече:

— Може, вона переплутала тебе з кимось? Ти не думала? Вона ж дивна, назвала саме тебе…

Аврелія різко обернулася, кинувши коробку на підлогу:

— Ні, вона права. Вона знає більше. Я все дитинство відчувала, що я не така, як моя мати Євгенія й батько Дімітріс. У мене спливають уривки спогадів… Я знаю, що я не вони. Та жінка точно знає, хто мої справжні родичі.

Іван дивився на неї з болем, намагаючись зрозуміти. Він підійшов і обійняв Аврелію, промовивши твердо:

— Що б не сталося, я піду з тобою куди завгодно. Мені байдуже, хто ти. Ти моя.

Галина широко усміхнулася, радіючи за брата й подругу:

— А-а-а, ви разом? Я так щаслива, я знала це!

Аврелія й Іван засміялися, обійнявшись, а Галина додала серйозніше:

— Раз усе прояснилося, ми з тобою, Аврелія, докопаємося до правди. Щоб ти була спокійна.

Аврелія глянула на них із рішучістю:

— Так. Я не заспокоюся, поки сама не дізнаюся. Моя мати навряд чи скаже правду, тому ми мусимо з’ясувати самі. У мене немає вибору. Ви — мої друзі, у мене більше нікого немає.

Галина міцно обійняла подругу:

— Тоді ми з тобою до кінця.

Іван узяв коробку й почав переглядати речі:

— Не гайте часу, дівчата. Шукаємо той браслет.

Аврелія всміхнулася, відчуваючи підтримку:

— Так, шукаємо. Дякую вам, мої друзі.

Аврелія ще перед пошуками зізналася друзям:

— Я, до речі, не забула, як мій батько в п’яному стані казав, що я не його дочка…

Галина, яка саме піднялася на верх шафи, щоб оглянути старі коробки, відповіла:

— Може, це ще не точно. Але ми знайдемо правду.

Іван додав рішуче:

— Ми докопаємося до істини.

Пошуки тривали довго, аж раптом Іван натрапив на стару коробку. Усередині лежав браслет із білими каменями, витонченої роботи, справжнього королівського виробництва. Він застиг у подиві: як у родини пекарів Євгенії та Димитріса міг опинитися такий коштовний скарб?

Іван підійшов до Аврелії, яка вже стояла бліда й схвильована, й простягнув їй знахідку:

— Дивись, Аврелія… твій браслет.

Аврелія взяла його в руки. Камені сяяли дорогоцінним блиском. У пам’яті спливли уривки дитинства: цей браслет їй подарував хтось інший, не ті, хто виховував її. Її відчуття не обманули — вона не була дочкою Євгенії та Димитріса.

Обличчя Аврелії стало похмурим. Вона стиснула браслет і подумала: Чому ж справжня сім’я мене покинула?

Галина й Іван бачили її стан і тихо промовили:

— Аврелія…

Вона обернулася до них із рішучим поглядом:

— Я дізнаюся у тієї жінки, що вона знає про моє минуле.

Іван твердо відповів:

— Ми підемо з тобою.

Галина додала, усміхнувшись, але з серйозністю в голосі:

— Так, і я теж.

Троє друзів стояли поруч, об’єднані однією метою — розкрити таємницю походження Аврелії.

У Санторіні готувалися до великого свята — весілля двоюрідної сестри Дем’яна, прекрасної дівчини на ім’я Анна. Вона мала маленьку доньку й лише чотири місяці тому познайомилася з греком, який допоміг їй пережити тяжкі часи війни. Він був заможним, але головне — щирим і добрим. Він легко прийняв її дитину, розуміючи всю складність ситуації, адже Анну колись покинув чоловік.

Новий обранець пообіцяв оберігати Анну й її доньку, тому запропонував їй руку й серце. Це сталося на очах усієї родини Дем’яна, і всі були зворушені цією новиною. Вікторія особливо раділа за Анну, адже пам’ятала їхню першу зустріч у Санторіні. Тепер вона з гордістю й ніжністю допомагала їй готуватися до весілля, наряджати й прикрашати, щоб Анна сяяла в цей особливий день.

 Її нарядили в біле плаття, прикрасили волосся квітами, і вона сяяла справжньою красою. Вікторія, яка вже стала частиною родини, допомагала їй разом із іншими невістками.

Аврелія з Галиною та Іваном збиралися піти до моря, але Сотіріс попросив їх допомогти нареченій. Аврелія вагалася — в її душі була пустота, вона все більше сумнівалася, чи справді Євгенія її мати. Та відмовити Сотірісу вони не змогли.

Коли готували наречену Анастасію, Кейлі з болем у серці присіла перед дзеркалом. Тривога стискала її душу. Принцеса Вікторія та Мія стояли поруч, намагаючись допомогти їй упоратися з цим тягарем.

Кейлі дивилася на своє відображення й тихо промовила:

— Я розлучилася з Омаром… Відріжте мені косу.

Вікторія глянула на неї з болем і не наважилася виконати прохання. Вона знала, що Омар завжди захоплювався її косою. І сама Кейлі пам’ятала про це, тому й хотіла, аби її обрізали — щоб більше не нагадувало про нього, про те, як він любив її волосся. Вікторія усміхнулася сестрі й кивнула. Мія нахилилася, ніжно торкнулася волосся Кейлі й сказала:

— Ми не будемо різати. Ми змінимо. Ми пофарбуємо твоє волосся й зробимо нову зачіску. Ти не втратила себе — ти просто починаєш знову. І на весіллі ти будеш неймовірною.

Мія взялася до роботи, поки Вікторія пішла перевірити, як іде підготовка у сестер Дем’яна. Кейлі довірилася Мії й почала розпитувати її про сім’ю, про те, чи справді вони двійнята, і про її дітей. Мія з усмішкою відповіла, розповіла про власний салон краси, де допомагає дівчатам знаходити себе, так само як зараз допомагала Кейлі.

Коли нова зачіска була готова, Кейлі глянула в дзеркало й уперше за довгий час усміхнулася. Її очі світилися — в них знову з’явився вогник життя.

Коли Вікторія готувала наречену до весілля, до кімнати зайшла Сана — її невістка, з великим животом, адже скоро мала народити сина. Вона була вдячна Вікторії за все, що та зробила для неї та для Аврелії, і говорила про це з теплом.

Та раптом Сана поділилася новиною:

— Приїхала одна жінка… її звати Аміна. Вона шукає Аврелію.

Вікторія здивовано підняла брови:

— Навіщо?

Сана знизала плечима:

— Я не знаю. Але я добре її пам’ятаю. Ми колись жили разом у Дохі. Вона дуже поважна жінка. Її всі знали як Аміну аль-Бахрі — дружину великого бізнесмена, який володів мережею торгових караванів і морських портів. Вона розповідала мені про тебе, Вікторіє. Казала, що бачила тебе ще дитиною… І познайомилася з тобою завдяки твоїй сестрі Луїзі.

Вікторія застигла, тримаючи в руках весільний наряд. У пам’яті сплив образ тієї жінки — приємної, спокійної, яка справді була подругою Луїзи. Але тепер виникало питання: яке відношення мала Аміна до Аврелії?

Вікторія відчула, як у серці прокидається тривога. Чому ця жінка шукає Аврелію? І що вона знає про мою сестру Луїзу?

Свято йшло своїм ходом: звучали грецькі інструменти, люди веселилися. Наречена вийшла до гостей, усі її вітали, вона чекала на свого нареченого, який мав приїхати з міста.

Вікторія, дивлячись на Аврелію, раптом згадала сон зі свого дитинства: коли їй було сім років, вона бачила у палаці очі маленької дівчинки — такі самі, як у Аврелії. Це було не просто сновидіння, а спогад. І тепер у серці Вікторії закралася думка: можливо, Аврелія походить із її родини. Дем’ян намагався її заспокоїти, кажучи, що правда колись відкриється.

Та раптом свято перервалося: на них напали озброєні люди. Греки кинулися рятуватися, а наречену схопили. Один із нападників приставив зброю до її шиї й закричав:

— Ми знищимо все місто, якщо ви не підете з нами!

Сотіріс вийшов уперед:

— Навіщо вам ми? Що ми вам зробили?

Вікторія з гнівом вигукнула:

— Чому ви мучите людей? Відпустіть наречену!

Жорстокий чоловік відповів:

— Якщо всі чоловіки підуть із нами, ми залишимо її живою.

Дем’ян кинувся вперед:

— Забирайтеся, інакше ми станемо проти вас!

Нападник лише засміявся:

— Ви сміливі… але скоро дізнаєтеся нашу справжню причину.

У цей момент вибігла молодша сестра Дем’яна — Ельміра, у яскравому платті, з темними косами й юним обличчям. Вона закричала:

— Ні! Я піду замість них!

— Донько, не роби цього! — вигукнув Сотіріс у розпачі.

Але Ельміра благала:

— Батьку, я врятую тисячі життів. Не хвилюйся за мене.

Дем’ян кинувся до неї, кричачи від болю:

— Сестричко, я не дозволю!

Тоді Вікторія виступила вперед, владно й гордо, як справжня принцеса:

— Якщо ви не проти, я піду з нею. Відпустіть людей. У мене безмежне багатство — беріть його, тільки не чіпайте мешканців.

Нападник глянув на Вікторію й здивовано вигукнув:

— А-а-а, так ти арабська принцеса?

Вікторія дивилася на нього суворо, стискаючи кулаки.

— Гроші мені не потрібні, — відповів він. — Хочете — йдіть із цією юною леді.

Аврелія теж виступила вперед:

— Я теж піду, якщо треба. Я пожертвую собою.

— Донько, не роби цього! — закричала Євгенія.

Іван кинувся до Аврелії:

— Що ти задумала?!

Крістіна, сестра Вікторії, бачачи хаос, вигукнула:

— Вікторіє, якщо рідня дізнається, ти знаєш, що буде!

Вікторія кивнула сестрі. Крістіна зрозуміла: у Вікторії є план — не лише врятувати людей, а й викрити нападників, дізнатися, що вони приховують, і поставити їх на місце.

Раптом знизу майже вискочив лев — улюблена тварина Вікторії, Герой. Він загрозливо загарчав на нападників, але Вікторія ніжно підняла руки й прошепотіла:

— Герою, все добре… не треба.

Чоловіки зі зброєю, злякавшись звіра, відпустили наречену, але схопили Вікторію, Ельміру та Аврелію. Дем’ян кинувся до них, намагаючись прорватися, та один із нападників зупинив його:

— Якщо втрутишся — буде гірше для тебе.

Вікторія глянула на коханого й сказала спокійно, але твердо:

— Любий, все добре. Я знаю, що ти знайдеш нас.

Дем’ян зрозумів: вона просить його не ризикувати зараз, а чекати слушної миті. Він стримав гнів і вирішив — піде за ними, коли нападники відведуть полонянок у інше місце.

Разом із Іваном та хлопцем Ельміри він склав план: вони підуть слідом і врятують своїх коханих. Жителі села були вдячні Ельмірі, яка першою пожертвувала собою, і принцесі Вікторії, що стала на її захист, а також Аврелії, яка теж виступила вперед.

Євгенія стояла, притискаючи руку до серця, і молилася:

— Господи, тільки б із ними все було добре…

До неї підійшла Крістіна, ніжно стиснула плече й сказала:

— Наші чоловіки їх врятують. Не хвилюйся. Аврелія буде з нами.

Люди намагалися заспокоїти одне одного, а старійшини вирішили викликати поліцію, щоб ті перехопили нападників. Та всі знали: головна надія — на мужність Дем’яна й його братів, які вже вирушали слідом, щоб повернути своїх дівчат.

Жорстокі нападники виявилися не простими грабіжниками. Їм не вдалося захопити чоловіків, але вони отримали іншу здобич — юних Ельміру, принцесу Вікторію та Аврелію. Їх посадили в темний гараж, перетворивши на заручниць.

Ельміра тремтіла від страху, та Вікторія взяла її за руку й тихо сказала: — Не хвилюйся. Наші чоловіки прийдуть за нами. І твій теж.

Ельміра глянула у сяючі східні очі Вікторії й усміхнулася крізь сльози. Аврелія ж сиділа осторонь, занурена у власні думки: вона мала поговорити з тією загадковою жінкою в абаї, але тепер доля відклала цю зустріч. Вікторія помітила її тривогу й хотіла щось сказати, та один із нападників увійшов і перебив:

— Ви лише заручниці. Нам потрібна одна людина.

Вікторія піднялася й владно відповіла:

— Я не знаю, що ви задумали. Але поки не пізно, заберіть моє багатство й ідіть геть.

Один із чоловіків, почувши про гроші, нахилився до ватажка:

—Шефе, може, послухаємо принцесу? Якщо за нами прийдуть, будуть проблеми. Візьмемо її золото й зникнемо.

Але ватажок суворо відрізав:

— Я сказав — чекаємо наказу.

Він кинув погляд на юну красуню Ельміру, яка сиділа, скута страхом, і один із його людей нахабно звернувся до шефа:

— Можна мені її використати? Спробувати…

Та Вікторія з люттю схопила його руку й різко зламала палець. Її голос пролунав, як грім:

— Ще раз торкнешся — і буде гірше. Ти знаєш, хто я. Якщо не хочете золота, то хоча б пожалійте себе.

Ватажок, вражений її силою й тим, як вона вела переговори, наказав своїм людям відійти подалі:

— Відступіть. Хай сидять спокійно, поки ми чекаємо.

У темному гаражі запанувала тиша. Вікторія, Ельміра й Аврелія сиділи поруч, знаючи: їхня мужність і єдність — єдина зброя проти ворогів.

Вікторія сіла поруч із Ельмірою, обняла її й тихо сказала:

— Ніхто й пальцем тебе не торкне. Я тут як королівська кров і не дозволю, щоб тебе образили.

Ельміра стиснула її руки й прошепотіла крізь сльози:

— Дякую… Це було правильно, інакше вони б намагалися мене зламати.

Вікторія усміхнулася й відповіла:

— Ти дуже смілива й благородна.

Аврелія сиділа осторонь, занурена у власні думки. Вікторія підійшла й запитала лагідно:

— Про що ти думаєш?

Аврелія обернулася й вирішила сказати правду:

— Я повинна була зустрітися з однією жінкою…

— З ким? — поцікавилася Вікторія.

— З тією жінкою в абаї. Вона знає про мене те, чого я не пам’ятаю, — відповіла Аврелія.

Вікторія завмерла від несподіванки. Аврелія вже почала дозрівати до думки про своє справжнє походження. Вона додала:

— Мене давно турбує підозри. А тепер я відчуваю: ти нагадуєш мені когось…

Вікторія глибоко вдихнула й сказала:

— Ти нагадуєш мені мою старшу сестру Луїзу. Коли я була маленькою, я пам’ятаю одну дівчинку з такими ж очима й кучерявим волоссям, як у тебе.

Аврелія дивилася на неї з розкритим ротом, ніби намагалася згадати щось важливе.

Вікторія продовжила:

— Сана розповіла мені, що одна жінка хотіла зустрітися з тобою. Аміна аль-Бахра. Я її знаю. Вона була близькою подругою Луїзи.

Аврелія зітхнула й піднялася, відчуваючи несподіваний тягар:

— Невже? Ти могла теж знати щось про мене?

Вікторія встала й відповіла серйозно:

— Поки що не знаю. Але відчуваю: у тобі є щось знайоме, щось, що я давно пам’ятаю. Ми повинні дочекатися наших і піти до Аміни. Вона може відкрити правду.

Ельміра, яка все чула, була приголомшена. Аврелія стояла розгублена, але обійняла Вікторію й прошепотіла:

— Дякую, що ти мене розумієш.

Раптом у тиші пролунав барабанний дріб. Бандити насторожилися й почали йти на звук: — Хто це так грає на барабані?..

До них наближався юнак — Рашид, коханий Ельміри. У простому одязі, з однією сережкою у вусі, він грав так майстерно, що вся округа чула його ритм. Хоч він був татарином, у селі його любили за талант і доброту. Він знав Ельміру ще з часів, коли його двоюрідний брат Рустам заручився з її сестрою Медіною. І тепер Рашид мріяв про те, щоб Ельміра стала його дружиною.

З ним прийшли Дем’ян із зброєю та Іван, який не міг залишити Аврелію в небезпеці.

Коли бандити побачили їх, Дем’ян підняв зброю й заговорив із люттю, як колись п’ять років тому на Кіпрі, коли він захищав себе від людей Хасана. Тепер він робив це заради коханої Вікторії, сестри Ельміри та двоюрідної сестри Аврелії, він стріляв зврху, а потім говорить:

— Опустіть зброю! Ви думали, що ми здамося? Поліція вже їде. Якщо торкнетеся моїх дівчат — я вас уб’ю!

Іван, хоч йому й було важко тримати зброю, додав твердо:

— Відпустіть! Там моя дівчина. Я не боюся вас.

Бандити зрозуміли, що програли. Їм довелося здатися, адже поліція вже наближалася.

Дем’ян із друзями увійшли до гаража, де сиділи заручниці. Вікторія кинулася до коханого, обняла його й поцілувала, ніжно гладячи щоки:

— Я знала, що ти мене врятуєш.

Дем’ян поцілував її руки й прошепотів:

— Не лякай мене так, моя принцеса, моя любов…

Вони притулилися лобами, відчуваючи, як страх відступає.

Іван міцно обійняв Аврелію, дивлячись у її змучені очі:

— Не лякай мене так, мила. Я справді боявся за тебе.

Аврелія всміхнулася крізь сльози:

— Я знала, що ти прийдеш за мною.

Вона поцілувала його в губи, відчуваючи полегшення.

Рашид теж кинувся до Ельміри. Вона заплакала в його обіймах, а він ніжно поцілував її й сказав:

— Я люблю тебе. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Усі почули його слова. Дем’ян із усмішкою запитав:

— То що, Рашиде, ти вирішив приєднатися до нашої родини?

Рашид глянув на юну красуню Ельміру й відповів твердо:

— Вона — моє життя.

Ельміра дивилася на нього ніжно й сказала:

— Я теж кохаю тебе, Рашиде. Я вийду за тебе.

Він закрутив її у танці, а всі присутні аплодували й раділи новій парі. Тим часом поліція забрала бандитів, пообіцявши розібратися, чому вони напали й яка була їхня справжня мета.

Жителі Фінікії зустріли врятованих дівчат із радістю й полегшенням. Сотіріс разом із Ніханом міцно обійняли Ельміру та Вікторію, вдячні долі, що вони живі. Анна швидко пригорнула їх до себе, а слідом підійшли й інші сестри Дем’яна.

До Аврелії підійшла мати Євгенія, зі сльозами на очах промовила:

— Донько, ти жива… Слава Богу!

Аврелія нічого не відповіла, лише кивнула й обійняла її, але в серці залишалася тривога й сумнів.

У цей момент Рашид оголосив перед усіма:

— Я хочу одружитися з Ельмірою!

Натовп вибухнув оплесками й радісними вигуками. Сотіріс із Ніханом благословили їх і пообіцяли зіграти весілля якнайшвидше. Родину Рашида всі добре знали й поважали, тож нова пара була прийнята з любов’ю.

Пізніше Янніс підійшов до Дем’яна й Вікторії, обійняв їх і сказав щиро:

— Я дуже хвилювався за вас. Радію, що все обійшлося.

Усі відчували: після страху й небезпеки прийшов час радості, нових надій і святкувань.

Янніс, стоячи серед радісних людей, які обговорювали весілля Ельміри та Анни, раптом озирнувся й запитав у своєї дружини Стефанії:

— Ти не бачила Кейлі?

Стефанія недбало знизала плечима, їй було байдуже на падчерку. Вона махнула рукою й відповіла холодно:

— Вона доросла, хай сама вирішує свої справи.

Янніс глянув на неї з болем і докором:

— Яка ж ти бездушна…

Він розвернувся й пішов, а Стефанія крикнула йому вслід, роздратовано:

— Тобі треба було виховати доньку як слід! Я за неї відповідати не зобов’язана!

Кейлі наважилася піти на зустріч із Омаром. Він сам подзвонив їй і попросив побачитися. У серці дівчини з’явилася надія: можливо, він знову згадав про неї, і не все втрачено. Вона вирішила ризикнути й приїхати, приховавши від нього правду про те, що сталося в Катарі та які інтриги плела його бабуся, королева Олена. Для Кейлі важливішим було інше — любов, яка для неї стояла вище за всі проблеми.

Вони зустрілися у Фірі. Омар прийшов із квітами, а Кейлі була в м’ятному платті, з косою, заплетеною стрічкою, яку він колись подарував їй. Нещодавно вона хотіла обрізати волосся, але принцеса Мія переконала її лише підфарбувати й доглянути коси. Тепер вони сяяли ще красивіше.

Омар зробив їй комплімент:

— Ти неймовірна. Я чув від тітки Мії, що ти хотіла обрізати косу… але вона тобі пасує. А тепер, коли ти її пофарбувала, ти стала ще прекраснішою.

Кейлі зніяковіло подякувала й чекала, що він скаже далі. Омар заговорив серйозно:

— Я хочу вибачитися за своє жахливе поводження на твоєму дні народження. Тоді я був під впливом гіпнозу мого дядька, шейха-принца Тимофія. Я прошу тебе дати мені шанс.

Кейлі ледь усміхнулася й вирішила: вона дасть йому цей шанс. Вона хотіла провести з ним час і зрозуміти, чи може він відмовитися від титулу принца Катару заради їхнього кохання.

Вона вже встигла подзвонити своїй родині, навіть Вікторії та Дем’яну, й дивовижно — вони не були проти. Адже Омар справді хотів усе виправити.

Омар був щирим і уважним, а Янніс, батько Кейлі, вирішив сам перевірити: чи справді цей принц гідний його доньки, чи зможе він захистити й цінувати її.

Вперше принц Омар залишився в кімнаті для гостей у домі Янніса, де жила його родина й донька Кейлі. Їхня сім’я прийняла його з радістю. Омар вирішив пожити деякий час поруч із Кейлі, стати простим чоловіком, подалі від королівських проблем, які завжди нагадували йому про болісні спогади дитинства.

Коли він заснув, його тіло почало здригатися. Йому снився вогонь — горів шатер, де спала жінка з дітьми. Маленький Омар, ще хлопчик, кинувся рятувати їх, і полум’я обпекло його плече. Він закричав уві сні.

Кейлі, у білій нічній сорочці з косою, переплетеною стрічкою, схопилася й швидко підбігла до нього. Вона почала будити коханого:

— Омар, прокинься! Ти тут, зі мною!

Омар прокинувся з криком. Добре, що це почула лише Кейлі, а не її родина чи батько. Вона обійняла його, ніжно гладила щоки й шепотіла:

— Все добре, Омар. Це лише сон.

Він подивився на неї з жахом і почав ділитися:

— Коли мій дядько Тимофій вводив мене в гіпноз, я згадав страшне… Пожежу. Жінку з дітьми. Я врятував їх, хоча був лише хлопчиком. Минуло стільки років, і раптом усе повернулося. І ти, Кейлі… Я заблокував ці спогади, бо боявся завдати тобі болю. Ти мені дуже дорога.

Кейлі ніжно поцілувала його й прошепотіла:

— Ти не завдаси мені болю. Я твоя. Я не можу жити без тебе, Омар. Ти мені дуже дорогий.

Він притулився чолом до її чола, і між ними народився пристрасний поцілунок. Вони лягли поруч, без тривоги й страху, лише з теплом обіймів і ніжними поцілунками. До самого ранку вони спали, як справжні закохані, які долають усі труднощі й живуть лише любов’ю одне до одного.

Минуло кілька днів, і Анна вже стала дружиною, переїхавши з чоловіком та донькою до міста. Тепер настала черга Ельміри — вона мала готуватися до власного весілля. Вікторія з радістю пообіцяла допомогти їй, адже Ельміра була сестрою її коханого чоловіка, і для Вікторії це було честю. Дем’яну було приємно бачити, як його дружина проявляє щирий інтерес до його родини. Його сім’я прийняла Вікторію з любов’ю, і навіть те, що вона відмовилася від титулу заради нього, стало доказом: її почуття справжні й перемогли все.

Вікторія разом із сестрами Дем’яна, Ельмірою та Аврелією вирушила до весільного салону вибирати сукню. Поки Ельміра приміряла вбрання, Вікторію непокоїло питання походження Аврелії. Її очі були надто знайомі — саме такі вона бачила у дівчинки, коли їй самій було сім років.

Вікторія вирішила зателефонувати Аміні аль-Бахрі, яка, ймовірно, знала правду. Поки сестри Ельміри — Медіна та Раджва — допомагали їй вибирати сукню, Вікторія набрала номер.

— Ви пам’ятаєте мене? — запитала вона. Аміна з радістю відповіла, що добре пам’ятає юну мадемуазель Вікторію.

— Коли ми можемо зустрітися? — поцікавилася Вікторія.

Аврелія теж хотіла почути відповідь, але Аміна зі смутком сказала, що їй довелося терміново виїхати з чоловіком до Катару. Вона щиро вибачилася й запевнила: має намір поговорити з Аврелією й розповісти все, що знає про її походження. Аміна запропонувала зустрітися у Катарі, можливо навіть у палаці.

Вона пояснила, чому приїжджала до Санторіні: її чоловік, дізнавшись про руйнування острова через дії еміра Савви, вирішив допомогти грекам і пораненим воїнам.

Вікторія передала Аврелії новину: доведеться їхати до Катару. Аврелія мовчки дивилася на Вікторію й була готова вирушити, аби лише дізнатися правду про своє походження. Та Вікторію непокоїло одне: чому ж мати Аврелії мовчить? Вона напевно знає, але не говорить.

— Я колись питала її, — тихо сказала Аврелія, — але вона завжди йшла від розмови.

Вікторія обійняла її й пообіцяла:

— Ми розберемося. Я обіцяю.

У цей момент Ельміра вийшла в обраній сукні, сяючи від щастя, і всі навколо затамували подих у передчутті її весілля.

Пізніше Вікторія разом із сестрою Крістіною вирішили зробити для Ельміри сюрприз — влаштувати справжній дівич-вечір. У залі вони прикрасили все кульками й квітами, створивши атмосферу свята. Вікторія захотіла внести частинку своєї батьківщини — Катару. Там існує прекрасна традиція: у ніч перед весіллям нареченій наносять хну, і вона вирішила подарувати Ельмірі цей обряд.

Кристина разом із Мією швидко приготували частування — грецькі солодощі баклава та лукумадес, а також освіжаючі напої: виноградний морс і лимонний шербет. Їм допомагали вірні служанки Вікторії — Анетта й Соломія, які завжди були поруч.

Через годину Ельміра прийшла разом із сестрами та невістками — дружинами братів. У цей момент Вікторія під живу музику почала наносити їй узор хною на руку. Ельміра була зворушена й щиро вдячна за такий подарунок.

На хвилинку до дівич-вечора зайшов Дем’ян, щоб дізнатися, як усе проходить. Він був радий бачити сестру щасливою й знати, що вона виходить заміж за доброго чоловіка — Рашида. Ельміра показала йому узор на руці, який зробила Вікторія. Дем’ян ніжно усміхнувся, розуміючи: його дружина, хоч і знайшла новий дім тут, у глибині душі сумує за Катаром.

У ту мить він прийняв рішення: зробить усе, щоб переїхати з нею до Катару, бути поруч із її королівською родиною. Навіть якщо інтриги й влада спробують його зламати, його гаряче серце залишиться вірним Вікторії — його східній троянді.

Він підійшов до неї, обійняв і прошепотів:

— Ти для мене — все.

Наступного дня, напередодні весілля Ельміри та Рашида, несподівано нависли неприємні події. До їхнього дому прийшли двоє чоловіків: брат Рашида й літній чоловік із присклявим голосом, якому було близько шістдесяти. Старший почав погрожувати братові Рашида, вимагаючи негайно погасити борги. Він заявив, що інакше Ельміра не зможе увійти в їхній дім як дружина, а сам він забере їхній дім і майно.

Брат Рашида не злякався й вигнав його, наказавши більше не повертатися. Але їхню сварку випадково почув Давид — особистий охоронець Вікторії. Він був вірний їй і колись поклявся її брату, шейху-принцу Тимофію, що захищатиме принцесу за будь-яких обставин і повідомлятиме про небезпеку одразу йому чи емиру Ібрагиму.

Давид, який досі зберігав почуття до Вікторії, незважаючи на те, що вона стала дружиною Дем’яна, відчував особливу відповідальність. Він розумів: Вікторія може потрапити в небезпечні ситуації через чужі інтриги, і навіть пожертвувати власним багатством заради Ельміри.

Тому Давид негайно вирішив повідомити емиру Ібрагиму про загрозу. В його серці звучали слова, які він не наважився вимовити вголос: «Я роблю все заради тебе, любов моя…»

У церкві зібралися всі жителі Греції. Вікторія у своєму східному білому вбранні з золотими узорами була найкрасивішою на весіллі. На її голову прикрашали витончені орнаменти, а поруч стояв її коханий чоловік Дем’ян. Аврелія вирішила залишити тривожні думки осторонь, а Мія прийшла з чоловіком і трьома дітьми. Крістіна була разом із Лоагном, своїм чоловіком.

Усі дивилися на алтар, де стояла прекрасна наречена Ельміра поруч із Рашидом. Священник промовив останні слова з усмішкою:

— Віднині ви чоловік і дружина. Ви можете поцілуватися, щоб скріпити ваш союз.

Ельміра, соромлячись, схилилася до Рашида. Він підняв її фату, що приховувала обличчя, і ніжно поцілував. Усі закричали від радості, почали кидати пелюстки троянд:

— Слава Всевишньому!

Вікторія разом із Дем’яном першими підійшли привітати молодят, а слідом — батьки Ельміри, які плакали від щастя, та родина Рашида.

Але ввечері сталося несподіване. Мати Рашида стояла з атрибутом, щоб зустріти молодих за татарським звичаєм. Хоч вони були християнами, але шанували традиції предків. Уся процесія йшла за Рашидом та Ельмірою, яка ще ховала обличчя під фатою. Поруч ішли Медіна, Вікторія й Аврелія, розповідаючи історії, а Мія з Кристиною поправляли сукню нареченої, усміхаючись і радіючи за Ельміру. Дем’ян дивився на Вікторію й відчував щастя, бачачи її усміхненою.

Раптом увірвався чоловік, який раніше сварився з братом Рашида. Він прийшов із адвокатом і почав махати документами, показуючи судове приписання.

— Звільняйте дім! — кричав він матері Рашида. — Це тепер належить мені!

Мати Рашида здивовано запитала:

— Що це означає?

І чоловік вигукнув, розмахуючи документами:

— Те, що було вашим, тепер належить мені! Заберіть у неї той піднос, який вона тримає.

Його слова прозвучали різко й принизливо. Усі навколо завмерли від шоку, а мати Рашида стиснула атрибут у руках, не розуміючи, як чужа людина може так безсоромно вимагати віддати святиню нареченої.

І тут на захист виступив Дем’ян:

— Як ви смієте! Це неповага до жінки, ви зовсім з глузду з’їхали…

Він був готовий кинутися вперед, але Вікторія встигла його зупинити. Чоловік повернувся до них і зневажливо сказав:

— Який ще захисник? Це не ваша справа, не втручайтеся.

Дем’ян стояв у люті, і тоді Іван вирішив підтримати його:

— Ви не маєте права так чинити. Можливо, ви просто обманюєте всіх.

Аврелія намагалася стримати Івана, боячись, що його лише спровокують. Та чоловік витягнув документ і заявив:

— Ось доказ. Ваш старший син узяв у мене борг у двісті тисяч доларів. Ось його підпис.

Усі були приголомшені. Мати Рашида вдарила старшого сина по щоці й вигнала його, наказавши більше не показуватися. Вона благала дати їй час погасити борг. Але чоловік заявив, що довго чекав і тепер вимагає віддати прикраси нареченої як оплату.

Усі завмерли від шоку. Вікторію охопила лють: як можна забирати золото у нареченої, коли винен сам чоловік? Її сестри Крістіна й Мія стояли поруч, відчуваючи жаль, що їхня королівська родина не тут, аби захистити Ельміру. Вікторія подумки погодилася з ними, але згадала: вона — донька еміра, у її жилах тече королівська кров. І вона може змінити долю.

Ельміра стояла у своєму весільному вбранні, тримаючи золоті прикраси в руках. З тривогою вона вирішила віддати їх, аби врятувати матір Рашида, яку вже встигла полюбити.

— Мамо, якщо справа в цих прикрасах, то візьміть їх, я зніму… — прошепотіла вона.

Ельміра почала знімати браслети, але мати Рашида заперечувала, не бажаючи, щоб невістка страждала через борги її старшого сина. Та чоловік із писклявим голосом наполягав:

— Нехай наречена зніме прикраси!

З гірким виразом обличчя Ельміра вже простягнула руку, щоб віддати золото, і саме тоді Вікторія не витримала. Вона зібрала всю свою силу й закричала, як справжня правителька пустелі:

— Стоп!

Усі обернулися до неї. Навіть той чоловік, що влаштував цей безлад, завмер, побачивши перед собою величну жінку з владним голосом.

— Що ви говорите? — спитав він криво всміхаючись.

Вікторія глянула на Дем’яна, заради якого була готова захищати його сім’ю, і на Ельміру, яку вже вважала дорогою сестрою. Вона виступила вперед і промовила твердо:

— Я сказала: стоп! Як ви смієте у такий день забирати прикраси у нареченої? У вас немає ані совісті, ані честі! Вам має бути соромно!

Чоловік похитнувся, навіть почав боятися її. А Вікторія продовжила, голос її лунав, мов грім:

— Я — донька еміра Ібрагима ібн Анвара ібн Хассіма аль-Шафа, велика принцеса Катару. Я наказую залишити Ельміру в спокої. Вона не віддасть вам золото!

Усі навколо вибухнули оплесками, особливо сестри Дем’яна. Дем’ян стояв гордий за свою дружину. Аврелія відчувала, що й сама вчинила б так само. Сестри Вікторії вигукували:

— Слава нашій принцесі!

Ельміра стояла, відчуваючи силу й велич Вікторії, й мало не розплакалася від зворушення. Вікторія підійшла до неї, взяла браслет і знову наділа на руку нареченої, промовивши:

— Ніхто не посміє осквернити наречену. Поки я тут — ніхто й пальцем її не торкне. Якщо моя королівська родина дізнається про це, вам би зняли голови!

Чоловік зблід і ледве ковтав повітря. Сестри Вікторії продовжували вигукувати урочисто, до них приєдналися всі інші. Аврелія разом з Іваном і Галиною підтримали її, а Дем’ян підійшов до Ельміри, обійняв і сказав:

— Я теж чоловік цієї прекрасної принцеси й не дозволю вам торкнутися моєї сестри. Ви зрозуміли?

Чоловік нарешті усвідомив: проти Ельміри виступила вся родина, і навіть принцеса Катару.

Та чоловік не збирався здаватися. Попри страх перед Вікторією, дочкою еміра, він підійшов до неї з поклоном і сказав:

— Ваше Величність, але ця сім’я заборгувала мені. Я зобов’язаний був узяти золото нареченої. Прошу зрозуміти мене, пані.

Вікторія глянула на родину Рашида, на Ельміру, яку обіймали Дем’ян і Медина, й відповіла твердо: — Вам потрібні гроші? Я віддам вам усе, що маю. Я допоможу погасити борг.

— Сестро, не треба… — прошепотіла Ельміра.

Але Вікторія стиснула руку й сказала:

— Треба, Ельміро. Ти — сестра мого коханого чоловіка, який зробив мене щасливою. Я принцеса Катару й зроблю все необхідне.

Вона кивнула Анетті, своїй колишній служанці. Та принесла кейс із грошима, який готували як подарунок на весільну подорож Ельміри й Рашида. Тепер цей подарунок став порятунком. Анетта відкрила сейф, і чоловік розширив очі від жадібності.

Вікторія сказала суворо:

— Забирай усе. У мене багато бізнесів, я пожертвую своїм багатством, аби Ельміра могла спокійно увійти в дім.

Усі навколо ахнули. Аврелія з усмішкою вигукнула:

— Слава принцесі Катару!

Родина Рашида була зворушена до сліз. Та раптом чоловік знову почав нахабніти:

— Добре, я прийму ваші гроші. Але цей дім залишиться під замком, мені потрібен ще гроші принцесо.

Вікторія розширила очі від гніву:

— Що ви собі дозволяєте? Опам’ятайтеся!

Чоловік наказав людям замкнути дім і навіть потягнув із рук матері Рашида святковий піднос. Та раптом сильна рука зупинила його. Це була рука еміра Ібрагіма.

Вікторія не очікувала побачити батька. Вона також побачила своїх братів, а Кристина й Мія радісно зустріли їхню появу.

Емір Ібрагім різко відкинув руку чоловіка й промовив:

— Ти нахабний, якщо наважився ослухатися мою доньку, принцесу Катару. Я емір і наказую: або забирайся, або йди до в’язниці.

Чоловік зрозумів, що грає небезпечну гру. Шейх-принци Діма, Саїд, й Тимофій виступили вперед:

— Ти осмілився зіпсувати людям свято. Краще відправити тебе до тюрми.

Мати Рашида впала на землю від пережитого, до неї одразу кинулися Ельміра, Рашид, Дем’ян і Вікторія, щоб підтримати. Її занесли до дому.

Емір Ібрагім наказав відкрити замок щоб перенести мати Рашида додому і передати чоловіка поліції Санторіні. Його заарештували.

Королівська родина прийшла на допомогу Вікторії. Якби не їхня підтримка, ситуація могла б закінчитися трагедією. Емір Ібрагім міцно обійняв свою доньку-принцесу зі сльозами на очах:

— Доню моя…

А Вікторія ніжно обійняла батька й прошепотіла:

— Тату…

До обіймів еміра Ібрагіма приєдналися його доньки — Крістіна та Мія, які раділи його появі в найважливіший момент. Аврелія вперше побачила такого справедливого правителя Катару й була вражена його величчю. Дем’ян потиснув руку емиру й щиро подякував за те, що він приїхав підтримати їхню родину. Брати-шейхи також обійняли сестер, адже давно не бачили їх.

І саме тоді до зали увійшов колишній емір Анвар разом із дружиною шейхів — Султаною, яка була покрита абаїм, додаючи таємничості своїй постаті. Поруч із ними з’явилася й королева Олена. Усі присутні відчули урочистість моменту: діти й дорослі схилилися в поклоні перед високими гостями, визнаючи їхню владу й велич.

У домі Рашида зібралася королівська родина аль-Шаф, щоб допомогти його матері прийти до тями. Вони хотіли викликати лікаря, але Дем’ян сам узявся приводити її до свідомості — дав нашатир, і це подіяло. Жінка розплющила очі, а поруч одразу опинилися Рашид та Ельміра, які міцно обійняли її, заспокоюючи словами:

— Все позаду, тепер ти в безпеці.

Коли вона побачила Вікторію та королівську сім’ю, що прийшли саме вчасно, аби не дозволити відібрати те, що їй дорого, її очі наповнилися сльозами вдячності. Ніжним голосом вона сказала:

— Дякую вам за те, що врятували мою сім’ю й дозволили моїй невістці Ельмірі увійти в цей дім.

Емір Ібрагім урочисто пообіцяв:

— Ми заплатимо гроші цьому негіднику, щоб після тюрми він більше не смів нічого вимагати. Його вчинок — нікчемний.

Мати Рашида окремо звернулася до Вікторії:

— Ти проявила сміливість і не дозволила принизити Ельміру. Я вдячна тобі від щирого серця.

Вікторія лише тепло усміхнулася, радіючи, що поруч її рідні, яких вона так хотіла бачити. Та її непокоїло одне: як вони дізналися, що тут може статися біда? Вона запитала про це, і брат Тимофій одразу зізнався:

— Це я наказав Давиду стежити за тобою. Якщо щось піде не так — він мав повідомити.

Вікторія глянула у вікно й побачила Давида біля дому. Він дивився на неї тепло й уважно. І тоді, попри радість, що панувала в домі Рашида, вона вирішила підійти до нього…

Вікторія підійшла до Рашида й тихо промовила:

— Я все знаю… Дякую тобі. Але, правду кажучи, не варто було так хвилюватися.

У цей момент Давид узяв її руку й сказав щиро, дивлячись прямо в очі:

— Я зробив це не через королівський обов’язок… а заради тебе, Вікторіє.

Вона мовчки дивилася на нього, відчуваючи силу його слів. У глибині душі Вікторія знала: Давид був для неї найкращим другом і вірним охоронцем. Вона не відповіла, лише легенько стиснула його руку й тихо наказала:

— Зайди в дім. Ми повинні завершити цю справу разом.

Давид схилив голову, приймаючи її слова, і пішов слідом за нею, знаючи, що його місце — поруч із принцесою, яку він поклявся берегти.

Поки мати Рашида лежала поруч із сином та Ельмірою, відновлюючи сили після пережитого, у другій залі зібралася королівська родина аль-Шаф. Вони вирішили провести серйозну розмову з Вікторією, Кристиною та їхніми чоловіками.

Королева Олена першою заговорила, вибачаючись перед Дем'яном й особливо перед Кейлі:

— Я не мала жодного стосунку до того, що вона побачила. Це було непорозуміння.

Дем’ян підвівся, трохи схвильований, і відповів щиро:

— Я не ображався на вас, Ваша Величність. Навпаки, я вдячний вам за Вікторію. І радий, що все виявилося лише чутками.

Королева Олена підозрювала, що хтось із наложниць поширював про неї наклепи, і пообіцяла розібратися.

У цей час Вікторія вирішила приготувати чай і знайти солодощі, що залишилися після весілля. Старий емір Анвар звернувся до Дем’яна:

— Я бачу, як ти оберігаєш Вікторію. Це радує мене — вона щаслива.

Невдовзі Вікторія увійшла з підносом чаю й татарськими солодощами. Вона хотіла віднести їх матері Рашида, але брат Тимофій зупинив її, поставив піднос на стіл і взяв сестру за її ніжну руку:

— Ми не дозволимо тобі, доньки еміра й принцесі Катара, носити підноси. Це не личить тобі.

Вікторія здивовано глянула на нього, але Тимофій лагідно перебив:

— Мила, не заперечуй. Ми приїхали не лише для того, щоб тебе врятувати.

Королева Олена сіла поруч і сказала ніжно:

— Дочко, що б ти не робила, ми завжди будемо підтримувати тебе. Пам’ятай: у тебе є сім’я, яка ніколи тебе не покине.

Вікторія усміхнулася крізь сльози:

— Я вдячна вам. Ви мої рідні.

Шейха Султана додала:

— Але ти маєш вислухати батька.

Емір Ібрагім підвівся, глянув на братів, на Крістіну з Логаном, а потім на Дем’яна, який сидів поруч із Вікторією й ніжно тримав її руку. Він промовив урочисто:

— Доню, ти довела, що гідна нашої крові. Ми бачили, як ти сміливо протистояла мерзотнику, який хотів відібрати цей дім і зіпсувати свято. Ти вчинила як правителька, і ми пишаємося тобою. Але тепер настав час повернутися додому.

Вікторія й Дем’ян переглянулися, здивовані:

— Що ви маєте на увазі?

Емір Ібрагім відповів:

— Не лише ти, Вікторіє, з Дем’яном повернешся до Катару. Крістіна з Логаном теж повинні їхати з нами.

Крістіна різко піднялася й вигукнула:

— Щоб ви й далі мене використовували?

Саїд, брат, втрутився:

— Крістіно, не розмовляй так із батьком. Це не обговорюється.

Вікторія взяла сестру за руку, намагаючись її заспокоїти. Королева Олена додала:

— Я дуже перепрошую, доню. Обіцяю особисто тебе оберігати. Але вам доведеться на деякий час повернутися додому.

Вона пояснила:

— Хтось поширив інформацію про вас, і суспільство нашої країни засуджує, що ви вийшли заміж у Санторіні. У Катарі такі шлюби не визнають. За законом принцеси, народжені в Катарі, повинні укладати шлюб там.

Діма додав:

— Ви зобов’язані повернутися й укласти шлюб офіційно, інакше репутація буде зруйнована.

Вікторія була приголомшена. Вона завжди відчувала, що її тягне додому, але тепер думала про інше: чи захоче Дем’ян жити з нею в Катарі, навіть якщо лише на якийсь час?..

Вікторія при всіх звернулася до Дем’яна, питаючи, чи готовий він жити з нею у палаці, серед інтриг і небезпечних ігор. Дем’ян лише взяв її руку, поцілував і сказав:

— Я згоден, моя дорога, тільки заради тебе. Я думав лише про те, щоб тобі було краще. Я можу переїхати до Катару. І не думай, що це через гроші чи владу — мені це не потрібно. Мені важливо лише бути з тобою. Без тебе там не було б сенсу. Ми ж хотіли й весілля там влаштувати…

Вікторія усміхнулася й відчула, яке щастя мати чоловіка, що розуміє її й готовий піти заради неї на все. Їй стало легше.

Кристина теж глянула на Логана. Вона сама хотіла звільнитися від тягаря принцеси, але Логан промовив твердо:

— Я з тобою, кохана. Я не дозволю, щоб із тобою знову сталося щось подібне. Якщо треба — пожертвую собою заради тебе.

Крістіна легенько вдарила його по плечу й сказала:

— Не говори так.

А Логан додав:

— Я хочу, щоб потім ніхто не засуджував вас. Ти повинна поїхати з родиною. Ми завжди зможемо повернутися сюди.

Крістіна подивилася на Вікторію, свою сестру, яка кивнула їй у знак підтримки. І тоді Кристина зрозуміла: вона хоче бути поруч із сестрою. Вона глянула на рідних і пошкодувала, що була до них сувора. Після всього пережитого вона вже не могла сприймати їхні слова як тягар. І зрештою погодилася.

Уже була ніч. Аврелія сиділа в своїй кімнаті, стискаючи в кулаках браслет із білих каменів. Її розривали сумніви: чому все дитинство їй брехали, що вона — дочка Євгенії та Димитріса? Чому Вікторія, її фаворитка, теж підозрювала, що бачила дівчинку з такими ж очима, як у Аврелії?

Не витримавши мук, Аврелія вирішила поговорити з матір’ю. У печі пекла хліб Євгенія, вся в поту, діти гралися в іншій кімнаті. Дім був простий, але в ньому ховалася таємниця, яку Аврелія відчувала серцем.

Вона увійшла й поставила браслет на стіл:

— Подивись, що я знайшла, мамо.

Євгенія кинула тісто й зблідла. В її очах читався страх: вона знала, що рано чи пізно донька знайде цей браслет, у якому приховане минуле.

— Де ти його взяла? — прошепотіла вона.

Аврелія дивилася на матір, яка брехала їй усе дитинство. В її голосі звучала стримана лють:

— Скажи правду. Хто мої справжні батьки? Я завжди знала, що я не твоя дочка. Чому ти не можеш це визнати?

Євгенія намагалася говорити спокійно:

— Не кажи так, Аврелія. Ти моя донька.

— Тоді звідки цей браслет? — Аврелія підняла його вгору. — Я пам’ятаю, що носила його, коли мені було чотири. Потім ти забрала його.

Євгенія затнулася, а потім почала тараторити:

— Це подарунок від далеких родичів…

Аврелія втомилася від брехні:

— Досить! Ти навіть не вмієш придумати причини.

Євгенія розлютилася:

— Не смій так говорити з матір’ю! Я твоя мати, і цей браслет нічого не означає!

Аврелія змахнула рукою:

— Нічого не означає? А чому люди кажуть, що я на когось схожа? Я все дитинство відчувала, що не схожа на вас. Навіть батько у п’яному маренні підтвердив, що я не ваша дочка!

Євгенія ахнула, зрозумівши, що п'яний чоловік не зміг втримати язик за зубами. Вона підійшла ближче, намагаючись говорити ніжно:

— Доню, твій батько п’яний, ти ж знаєш його… Це все збіги.

Аврелія відштовхнула її:

— Не торкайся мене. Я їду в Катар, і там мені розкажуть правду. Я впевнена, що дізнаюся все.

Євгенія не витримала:

— Ах ти невдячна! Стільки для тебе ми робили з батьком, а ти…

— Але ви не можете позбавити мене правди! — крикнула Аврелія. — Говори або я йду!

Євгенія не стрималася й ударила доньку. Аврелія схопилася за щоку, коли раптом у кімнату увірвалася королева Олена. Її очі палали гнівом. Вона схопила Євгенію й теж ударила — та впала на підлогу разом із картоплею.

Аврелія стояла в шоці, тримаючи руку на обличчі: чому королева Катару тут?

У цей момент до неї підбігли Вікторія, Галіна з Іваном та Кристина. Вони схвильовано запитали:

— Аврелія, як ти?

Євгенія лежала на підлозі серед розсипаної картоплі, приголомшена й налякана. Вона боялася лише одного — королеви Олени, тіні зі свого минулого. Королева, стискаючи її ноги, вигукнула:

— Ти мерзавка! Ти підняла руку на неї… Ти посміла підняти руку! Дарма ти забула наш договір…

Аврелія разом із Вікторією дивилися на цю сцену, не розуміючи, що відбувається і який договір існував між королевою Оленою та Євгенією. Вони вирішили мовчки спостерігати.

Євгенія, стогнучи від болю, почала благати:

— Прошу, пощадіть! Я не хотіла… усе вийшло з-під контролю…

Королева Олена закричала ще голосніше:

— Замовкни! Я знала, що на тебе не можна покластися!

Крістіна хотіла втрутитися:

— Мамо, припини!

Вікторія теж вигукнула:

— Мамо, що все це означає?

Але королева зробила різкий жест, наказуючи дочкам не втручатися.

Євгенія, дивлячись на Олену, прошепотіла:

— Це ти сама все зробила…

Аврелія нічого не розуміла. Королева нахилилася до неї й сказала:

— Прийшов час дізнатися правду. Ти думаєш, я не знаю? До мене приходила Аміне аль-Бахр й розповіла дещо… що ти втратиш життя.

Євгенія задихалася від страху. Аврелія, бачачи сувору сторону жінки, яку вважала матір’ю, відчула жалю до неї і благала королеву:

— Прошу вас, відпустіть її…

Королева Олена обернулася до Аврелії, усміхнулася й сказала лагідно:

— Все добре. Ця жінка точно не твоя мати.

Аврелія застигла з широко розкритими очима. Іван та Галина стояли в повному здивуванні, а Вікторія з шоком запитала у матері:

— Ми не розуміємо, мамо, що відбувається?

Королева Олена покликала охоронців і наказала схопити Євгенію. Аврелія, не розуміючи, що відбувається, вигукнула:

— Навіщо? Що вона зробила?

Королева відповіла холодно:

— Ти арештована за те, що підняла руку. Ти сама знаєш…

Євгенія кричала, щоб хтось подбав про дітей, які гралися в іншій кімнаті. Її вивели перед усіма жителями. Сотіріс стояв остовпілий, не розуміючи, що відбувається. Дем’ян теж мовчав, але в його очах читалося: він здогадувався, що сталося насправді.

Емір Ібрагім почув усе й зажадав пояснень від дружини та корлева пообіцяла йому розповісти разом з шейхою Султаною коли будуть у Катарі. Потім Королева Олена зверталася до Аврелії:

— Аврелія повинна поїхати до Катару. Там ти дізнаєтьшся, хто ти насправді й чому я тебе захищала.

У всіх залишилося одне питання: чому королева так гаряче захищає просту Аврелію? Це означало лише одне — в Аврелії приховано щось більше, ніж усі могли уявити…

Аврелія попросила лише одне — щоб із нею поїхали друзі Галина та Іван. Вони були для неї як справжня сім’я. Королева Олена усміхнулася й сказала лагідно:

— Добре, моя красуня. Вони поїдуть із тобою.

До Аврелії підійшла стара шейха Султана. Вона побачила, як дівчина збирає речі, і випадково помітила на її столі браслет із білими каменями. Шейха завмерла, а потім зітхнула від радості — це була саме вона, та, кого вона чекала.

Султана глянула на Аврелію крізь прихований абаєм погляд і з тихою усмішкою взяла її ніжну руку. Обережно, майже урочисто, вона наділа браслет на зап’ястя дівчини й промовила:

— Скоро усе дізнаєшся там, моя люба.

Аврелія завмерла від тепла й шани, які випромінювала стара шейха. Її серце билося швидше: тепер вона була впевнена — вона не дочка Євгенії та Дімітріса. Правда нарешті наближалася, і кожен її подих ставав свідченням нового життя.

Сотіріс пригадав слова Дімітріса, коли той показував йому документ, що Аврелія не є його рідною донькою. Він шкодував, що тоді не звернув уваги й не послухав.

А тим часом Вікторія з Дем’яном збирали свої речі, готуючись до дороги. Вони переглянулися й усміхнулися одне одному, хоча в глибині душі відчували тривогу: що ще приховує королева Олена? Що вона знає про Аврелію й чому так рішуче її захищає?