Раді Вас бачити!

Глава 33. Порятунок рабині Каті

Тим часом Омар разом зі своєю дружиною Кейлі дістався до Дохи, пройшовши гарячі пустелі й залишивши позаду тривоги. Омар переживав за батька, дядь і тіток, які залишилися серед жорстоких боїв. Він винуватив себе, що не зміг бути поруч із ними, адже в душі він воїн, принц клану Аль-Шаф, спадкоємець Катару.

Та з іншого боку він знав: батько хотів, щоб син був у безпеці разом із Кейлі. Вони вже побралися, і позбавити Кейлі права бути зі своїм чоловіком після всіх її випробувань було б жорстоко. Шейх-принц Діма вчинив правильно — все заради майбутніх дітей, адже попереду в них ціле життя. І якщо він виживе, то ще побачить їхніх онуків.

Омар збирався повідомити королівську родину про своє одруження з Кейлі. Він уже розповів матері, сестрам, родичам і навіть королеві Олені. Спершу всі були шоковані й здивовані. Королева Олена від початку була проти цього союзу, але коли побачила усмішку свого онука, принца Омара, вона забула про колишню ворожнечу. Її серце змінилося, і вона благословила їхній шлюб.

Мати Омара, Мохена, підійшла до Кейлі й вручила їй золоте кільце — подарунок від себе.

— Носи його з гордістю, — сказала вона. — Тепер ти наша сім’я аль-Шаф.

Емір Ібрагім сидів у своєму просторому кабінеті. На ньому була традиційна арабська одежда — білий дешдаша, поверх якої лежав чорний бішт із золотим оздобленням. На пальці блищав важкий перстень із смарагдом — символ влади й роду. Його обличчя було похмурим, погляд — суворим.

Навпроти сидів його старий батько Анвар, щойно повернувшись із племені Аль-Мура. Він прийшов, щоб поговорити з сином і переконати його: Аль-Мура більше не вороги, вони прагнуть миру, і карати дітей за їхні союзи не слід.

Ібрагім нахилився вперед, голос його став різким:

— Скажи мені, батьку, як це сталося, що Омар із Кейлі встигли одружитися без нашого благословення? Чи мій син Діма думає, що сам може приймати рішення?

Його голос підвищився, у ньому відчувалося невдоволення й гнів через поспішний вчинок онука Омара.

Анвар поспішив відповісти тихим, але впевненим голосом:

— Дозволь сказати… Вони уклали шлюб у племені Аль-Мура.

Обличчя Ібрагіма різко змінилося — гнів спалахнув у його очах. Він піднявся зі свого місця й вигукнув:

— Повтори ще раз!

Анвар не злякався й твердо повторив:

— Так, я був там. Я приїхав до них, щоб укласти мир.

Ібрагім дивився на батька, не розуміючи, як той міг прийняти таке рішення без нього. Його думки вирували: хтось підштовхнув Анвара до цього. Він запитав із підозрою:

— Хто тебе змусив, батьку? Вони ж наші вороги! Ти сам пам’ятаєш союз тридцять вісім років тому, коли вони відмовилися прийняти мою кохану Олену, яка стала королевою. Ти що, забув це?

Анвар підвівся, дивлячись прямо в очі синові, й промовив:

— Я нічого не забув. Але ти сам забув, що ми були союзниками. Ми воювали разом, ми були як брати. Ти дружив із ними у свій час. Твій дід Хассім аль-Шаф шанував цей народ. Саме там він узяв першу дружину — мою матір Назіру, і там же видав заміж мою сестру. Твоя бабуся Назіра — з їхнього роду. Ти забув про це? Аллах свідок, якби вона почула від тебе такі слова, вона б не простила тобі.

Ібрагім насупився:

— А я не забуду, як вони відкинули мій вибір. Я теж вважав їх братами, як юний глупець вірив їм. Але вони не поважають тих, хто не з їхнього кола. Вони не прийняли мою Олену, українку, мою любов. Вони не мали права так принижувати її. І заради кохання я розірвав із ними зв’язок.

Анвар опустив очі, згадав щось і тихо сказав:

— Ти не знаєш усього… Твоя Олена приходила до них багато років тому.

Ібрагім різко підняв голову, його очі розширилися:

— Що? Моя Олена приходила до них? Навіщо?

— Заради тебе і нашої родини, — відповів Анвар. — Але без результату. Вона знала, що ти не схвалиш цього. Та тепер вони змінили думку про неї. Вони шанують її. До того ж, десять років тому вона врятувала онуку шейха Алі — Сахру. І він поважає її, навіть попри те, що вона чужоземка.

Ібрагім стояв, розгублений. Він не розумів, як усе це могло відбутися без нього. Але він знав: його дружина винуватила себе через давній конфлікт і намагалася налагодити стосунки.

Тоді він запитав інше:

— Хто тебе відвіз туди, батьку? Говори!

Анвар відповів твердо:

— Твої діти… шейхи, принци й принцеса Вікторія. Вони вирішили укласти мир із племенем Аль-Мура. Вони шанують їх. І я пишаюся ними.

Ібрагім стиснув кулак і з силою вдарив ним по столу. Його охопив гнів. Його діти пішли проти його волі.

Ібрагім закричав, дивлячись у очі батькові:

— Як мої діти посміли піти проти моєї волі? У їхніх жилах тече королівська кров! Вони не повинні стояти серед дикарів, як Аль-Мура!

Анвар перебив його гнівний голос:

— Не смій так називати цей народ! Так, вони відкинули сучасне, те, що ми будуємо, але в них є те, чого бракує багатьом — честь воїнів і цінність братерства. Хоч вони й живуть серед пісків пустелі, але їхня душа чиста.

Ібрагім додав із люттю:

— Вони відкинули й наші закони! Вони не визнають нічого з того, що ми створили!

Анвар відповів твердо:

— Дозволь сказати, син мій: я не шкодую, що зробив це. Союз із ними давно треба було укласти. У наших жилах теж тече їхня кров. Досить тримати гнів на них. Немає нічого поганого в тому, що твої діти повинні знати своїх предків. Ти забув? Мені навіть було приємно повернутися до них. І, хвала Аллаху, наші правнуки могли б побачити їх. Навіть якщо Омар вирішив укласти там шлюб.

Ібрагім вигукнув:

— А я не визнаю цей шлюб! Запам’ятай!

Анвар перебив:

— Не тобі вирішувати, мій сину…

Ібрагім, дивлячись на батька, запитав інше:

— Хто з моїх дітей осмілився зробити це?

Анвар відповів спокійно:

— Діма, Тимофій, Саїд, Руслан, Кішан, принцеса Вікторія з Дем’яном.

Ібрагім вибухнув:

— Вони це затіяли?! О, Аллах! Я розчарований у них! Я певен, що мої сини втягнули мою доньку Вікторію, кинули її в жорстоку пустелю! За що мені це? За що?!

Він махав руками, звертаючись до Аллаха.

Анвар стояв і сказав:

— Тільки не карай їх. Вони мусили це зробити, і це правильне рішення.

Ібрагім обернувся:

— Але навіщо? Для чого?

Анвар відповів:

— Мій сину… У нашій країні відбувається щось дивне. На плантації тримають наших знайомих через твою невістку Брітні. Я певен, вона хоче підставити твою дружину Єлену, адже плантація колись належала їй. А ще хтось підписав документ про продаж пустелі, де живуть Аль-Мура.

Ібрагім дивився шокованими очима. Він більше не міг цього терпіти. Його діти пішли проти його волі, а союзники підставляли його.

Анвар додав:

— Тому вони й зібрали найкращих воїнів Аль-Мура. Вони йдуть у битву. Якщо ти зруйнуєш союз і покараєш своїх дітей за те, що вони прагнули миру, це означатиме, що ти йдеш проти моєї волі… проти волі свого батька.

Ібрагім стояв, охоплений гнівом, і закричав:

— Джафар!

Тут же прибіг Джафар у військовій формі:

— Слухаю, Ваше Величність!

Ібрагім наказав:

— Готуй мені машину й збери військо!

Анвар запитав:

— Навіщо тобі це, сину? Щоб зруйнувати союз?

Ібрагім відповів холодно:

— Щоб знайти тих, хто незаконно тримає людей на плантації. Та захищати свооїх дітей, якщо вони пішли проти моєї волі.

Під дверима стояла королева Олена. Вона чула гнів свого чоловіка й розуміла: не дозволить йому карати дітей лише за те, що вони прагнули миру. Адже саме вона, головна прихильниця примирення з Аль-Мура, колись приходила до них серед пустелі. І тоді, попри те що була чужоземкою, вони поступово почали приймати її.

Тепер Олена знала правду: її підставила Брітні. І вона мала намір поговорити з нею. Хоч би як важко було, доведеться зібратися з силами й сказати прямо: саме Брітні з самого початку затіяла мучити Катю. Колись Олена врятувала Брітні від тюрми, а та захотіла помститися Каті. Але тепер усе змінилося.

Королева Олена відчувала: настав час поставити крапку. Вона піде до Брітні й скаже їй твердо:

— Усе закінчено.

Брітні сиділа в сауні, загорнута в рушник, її обличчя було спокійним, але очі — холодними. Вона відчувала себе господинею ситуації.

Раптом двері відчинилися, і в паровій імлі з’явилася королева Олена. Її постать була величною, голос — твердим:

— Нам потрібно поговорити.

Брітні підняла брови, злегка всміхнувшись:

— Королева сама прийшла до мене? Що ж, слухаю.

Олена зробила крок уперед, її очі палали рішучістю:

— Я знаю, що ти підставила мене. Я знаю, що ти мучила Катю. І все це — твої інтриги.

Брітні знизала плечима, ніби це не мало значення:

— Вона сама винна. Слабка жінка, яка не змогла витримати. А ти, Олено, завжди була занадто м’якою.

Королева наблизилася ще ближче, її голос став крижаним:

— Досить. Усе закінчено. Твої ігри більше не матимуть влади. Я не дозволю тобі руйнувати мою сім’ю й наш союз.

Брітні на мить втратила впевненість, її усмішка зникла. Вона відчула, що цього разу Олена не відступить.

— Ти думаєш, що можеш мене зупинити? — прошепотіла вона.

— Я не думаю, — відповіла Олена твердо. — Я знаю.

У сауні запала тиша. Гаряче повітря стискало простір, але холод у словах королеви був сильніший.

Брітні сиділа в сауні, загорнута в рушник. Її думки були неспокійні. Вона пам’ятала про Катю, яка носила дитину, й переконувала себе: ця дитина не повинна страждати за гріхи матері. Брітні не могла мати власних дітей, і в глибині душі її вже не вели амбіції — тепер говорило материнство. Вона поклялася: якщо доля дозволить, вона виховає цю дитину, навіть якщо вона чужа.

Її чоловік Савва не заперечував проти того, щоб удочерити немовля. Це давало Брітні відчуття надії. Вона вдягнула червону сукню, прикрасила себе золотими подарунками Савви, подивилася у дзеркало й поклала на губи яскраву помаду.

— Гастон! — покликала вона.

До кімнати увійшов її охоронець у сучасному костюмі.

— Слухаю, моя господине.

Брітні глянула на нього холодним, але рішучим поглядом:

— Збери людей. Ми вирушаємо на плантацію. Там є одна жінка, Катя. Я надішлю тобі її фото. Вона носить дитину. Якщо вона вже народила — привезіть мені немовля. Якщо ні — доставте її до мене. Я сама подбаю про все.

Гастон здивовано підняв брови, але мовчки кивнув. Брітні додала, дивлячись у дзеркало:

— Зробіть це швидко. Інакше інші війська можуть усе зруйнувати. Я вам щиро дам велику виногороду

Тим часом у спекочому плантації Катя ледве трималася на ногах. Її живіт був важким, біль — нестерпним. Вона хапалася за нього, намагаючись не закричати, щоб охорона не почула. Її тіло зраджувало, але вона стискала зуби, ковтала стогін, ховала сльози.

Робітниці помітили її стан. Мовчки вони повели її до старого дерева, за межі плантації, де густе листя ховало від чужих очей. Там, притиснувшись до стовбура, Катя почала народжувати стоячи. Вона стиснула в рот дерев’яну паличку, щоб не видати крику. Її ноги тремтіли, руки стискали коріння, а серце билося в ритмі болю.

Після кількох годин мук вона народила — маленьку дівчинку. Робітниці обмили дитину, загорнули в тканину й дали Каті притиснути її до грудей. Катя годувала доньку, а сльози текли по її щоках — сльози болю, радості й страху.

Та раптом пролунали крики. Охорона. Вони шукали її. Катя не могла підвестися, лише притискала дитину до грудей, намагаючись захистити її тілом. Немовля заплакало.

І в ту мить — блискавка. Сабля вонзилася в землю перед охоронцем. На коні, в арафатці, з закритим обличчям стояла вершниця.

— Не смій торкатися матері з дитиною! — пролунало.

Охоронець зупинився.

— Хто ти така? — запитав він.

Жінка зняла покривало. Її очі були рішучими, обличчя — знайоме. Катя здригнулася. Це була принцеса Вікторія. Та, яку вона колись відштовхнула, не знаючи, що саме вона стане її рятівницею.

Охорона хотіла викликати підкріплення, але з-за пагорба з’явилася Сахра аль-Мура — союзниця Вікторії з іншого клану. За нею рухався караван верблюдів і воїни, що прийшли визволити людей. І Катю.

— Подбайте про неї, — наказала Вікторія. — І про її дитину. Вона більше не рабиня.

Катю забрали з плантації. Її доньку загорнули в чисту тканину. Вона лежала в кареті, притискаючи дитину до грудей, а навколо — союзники, захист, свобода.

Це був початок нового життя. І кінець її мовчання.

Поки верблюжі війська Сахри допомагали людям тікати з плантації, Катя йшла повільно, притискаючи доньку до грудей. Її кроки були слабкі, але в очах світилася нова сила — сила матері, яка знає, що тепер мусить боротися не лише за себе.

Навколо лунали радісні вигуки визволених жінок. Вони обіймали одна одну, плакали й сміялися водночас. Пустеля, яка ще вчора була місцем страждання, тепер наповнилася голосами свободи.

Принцеса Вікторія їхала попереду, її постать була мов символ захисту. Сахра аль-Мура йшла поруч, тримаючи в руках свій кнут і шаблю, але тепер вони були не зброєю страху, а знаком справедливості.

Катя підняла очі до неба. Вона відчувала, що її мовчання закінчилося. Її голос, її історія й її дитина стануть частиною нового світу, який народжується серед пісків.

Серед бою шейхи, принци й Дем’ян — їхній зять — билися з людьми, які жорстоко поводилися з рабами й тримали їх незаконно. Вони йшли вперед, не шкодуючи сил, і кожен удар меча був кроком до визволення.

Невдовзі до пострілів і криків приєдналися війська еміра Ібрагіма. Він сам ризикував життям, щоб захистити своїх дітей, навіть попри те, що вони діяли всупереч його волі. Його присутність на полі бою стала знаком того, що сім’я й честь важливіші за гнів.

Битва була запеклою. Врешті-решт воїни захопили плантацію й визволили людей. Раби виходили з темних бараків, дивлячись на своїх визволителів із надією й сльозами.

І саме тоді серед піску й диму пролунав могутній рик. Лев, символ клану, вирвався вперед. Його грізне ричання змусило ворогів здригнутися, а гострі кігті розсікали тих, хто наважився наблизитися. Він бився поруч із людьми, немов сам дух пустелі став на їхній бік.

Ібрагім стояв серед піску й диму, дивився на своїх синів. Його серце було спокійним — вони вижили, вони боролися гідно. Але його погляд сповнився гнівом, коли він побачив поруч із ними Сахру аль-Мура. Вона, представниця народу, якого він довгі роки вважав ворогами, стояла поряд із його дітьми, захищала їх, ділила з ними небезпеку.

Ібрагім мовчав, але в його душі вирувала буря. Він розумів: світ змінився, і навіть ті, кого він колись відкидав, тепер стали частиною життя його родини.

Поки верблюжі війська Сахри допомагали людям тікати з плантації, Катя з новонародженою донькою, загорнутою в тканину, повільно рухалася в натовпі. Її тіло ще боліло, але вона йшла — бо тепер мала кого захищати.

Принцеса Вікторія, разом із Сахрою оточили охоронців. До них приєднався й емір Ібрагім, який обійняв свою доньку Вікторію й несподівано простягнув руку Сахрі — попри те, що вона була з народу, якого він довгі роки вважав ворогами. Сахра згадала, як саме він посадив її батька й брата Джахара до тюрми, але тепер відчувала: можливо, все зміниться.

Діма, трохи поранений, стояв поруч із братами, їхні обличчя були закриті арафатками, а руки міцно тримали шаблі. Їхні очі палали гнівом.

— Хто стоїть за цим? Хто наказав перетворити жінок на рабинь? — запитав Тимофій.

Охоронці мовчали. Їхні обличчя були бліді, руки тремтіли. Сахра підняла батіг і вдарила ним по землі, змусивши їх здригнутися:

— Відповідайте! Інакше ми не будемо милосердні!

Один із охоронців, здавшись, прошепотів:

— Це… це наказ королеви Олени. І її невістки — королеви Брітні.

Шейхи застигли. Їхні пальці ще міцніше стиснули руків’я шабель. Вікторія підійшла до братів і сказала:

— Не вірте. Я знаю, що мати не могла такого зробити.

Діма відповів похмуро:

— Сподіваюся, це підступ Брітні.

Ібрагім грізно додав:

— Брітні буде покарана. Ми поговоримо з нею.

Вікторія підійшла до охоронця й запитала:

— Скажіть, навіщо ви хотіли відібрати дитину в Каті?

Той відповів, опустивши очі:

— Це був наказ Брітні. Вона веліла забрати дитину.

Вікторія відвернулася. Її погляд був сповнений болю. Вона згадала, як Катя колись відмовила Руслану, як зникла, і як тепер, після всього, стала матір’ю — і жертвою.

До цього Вікторія уклала союз із Сахрою: вона пообіцяла визволити її батька та брата Джахара з тюрми, а Сахра — допомогти організувати порятунок усіх, кого змушували працювати за копійки.

Тепер, дізнавшись правду, шейхи, принци, Дем’ян і сам емір Ібрагім скочили на коней і помчали до палацу. А Вікторія разом із Сахрою вирушили до лікарні, щоб дізнатися про стан Каті й її новонародженої доньки.

Елітна лікарня, Доха

Після важких пологів на плантації Катю терміново доставили до лікарні. Її тіло було виснажене й зранене, але вона трималася — бо її донька народилася живою. Лікарі перевіряли немовля, хвилюючись, чи не позначилися жорсткі умови на її здоров’ї. Катю обробили, зашили, дали знеболювальне. Її рани були глибокі — як і тиша, що панувала в її душі.

Катя лежала в палаті під крапельницею. Її тіло ще боліло після мук, але вона притискала до себе доньку — маленьку, теплу, живу. Її губи шепотіли молитву, а серце билося з вдячністю. Вона вже вирішила: донька носитиме ім’я — Амалін. Це ім'я означає трудолюбива, той, хто живе зусиллям і честю. Це ім’я походить від давнього слова amal — «праця, старання». Воно символізує силу духу, витривалість і здатність долати труднощі.

Катя відчула, що це ім’я могло б стати оберегом для її доньки. Адже дитина народилася серед болю й темряви, але тепер несла у собі світло — світло праці, честі й нового життя.

Та раптом двері відчинилися. Увійшла королева Брітні, супроводжувана охороною. Її погляд був холодним, обличчя — стриманим, але рішучим.

— Катя, — промовила вона, наближаючись до ліжка. — Ти знаєш, що не зможеш дати цій дитині нічого. Ні освіти. Ні дому. Ні майбутнього. Ти — робітниця без статусу. А я можу дати їй усе.

Катя мовчала, але її очі палали.

— Я заберу її, — продовжила Брітні. — І зроблю з неї принцесу. Люди скажуть, що ми врятували її від злиднів.

Вона витягла конверт і поклала його на тумбочку.

— Тут достатньо, щоб ти могла почати нове життя. Без дитини.

Катя повільно підняла руку й відсунула конверт. Її голос був твердим:

— Я не продаю свою доньку. Вона — моє серце. І я дам їй усе, що зможу. Але вона буде зі мною.

Брітні стиснула щелепи, її очі спалахнули гнівом.

— Ти не розумієш, що робиш. Вона буде страждати.

У ту мить двері розчахнулися. До палати увійшла принцеса Вікторія. Її постать була рішучою, голос — твердим:

— Вийди, Брітні. Негайно.

— Це не твоя справа, — прошипіла королева.

— Це моя справа, коли ти намагаєшся відібрати дитину у матері, яка щойно вижила після пекла. Катя — під моїм захистом.

Брітні глянула на новонароджену дівчинку. Її очі на мить затремтіли. Вона бачила: дитина житиме в бідності, у боротьбі. Але вона також бачила: Катя не відступить.

— Я все одно заберу її, — прошепотіла Брітні й вийшла, розчарована, з тінню на обличчі.

А Катя притиснула доньку ще ближче. Вона знала: боротьба ще попереду. Але тепер у неї було ім’я, віра — і союзники.

Принцеса Вікторія стояла біля ліжка, тримаючи на руках новонароджену дівчинку. Її очі світилися теплом, а на губах грала усмішка. Маленька тягнулася до її грудей, зачарована блиском диска на шиї принцеси, і тихо сміялася — перший сміх, народжений у свободі.

Катя, лежачи під крапельницею, спостерігала за ними. Її очі наповнилися сльозами, але не болю — вдячності. — Вона тебе вже любить, — прошепотіла Катя. — Я назвала її Амалин.

Принцеса застигла. Її серце здригнулося. Вона обережно передала дитину назад Каті, і та, після довгих страждань, нарешті усміхнулася. Її руки тремтіли, коли вона притискала доньку до грудей — єдину, хто залишилася. Її батьків давно продали в рабство іншому господарю. Вона була сама. Але вже не самотня.

— Я подбаю про вас, — сказала Вікторія. — Ти отримаєш невеликий дім і роботу. Ти зможеш виростити доньку в гідності.

Катя мовчки кивнула, не вірячи, що це реальність. Потім, набравшись сміливості, додала: — І якщо ти дозволиш… я хочу попросити вибачення у принца Руслана. Я завдала йому болю, але дозволь мені зустрітися з ним. А ще… маю ще одне прохання.

Вікторія схилилася ближче, її голос був лагідним:

— Все, що завгодно, Катя. Ти перед моїми ногами, і я вислухаю тебе.

Катя заговорила з радістю, але й тривогою:

— У Саудівській Аравії тримають мого коханого Асана. Саме через нього мені довелося стати наложницею аль-Масрі, інакше його б убили. Допоможіть визволити його. Це у ваших силах.

Катя замовкла. Її серце ще пам’ятало страх, але вона знала: прощення — це теж сила.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я все зроблю. Я подзвоню Руслану, він приїде.

Вікторія усміхнулася. А Катя притиснула доньку ще ближче. Її життя щойно почалося заново.

У палаці вирувало життя: новини й чутки жужали навколо, всі говорили про те, що аль-Мура знову уклала союз із аль-Шаф.

Сам емір Ібрагім сидів у розкішному залі, на низькому дивані. Після бою він відчував втому, але й гордість — адже йому довелося захищати своїх дітей і допомогти їм у справі, яка, здавалося, суперечила його волі. Вони зуміли встановити мир із аль-Мурою після давніх образ, і це було справедливо. Та все ж Ібрагім не міг зрозуміти, чому вони не прийшли до нього раніше, чому діяли потай.

— Ахмеде, поклич моїх синів, — наказав він слузі.

Ахмед низько вклонився й пішов виконувати наказ. Ібрагім тим часом повільно розкурював кальян, вдихаючи густий дим і намагаючись зібрати думки. Він бачив у глибині душі, як його сини билися за справедливість, як їхні руки тримали зброю не заради слави, а заради миру. Але серце еміра залишалося непокійним: вони пішли проти його волі, і він мав їх за це відчитати.

Тимофій насолоджувався спокоєм поруч із вагітною дружиною Арлеттою, радіючи, що вони знову разом. Його брати тим часом вийшли до саду, щоб відпочити після бою. Вони знали: пізніше доведеться постати перед батьком, отримати покарання чи відзвітувати за своє рішення. Адже саме вони, заради сестри Вікторії, наважилися укласти союз із аль-Мурою — тими, кого ще недавно вважали ворогами. Їхні серця змінилися, і вони були готові відповісти за свій вибір.

Слуга Ахмед підійшов і низько вклонився:

— Ваш батько чекає вас.

Принцеса Вікторія, у своєму блакитному вишуканому платті, йшла під руку з коханим чоловіком Дем’яном. Почувши слова Ахмеда, вона кинулася до братів. Її голос тремтів, але був рішучим:

— Я піду з вами. Якщо треба — я теж понесу покарання. Адже саме я запропонувала вам цю ідею.

Брати ніжно глянули на сестру. В їхніх очах було тепло й захист. Вони звернулися до Дем’яна:

— Виведи її. Ми не дозволимо, щоб батько карав нашу троянду.

Вони оберігали Вікторію завжди, любили її так сильно, що були готові взяти покарання на себе. Бо вони — чоловіки, і їхня честь вимагала цього.

Тим часом королева Олена вирішила поговорити зі своїм чоловіком. Він сидів у розкішному залі, розкурюючи кальян, і, побачивши її, запропонував сісти поруч — своєму найдорожчому скарбу.

Олена, у червоному східному платті, заговорила лагідно:

— Не карай їх, мій володарю. Вони лише прагнули миру й хотіли воювати за справедливість разом із тобою. Як і я колись намагалася примирити тебе з аль-Мурою.

Ібрагім слухав уважно. Він не збирався відчитувати дружину — знав, яка вона добра й щира, як завжди прагнула миру. Він цінував це її якість, навіть якщо іноді не розумів. Його любов до неї була сильнішою за гнів.

У цей момент до зали увійшли його сини, яких провів слуга Ахмед. Ібрагім кивнув йому, наказуючи залишити їх наодинці. Ахмед поклонився й тихо вийшов, зачиняючи за собою двері.

У залі запала тиша. Ібрагім повільно випустив хмару диму й глянув на синів — попереду мала відбутися важка розмова.

Сини стали на коліна перед батьком, знаючи, що їх чекає. Королева Олена дивилася на них із тривогою й надією, що її чоловік виявить милосердя. Вона знала його м’який характер і вірила: він не забуде, що перед ним — його власні діти.

Діма глянув прямо в очі батькові й твердо промовив:

— Батьку, ми знаємо, що ти незадоволений тим, що ми пішли проти твоєї волі. Ми готові прийняти покарання. Скажи — і ми зрозуміємо.

Емір Ібрагім заговорив суворо, його голос лунав, мов грім:

— Ви осмілилися йти проти моєї волі. Ви не сказали мені, що вирушаєте до племені аль-Мура. Це зрада довіри.

Тимофій схилив голову й відповів:

— Ми самі розуміємо, що винні. Якщо треба — понесемо покарання.

Раптом двері розчахнулися, й у залу вбігла принцеса Вікторія. Її очі палали гнівом, голос тремтів від рішучості:

— Не карай моїх братів! Це я винна. Це була моя ініціатива їхати до аль-Мури. Я заслуговую на покарання.

Брати, приголомшені її словами, підняли голови.

— Ні! — вигукнули вони. — Батьку, якщо треба карати — карай нас. Ми чоловіки, ми відповідаємо за свої вчинки. Не чіпай нашу сестру, нашу троянду.

Дем’ян, тримаючи за руку свою дружину Вікторію, додав тихо, але впевнено:

— Вони хотіли як краще. Прошу вас, не робіть того, що велить гнів. Послухайте своє серце.

Королева Олена здивовано глянула на зятя. Його слова були мудрими й влучними. Вона відчула: саме зараз вирішується не лише доля дітей, а й майбутнє всього роду.

Ібрагім сидів, задумавшись над своїм рішенням. Він дивився на синів і відчував теплу гордість. Ще з юності він знав: багато мусульманьских чоловіків легко відмовлялися від жінок — від матерів, від сестер, від дружин. Але він виховав своїх синів інакше. Вони навчилися шанувати жінок, берегти їх, і тепер довели, що його виховання було недаремним.

Емір навіть ледь усміхнувся, усвідомивши: його сини виявилися достойними. Вони не дозволили кинути сестру на розтерзання, а готові були самі прийняти покарання замість неї.

Ібрагім підвівся й промовив:

— Я не буду вас карати. Ви можете йти спокійно. Але спершу я маю поговорити з шейхом Алі з племені аль-Мура, щоб остаточно вирішити наші справи.

Принцеса Вікторія виступила вперед, її голос був щирим:

— Батьку, прошу тебе виконати обіцянку, яку ти дав Сахрі. Звільни її брата й батька.

Ібрагім замислився. Він знав, які злочини вони колись скоїли, але також пам’ятав, скільки добра Сахра зробила для його родини. І тепер, після всіх подій, він вирішив:

— Їх буде відпущено.

Вікторія підійшла ближче й радісно поцілувала руку батька. Її брати лише підвелися й усміхнулися, теж поцілували руку батька, відчуваючи полегшення.

Емір Ібрагім обійняв усіх і сказав:

— Я виховав достойних синів. Ви довели, що честь і любов до родини — понад усе.

Через годину емір Ібрагім зібрав раду племені аль-Шаф, щоб обговорити подальші дії щодо аль-Мури та ухвалити рішення про звільнення шейха Мазхара аль-Мура й його сина Джахара. Спершу брати й старійшини були здивовані, але дехто визнав: настав час відновити мир, адже мати Анвара походила саме з цього племені.

На збори запросили й шейха Алі з аль-Мури разом із Сахрою. Їм повідомили, що аль-Шаф визнає плем’я й більше не буде продавати їх у рабство. Вони пообіцяли покарати тих, хто намагався посварити два роди.

Сахра чекала цього моменту довгі роки. Вона стояла біля в'язничих воріт, коли випустили її батька й брата. Вони виходили бліді, змучені, але живі. І тоді Сахра зі сльозами вигукнула по-бедуїнськи:

—أخي جَاهَر وأبي!» («Мій брат Джахар і мій батько!») Ахі Джахар уа Абі!

Вони не вірили власним очам, що нарешті вільні. За десять років вони побачили, як Сахра змінилася — стала сильною й терплячою. Вони обіймали її, цілували й кричали:

—سَحرَاي، نَحنُ مَعًا!» («Моя Сахра, ми разом!») Сахраай, нахну мааан!

Сахра згадала слова діда: мир потрібен усім. І тепер, завдяки підтримці принцеси Вікторії, вона відчувала, що зобов’язана їй життям. Якщо трапиться біда — вона завжди прибіжить до Вікторії по допомогу, як сестра й подруга.

До кінця життя Сахра пам’ятатиме цей благородний вчинок і ту сім’ю, яка завдяки Вікторії подарувала їй свободу та відновила мир.

Принц Руслан їхав дорогою разом із Моанною. Він тримав її руку, а вона шепотіла:

— Мій воїне, я знаю, ти впораєшся. Залишиш минуле й зможеш рухатися далі, планувати те, що ми хочемо.

Руслан поцілував її волосся й усміхнувся.

У лікарні тим часом Катя, напівлежачи під крапельницею, співала колискову доньці на українській мові. Це було єдине, що залишилося їй від рідного дому. Вона ніколи більше не побачить своїх батьків, яких незаконно продали в рабство, і навіть подругу Софію… Але маленька Амалин давала їй сили жити.

Раптом вона побачила Руслана. Він стояв біля дверей і усміхався.

— Привіт, — сказав він.

Катя здивовано глянула на нього. Минуло багато місяців відтоді, як вона востаннє відштовхнула його. Вона ледь усміхнулася:

— Привіт.

Руслан підійшов ближче, поглянув на дитину й промовив:

— Вона прекрасна… вся в тебе.

Катя мовчала, але в душі відчувала тепло від його присутності. Нарешті вона прошепотіла:

— Я прошу пробачення… Я знаю, ти не думав, що між нами все так повернеться. Ти добрий і ніжний, просто тобі не пощастило з такою сім’єю. Прости… через них я стала спустошеною, нікому не потрібною.

Руслан зітхнув:

— Я повинен карати себе. Якби тоді мене не вдарили по голові, коли я рятував тебе з матір’ю, все було б інакше… Але, можливо, так навіть краще. До того ж твій Асан скоро приїде. Завтра ми поїдемо в Саудівську Аравію й вирішимо це питання.

Катя дивилася на нього ніжно, як колись, коли він прикидався простим юнаком в Аль-Захірі. Тоді все було чесно.

Та раптом Руслан додав:

— Я хочу, щоб ти знала… відтепер я щасливий з іншою дівчиною, яка не зламалася. Моанна, зайди сюди.

Катя обернулася й побачила Моанну. Вона увійшла схвильована, але впевнена. Їхні погляди зустрілися — дві жінки, дві суперниці.

Руслан представив її:

— Катя, це моя наречена Моанна. Ми скоро одружимося.

У Каті щось перевернулося всередині. Вона дивилася на Руслана поруч із іншою жінкою — і ця інша була його нареченою.

Моанна наївно усміхнулася Каті й сказала:

— Приємно познайомитися. Руслан багато розповідав мені про тебе.

Катя з іронією запитала:

— Так? І що саме він говорив?

Вона вже готувалася почути щось болюче, але Руслан поспішив додати, щоб не допустити напруження:

— Він казав, що ти сильна й добра дівчина.

Катя подивилася на Моанну й подумала: як ця тендітна жінка змогла вижити серед інтриг родини Руслана? Чому їй пощастило, а сама Катя опинилася в рабстві й приниженні?

Моанна тим часом нахилилася до маленької Амалин, яка усміхалася й сміялася. Вона простягнула руки, щоб узяти дитину, але Катя різко сказала:

— Вам пора. Доньці треба спати. Дякую, що прийшли.

Моанна почула прохання й обережно поклала малу назад. Руслан глянув на Катю й промовив:

— Якщо тобі щось знадобиться — тільки скажи. Я справді не пробачив би собі, якби ти залишилася в таких умовах. Якби не моя сестра, все могло б закінчитися гірше.

Катя тихо відповіла:

— Дякую, що не залишив мене.

Руслан кивнув:

— Я прошу тебе… Давай будемо добрими друзями.

Катя мовчала, лише кивнула. Руслан узяв Моанну за руку й вони пішли. Перед виходом Моанна сказала:

— Я ще навідаюся й принесу щось смачне для тебе та малечі.

Катя довго дивилася у вікно. Думки роїлися: Дарма я відштовхнула такого чоловіка. Навіть якщо він принц, треба було поїхати з ним. Тоді б я не стала наложницею аль-Масрі, не зазнала б рабства й принижень.

Вона глянула на доньку, яка засинала, притиснула її до грудей і заплакала. Сльози текли не лише за минуле, а й за те, що в глибині душі вона все ще любила Руслана. Асан був для неї порятунком, але не тим, кого вона кохала.

Принцеса Вікторія навідала свою сестру Жасміну та її доньку Сахру, яка пережила страшні випробування. Вікторія розповіла про це матері — королеві Олені. Почувши, що сталося, Олена не змогла стриматися й одразу вирушила до палати.

Вона обійняла свою доньку й онуку, і сльози покотилися по її щоках. Для королеви це було незвично — показати слабкість, але цього разу їй було байдуже, що скажуть інші. Адже перед нею стояли її дитина й внучка, і серце матері не могло залишитися холодним.

Разом із Вікторією вони ухвалили рішучий план: поговорити з еміром Ібрагімом на святі й вимагати відплати за страждання Жасміни. Принц Шаміль мав відповісти за свої злочини. Вони також вирішили негайно забрати його дружину — їхню сестру й доньку шейху-принцесу Луїзу.

Тепер у королеви Олени було вагоме підґрунтя діяти відкрито. Вона більше не збиралася ховати Аврелію, адже інакше для неї існувала б смертельна загроза.

Тим часом колишня королева Хадіра дізналася, що її чоловік Даніель зрадив власного батька, підставивши його так, щоб плем’я аль-Мура виступило проти нього. Вона також зрозуміла, що все це він зробив через Самію.

Хадіра глянула на новонародженого сина Самії — маленького Фаріса. У її серці з’явилася рішучість: дитина не повинна страждати через гріхи своїх батьків. Тим більше тепер вона знала від самого Даніеля, що він діяв із помсти — адже за наказом еміра Ібрагима батько Даніеля убив батька Самії.

Ця правда змусила Хадіру здригнутися. Вона згадувала слова Даніеля, його обман, і відчувала, як любов до нього остаточно згасає. Зрада зруйнувала їхній союз. Але дитина Самії не повинна рости без матері.

Хадіра наказала своїм слугам підготувати карету й вирішила особисто поїхати до села, де вигнали Самію та її матір. Вона була дочкою знатного роду, прикладом для міністрів, і знала: якщо вона проявить милосердя, ніхто не посміє їй перечити. Інакше самі міністри відвернуться від королівської сім’ї аль-Шаф.

Без служанок, рішуча й самотня, Хадіра взяла на руки маленького Фаріса. Вона глянула йому в очі й прошепотіла:

— Я поверну твою маму сюди.

Самія прокинулася на холодному ложі й закричала до матері, що сумує за своїм малюком. Її серце палало гнівом: аль-Шафи заплатять за смерть мого чоловіка Зіяда, за загибель батька Салмая, за те, що відібрали дитину від коханого Даніеля. Вона розуміла, що він не мав виходу, але підозрювала, що він щось приховує.

Раптом у кімнату увійшла Хадіра у своєму величному бірюзовому платті, тримаючи на руках маленького Фаріса. Самія підвелася й застигла — вона не могла повірити, що Хадіра, яка теж любила Даниеля, вирішила проявити милосердя.

Хадіра простягнула їй дитину й сказала:

— Поїдеш зі мною до палацу. Я хочу, щоб принц Фаріс не страждав.

Самія з недовірою запитала:

— А що буде, якщо аль-Шаф дізнаються?

Хадіра холодно відповіла:

— Вони не посміють тебе торкнутися. Відтепер ти й дитина під моїм захистом.

— Чому ти це робиш? — не стрималася Самія.

Хадіра глянула на малюка й промовила тихо, але твердо:

— Я теж мати. І дитина не повинна страждати через гріхи нашого чоловіка Даніеля, який сам заварив цю кашу. Я знаю, що ти не винна в його проступках. І я клянуся кров’ю: допоможу знайти справжнього вбивцю твого батька.

Самія прит