Раді Вас бачити!

Вона увійшла до Провулків Бідноти неправильно, і була покарана за помилку. З тих, хто мав змогу супроводити Барвіну, не було жодного, хто справді міг би тут допомогти. Та на цей раз чуття підказало правильний варіант. Якщо помилилася… Принаймні, інші не постраждають.

Підходячи до першого закинутого будинку, білявка втрачає ім’я. Ніхто і ніщо, сміття під ногами суспільства. Стань порожнечею у тінях, тоді вони не ховатимуть від тебе нічого.

Чужинка пливе провулками, наче вітерець, не відчуває на собі важкого погляду, немає спостереження. Чудово. Час втрачає лік, та це вже неважливо, бо у цьому місті година, хвилина чи секунда перестають бути константами. Вони — умовність, як будь-яка істина, просто заспокоєння для тих, хто не може прийняти дійсність.

У якихось халупах тліє життя, та воно не привертає до себе уваги. Стогони роботяги на хаті повії, храп алкоголіка, гамір дітей матері-жебрачки, яка от-от буде змушена віддати їх до притулку. Байдуже. Вона прийшла сюди не рятувати, а шукати винних.

Знання приходить спокійно, коли вважає за потрібне. Черговий будинок, що ніяк не відрізняється від інших. Може, є якась прикмета, та зараз не треба про те думати. Головне — знайшлося.

Тут збираються люди у непримітному лахмітті. Ніяких мантій, каптурів, обличчя відкриті. Ідеально! Під потріпаними жупанами ховаються вишукані вбрання. Їх не впізнати приїжджій, але місцеві знатимуть. Згодом. Зараз же сектанти заповнюють приміщення. Білявка обходить його і відшукує вікно. Забите дошками, але є шпарина, достатня, аби побачити, замала, аби бути побаченою.

На зборах присутній новачок — його видно зразу. Цей юнак працює послушником у церкві, не з дурних. Він схвильований, нажаханий, та разом з тим радий. Які такі привілеї ваблять неофітів?

— Волею Ави та Мади хай піде світанок і прийдуть сутінки. — Проголошує хтось, очевидно, лідер цього збіговиська. — Скажи, нащо ти прийшов сюди, а чи ти наш, чи просто вівця, що відбилася від стада?

Не чекаючи відповіді, культисти дістають ножі, кожен напоказ, виставляючи вперед. Вони тягнуться до нього, повільно, схиляючи голови та викручуючи руки. Повзуть мов павуки у сітці, вчувши коливання. Вони ще не знають, муха перед ними, чи німфа.

— Мене звати Аугустін, колись я був сином тутешнього фермера. У свої шість став найкращім учнем недільної школи, і мені запропонували піти до монастиря. Вони обіцяли знання, більше знань, ніж може мати людина, та коли почав цікавитися чарами — не тими, що схвалені церквою, — коли провів паралелі між молитвою та замовлянням, старші побили мене і наказали викинути те з голови. Я прийшов, аби стати кращим, та мені заборонили тягнутися до Бога.

Вони підступили зовсім близько, один здійняв лезо, інший — торкнувся ребер, третя приставила до горла. Не було сумнівів, що сектанти можуть зробити з чужаком, та вони чекали наказу лідера.

— То чого ти не змирився? Священики усе ще стоять вище, ніж люди. Не треба казати, наче вони — слабкі, світло дарує своїм послідовникам магію, це не порожній звук.

— Магія… Я бачив, як їхня діє на вампірів, проте це не мій шлях. Мені не треба компенсувати власну слабкість милістю Всевишнього, я можу Його перевершити, і не соромлюся.

Лідер робить жест, культисти відступають. Вони — та сама паства, що слідує за своїм. Як хтось і мав особисті рахунки з юнаком, він не посмів їх звести.

— Твої амбіції тут шанують, тобі не місце серед овець. Можеш більше не боятися їхнього світла, ти не втратив шляху, проте знайшов своїх.

Простягає лезо до хлопця і той цілує його. Звичаї великого та страшного культу недалеко відійшли від зони, та це не значить, що вони слабкі, аж ніяк. У цьому простому, варварському жесті, є щось прекрасне, краплина величі, яку вони роздули до великої бульки.

— Хай бог сам пропаде у тому пеклі, яке нам приготував! — Виголошує Аугустін.

Очільник ріже йому язика, швидко. Злизує кров, повільно. Він точно вірить в те, що є вампіром, а це не набагато краще, ніж якби він справді був упирем.

— Наша кров. — Виголошує той. —Ти не їхньої раси, ти вдома.

У сектантів відбувається святкування. Хтось приніс їжу. Фрукти, яких навіть у маєтку мера немає, запечене порося, як вони усе дістали? Танцюють, і не оті гоцалки з таверни, а справжній вальс, складний, з елементами танго (якщо цим взагалі відомі якісь види танців). Кілька культистів читають одне одному поеми з елегантної книжки у золотій облямівці, ще троє співають гімн Ави, та підбирають такі слова, що чужинцю їх не розібрати. Можна сказати, це типовий вечір для якихось аристократів. Краще було б посидіти з ними, а не нудьгувати за плітками біля ринку, якби…

Ну, це треба уважно дивитися, аби помітити. Час від часу хтось підходить до новачка, цілує мізинця, а тоді відсторонюється, лишаючи маленьку цятку крові на кінчику. Інший вихваляється, як забив приїжджого торговця, і забрав собі усі товари, бо люди не заслуговують на шовк, а вони — так. Ще один забрався на стіл і веде мову про занавіски, які дістав у іншому місті. Вони пішли не просто до замку Суфлетедор Ретечіт, а у покої самого суверена! Лідер підходить до нього. Шепоче щось на вухо і той затикається.

Саме час вшиватися — більше ніхто не прийде. Не всі обличчя закарбувалися у пам’яті, проте чи варто напружувати себе зараз? Треба визнати, що деякі речі могутніші за тебе і прийти іншим разом. Хтось зміг би усе зробити з одного, але вона — не той хтось. Хай рухається у своєму темпі, повільніше, коли треба.

Головне — є результат.

***

— Хто там? — Питає Вівіан, коли чує стукіт у двері.

— Ваша гостя вернулася. — Відповідає покоївка, впустивши дівчину. — Гоцає, як та коза. З вікна вилізла, та ж продуло усю кімнату, комин згас. — Тоді вже Амза говорить тихіше, звертаючись до Барвіни. — Культурні люди просять, панно, а слуги відчиняють двері. Вас тут силою ніхто не тримає, як не вмієте поводитися, ідіть ночувати в таверну. Там невихованим дівкам місце!

— Хай зайде до мене. — Просить мер, не почувши тих нарікань. — І постав ще одну тарілку на вечерю, Тадеуш заночує тут.

Відчинивши двері до кабінету, білявка бачить те, чого ніяк не чекала. Вічно зайнятий мисливець-герой сидить за столом, а збоку від нього молодий новобранець, що досі жодного «вампіра» не вбив. Вони схилилися над зошитом, де дорослий виправляє помарки.

— Ти вчителюєш?! — Оторопіла дівчина. — Нічого собі, скільки різних професій.

— Що поробиш, обов’язки лідера. — На секунду подивившись на неї, відповідає чоловік. — Десяткові дроби не треба приводити до одного знаменника, Тадеуше, якщо зірочки не стоїть, можна просто складати, у стовпчик, як цілі числа, отак.

Він показує приклад, вичерчуючи на папері, ні жалкуючи ані чорнил, ані сторінок на нетямущого учня. Барвіна підходить, малий дивиться на неї, очікуючи допомоги. Проте, як і кожен підліток, вже має снагу спробувати самому. Слідуючи прикладу, хлопчик повторює дію з іншим числом, наставник киває.

— Вийшло? О, нарешті зрозумів! Дякую, пане, вчитель не став би витрачати час, бо я один з класу не зрозумів. Певно, далі легше буде, коли цьому навчуся.

— Аж ніяк. — Згадавши університет і підрахунок, де дроби були у мінус десятих міліграмах, зізнається цілителька. — Математика така штука, чим далі, тим гірше.

— Як знаєш щось гірше, покажи мені. — Від того прохання крижинка коле груди. Та напоказувалася вже, не нагадуй! — Я впораюся, тільки не відвертайся, поясни.

— Гаразд. — Вона хоче сісти на край столу, та Вівіан поступається стільцем. — Не впевнена, що тобі це буде треба. Але припустімо, аптекар має приготувати мікстуру, і для цього йому потрібно наважити сто грамів порошку. Після пересипань той втратить одну соту відсотка своєї маси. Це не просто одиниця, це нулик, отут кома, ще нулик і один. Тож тобі заздалегідь треба наважити той мікрограм, бо інакше ліки не працюватимуть.

Так вони разом засідають за розрахунки. Сам мер не дурний — підказує, навіть нагадує щось, що Барвіна підзабула, бо не користувалася на практиці. На кілька хвилин здається, що за вікном їздять машини, а у кімнату от-от вбіжать студенти у білих халатах, які за десять хвилин перерви встигли збігати до найближчого кіоску за кавою та пиріжком.

Під кінець Тадеуш сам вирішує задачу, не дозволяючи навіть могутньому лідеру мисливців на вампірів собі підказувати. Дівчина відчуває гордість, наче то вона сама тільки що вперше у темі розібралася. А коли юнак дивиться на неї, тепло і лагідно, з душі падає камінь. Він пробачив її за ту небезпеку у Провулках Бідноти, отже, і сама вона може зробити те саме.

За вечерею другого гостя саджають ліворуч. Хоч якою дикункою, за думкою Амзи, не є чужинка, вона їсть неспішно, а от малий давиться картоплею, запхавши цілу до рота, а тоді намагаючись розгризти. Зрештою, випльовує у тарілку, та цим викликає у старої лиш сміх.

— Я підготувала гостьову спальню, як ви і просили. — Каже покоївка. — Ходімо. Малий пане, вкладу вас спати. Який добрий наш мер, що не дозволить вам йти вночі до притулку небезпечним пустирем.

— Таки добрий. — Погоджується юнак, а тоді додає, почервонівши. — Як вже так сталося, що батьків у мене не має, краще він би був батьком, а Барвіна — мамою. Хотів би я знову мати родину, навіть якби ми усі разом жили у тій крихітній кімнатці монастиря.

Залишивши дорослих ніяковіти, підліток йде. За ним лишається невидимий вогник, що зігріває кімнату. Це… Дурнувато трохи, але мило. Ще ніколи білявку не кликали матір’ю, та взагалі, дякувати за щось — незвично для людей. Вона хоче спитати, чому ж Вівіан не всиновить малого, як вже так з ним носиться, але той її випереджає.

— Амза прибирала у твоїй спальні, знайшла там залишки волосся. Ти підстригала його ножицями для шиття?

Тепло вмить зникає, опадаючи тяжким пледом на плечі. Наче вона поприбирала усе за собою але — у якому місті знаходиться? — тут немає точної відповіді!

— Пробач, наступного разу підміту краще. Не хотіла робити їй клопоту.

— Навіщо ти взагалі стрижешся? У тебе гарний колір, рідкісний, а скільки чудових зачісок можна зробити! Якщо батько тобі не купував прикрас, то я можу придбати, скільки захочеш, навіть коси до п’ят не вистачить, аби усі їх почепити.

— Не у прикрасах річ. Коротке волосся, для мене це свобода. Не робити так, як усім зручно, а так, як мені буде практично.

— Свобода? — Дивується Вівіан. — Спати з одним чоловіком, потім з іншим, це свобода? Кинути дітей, піти гуляти з дівчатами ввечері, це свобода? Чого доброго у ній, якщо всім довкола зле?

— Це вже безвідповідальність. — Виправляє Барвіна. — Я б ніколи не покинула власного дитя, і не тому, що мене залякали або прив’язали ланцюгом до дому. Це нормальне бажання для матері чи батька. Ми всі невільники, якщо так на це подивитися. Обов’язки, обставини, воно у кожного є. Те, до чого я прагну — завжди мати волю йти своїм шляхом, і не навішувати ланцюгів понад тих, які мають на мені бути.

— Що то за слово таке ти сказала? Прозвучало наче закляття якесь.

— Нічого. — Відмахнулася гостя. — Це як синонім свободи, тільки на моїй мові. Насправді, є різниця, але чужинці її не розуміють.

***

Заколка! Чорт забирай, весь ранок дівчина шукала свою квіткову прикрасу. Вона точно клала її на трюмо, ну вже напевне, бо ж на роботі вчора не була і де б ще могла загубити? Обшукала шухляду, під дзеркалом і під ліжком — нема! Та можливо, загубила десь по дорозі, як минулого разу. Ох, неприємно, але що поробиш? Попереду ще багато справ, Барвіна не має часу шукати ту малу падлюку.

Вона вертається до Провулків Бідноти, цього разу придбавши сірій тулуб, більш схожий на той, які вдягали сектанти, аби не виділятися. Заходить на темну половину без остраху, знаючи: нічого не чигатиме, поки правила не будуть порушені.

Культисти проходять повз неї кілька разів. Одного впізнає одразу, іншого — як придивилася до лиця. Заходить у порожні будинки, роблячи вигляд, що полізла туди спати, і вони забувають, йдучи куди йшли.

Секта збирається у іншому приміщенні, проте зараз можна зрозуміти, як усі вони прийшли в одну точку. Біля порогу лежить камінь, на якому висікли родовий герб Розаріт-Зорі, виглядає як стара цеглина з часів заснування міста, і взагалі, тут усе валяється, це ж занедбані вулиці!

Аби подивитися ближче, стояти під вікном вже недостатньо. Тут усі забиті щільно, доводиться ризикнути більше. Збоку є завалений балкон, як раз на паркан виходить. Залізти туди важкувато — руки ниють від викрутасів, проте вдалося. І тепер можна слухати з другого поверху, та можливості подивитися все ще нема.

Двері розчахуються різко. Бем! Як у «Сміхотливих Ночах» перед церковною неділею. Не чутно криків, культисти у звичному ритмі теревенять та дзеленчать келихами, попиваючи шампанське. Кроки, кроки усе видають. Різкі, мов когось пхають, підлога під ними рипить, вторячи незгоді. Тоді нарешті супровідники «гостя» виймають кляп і той верещить що є духу.

— На допомогу! Господи, за що! Кляті потвори, вас усіх повісять!

Сектанти починають реготати і сам чужак замовкає, соромлячись свого ще мить тому гучного голосу на фоні тих смішків. Знову цей лідер править балом, вітаючи прибулого.

— А ви покричіть гучніше, пане камергере. Їхали до Бухаресту, у замок. Йой! Не доїхали. Та не хвилюйтеся, у нас тут теж фортеця є. А ви… Мабуть, харчуєтеся добре, ніякої спориші чи редьки. І миєтеся, і голитеся, ну красень, чи не красень?

Підлеглі підтвердили, кожен своїм словом, але в унісон.

— Він може бути хорошим, як гадаєте? Але останнє слово за гостею. Мадам, чи підходить він нашому суверену?

Серце вже хотіло завмерти. ЗНАЮТЬ? БАЧАТЬ? ГОТУЮТЬ НОЖІ? Ні. Чужинка змушує його заспокоїтися, перш ніж вчиняє дурню. За секунду говорить та сама гостя — це якась інша жінка.

— Дай мені його скуштувати, тоді і скажу.

Вона ступає до камергера, знайома хода… Гордість створіння, що вважає тебе багном, поступ іноземця, який дивиться на чуханку з далекого міста. Хоче подивитися, як мавпа їздить на велосипеді, перед тим, як заплатити за тваринку.

Зойк і могильна тиша. Порушує її цмакання губ.

— О, матір Аве, як чудово! Перша нота, моя улюблена, та ж не нашого суверена. Він любить, коли у крові друга, а це — велика рідкість. Проте, Розаріт-Амург цінують ваші дари. Я заберу. Буде комусь із наших свято сьогодні.

Натовп шепоче, мало не так само гучно, як до того сміявся. Нерозбірливе клекотання. Просять щось. Проте гості не треба розбирати слів. Це вже у них не вперше, вона знає.

— Підходьте, ув’язнені душі. До мене, до мене. Я подарую вам благословення, тільки трохи, тож пам’ятайте.

І тут починається те, що можна було б назвати оргією, судячи зі звуків. Стогони блаженства, прохання не припиняти, удари об підлогу — хтось падає на коліна, хтось починає битися в екстазі. Та вони там що, влаштували сеанс взаємної мастурбації?

Кумедно, але відповідь вже відома. Можна здогадатися, якщо згадати братерство секти і минулу зустріч.

Вони куштували кров новачка, а тепер вона куштує їхню. Може, подарувати їм коробку іграшок з сучасного магазину? То вони думати забудуть про свої забавки.

У будь-якому разі, час забиратися, вона відчуває. Згадуючи голоси, пам’ять закріпила і обличчя.

***

Вівіан попросив, аби Барвіна повернула старі сорочки та штані — вони йому як пам’ять. Ну гаразд, та ж не ходити тепер у тих сукнях-шторах! Звісно, вона одразу зайшла до кравця і придбала усе необхідне, ссилаючись на потреби лідера, у кишені залишилося кілька леїв, тепер час настав.

Роблячи вигляд, що шукає продукти, дівчина розпитує місцевих. Отой пан пройшов, це хто? Брат м’ясника, а, добре. Здається, мер казав слівце за оцю панну, а вона… Ах, працює у гостьовому дворі покоївкою, як можна було забути! Кожна особистість, розкрита місцевими, відправляється у список. Там вже назбиралося два десятки імен, непогано. От би ще розпитати про чоловіка з довгою бородою, здається, він був лідером секти, хоча усі чоловіки з бородою подібні.

— Відпочиваєш?

Зробивши ще крок, вона відчуває, що її тримають під руку. Розвернувшись, бачить того дивака з косою. Він просто прийшов, а люди навіть не помітили.

— Мені треба було придбати одяг. А чи у тебе усе необхідне з’являється з повітря, Саво?

Скоріш за все, псевдонім, та він справді вважав себе Савою, братом прабабці Вівіана.

— Не кажи цього імені, місцеві вірять, що воно прикликає диявола. — Застеріг, сам не вірячи у ті забобони, чоловік. — Ти ж наче хотіла відшукати щось у лісі, аби не лишатися тут надовго?

Вона не казала про це нікому. Ані Тадеушу, ані Вівіану, та навіть самій собі. До цього часу думки здавалися безпечним простором, але якось воно випливло назовні. Чим вона себе викрила?

— Я помічаю більше, ніж мені самому часом хотілося б, а ще є близько сотні людей, що радо поділяться інформацією, коли треба. Хтось із них завжди чує.

— Вісімдесят чотири. — Поправила Барвіна. Стільки культистів було у секті за її підрахунками. Якщо зараз він розколеться, буде точніше.

— То як що до прогулянки? — Ховаючи усмішку долонею, спитав той. Значить, вона не вгадала, або влучила у яблучко, і це його насмішило? — Подивимося трохи на той ліс, поки не почало сутеніти.

Дівчина не відповіла, але і не відпустила руки. Сава прийняв це за згоду і повів її далі вулицею. Неспішно, без жодного натяку на бажання вбити. Навіть якби воно було, це можна зробити будь-де, хоч на роботі, хоч на пустирі дорогою до маєтку.

За дві хвилини вони стояли на перехресті біля рибальської хижі. Дивно, бо білявка вже засікала, рахуючи у голові — туди треба десь п’ятсот кроків, а вони зробили не більше ста. Чи була у цьому місті хоч якась річ, що її не можна було змінити? Чи варто було дивуватися, що відстань мінялася, коли навіть час не був постійним?

— А тобі багато відомо про мої плани? — Наважившись подивитися на супутника, спитала дівчина. Очі блимнули відблиском темної вишні, але відповіді не послідувало.

Він вів її далі пустирем, і якось непомітно стало, коли ж те місце поросло деревами, перетворившись на ліс. Ритм залишався тим само неспішно-гордовитим, і це давало змогу подивитися на кожен камінець, кожну гілочку. Звісно, осінь вже зняла покрив листя, та можна було хоч спробувати пригадати дорогу. У будь-якому разі, галявину сірого попелу вона б побачила одразу.

— Я б не сказав, що мене хвилюють сектанти. — Раптом заговорив Сава. — Вони ж не є повноцінними вампірами, лишень кандидати. Чи їхні душі справді колись належали пітьмі, а чи вони просто занадто цікаві віслюки, з’ясувати можна лише з часом. Якщо хтось із них попався, то виключно його дурість, хай і платить сам.

— Як це по-тутешньому, ніякої конкретики! Людина може бути багатою, сильною, мати вищу освіту, врятувати комусь життя, а все одно бракована — бо душа, і гадай собі, що з тобою не так.

— Тобі вже точно не варто про це хвилюватися, ти вже пройшла перевірку.

— Що мені тепер з радості стрибати? Я не хочу мати нічого спільного з тими збоченцями. Вважають себе повелителями світу, вбиваючи повій у містечку на тисячу людей, це і є ваша велич? Жалюгідно!

Ліс густішав, душе швидко, наче були вони вже десь ближче до гір. Тут не було видимої стежки, та він постійно звертав туди, де не росло ані кущів, ані бур’янів.

— Ми не хочемо володіти світом, лиш тією частиною, що має належати нам. Дорече, серед культистів мої діти з’являються рідко. Ми — не люди, не ходимо серед людей, якщо тільки не полюємо.

Крони розступаються, звільнивши краєвид для великої скелі. Вона — як сходинка для гіганта, що колись хотів переступити Карпати, тепер на ній височіє замок. Сірий, від нього не йде відчуття зла, темряви, тільки ідеальності — перфекціонізму господаря. Дорече, дверей той не має, так само як і стіни фортифікації. Тільки великі вікна, та вони надто високо, звісно, ворог не залізе, але як самому вийти?

Він дає їй мить, аби роздивитися, тоді ж хапає вже за талію, розвертаючи в інший бік. Після чого рука знову тримає під лікоть, бісів джентльмен. Ще кілька кроків, проте споруда не йде з голови. Невже це був той самий замок Суфлетедор Ретечіт? Дівчина обертається, аби глянути ще раз.

Позаду них лиш ліс, нема навіть натяку на якісь дороги.

— Не дивно, що я тут загубилася. — Видихає вона, відчуваючи незрозуміло втому. Краще списати на незнання місцевості, ніж намагатися прорахувати відстань.

— А найкумедніше, ми оце щойно пройшли увесь ліс, а ти так і не знайшла того, що хотіла відшукати.

Дівчина завмирає. Ну гаразд, вони могли почути якесь мирмотіння по дорозі на роботу, але бачити її у ніч появи?!

— Що ж я шукаю? — Питає вона, сполошившись.

— Не знаю. — Каже на те Сава. — Але ти його тут більше не бачиш. Це називається незворотна магія. Якщо ти додаєш до двійки ще одну, можеш відняти від четвірки і отримати те саме, та якщо спиляти дерево назад його ніяк не посадиш. Я не вірю у свідчення культистів про приїзд, бо ніхто не бачив білявки у гостьовому дворі, та, на відміну від тебе, можу повірити в чари. Що б не привело тебе сюди, його більше нема, і ти не вернеш, просто «знайшовши» двері, через які прийшла.

— Нащо комусь було робити такі двері?

Відповіді нема, як і самого супутника. Барвіна стоїть на краю ліса під останнім деревом, що кидає тінь на зовнішній світ. Надворі досі сяє сонце, та не виникає жодного бажання туди вертатися.

***

Гостя маєтку Розаріт-Зорі стоїть перед дверима кабінету мера, не знаючи, чи варто туди йти. Увесь її план полягав у тому, аби виграти собі час і піти пошукати умовний портал у лісі. Тільки от ніякого виходу більше нема, той закрився, і їй вже нікуди вертатися.

А якщо це був якийсь трюк? Сава не хоче, аби ти йшла, от і зробив вигляд, що ви пройшли цілий ліс. Це ж фізично неможливо: обійти кілька гектарів менше ніж за годину.

Може і так, проте вона ж не знайшла тієї галявини раніше, коли відійшла від неї на кілька метрів. Чому має знайти зараз? Припустімо, пошуки займуть місяць, два, рік. Увесь цей час жити у маєтку, на шиї того, хто врятував? І хто знає, що наступної ночі зробить культ, чи та частина, яка вважає себе вампірами. Може, зараз хтось назвав її вищою расою, а завтра запише до жертвоприношення, і чи зможе вона від них втекти?

Ні. Хіба що зачинитися у власній кімнаті, просидівши там решту життя. І те не факт.

Та одне Барвіна знає точно: у неї є імена сектантів. Після точної перевірки сорок штук, десь половина від усіх. Можна запопасти їх і як слід вдарити по яйцям, аби не тільки їй боліло від кожного повороту долі.

Дослідниця гатить кулаком у двері що є духу. Все ще не розуміючи, як бути далі, але знаючи, що робити зараз. Хтось покликав і запечатав вихід. Шах. Тепер її хід, нехай та невідома сила дійде до матів.

— Хто там у такий час? — Питає лідер. Ще зарано для вечері, тож він не чекає дівчат, тільки мужиків-мисливців чи якогось помічника-казначея з ратуші. Ну-ну, кому як не йому знати, що Зеу Казут робить з очікуваннями.

—Ми маємо поговорити, негайно. — Вимагає білявка.

— Якщо це терміново, тільки швидко.

Вона заходить і бачить його за паперами. Він то на полюванні, то у бюрократії, а якісь результати є? Усе це Сізіфова праця, мер не хоче міняти укладу міста, аби з героя не перетворитися на бюрократа.

Чи просто не може.

— Культисти, яких ти шукаєш, вони збираються у Провулках Бідноти. Обирають будинок, кладуть біля нього камінь з твоїм гербом і веселяться собі, при тому викрадаючи людей. Останнім був якийсь квартирмейстер, вчора. Віддають їх суверену, і… Роблять інші речі, думаю, сам знаєш. У мене є список, я впевнена у ньому більше, ніж у тому, чи зійде завтра сонце. Перевір їх, замість того, аби хапати випадкових людей на вулиці.

Листочок плавно лягає на стіл, перекриваючи папери, над якими Вівіан тільки що працював. Він дивиться на підопічну, не здатний сховати подиву, тоді на список, швидко проводячи пальцем. Кожне ім’я — доля секунди, хоча на трьох зупинився трошки довше. І після усього цього видає:

— У тебе гарна уява, зайнялася б вишиванням, певен, вигадала б якийсь казковий пейзаж для скатертини.

Мову Барвіні віднімає. УЯВА? А хто переконував її, що загроза реальна. Так от, вона повірила, і допомогла, але другий пункт явно був зайвим у планах мисливців. Ну добре, час подивитися правді у вічі. Жоден чоловік у цьому місті жінку не слухає, крім хіба трунаря. Тоді треба піти іншим шляхом.

— Такому досвідченому хранителю неважко перевірити, аби заспокоїти мої тривоги. — Зробивши голос настільки ніжним, наскільки може, вичавлює з себе дівчина. — Просто деякі з цих людей зустрічалися мені на вулиці, а якщо хтось обере мене наступною жертвою дорогою до крамниці?

— Ці вже жіночі переживання… Добре, перевірю, даю тобі слово, а тепер іди, у мене багато роботи.

«Слухати жінку — благе діло, та робити так, як вона каже, це вже дурість.» — Згадалися слова Драгоша. То може, Вівіан просто заспокоїв, аби не заважала. Бо коли вони тут усі несуть нісенітниці про вампірів, це бачте очевидно, а як реальні сектанти під носом — неважливо. З іншого боку, він вже давно шукав нагоди щось зробити для неї, та жодного дарунка блондинка не приймала. От і настав час побачити, чи має вона хоч якусь вагу у цій грі.

Хід зроблено.

***

Після недільної служби все місто йде на центральну площу. Барвіна хоче побути сама, продумати наступні кроки. Та раптом її бере за руку Амза — та, що ніколи не хотіла спілкуватися зайвий раз.

— Панно, це дуже важливо, ми мусимо там бути.

— Що, знову свято якогось святого? — Вона вже було нарізала хліб до вечері у день відсічення голови Іоанна, а коли сама вирішила прибрати кімнату, виявилося, то був ще якийсь день мучинеці чи монахині, і знову мала проблеми зі старенькою.

— Безбожників спіймали. — Подивившись як на божевільну, пояснила служниця. — Маємо їх судити, при всьому народові.

Взагалі, Зеу Казут здавався доволі цивілізованим містом. Можливо, зі своїми унікальними традиціями, що трохи міняли побут. Та не варто було забувати, що забобони стали частиною цивілізації. Жодна електрична лампочка чи трактат з медицини не переконали б тутешніх людей у неправильності їхнього укладу.

Центр міста до того здавався великим, та коли площу заполонили усі жителі, яблуку було ніде впасти. На тому боці, що вів до Провулків Бідноти, поставили високий ешафот, десь до перших поверхів він діставав так точно. Там була велика рама схожа на гойдалку для десяти-дванадцяти дітей, от тільки висіли на перекладинах петлі.

Найближче до того стояли чоловіки, жінок відтіснили на задні ряди. Дітей взагалі не пускали, але один таки пробрався. Він був частиною ордену хранителів, мав право присутності, але не мав вибору.

—Я можу постояти поруч? — Тихо запитав Тадеуш, горнучись до білявки. — Дуже радий, що ми нарешті дістали культистів. Звісно, їх неможна відпускати, але мені страшно.

— Будь тут. — Погодилася Барвіна.

Нагору повели десятьох, але у натовпі шепотілися, що спіймали значно більше. Звучали імена, і на кожне було мінімум одне «ах». Люди не стільки дивувалися, як боялися: чого ці сектанти могли виказати на допитах?

Звісно, віддаля було видно кепсько, зате чути чудово. Вівіан особисто зачитував вирок, розповідаючи, як кмітливі та хоробрі хранителі порядку вийшли на слід культистів, що надто вже загралися у богів. То була довга промова, що закінчилася словами:

— Бог ростить у нас добре насіння, Диявол — дає сили бур’яну, придушуючи усе хороше, що колись мали. Кожним днем я намагаюся зробити усе можливе, аби спокуси було менше: покращити життя містян, допомогти церкві з просвітництвом, знищити тих, хто спокушає. Та зло повертається, завжди, щоб я не робив, і скільки б мої предки не поклали на те сили. Знайте, справу буде зроблено, я не підведу своїх хлопців, не дам знущатися над чистими душами! Але я також буду молитися за вас, і горювати кожну годину свого життя, що не вберіг від темряви. Букур, лідер проклятих, як очільник очільникові, я дам тобі останнє слово. Хай твої підлеглі знають, що чекатиме їх за зраду Світла.

Вперед виступив той самий бородань. Зв’язані руки за спиною, скривавлена сорочка, ніс вивернутий, розбитий, над бровою засохла рана. Він підійшов ближче, до самісінького краю, тож Барвіна змогла побачити сліди допитів. Цей чоловік вже зламався, можна було зрозуміти по очах, не допомогли йому вигадані вампіри та мрії про безсмертя. Але раптом культист поглянув у її бік, всміхнувся, погляд знову оживився, спина випрямилася, губи розчахнулися.

— До ночі Оспецул Марі-Моремей залишилося кілька місяців. Зараз ви ликуватимете, але у той день знову почнете ховатися, як щурі. Вбивайте культистів скільки влізе, та ми завжди будемо у цьому місті, у кожній тіні, у вашому сусіді, доньці чи братові. Зустрінемося у наступному житті, суверене. Дітей Ави та Мади тисячі разів розлучали, та ми завжди тягнемося, знаходимо, об’єднуємося. Пітьма єдина!

— Пітьма єдина! — Проголосила решта ув’язнених.

Вівіан дозволив договорити. Чи то з вихованості, чи то з практичності — аби місцеві не забували, чому треба до церкви ходити — а тоді опустив руку, і сектантів пішли вішати. Поки що тільки ставили на табуретки, накидуючи петлі, та Тадеуш вже сховався, обійнявши старшу подругу.

— Тихо, тихо, — заспокоювала Барвіна, — це не триватиме довго, зазвичай людина вмирає зі кілька хвилин.

Вона не відверталася, ні. Бачила, як забирали опору, одна за одною, як невдало мотиляли ногами деякі засудженні, сподіваючись на диво. З кожним сектантом, що припиняв сіпатися (а деякі й одразу шию ламали) було все важче не засміятися.

З’їли, покидьки? То хто тепер за мною слідкуватиме?!

Разом з тим накочувалося щось інше. Це вперше дівчині довелося побачити вбивство — не труп, не дії, що призвели до смерті після зникнення вбивці, а повноцінну картину. Ті, що стояли поруч і слідкували за процесом, вони теж були винні, адже крім цих катували та вбивали купу людей, що не мали жодного стосунку до культу.

Один раз вгадали, чи вважати їх тепер героями? Чи вважати себе героїнею, бо ж ти не хотіла нікому допомогти, просто шукала, що б відволікло мисливців від лісу, зрештою, і те виявилося непотрібним.

Якась ціль, без сумніву, мала б виправдати ці засоби. Може, їй варто було б стояти поруч з мером, вішаючи людей, але… Ну… Принаймні покінчила з викрадачами та божевільними, це хіба погано? На тлі інших містян взагалі невинна забавка.

***

Того вечора магія накрила Зеу Казут. Мер, що останніми роками працював номінально, приніс до дому фруктів, круп та великого гусака. Він став до плити разом з дітьми. Дочка командувала чоловіками, розповідаючи, як скубти, патрати, варити, солити, фарширувати. Брат і батько виконували кожен наказ, вперше з дня похорон господині подивившись одне на одного як на членів родини. Вечеря пахла смачно, маєток наповнювався теплом. Сонце вже зайшло, а золотаві кольори від печі досі фарбували усе довкола у день.

Тоді вони сіли їсти. Овідіо узявся різати печеню і почув дзвінкий сміх Сильвії.

—Ти не так робиш, тату, треба тримати виделкою меншу частину. — Турботливо сказала маленька леді. І ніякого скандалу з приводу того, що вона влізла у дорослі справи.

Сава отримав ніжку і трохи гречки. Він нарізав м’ясо так, що кожна його частина дорівнювала іншій за товщиною, а результат розклав на краю тарілки, переконуючись, щоб ніде не було зайвого міліметра.

— Нащо так про те турбуватися, ти все одно усе з’їж. — Мовив батько, від чого щось всередині завмерло. Юнак не любив, коли було нерівно, і коли його виправляли так само.

— У цьому весь Сава. — Знизала плечима Сильвія.

І батько розсміявся. Вони продовжили вечеряти, без спокуси додати до гусака трохи вина. Діти розповідали, чим займалися, наче на бачилися років десять. Дочка навчилася вишивати хрестиком, різними кольорами, вивчила кілька нових мелодій і навіть пробувала скласти власну, не таке вже й нудне було у неї життя. Син трохи ніяково розказав, що у вільний час ходив до мостів, які поєднували центр з полями, малював, як могли б виглядати кам’яні, бо дерев’яні здавалися надто ненадійними для річки.

— Знаєш, а це непогана ідея. — Кивав лідер. — Може, варто мені найняти архітектора з міста, хай збудує, і тебе заодно навчить отим своїм кресленням та прорахункам. Якщо ти, звісно, хочеш.

— Навчитися ніколи зайвим не буде.

Лігши до ліжка, юнак склав руки у жесті, який забув десь пів життя тому. Відчув, як рука матері, усе ще тепла, янгольська, не десниця кошмарного привида, поправляє волосся на лобі, бажаючи тихої ночі.

— Дякую. — Прошепотів він чи то до Бога, чи то до Магдалени. — Сьогодні справді було чудово.

Логіка. Його логіка не від неба взята. Іноді лякає самого Саву, він ховає її, не хоче думати, не хоче вірити власним правилам, яких часом стає забагато, твердженням, що роблять його кращім за цілий світ, ЄДИНИМ у цьому світі. Холодні води Чорного Моря, вони несуть самотність, змивають будь-які малюнки на піску. Та що ж ти зробиш, логіка завжди права.

На ранок не було вже ані розмов про нові мости для селища, ані про вчителів для дітей, чи про гідне життя нащадків. Якийсь з мисливців заявився з проханням до мера, занісши пляшку чогось дикого — текіли. Казав, що надибав те у торговця, дуже дорога річ, тож шкода, якщо її просто вилити. Овідіо погодився, зваживши, треба додати до гарного алкоголя трохи покеру, бо напиваються лише п’янчуги, а він… Прикрашає зустріч чимось елегантним.

Знову почалися оті ігри з матюччям та Фортуною, регіт чоловіків, від якого двері кабінету не рятували. Сильвії довелося розігрівати залишки вечері, та принаймні тепер у них була їжа.

— Нічого, йому треба більше часу, я буду терплячою, я вилікую його, як свята Марія своїми молитвами повернула сина до життя. — Казала дівчина, обійнявши брата.

— Якими б добрими не були ліки, вони не подіють, якщо хворий їх не хоче приймати.

— Він не може отак просто…

— Не хоче. — Відрізав Сава. Твердження «Батько — нікчемний віслюк» стало заповіддю на скелі, що височіла з того моря. Жодна хвиля, жоден милий напис на піску не зруйнує того каменю, хай навіть за сотню років.

Закінчивши зі сніданком, старший допоміг помити посуд і пішов надвір. Як завжди, він не мав конкретних планів, і сестру узяв би, якби вона не боялася розгнівити батька. Та раптом юнакові спало на думку збігати до тої галявини, перевірити камінь.

Вони мали б вже провести ритуал, а він забув.

Вони хотіли сховати, а він знайде.

Щось точно залишилося, і він дізнається.

Проте закон день-ніч працював так само бездоганно, хай навіть не він його вигадав. Чари прокидалися тільки після заходу сонця, а світло дня розвіювало їх без залишку. Була прим’ята трава, але то і дівчата могли потоптати. Не вистачало кількох ягід на кущах. Та їх пташки поклювали. Під каменем нічого не було, наче він і не клав. Але сам камінь мав на собі один напис.

ПОЗБУДЬСЯ

Здивований Сава ще раз подивився у сховок — нічого, тоді оглянув саму галявину і знайшов. У високій траві лежали речі, яких точно не могли забути денні гості: скривавлений ніж, фігурка вовка, хустка, що смерділа сіркою. Усе це мало на собі символ… Ну, на перший погляд здавалося, що Розаріт-Зорі, але ні. Герб — то не просто троянда, за собою він має золотаве тло, і це теж частина геральдики. Культ використовував те саме, але фон чорний. На цих речах не було ні того, ні того. Переплутати може лиш той, хто погано дивиться.

Або не хоче дивитися

І раптом Сава зрозумів, чого той мисливець завітав до їхнього дому. Він хотів отримати від батька дозвіл, аби почати ще одне «полювання». Перше вони влаштували, коли діти грали, ганяючи уявних вампірів палицею, та потім пішли більш реальні вистави. Хапали зазвичай бідноту, час від часу якогось торговця з місцевих. Казали, що він — упир, докази кожного разу були нові. Після цього збирали усіх на площі ввечері і влаштовували страту, щось настільки ж яскраве, як щотижнева служба у церкві. Різноманіття.

Йому треба було не просто викинути ці речі, а знайти, кому їх підкинути. Члени культу не мають страждати від ворогів, проте ворогам час від часу потрібне видовище. Тобто, повинен хтось вмерти, і хай це буде…

— Один з тих віслюків, їх і так багато у місті, вони плодяться як воші.

Не