Раді Вас бачити!

Ночі Оспецул Марі-Моремей боявся кожен, але жоден не покинув міста. Таверна та гостьовий двір були зачинені, вози не їздили. Казали, якщо упир обрав собі жертву, він знайде її навіть на тому кінці світу, тож краще бути поруч з хранителями, ніж десь у трактирі за сотні миль звідси. Чи справді вампіри могли настільки далеко полетіти заради одного чоловіка?

Може Вівіан просто вважає, що містяни мають жертвувати безпекою, аби втримати зло, так само, як він це робить.

Хтось намагався жити нормальним життям, походжаючи вулицями, скуповуючи м’ясо та кашу до прийдешнього Різдва, навіть діти кидали камінчики на тонку скоринку льоду, аби зламати. Інші вже займали місця у церкві та монастирі, дехто просився до форту хранителів, пхаючи під носа мішечка з монетами. Та вже після полудня Зеу Казут спорожнів, а місцеві почали зачиняти вікна, підставляти під двері меблі, робити усе можливе, аби не бачити, і не чути.

— Щоб до світанку з маєтку ніхто не виходив, я забороняю.

Мер містечка стояв на порозі, почепивши шкіряну броню, на горлі, грудях та зап’ястках були закріплені срібні пластини. За спиною — велика сумка арбалетних болтів, на поясі сам арбалет, декілька кілків короткий ніж та довгий меч.

— Нехай вас Господь береже, пане. — Утираючи сльози, примовляла Амза. — Кожного року хвилююся, мов за власного сина. Він так півжиття з мисливцями відходив, а у тридцять узяв та й вмер, роздерли, кинули голову у річку, то її рибалки знайшли навесні. Ви, певне, не знаєте.

— Батько розповідав. Я бережу стільки людей, скільки зможу, хоч для цього і доводиться грати у гру. Якщо відмовитися від правил упирів, жертв стане ще більше. Прокляте коло, мов обручка на пальці, його не зняти, змахнувши рукою.

— Залиш мені зброю. — Раптом каже Барвіна. Вона не хоче нікуди лізти, але заборона її дратує.

Мисливець підходить, поклавши руку на плече. Яка важка долоня у цих обладунках!

— Не турбуйся, я захищу.

— А якщо хтось навідається сюди, якщо прийдуть за Амзою, чи за мною? — Не вгаває білявка.

— Вони не зайдуть у дім без запрошення. Не підходь до вікон, тоді не почуєш їхньої брехні.

— Але ж отой зайшов. — Задравши штани, цілителька показує тигрячі смуги, що тепер стали її другим татуюванням. — Сильно спрацював твій захист?

Він робить пів кроку, не лишаючи дистанції, заглядає в очі, чекаючи на вибачення. Мисливці все життя полюють на вампірів, а рід Розаріт-Зорі займається цим з пелюшок. Яке право чужинка має щось розповідати про безпеку, коли навіть однієї ночі не пережила?

Вона ж, у свою чергу, дістає щось з кишені. Спиця для в’язання — служниця подарувала і просила сьогодні повчитися плести светри, аби просто так не сидіти.

— Тоді штрикну повтору оцим, як помру, то хоча б з честю.

— Гаразд. — Роздратовано каже господар маєтку, знімаючи з пояса малого ножа, вкритого срібним напиленням, — Візьми, жінко. Буде тобі спокійніше, але повір, у моїй родині це не знадобиться.

Білявка приймає «дар», повісивши на таке саме місце для зброї. Половина одягу десь погубилася — здається, сплуталася з його після прання, хоча, у них різні розміри. Та все ж чоловічий ремінь з купою місця для інструментів лишився, його Барвіна клала під подушку щоночі.

— Бережи себе. — Трохи стурбовано, та здебільшого холодно, прощається дівчина. Вона ненавидить, коли наказують, але ж не бажати за те людині смерті.

— Хоч переживаєш за мене, вже якась дяка. — Перед тим, як зачинити двері, додав Вівіан.

До заходу сонця було далеко, проте покоївка вже пішла зачиняти усі ставні, хлопочучи про небезпеку. Амза, така звична белькотлива бабця, що вчить молодуху бути леді… Та якщо узяти до уваги, як загинув її син, мабуть, є причини для тих страхів і забобонів.

Гаразд, хай там молиться, миє горщики, прискає підвіконня святою водою, тощо. Я просто тихо посиджу на ліжку, і може…

Займеться в’язанням, звісно. Спробує пригадати ті петелкьи, хвостики та ряди з уроку праці. Хто в здоровому глузді захоче дивитися, як вампіри вбивають людей? Хіба тобі тільки бракує заміток про полювання цього виду.

Дівчина бере моток пряжі і починає своє творіння. Спочатку наче виходить, а тоді ряд починає їхати кудись вбік, намагається вирівняти, то тепер воно вдвічі ширше, ніж початок. Кожен стібок нитка лізе під пальці, кожна петля трохи недотягує, а потім вони усі стирчать — поправиш одну, вилізе інша.

Та ну його, я на лікарку вчилася, а не оце ось усе.

Десь годину вона лежить, спостерігаючи за плином сонця. Ще не торкнулося горизонту, але вже темнішає. Чорний ледь-ледь виповзає з кутків, видовжує тіні, насичує повітря. Йому потрібно ще трохи часу, але ніч скоро прийде.

В останніх променях світла летить якась фігура. Воно завмирає перед балконом, а тоді — каменем на землю. Вмить всередині усе обривається, мов хтось перевернув сервант з кришталем. Вона знає тільки одного вампіра, здатного літати до настання сутінок.

Схвильована дівчина мало не вибігає, та зупиняється, перехилившись через раму дверей. Одним рухом відступає назад, гепнувшись на підлогу. Це справді чоловік, блондин, коротке волосся. Здається, десь вже зустрічалися.

— Агов, свинючко, я знаю, ти мене бачила. — Він говорить дуже гучно, що зробить Амза, якщо почує?

Затулить вуха і молитиметься гучніше, от що. Він не по неї прийшов.

Білявка лишається там, де впала, не рухається. Вона чула, як упирі обходять правила, змушуючи запросити, зробити крок вперед. Не поведеться на цю дурню! Рано чи пізно йому набридне, піде.

— Дарма лякаєшся. Я не просив за тебе суверена, чужинка, не треба дозволу. Таких як ти можна хоч сотню вбивати щоночі. Але попрохав про одного малого і отримав згоду. Те порося, яке тримало мене, поки ти забирала священну кров для своїх збочень. Він вийшов на полювання, значить мисливець, право є. Тепер от спіймаю його і випатраю, зрештою, помию руки у річці і залишу тобі дарунок під дверима. Хочеш врятувати поросятко? То піди і дай йому фору. Ми вже грали у цю гру при світлі дня, настав час для реваншу.

«І лишай їх живими після цього, чортова етика!» — була перша думка. Друга вже тривожніша. «Тадеуш, Вівіан казав, що тримає його подалі від полювання, та колись же муситиме узяти, бо хранителі засміють». Цей час вже настав? Мабуть, хлопчик сам би сказав, якби вона побачилася з ним хоч раз.

— Та ні, він має бути у притулку, у церкві — найбезпечніше місце. — Бурмоче Барвіна, не вірячи власним словам.

Можеш ще почекати, зранку буде видно.

Вона закусує губу, стискає руки у кулаки. То й що? Гарний пан мер казав, ніби може усіх захистити, це не її обов’язок.

Може хоч усе місто вмерти, до лампочки. Але Тадеуш — твоя відповідальність. Ти підкинула дрова, зацікавила його полюванням. Якщо і сидить у безпеці, він вилізе, як з мисливцями — відіб’ється. Вбити упиря самому, що ж може бути кращім для нього?

Це, наче, має бути її вибір, проте вибору нема. Ця ситуація, знову. Ідеш у лісі, лишаєш позначки, думаєш, звертаєш, врешті-решт робиш коло. Як розірвати ланцюг, що з кожним разом все міцніше огортає шию?

Не на часі. Зараз треба врятувати малого. Ти маєш решту життя, аби жалкувати про свої вчинки, а на цей крок — тільки мить.

Звісно, вхідні двері замкнуті, від Амзи узяти ключі хіба тільки силою, та вона не настільки навіжена, аби битися зі старою пані. Діставши з шафи кілька суконь (покійної матінки господаря маєтку, він все ще вірить, наче вона їх вдягне?!), дівчина в’яже мотузку, яку чіпляє на перило балкону. Натягнувши чоботі, білявка злазить, зависнувши десь посередині.

Тулуб забула!

Вже немає часу вертатися, і, наче погоджуючись, саморобна драбина розв’язується. Втікачка летить до низу, боляче вдаряється і плутається у тому шматті. Запах — старі квіткові парфуми — б’є сильніше, ніж мороз. Вона знає, що це за квіти.

Може, накинути щось із того, аби було тепліше?

Ні! Ніяких суконь, хай навіть на бурульку замерзне. Виплутавшись з вицвілих тканин, білявка поспішає до воріт — хоч ті відчинені — і виходить на вулицю.

Барвіна має поспішати, але йде повільно, не може змусити себе бігти. Ніч на диво місячна, завірюхи немає. У таку погоду колядники назбирали б купу добра, та зараз воно лише вампірам на руку грає. Упирі мають бути десь тут, вже полюють, і те, що їх не чутно, попри тишу сутінок, лякає.

Їй вчуваються пісні, що цілком можуть звучати десь у селі з того боку Карпат просто зараз. Слова, які не змінилися за сотні років. Перед очима вигулькує постать чоловіка-кози і дівчини з зіркою, більше схожою на сонце. Вони походжають довкола, дзеленчать дзвіночками, збирають до себе дитину з вертепом та трьох колядників-співальників. Вона ніколи не прославляла бога у тих піснях, але ж були і ті, які бажали господарю врожаю, пишного столу, добра. Якби ж то узяти Тадеуша і провести його по домам…

Один короткий вереск і мара зникає, розчиняється, осипавшись сніжинками до ніг. З постоялого двору вибігає жінка у самій лише сорочці, мабуть, прибиральниця. За нею інша — у святковій сукні з відкритим декольте, і волоссям, акуратно зібраним на голові. Ця друга могла отримати запрошення ще задовго до свята, проте не заходила. Схоже, її візит став для панянки несподіванкою.

— Це не я, не можу бути я, я не виходила з двору… — Бурмоче жертва, підіймаючись на ноги.

Вампірша не пояснює свого вибору, не дає останнього озаріння, яке так полегшує смерть. Вона більше не квапиться, йде гордовито. Шлейф сукні перетворюється на крила, шкіра втрачає барви, аж до білосніжного відтінку.

— О, Господи, Господи, захисти мене! — Молить нещасна, вичепивши з-під сорочки розп’яття.

Жінка завмирає перед нею, щось шепоче, оголивши ікла. Жертва мотиляє головою, але та не спиняється.

Сунь того ножа їй під ребро просто зараз, зупини!

Але якщо втрутиться, вампірша помітить, може, покличе сородичів. Доведеться розбиратися з ними, поки той, інший, вечерятиме.

То йди геть і не дивися. Спостереження — теж злочин.

І тут безсила. Ноги просто приросли до землі. Що це за почуття? Страх, який впав до низів, перетворившись на збудження? Цікавість наївної дитини, яка гадає, що її не зачепить?

Ти — не людина.

Його слова теж намагаються пролізти у голову, але білявка —не та дівиця з гостьового двору, проганяє їх, зупинившись на страху, певна річ.

Жертва тим часом тягне хрест усе сильніше, поки не зриває його з шиї. Ще тримає. Вампірша нахиляється, мало не цілуючи те, від чого може згоріти. Шепоче останнє слово і розп’яття падає.

Жінка байдуже переступає, накинувшись на другу, як коханка першої шлюбної ночі. Впивається у плече, лишаючи криваву рану, дозволяючи крові стікати губами. Тоді ж, помітивши себе та її, хапає на руки і злітає, несучи кудись у ліс.

Благаю, кинь її під стінами кладовища, мені менше роботи буде.

Холодні думки тіні, як завжди, правдиві. Хай дохне, байдуже, аби Тадеуш вцілів.

Щодалі вона йде, то більше чує криків. Над головою час від часу пролітають упирі, що несуть жертв до замку, а може, кудись у ліс. Люди на руках все же живі, та ніхто не пручається, ті, які вже у повітрі, не галасують, тільки стогнуть. Сльози одного такого падають на плече, найменший дощ у житті.

Одна тварюка приземляється на пустир з пробитим крилом. Його здобич — хлопчак років п’яти — летить трохи далі, зламавши руку. Відкритий перелам, кістка назовні, та дитина наче того не помітила. Просто лежить собі, і тільки груди здіймаються, нагадуючи про життя.

З боку таверни до вампіра біжать мисливці. Двоє, і Вівіан попереду. Мер пробігає за два метри від неї, не помічає, дівчина наче стала привидом. Він без вагань залітає на упиря, той не встиг навіть підвестися, меч розсікає горло, фарбуючи сніг чорно-багряною рідиною.

Інший підходить до хлопчика.

— Рука зламана, може, і ребра, він ледь дихає.

— Кінчай. — Цей кам’яний голос геть не схожий на того, хто пригощав її солодощами на святі. — Нащо дитя мучити?

Зараз найкраща нагода, аби розповісти йому про все і попросити про допомогу. Сумнівів не лишилося: професіонал, він впорається з тим вампіром, і Тадеуша врятує, а вона не факт що дійде.

Та він просто скаже, що ти істеричка, мариш, відрядить другого провести до церкви. На тому все скінчиться, включно з життям малого.

Білявка ще не знає, чи приймає цю думку, а чи знову її полум’я прагне влізти у гущу проблем, не думаючи про наслідки. Але ноги вже йдуть — швидко, мало не на бігу, проминають хранителів, лишивши сам на сам з роботою.

Барвіна рухається далі, з кожною секундою відчуваючи себе мертвішою — хоч як дивно це не звучить. Її не бачать мисливці, не бачать вампіри, вона не відчуває холоду, погода не реагує — мов нема для кого сніжити. Лиш примара тої, що кілька місяців тому потрапила у Зеу Казут, це місто так її випило, що жодному упиреві не лишилося.

Нарешті видніється річка. Настільки непримітна, що не має назви, втім, їй не потрібне ім’я, аби працювати. Вода тече з Карпатських гір, несучи магію далеких країв, пробігає біля замку Суфлетедор Ретечіт, розділяє село та центр і йде ген до інших сіл, де, мабуть, теж є свої таємниці.

На березі, схилившись над чимось великим, сидить той самий — можна впізнати за сорочкою з… Вишивкою врожаю. Кумедно, але така сама зараз на ній. Вони цілком могли стояти в одній крамниці, навіть в один час. Чи був там якийсь чоловік у капелюсі? Зараз вже не згадати.

—Відпусти! — Кричить білявка, діставши ножа. — Я прийшла, не чіпай його.

— Твоя взяла. — Відповідає вампір, кинувши згорток сіток назад до хижі. — Забув уточнити, що поросятко побігло з дорослими дядьками, але ми з тобою теж непогано розважимося

Промінь місяця сріблить його обличчя. У блондині з блідою шкірою, порожніми очима та гострими іклами дівчина чомусь бачить себе. Якщо вона вважає, що боротися значить бути живою… Ну, тут ніколи не можна сказати напевне.

Він підходить до неї повільно, ледь розтуляючи губи, але голос чутно. Дуже добре, як власні думки.

— Ти ж хочеш дізнатися більше, то вивчи мене знов.

Вона заклякає, руки не слухаються, а той йде собі, не поспішаючи, грайливо махає рукою, то відрощуючи кігті, то ховаючи знову. Його слова зливаються з тихим бігом води під кригою, і раптом страх зникає.

Не буде нічого. Вже не має значення. Просто не рухайся, гра нарешті скінчиться.

Його пальці стискаються на зап’ястку правиці, інша рука повільно підкочує рукав. Він шукає вену, та насправді тільки робить вигляд — мабуть, згадуючи те, що колись його налякало. Маленькі крижинки вичерчують візерунки. Коли йому захочеться зазирнути під шкіру?

— Шаламакаша… — Бурмоче собі під носа білявка, лівиця підіймається, різонувши вухо ворога.

Срібний ніж робить свою справу — шмат хряща відвалюється, рана шипить, скидаючи піну. Упир верещить, похитуючись, відходить, вхопившись за те місце.

Барвіна не хоче його жаліти: вже вхопила зброю обома руками. Підбігає, цілячись у серце. Та хай він розсиплеться на порох, хай навіть його душа зітліє, вона б випила його шок та страждання, якби справді була відьмою.

Другий удар у груднину — лезо застрягло, але просувається. Повільно, мов ледь теплий ніж у задубілому шматку масла, кістка плавиться.

Та раптом вампір змінює подобу. У першу чергу — кігті. Вдаряє її, швиронувши до стіни хижі.

У ту мить дівчина втрачає усі сили, що вели і навіть протистояли чужим думкам. Вона — ганчір’яна лялька, тут немає ніяких шансів перемогти. Вже приземлившись, відчуває потуги легенів — від сильного удару збилося дихання, перетворившись на кашель. Ребра печуть, тканина сорочки намокає, прилипши до рани. Щось драглисе на її шкірі, а може, вже і нутрощі?

Принаймні тепер знаю: я жива, мені холодно, мені боляче. Я вмираю, дідько б мав мою вдачу, то у світі не лишилося б зла.

Що ж стосується упиря, той, хоч і не без зусиль, дістає ножа, обпікши руки — вже ніякої радості від такого. Змінює форму повністю, затуливши крилами світло. Він готовий летіти, занести жертву на найхолоднішу вершину гори, аби забрати там решту тепла останнім укусом.

— Майже непогано, свинко. — Мурмотить ворог, тепер вже стоячи над нею. — Але твоя кров залікує ті рани за один день.

Вона заплющує очі, закриваючи руками поріз — тепер вже відчуваючи чотири різані рани, які стануть причиною смерті десь… Котра зараз година? О, неважливо. Вона більше не лікарка, тільки лиш труп. І навіщо був отой героїзм? Тадеуш навіть не дізнається, що його хотіли врятувати.

Перед очима спалахують блискавки, пливуть червоні вогні. То є пекло, воно вже зачекалося. Чи то за сварку з матір’ю незадовго до зникнення, чи за партію у карти, чи може за те, що просто не схотіла просити пробачення — а так бог усе б забув.

Ну добре, я вмираю через власну впертість і дурість, але пишаюся цим. Хай мене спалило власне полум’я, його так ніхто і не згасив.

Повертається свідомість. Мабуть, вже предагонія — останній шанс перед смертю. Дівчина розплющує очі, більше не бачить над собою нікого. Думає, вже відійде з полегшенням — може воно сплюнуло з її смаку і полетіло. Але раптом тінь повертається.

Рану обпікають ледь теплі губи. Жадібно, жорстоко, але разом з тим — турботливо. Язик проводиться кожним порізом, вигином, викликаючи нові спалахи болю. Це схоже на легкі розряди струму, що повертають до життя. Її тримають, не даючи відсторонитися, якщо все-ж наважиться, та коли раптом щось гостре торкається найглибшої точки, спина вигинається.

Барвіна чує власний крик. Короткий, проте гучний. Як вона могла в останню мить подарувати йому таке?

— Жодних нот, лише тон, яка гидота. — Чує вона дуже знайомий голос. Ні, того блондина вже немає поруч, а як і є, він нічого не здатен вдіяти. — Але чекання, так, воно подарувало неперевершений смак. Краще тікай, сину, бо як завершу, полюватиму вже на тебе.

— Але ж чужинка, не потрібно дозволу… — Бурмоче той збоку.

— Правила змінюються, якщо я захочу. Тікай, бо до світанку не доживеш.

Тепер вже точно можна відчути зникнення ворога. Не рипіння снігу, не тріпотіння крил — спокій. Навіть зараз, коли Сава готовий продовжити трапезу, принаймні, він не випатрає її, у Зеу Казуті вже такому радієш.

— Пробач. — Тепер вже над її вухом.

Чужі пальці різко проникають у рану, вичавлюючи ще один крик. Він накриває її цілунком, майже так само, як до того торкався порізу. Смак власної крові у роті, холодний подих вічності, що тепер спустився до легень, тіло завмерло, кашель припинився, світ перестав існувати.

Вона дозволяє собі відпустити, хай навіть зараз увесь загін мисливців бачить, хай це його гра перед десертом, чи може, жарт вищої раси. З останніх сил дівчина бере у полон чужі губи, шкодуючи, що не зробила цього раніше. Сотні суверен подарував життя, тисячі — смерть, і тільки їй — заборонену насолоду.

Поцілунок триває вічність, заповнюючи усі ті думки про нього. Їй навіть починає здаватися, що прокляття спало, і упир перетворився на принца.

Тоді ікла грайливо проводяться губою, лишаючи смужку крові. Він робить останній ковток, з нехіттю розірвавши зв’язок, лишивши її з миттю задоволення і холодним усвідомленням.

Вампіри ніколи не зміняться.