Раді Вас бачити!

У день свята Врожаю дівчина почувалася достатньо добре, аби гуляти. Вона б точно не побігла, проте могла йти — принаймні дописала новий розділ про ефективність кігтів вампіра. На диво, вони не мали ніякого проклятущого ефекту і рана загоювалася як від звичайних порізів.

Звісно, кожне свято починалося з церкви. У восьмій ранку. Навіть коли ти відшукаєш собі роботу на вечір, усе одно знайдеться купа речей, які треба робити зі світанком. Колись один жайворонок вирішив: мені не важко вставати о шостій. То тепер всім має бути весело.

Вівіан подарував їй в’язану сукню. Гарну, справді — складні орнаменти, на вигляд тепла. Проте білявка відмовилася її вдягати, як завжди почепивши на штані фартух, аби не привертати зайвої уваги. Досипаючи стоячі, вона таки вистояла проповідь священика і пішла з рештою на вулицю.

З боку виїзду — там, де мало б бути інше місто через сотню миль — їхав віз. Стінки прикрасили сушнею, яблуками, ззаду висів великий жовтий гарбуз. Попереду упряжки йшли коні, а за ними ще три пари тварин — корови, кози і барани. На самому возі сиділи люди, ряджені у яскраві вбрання. Хтось тримав курей, хтось глечики меду, а один дзвенів бубном. Головували тим парадом чоловік та жінка у звичайних селянських сорочках, та кожен з них мав своєрідну корону. Він — високого капелюха, наче копицю сіна, вона — вінок з трави, квітів та виноградної лози, прикрашений стрічками. Той спирався на сапачку, та — на косу.

«Карета» їхала повільно, поступово люди почали ставати позад неї. Мер схопив дівчину під руку, підвівши у перші ряди. Тадеуш з кількома хлопчаками вписався всередину — спритний був, ну а старі, що не мали звички до поспіху, стали у самісінький кінець.

Раз по раз люди з воза сипали у натовп зерно, народ хапав, ховаючи у кишені, кладучи до рота. Барвіна теж спіймала і сховала — не знала, навіщо, може, якийсь символ достатку, та у такі моменти будь-який щасливчик почуватиметься так, наче оце щойно виграв лотерею.

Увагу привернули акробати — коли вже всі зібралися, ті почали жонглювати курчатами і викликувати побажання кожному, хто підкине на віз монетку.

— А отакій гарній панці і чоловіка-красеня!

— Я вже одружена!

— Тоді другого, щоб веселіше було.

— А цьому юнцеві меча побільше.

— Я не воїн, фермер.

— То я про інший меч, хлопче, тобі він знадобиться.

Старші хихотіли. Звісно, не буде ніхто шукати другого шлюбу, та й загравання блазнів з дорослими тітками — матерями трьох-п’яти дітей — серйозно не сприймалися. Свята, люди завжди дозволяють собі щось заборонене у ці дні.

Монахи лишилися стояти на пагорбі, байдуже проводжаючи натовп. Іноді треба було заплющити очі на гріхи, бо паства зовсім подуріє.

Мисливці спостерігали з дахів будинків, тримаючи арбалети напоготові. Вдень вампіри не нападають, проте вони все одно несуть свій тягар.

Віз став біля колодязя, натовп розплився площею. Ще вчора тут понаставляли шатрів, які були зачинені, і відчинилися під час служби — чужакам дозволяли пропустити. Місцеві сьогодні не торгували у звичних крамничках-кам’яницях, а ті, що все ж наважилися продавати, тепер поспішали відчинити власні ятки.

— Як у старі добрі часи. Коли ще мій прадід був живий, кожного дня отак базарилися. — Згадує Вівіан. — Це дуже неефективно, особливо взимку, та й викрасти щось простіше, зате як виглядає. То куди хочеш сходити спершу?

— Перекусити, а як по-твоєму, чого я зранку не їла?

Мер розсміявся, і вказав рукою на найбільший ряд торговців. Хтось таки розумівся на грошах, бо продавали вони здебільшого малі шматочки. Правильно, люди хочуть усе спробувати, а як сподобається, то візьмуть вісім штук, що буде вдвічі дорожче, ніж цілий виріб.

Найперше білявка узяла яблучного торта. Їй сподобалося, що між двома шарами тіста було багато начинки. Супутник придбав собі добруджу, та все ж дав відкусити шматок, помітивши цікавість. Воно було солодким і солоним одночасно, і точно не вартувало своїх грошей, на думку дівчини.

Останнім, що вона наважилася спробувати — і взяла ще один для малого — був круасан.

— Ти ба, гадала, їх тільки у Франції випікають.

— Оце? — Здивувався Вівіан. — Та його завезли з Османської імперії. Був навіть закон, який забороняв їх, як щось гріховне, мусульманське. Батько скасував — усі сусідні міста печуть, ніхто, наче, не провалився під землю. Та й не бачив я, аби османи додавали туди якусь начинку. Взагалі, прийшов здалеку, а став нашим, то тепер кожен гість хоче спробувати.

Далі пішли по іграх, на диво, голова хранителів Зеу Казута зголосився побавитися. Містяни пропустили його постріляти у мішені — три потрапляння з п’яти, лучник-іноземець сплатив по лею за кожне. Також між двома домами з діжок, табуретів та стовпів набудували якусь подобу лабіринту, де порозвішували виноградні грона. Людям пропонували назбирати винограду і забрати здобич до дому.

Тут вже, пробігши повз лідера, вперед вирвався Тадеуш. Хлопчак безсоромно перестрибнув табурет, заскочив на діжку, а звідти — на стовпа, і почав напихати повні кишені. Він міг пройтись перекладиною, повиснути догори ногами і схопити ягоди з-під носа суперника, а тоді впасти, на льоту крутанувшись, і зрештою приземлитися на коліна, з повними кишенями ягід.

— Отак-о! — Крикнув він дорослим і дітям, вихнувши задом. — Я такий пруткий, що навіть упиря осідлати зможу!

Якщо відверто, він мав рацію.

Віддавши малому круасана, Барвіна почала шукати, чим би їй зайнятися. Хоч і була вона у чоловічому одязі, та сприймали її як жінку. Стріляти чи битися палицями дівчина не вміла, до дітей, що ловили яблука ротом (іноземець, який привіз цю забавку, мав багато виручки сьогодні) не полізла, бо ж бажаючих і так не бракувало. Та раптом впав їй в око якийсь фокусник, чи як тутешні його звали — лицедій. Артист у довгому чорному плащі (тут це з вампірами не асоціювалося) мішав карти. То діставав з рукава, то складав метеликом. З ним ніхто не хотів мати справ, тіки дивитися, то якось негарно було.

— Гей, — гукнула до нього білявка, не помічаючи, як Вівіан спробував зупинити, — а дай-но мені свої карти, я теж один фокус маю.

Чоловік завмер ненадовго, та не розгубився: зрештою, на свято можна.

— Прошу, панянко, тіки не кажіть батькові, що я вас такому навчив.

— Та мій дід сам такі партії грав, що його навіть дідько не переплюне.

Вона почала зводити картковий будинок. Набагато швидше, ніж звичайні люди — мала досвід. Це насправді було легко, а от що складно — посунути карту, аби усе посипалося… І спіймати кожну до руки, саме собою. Звісно, треба було зробити кілька рухів, підіймаючи сорочки зі столу, аби ніхто не помітив, цьому теж вчишся, коли сидиш вечорами зі старими.

— Фокус чи не фокус? — Питає дівчина. — Може ще партійку у дурня? От тоді дива почнуться!

— Вірю, вірю, — спіймавши погляд того, хто наймав його на день, затараторив лицедій, — а їсти мені теж щось треба. Візьміть лей, прийміть мою капітуляцію.

Вклонившись, Барвіна повернулася до своїх. Нічого, знайде ще з ким пограти.

— Шаламакаша, той пройдисвіт тебе злякався. Може, мені б краще в тебе було вчитися, а не у того вреднючого мисливця?!

— Тадеуше! Ти де таких слів набрався, і взагалі… Карти? Цим чесні люди на життя не заробляють!

— Пробачте, пане Вівіан, я не вас мав на увазі. — Вмить стишився хлопчик. — То мій наставник, ну, ви знаєте. Він ще мене раз прутярою відшмагав.

— Я і за тобою глежу, і за хлопцями своїми, і за гостею любою. Усі як діти малі, а я вам — батько, це ж і є справа мера, то на що мені жалітися?

Гуляли ще довго, кілька разів повертаючись до яток з їжею. Немало привітань та побажань почув очільник, що вже казати про дарунки. Те все добро валили на Тадеуша, але дівчина гадала, до неї теж черга дійде.

Вже коли сонце високо зійшло, заграли музики, трохи розігнавши народ від колодязя. Там звільнили місце для танців.

Усі бажаючи зібралися в коло. Хора — цікава штука, що її і досі виконують артисти для туристів. У цій версії мелодія повторювалася, маючи два ритми — повільний та пришвидшений. На першому люди робили крок, здіймали праву ногу, описували дугу, ще крок, ліву ногу і так раз за разом. На другому відпускали руки, три оберти назад, уклін, три кроки вперед і ритм знову вертався. Ще один з музик щось співав, але, як завжди на таких святах для іноземців — гучно, з місцевим жаргоном, нерозбірливо.

— Барвіно, ти як, зможеш танцювати, чи ще надто слабка?

— Кидаєш мені виклик? — Подивилася вона на мера. — Ну пішли, тільки чобіт не жалій.

Юнак лишився ззаду, вочевидь, усі сили витратив на змагання з виноградом. Вони стали до хороводу і почали повторювати за іншими. Не так складно, як полька чи гопак, звісно, була більш епічна версія, але ж не на свято, де половина народу п’яна.

Крок, крок, крок, ногу в гору, стоп і знову. Ще три, іншу ногу підійми. П’ять, шість, сім — крутись назад, подалі від усіх. Вісім, дев’ять — поклонись, як справжня леді. Десять знову раз і два — все назад і від нуля.

Трохи нила литка, але то пусте. Мелодія колоритна, люди щасливі, упирі не нападуть — хранителі стежать. Все ж добре, що вона не лишилася вдома, як остання зануда. Традиції — це не тільки церкви, заборони та осуд. Буває ж і щось веселе.

І наступне коло, танцюючі підходять, та вони з Вівіаном — трохи ближче. Люди продовжують ходити колом, а ці двоє — у центрі. Відійти, вклонитися, і вперед, за руки взяти…

Нога підводить, вистріливши голкою. Барвіна хитається, ледь не впавши на нього. Мер хапає дівчину і вона відчуває. Гарячий, спітнілий подих на губах. Музика замовкає, усе довкола завмирає.

Що це збіса сталося?!

Натовп гуде, сміється, свистить. Мелодія поновлюється, коло пливе дедалі швидше. Вона не може витримати такого темпу і тихо просить:

— Мені треба присісти.

Мисливець бере під руку, іншою махнувши на місце у хороводі. Люди розступаються, даючи їм дорогу. Біля яток є кілька лавиць, там купа вільного місця.

— Пробач, все-таки переоцінила себе. — Обхопивши литку руками, каже дівчина. Навіть крізь тканину відчуває вона шрами, глибокі борозни, що лишаться там назавжди. — Казала ж мати: зі мною чоловіки літають, мов ті янголи, і ти мало… Не полетів… На бруківку… Вибач.

— Та пусте, мені все одно вже треба йти. Як не перевірю хлопців на посту, геть облінуються. Покликати Тадеуша, аби він проводив до маєтку?

— Так, було б добре. Ключі…

— Візьми мої. Не думаю, що ти кудись підеш сьогодні.

На тому вони прощаються. Вівіан доволі швидко зникає у натовпі, ще раз нагадуючи: він хранитель міста, а не якийсь гуляка-випивоха. Мале протеже прибігає з того ж боку, аж тремтить від хвилювання.

— Барвіна, ну ти даєш. Поцілувати мера на очах у всього міста. Яке дикунство! Яка відвага! Більшість чоловіків від того б відцуралися, та ж він не з тих, хто боїться труднощів.

— Чого?! Я… — І тут вона знову згадує танець. Біль — то не найгірше. — Малий, слухай, мене підвела нога, гепнулася на нього, може комусь здалеку здалося.

—Ні. Про це всі говорять — ти накинулася на нього, як зваблива демониця, а він і не встояв — найславетніший воїтель, якого знав Зеу Казут, піддався.

— Не цілувала я його! — Але ж відчула подих. Що то було тоді, як не цілунок? — Ми майже не знайомі, Вівіан постійно то на роботі, то на іншій роботі, то спить, може, у церкву ще ходить. Як я можу закохатися?

—Бо тебе врятували від смерті, як у казці. Вона загубилася в лісі, такаючи від лихого короля, ховаючись під віслючою шкурою, лишилася жити у чужому королівстві, тамтешній принц прихистив її, ну і там далі сама знаєш.

— Не знаю, і знати не хочу. Будь ласка, поверни мене до дому. — Не маючи сил сперечатися, попросила білявка.