Раді Вас бачити!

Склеп зачинено, та цілителька знає, де лежать ключі. Камінь біля могили з тріснутим янголом — скільки разів Габріель туди клав, помічниця спостерігала мовчки, призвичаївшись до законів Зеу Казута.

Клац, загоряються лампи — тут і внизу. Знову чужинка, спускається. У процедурній — нікого. Лишається тільки склеп, та частина, де електрики немає.

Замок туди вже зламано, що дає певні надії. Або Сава забрався, щоб ніхто не турбував, або Вівіан загнав його у кут і добив.

Лишилося тільки дві карти —  пікова дама і переможна шістка Диявола. Ну, тягни за хвіст Фортуну, що там випало?

Аби штовхнути ці двері, потрібно набагато більше сил. Запах плісняви і темрява — вампірів фантазія домалює. І все ж білявка питає:

—Ти тут?

У мороці спалахують червоні вогники, дивляться на неї. Як завжди, незрозуміло. За ці дні він мав дуже зголодніти, або все обдумати.

— Там, нагорі, справжній безлад. Вампіри і культисти шукають. Давай я скажу комусь, що ти живий, вони заберуть тебе, вилікують, краще, ніж я.

Мовчить. Тоді Барвіна робить крок вперед, діставши ще одного сірника з коробки між ребер. Там небагато лишилося, чи варто було?

— Ніхто не допоможе. — Це змушує суверена заговорити. — Вони шукають мою смерть. Коли вмирає вищій вампір, кристалів з’являється одразу декілька. Це шанс для найсильніших отримати більшу владу, посунути мене з місця. Знайти такі камені за легендами майже неможливо, а відшукати труп чи добити раненого — значно легше.

— Нащо ж ти вербував таких?

— Бо хотів бути з кимось, аби не сам на цьому шляху. От і хапав аби кого. Ну, не зовсім віслюків, розумних, слухняних, так, але як виявилося, у роду Розаріт-Амург було багато підлих. Ту легенду записали люди, не вампіри, навряд тільки мисливці винні у загибелі нашої раси. Правда десь посередині, як завжди.

— Мені вже краще, я можу дати тобі трохи сил.

Дівчина опускається поруч, навіть не знає, у якій він формі, не бачить. Але пальцями торкається густого волосся, притискає його губи до засохлої рани. Він відштовхує і за мить сидить десь у іншому кінці крипти.

— Не стану. Ще раз вкушу — помреш.

— Ти ж вища раса, хижак, тобі байдуже на життя людей, їж! — Мало не на істерику зривається дівчина.

— Не стану! — Так само відповідає він. — Може, вже час мені відійти. Два вищих вампіри матимуть більше шансів вижити, ніж один, вони не налетять на штрикавки хранителів і наведуть порядок.

Білявка не знаходить слів на відповідь. Хоче вибачитися за те, що стала його слабкістю, але вчасно спиняється: як буде ще у чомусь винна, то скоро вже повіситься на тих пагонах каяття.

Вертається до процедурної і починає шукати варіанти. Можна дістати кров з трупів. Звісно, згорнуту, повну бактерій, невідомо, чи дасть вона ефект, та може і спрацює. Як що до того, аби повернутися до маєтку, узяти з комори м’ясо та спустити червону рідину звідти?

Коли зайдеш до обійстя Розаріт-Зорі тебе вже не випустять.

І що тоді лишається? Рюмсати тут, як маленька дівчинка, вполювати людину? Хто ж це впаде під ударом кволої жінки, нікчемної, скутої у плаття дурнуватої дівиці?

— Агов, пане Габріелю, ви тут?

— Т.. Тадеуше? — Питає Барвіна, почувши знайомий голос. — Що сталося? Невже, тебе теж?

Хлопчик збігає донизу, не звертаючи уваги на відчинений склеп. Він замотав руку шарфом, але тепер знімає пов’язку і показує одну нещасну подряпину, більше схожу на котячі кігті.

— Промахнулася, упиряка! Я у прочинені двері шмигнув до аптекаря, туди вже не залізла. А ти чому так довго не була на роботі? Ці навіжені кусалися?

— Та ні я… Застудилася. Слухай, то ж просто подряпина, від такого вампірами не стають, то нащо ти прийшов?

— Хочу десь сховатися від настоятельки. Знаєш, що роблять з тими, хто цапався з упирем? Змушують плакати у благо святої Сильвії, це жахливо!

Малий горнеться до неї, даруючи нові сили. Не вірить пліткам, відкритий, лагідний, теплий…

Сповнений крові.

— Мені б заховатися до обіду, тоді дорослі йдуть на послухання, а діти — на заняття. Тіки ота жіночка одразу піде до мисливців жалітися, а тут вони мене не шукатимуть.

— Знаєш, а давай тоді одразу у склеп, щоб вже точно? Я як раз прибирала — років десять ніхто не заходив.

Хлопчик дивиться на темну прогалину, вперше побачивши її. У руках дівчини підліток заклякає.

— Там темно, і холодно…

— Якщо до обіду, не встигнеш захворіти. Довірся мені, я лікарка.

Замість відповіді малий стискає руку, благально дивлячись на старшу. Хай проведе, бо він сам, хоч як храбриться, у темряву не полізе. Цілителька киває і йде до усипальниці, впевнено і спокійно, споглядаючи пробірки на полицях.

— Чому ти відвертаєшся?

— Не хочу бачити твого страху. Ти ж у нас хоробрий мисливець, сміливість — то козир, а страхи — дрібні карти. Що я тобі казала про дрібноту?

— Треба швидше скидати і не давати супротивнику взнати, наскільки багато у тебе того баласту.

— Ага. То і не показуй.

Хлопчик кумедно надуває шоки, випрямляє спину та навіть починає її обганяти. Він майже як дорослий… Майже. Проте життя його не пожаліє.

Здається, ти хотіла будь що врятувати того вампіра, що через тебе вмирає. Ну, щось таки тобі випало.

Та чому треба брати на себе одну провину, спокутуючи іншу? Що за безкінечна спіраль гріха — дев’яте коло то навіть не середина.

Який тут Бог, такі і правила. Ми могли б врятувати його цілунком чи порошком однорога, якби це було містечко Люблячого чи Щедрого Бога.

— Дякую. — Раптом каже юнак, зупинившись перед самісіньким проходом, завісою темряви. — Раніше нікому не було діла до моїх страхів, хіба тільки матері.

Вона поривається відштовхнути підлітка, але зупиняє себе, здійнявши руку вгору, розриваючи зв’язок і подаючи сигнал. Варто Тадеушу зробити ще крок і на нього налітає червоно-сіра пляма. Там, в глибині утроби Смерті, чується короткий зойк. Більше жодних криків. Кілька ударів чобіт о підлогу а тоді…

Хрусь.

І луснув якийсь суглоб.

Барвіна не може розрізнити звуку з глибини, проте відчуває чимось іншим. Насичення. Він не задовольнив голоду, та хоча б набрався сил для наступного кроку. Це мало б тривати дуже довго, але вампір виходить з усипальниці за кілька хвилин.

Підборіддя Сави вкрито червоними перлинами, мов щетиною, він підіймає праву руку, задивившись на щось, що зачепилося за кіготь. Шматочок м’яза. Злизавши з нього останню краплину, чоловік відкидає непотрібне м’ясо, повернувши собі людські нігті. Він дивиться на бліду дівчину поруч, вона наче натягнута струна.

— Іди геть, забирайся, нумо! — Раптом кричить Барвіна, пустившись у сльози. — І не смій там здохнути, чуєш, ти, упир проклятий! Я тобі не кухарка, узяв би що є.

Вимовившись, вона падає на коліна, закриваючи обличчя руками. Розбита, понівечена, мерзенна сама собі. Розідрала б щоки, якби мала такі самі леза, та зараз лишає червоні смужки, здригаючись від плачу.

Суверен сідає поруч, торкнувшись губами чола. Цілителька підводить очі. На хворобливому обличчі розквітла червона троянда його цілунку. Найщирішої дяки, найважчої провини.

— Тому і не взяв. — Каже він, витерши власну мітку з рятівниці. — Одиниці віддавали за мене свої життя, тисячі — чужі, і тільки ти те, яке належало тобі, хоч було чужим.