Раді Вас бачити!

Кілька днів пройшло, здається, світ почав повертатися до норми після того зіткнення. Не приносили жодних тіл, навіть випадкових загиблих у бійці, що вже про вампірів та їхніх жертв казати. До цілительки зверталися звичайні люди з трохи незвичними для неї, але типовими для цього часу проблемами.

Один загнав скалку та терпів як справжній чоловік, тепер мав гнійника, якого дуже важко було розкрити. Знеболювального не було, пацієнт увесь час сіпався (до цього патологоанатомів життя не готує), а в кінці ще пожалівся, бо працювати не зможе десь тиждень.

Габріелю дісталося кілька мужиків після бійки. Вправляв їм зламані кістки і накладав пов’язки, у іншому кінці кімнати, та це не рятувало від криків.

Прийшов помічник мера — людина, що жила виключно у ратуші, але теж мисливець. Цей застуду підхопив і просив мішечок трав, аби прогнати міазми. Як було тому пояснити, що ходити на роботу і заражати інших неможна? А ніяк. Він не вірив у мікробів, бо не бачив і не чув їх, а мікроскоп вважав винаходом сектантів. Трунарі-лікарі вмовляли його три години, аби узяв відпустку, зрештою, зголосилися на тому, що одержимому демоном краще не підписувати накази до повного видужання, і звісно, додали про доброго начальника, який увійде у положення підлеглого.

Тепер от прийшла мати з дівчинкою, в якої хитався молочний зуб, один з дальніх. Треба було вирвати, бо дитина вже пробувала гризти гілку, ложку та навіть руків’я ножа. Цілителька приготувала розчин з ромашкою для полоскання, дістала клешні (кип’ятилися весь день, мали б бути стерильними) і огорнула пацієнтку білою тканиною.

— Бачу, у тебе сьогодні багато роботи.

— Вівіан? — Здивувалася дівчина. Та й справді, спустився до склепу, навіть без обладунків.

— У мене просто випала вільна хвилинка, пішли но до маєтку. Маю до тебе важливу розмову.

— Якщо тільки у вільну хвилинку, вона не така важлива. Почекай трохи, будь ласка, треба закінчити. Це у тебе час звільнився, а я маю обов’язки.

Білявка дала прополоскати рота і попросила відкрити ширше. Попередила, що може бути боляче, зате швидко — краще ніж ще кілька днів терпіти сверблячку.

— Тобі справді так подобається колупати гній, зашивати рани та дивитися на хворих? — Допитувався мер, стоячи за спиною. — Я ж стільки разів казав: ти можеш просити мене, куплю будь-яку забавку, хоч отой мікроскоп, хоч книгу, що душа забажає. У трунарі йдуть люди, які більше не мають куди йти, зарплатня тут низька, хоч як я не старався покращити виплати.

Дівчина дивиться на нього, змушуючи замовкнути. Махає рукою, аби відійшов, і повертається до роботи. Вона не бачила гіршого пацієнта ніж той, що жалівся на погану процедуру, коли його тітка-матір-брат-друг стояли поруч і увесь час каркали, як треба робити.

Щипці хапають зуба. Ніколи цілителька такого не робила, хіба собі років у вісім. А, ще видирала ікло мертвому упиряці — ну так, у порівнянні з цим молочні то взагалі забавка. Впевнено повернути і потягти у низ, не дуже різко. Раз! І причина страждань лежить на столику біля стільця, а дитина налякано верещить:

— У мене у роті кров, я стаю вампіром, мамо?!

Барвіна хутко дає відвар, змушуючи полоскати знову, а тоді обережно прикладає ватку, наказавши закрити рота і посидіти так хвилин п’ять.

— Це твоя власна кров, маленька, вона весь час у тобі, нічого страшного, всі діти через це проходять. Сьогодні ти стала трохи дорослішою, вітаю.

Тільки переконавшись, що кровотеча спинилася (не те, що було раніше, та все ж краще перестрахуватися), дівчина відпускає пацієнтку і тоді вже звертає увагу на мера.

— Пішли, поговоримо. — Так, наче вона тут очільниця. Хоча, так і є. Хвороби та смерть — не його територія, і хоч як Вівіан не поривається бути усім для цього міста, він фізично не може.

Вони вертаються до маєтку, де Амза вже біжить вішати одяг і розігрівати їжу. Ну хоч би спитала, чи господар взагалі хоче їсти, оця надмірна прислужливість для білявки ніколи не стане нормою.

— То що, я знову у щось вляпалася? Цього разу не пропускала церковної служби, і навіть не тинялася під фортом, тільки працювала і ходила до центру за продуктами.

— Не кожна наша розмова має закінчуватися чимось поганим. Якби ти була злодійкою, яка немає нічого хорошого, я б не дозволив тобі тут жити. Навпаки, мені хотілося б показати, що я ціную твою присутність. Коли ти знаходиш час щось приготувати і поприбирати разом з покоївкою, коли допомагаєш Тадеушу, хоч він взагалі не твій клопіт. Ти завжди кажеш, що не приймеш від мене прикрас, та цього разу я наполягаю.

З сумки, тої, де лежать розп’яття, пляшки свяченої води та чорнильниця з пером, мер дістає заколку, хоч застібка дивакувата, та принцип знайомий. На ній зображена жінка, щось накшталт феї, або янгола, тільки крила не голубині.

— Здається, десь я таке вже бачила…

— Майястра, героїня казок. Гарна річ, приносить вдачу, не зовсім твій стиль але…

— То пусте. — Приміряючи прикрасу, відповідає дівчина. — Якщо тобі це так важливо, вдягну, все одно стару загубила. І так, ми читали ті казки на уроках філології, вивчали за ними минулий час у румунській мові. Набагато краще, ніж просто квітка чи метелик.

— Як у тебе аж настільки добрий настрій, може, приймеш ще одну пропозицію? Цієї суботи останній день жовтня, місто влаштує велике свято на честь закінчення збору врожаю. Будуть танці, солодощі, я все це записував у бюджет. Зазвичай хранителі тільки дивляться за порядком, але Тадеуш дуже проситься, та й взагалі, ти — моя гостя, а ми майже не спілкуємося через роботу.

— Не ображаюся. А піти на свято — гарна ідея. Відволічемося трохи від поганого, чому б ні?

—От і чудово. — Каже Вівіан, розвертаючись до кабінету. — Дорече, ця заколка належала моїй матері, а до того — бабусі.

Він залишає Барвіну стояти у дверях, трохи розгублену. Родинна реліквія, за які такі заслуги? А якщо загубить, це ж катастрофа! Вона б ніколи не прийняла настільки дорогого для рятівника дарунка, якби знала.