Раді Вас бачити!

Нарешті робота, багато роботи. Барвіна вдячна долі за таку можливість. Бо можна робити те, що хочеш, можна забутися, впавши від утоми, і не думати про наступний крок на місячній доріжці, яка все глибше заходить у море.

Кожне тіло повішеного треба підготувати до поховання. Так, відспівувати не стануть, але будуть закопувати. Тесля стругає дошки на труни, Габріель риє ями за муром, вона відмиває покійних і вдягає у чистий одяг — найпростіша робота, навіть не для лікарки, для санітарки. Родичі загиблих, хоч і не висовувалися у натовпі, підходять до трунарів. Просять сховати під голову ікону, додати улюблений капелюх померлого до костюму, покласти на могилу камінчик або квітку, щоб знати, де саме їхнього закопають.

Дівчина погоджується. Офіційно церква заборонила будь-які церемонії, не схвалювала пам’ять про мертвих, що зганьбили рід. Цілителька згодна: вони заслужили, не буде від неї ніякого співчуття, хоч скільки тіток, друзів, кузенів та дітей не скажуть, наче підсудний був добрим чоловіком, що його біси відвели. Вона ніколи не відчує їхніх сліз, але і не забере право плакати: якщо комусь буде спокійніше покласти щось до мертвого, походити трохи на могилку або вилити на неї своє горе, нехай.

Крім тих, що були повішені, приносять й інших, кого стратили у фортеці мисливців. Жінок не пускають туди, у катівні їй побувати не довелося, проте мертві передають деякі звісточки.

Там є якісь предмети, що ними трощать кістки, причому різних розмірів, радше за все — молоти. Арсенал тутешнього лікаря дуже скудний, мисливці ж мають мінімум один професійний скальпель, що знімає шкіру тонкими шматками. У чотирьох покійників розтягнуті сухожилки на верхньому поясі кінцівок, не цураються герої вішати за руки. Сліди від нашийників. Один — класичний, семеро — з шипами, які ще беруть на собак під два метри зростом. Жодних отрут, принаймні, примітивних з трав, бо від них усе на лице — посиніння, зміни в очах, піна з рота, крововиливи під шкіру. Якщо у цьому часі і є дещо, здатне вивітритися не лишивши слідів, ним не користуються.

Навіщо? Наче хтось буде сваритися, що сектанта катували занадто жорстоко?

Мертві продовжують свій вечір дозвілля, та замість віршів зачитують історії смертей. Від тортур не вмирав жоден, більшість було задушено після того, як з’явилися опіки та порізи. Одна культистка навіть має зламані ребра. Узявши до рук секційний ніж (цим Габріель підрізає понівечені тіла, аби усе гарно вкласти під одяг, воно найбільше схоже на сучасний аналог), цілителька скриває грудну клітину. Важко, бо доводиться працювати з уламками, пилка тут не помічник. Легені мають сліди асфіксії. Мабуть, дослідивши м’язи можна було б підтвердити припадок незадовго до смерті. А кістки — це не тортура, ні, це реанімація.

Вони врятували її, коли почала задихатися, а тоді вже добили.

Ще один принцип Вівіана? І як він звучить? «Ми можемо катувати і вбивати, та не одночасно, вбивати тортурами це якось занадто». Більше нагадує не героя, а серійного вбивцю.

Тіла не замовкають. Вона могла б просто робити свою роботу – роздягти, помити, вдягнути чисте, повісити бірку з номером, покликати трунаря і разом перетягнути до іншої частини склепу, де кожен чекатиме на свій ящик. Але ж ні, треба проводити розтин, треба вивчати знову і знову. І вона догралася. Бо замість того, щоб скласти картину багаторазового катування втопленням (синюшність, піна у роті, темна кров, елементарно) Цілителька починає бурмотати:

— Ти — моя причина смерті, ти здала мене мисливцям. Зло все ще ходить містом, його не знищили, але ти стала ближчою до нього, як і хотіла. Знання матиме ціну, кожен клятий раз усе більше.

— Барвіно! — Гукає колега, спустившись до склепу. — Що ти там говориш, знайшла собі вільну хвилинку?

— Ні. — Відійшовши від зашитого тіла, яке лишилося тільки вдягнути, відказує дівчина. — Я майже скінчила, це останній, здається.

— Ага, зараз. Ще одного маємо, свіжак. Допоможи мені перенести його до інших.

— А як же підготовка до поховання?

— Потім! Цього люди знайшли біля таверни, за ним прийдуть мисливці, зроблять своє діло, тільки тоді є сенс щось робити. Зараз у них там якась нарада, будуть вранці, тож, будь ласкава, піднімися і допоможи мені. Одному тягти того пана спина відвалиться.

Чоловік був дебелим, а каталки «морг» не мав, та й навіщо, коли там круті сходи нагору? Дівчина взяла за плечі, трунар — за ноги. Вона мало не спіткнулася, та втримала рівновагу. Сварячись кожен на своїй мові, донесли якось небіжчика до решти і поклали трохи збоку, аби помилково не засунути у домовину.

— А, щоб йому! — Застогнав Габріель. — Таки треба мені узяти прополіс і пройтися хребтом. Ти ж впораєшся сама?

— Звісно. Тут хвилин на десять роботи.

— Гаразд. Віддаю тобі ключі, завтра прийдеш раніше. І диви, не забудь зачинити, бо рештки культу можуть полізти сюди за якимись ритуалами.

— Хіба їх спинить навісний замок?

— Чесно — ні, та хоча б на нас ніякої відповідальності не буде.

То було у нього «прощавай», і пішов собі. Ну, не їй вчити старого манерам. Білявка повернулася до роботи, як і казала — кілька хвилин, справу зроблено. Цього можна було лишити на столі і нікуди не тягти, завтра з нього і почнуть.

То йди собі, чого ти досі тут?

Дівчина кинула погляд на того, якого тіки принесли. Він не мав на собі якихось явних причин смерті, як от перелами, колото-різані рани чи велетенська гематома на пів голови.

Біля таверни, агов, судмедекспертко, він напився, цироз може, чи отруєння неочищеним самогоном. Яке твоє діло, ніхто ж не питає!

Ні. Але їй цікаво. Цироз жовтить шкіру, чи як мінімум склеру очей. Подивитися — то хвилина справи. Просто переконатися, аби мати трохи більше впевненості у собі — безцінна валюта цих країв.

Сівши навпопічки, усе ще у рукавицях, Барвіна оглядає очі — жодного сліду білірубіну. Можна ще оцінити розмір печінки — у хворих вона виходить за ребра, руками відчуваєш. Цілителька вже розстібає верхній одяг…

І помічає кров на комірі. Кілька акуратних краплин, наче фарбою хтось домалював, залишені точно не спонтанним ударом.

Прибравши тулуб, трохи нахиливши голову покійника, дівчина знаходить причину смерті. Дві колоті рани на шиї, одна навпроти одної. Тонкі, проте дуже глибокі — вони сяють трояндово-червоним, пробивши шкіру, артерію, м’язи. Проте немає великої плями — хоча кров мала б піти під тиском фонтаном. Та і крові немає — наче якийсь бальзамувальник злив усе під нуль. Тільки от як це було? Проштрикнули, нічого не забруднили, і зцідили у миску, витерши серветочкою? Навіть найкращій танатопрактик не здатен на таке. Саме тому тіло спочатку обробляють, а потім вдягають.

— Що ви можете сказати про його смерть, пані лікарко?

Він прийшов сюди, знову невідомо коли, без жодного звуку. Барвіна обертається, на цей раз тримаючи вже ніж, а не якогось дурнуватого бинта. Сава не просто дивиться з проходу, він стоїть над нею, так що лезо торкнулося краю камзолу. Наче і не помітив, як порізали дорогий одяг. Не погрожує, не лютує, не реагує на емоції — чекає.

— Гостра крововтрата, без розтину точніше не сказати. — Ці слова, завчені з підручника, дарують полегшення. Їх не можна трактувати, інтерпретувати.

— Яка розумниця. А де ж він ту кров втратив? Рани немає.

— Є. На шиї, дві колоті, нанесені, за попередньою гіпотезою, голкою — для ножа занадто малий вхідний отвір. Гадаю… — Вже доводиться здати позиції і перейти на маячню, бо далі логіка скінчилася. — Там було щось, створене культистами для таких цілей, може, дуже великий шприц з об’ємом… Кілька літрів? Або… — Слідом за розумом підводить голос, починаючи тремтіти. — Вони користувалися принципом крапельниці? Робота дуже акуратна, серійник працював. Неможливо так зробити з першого разу.

— Це ж треба, а дехто каже, що вчені не годящі ні на що. — Він сідає до неї, рука сама опускається, відпустивши зброю. Пальці Сави торкаються щоки. Не крижані, як у трупів, та значно холодніші, ніж людські. Він зазирає в очі і гіпотеза про темно-карі так само ламається — вони відливають червоним, як ті отвори. Барвіна завмирає, чекаючи, коли ж він їй шию зламає, бо рука вже ковзнула туди, та поки тіки обійняла, ледь стиснувшись. — Робота і справді дуже тонка, постійно кажу новонаверненим: інстинкти не зроблять усе за вас, вчіться. Але шприці на кілька літрів…О, Пітьма Всемогутня…

Він сміється, як колега-лікар, що почув теорію недолугого пацієнта про інсульт п’ятої точки, не стримуючи себе. У відкритому роті сяйнули зуби, ікла трохи довші, мають тонкі вістря. Вони могли залишити ту рану на кілька сантиметрів, вистачило б секунди. Ще мить і хватка зникає — чоловік розчиняється, лишаючи чорний туман, що злився з тінями. А регіт, той досі лунає у склепі, чи вже перебрався до голови нещасної.

Тепер вже не відбрешеться.