Спочатку:
На сторінку книги
Час втратив свою лінійність, перетворившись на в’язку, сіру масу, що складалася з роботи, фальшивих посмішок та нав'язливого відчуття порожнечі. Минуло кілька тижнів відтоді, як Елізабет звела між собою та Шоном глуху, непробивну стіну. Для всього офісу «Horizon» вона залишалася тією ж зібраною, привітною піарницею. І лише вона знала, скільки зусиль їй коштував кожен крок коридором сьомого поверху.
Щоранку, відчиняючи двері свого кабінету, вона стикалася з однією і тією ж картиною. На її столі стояла картонна склянка з гарячим карамельним макіато, а під нею лежав жовтий стікер. Текст завжди був написаний його різкуватим нерозбірливим почерком.
«Без тебе цей офіс нагадує склеп. Сумую. Ш.», «Ти вчора була дуже гарною. Не вистачає тебе, Ліз.», «Скільки ще триватиме цей ігнор? Повернися.»
Цього ранку записка була коротшою, але від того била ще болючіше: «Я задихаюся тут без тебе.»
Елізабет стояла біля столу, дивлячись на чорні літери, і відчувала, як у грудях розливається звичний, ниючий біль. Їй хотілося схопити цей папірець, притиснути його до грудей і побігти до його кабінету. Але вона згадувала Келлі, яка тепер офіційно носила статус його дівчини. Ліз різким рухом зім'яла жовтий папірець і кинула його у смітник. Каву вона залишила на столі - вона холонула там до самого вечора, як мовчазний пам'ятник їхньому зруйнованому минулому.
Вона обрала Крістофера. Обрала стабільність, передбачуваність, спокій. Її побачення з ним були приємними та однаковими: дорогі ресторани, ввічливі розмови про роботу, квіти по п'ятницях. Але щоразу, коли Крістофер торкався її руки, її тіло рефлекторно напружувалося. Вона заплющувала очі, коли він її цілував, і подумки проклинала себе за те, що замість його гіркувато-свіжого парфуму її пам'ять уперто підсовувала їй запах бергамоту, деревини та розпаленої шкіри Шона. Вона використовувала Крістофера як анестезію, але наркоз не діяв.
А що Шон? У розкішній квартирі з панорамними вікнами, Шон лежав на спині, дивлячись у білу стелю. Годинник показував сьому ранку.
На його ліжку поруч лежала Келлі, поклавши свою руку на Шона. Вона розмірено дихала, бачучи десятий сон, а приторно-солодкий квітковий парфум, яким вона користувалася навіть на ніч, здавалося, в’ївся в самі стіни кімнати, викликаючи у Шона фізичну нудоту.
Він обережно, з ледь прихованим роздратуванням, скинув із себе її руку і сів на край ліжка. Прохолодне повітря приємно торкнулося його гарячої шкіри. Він провів долонею по обличчю, відчуваючи втому, яка не минала навіть після сну. Його життя перетворилося на суцільну, липку пастку.
Келлі виявилася саме тим нічним кошмаром, від якого він утікав з часів університету. Вона заповнила собою весь його простір. Вона контролювала його розклад, перевіряла його телефон під виглядом «випадковості», вимагала щохвилинної уваги, влаштовувала істерики, якщо він хотів провести вечір із Дієго чи іншими хлопцями. Вона була кліткою. А він, Шон, хлопець, який завжди пишався своєю незалежністю та цинізмом, сам добровільно замкнув дверцята цієї клітки зсередини, просто щоб довести Ліз... що? Що він може бути «хорошим хлопчиком»? Що він теж здатен на стосунки?
Він потягнувся до тумбочки і взяв смартфон. Екран засвітився. Шон відкрив месенджер, знайшов чат з Елізабет. Останні повідомлення були короткими, діалоги сухими та беземоційними.
Його пальці забігали по клавіатурі: «Ліззі, благаю, врятуй мене. Прийди сьогодні, влаштуй скандал. Зроби що завгодно. Вона мене дістала. Я більше не витримую.»
Скільки разів вона рятувала його від настирливих пасій на ранок після вечірок? Він дивився на надрукований текст, і його палець завис над кнопкою «Відправити».
Перед очима постало її обличчя. Її порожній, холодний погляд, коли вона сказала, що обрала спокій. Вона більше не прийде. Вона більше не його рятівниця.
Гострий, принизливий біль стиснув його горло. Він відчув себе абсолютно нікчемним. Слабким боягузом, який власними руками зруйнував єдине справжнє, що було в його житті. Шон стер повідомлення, кинув телефон на ліжко і пішов у душ, намагаючись змити з себе відчуття власної жалюгідності.
Ранок біля офісного центру «Horizon» був вітряним. Шон стояв біля скляних дверей з двома стаканчиками кави - один для себе, інший для Ліз. Він чекав. Це стало його новою, мазохістською рутиною - вихоплювати її поглядом у натовпі, просто щоб переконатися, що вона існує.
До тротуару плавно під'їхав сріблястий седан. Шон відчув, як в ньому все напружилось. З машини вийшла Елізабет. На ній було елегантне бежеве пальто, її темне волосся розвівав вітер. Крістофер вийшов слідом, щось сказав їй, торкнувся її талії і легко поцілував у губи. Ліз посміхнулася йому.
Усередині Шона щось з гуркотом обірвалося. Ця картина щоразу діяла на нього як удар струмом. Його розривала така дика, неконтрольована ревність, що йому хотілося підійти і розтрощити цей ідеальний, нудний седан на шматки. Він дивився, як Крістофер сідає назад у машину, а Ліз прямує до входу.
Він не став чекати. Шон викинув обидві склянки з кавою в найближчу урну і швидким кроком пішов їй вслід.
Елізабет зайшла в просторий хол і попрямувала до ліфтів. Вона натиснула кнопку виклику, дивлячись на своє відображення в металевих дверцятах. Раптом поруч із нею виросла висока фігура. Її дихання перехопило від знайомого аромату.
Двері ліфта відчинилися. Ліз зайшла всередину, сподіваючись, що він піде до іншого, але Шон зробив крок за нею. Кабіна була порожньою. Двері безшумно зачинилися, відрізаючи їх від усього світу.
Ліфт повільно рушив угору. Тиша була гнітючою.
- Я більше так не можу, Ліз, - голос Шона пролунав хрипко, розбиваючи тишу.
Елізабет не повернула голови, продовжуючи дивитися на цифри поверхів, що змінювалися на табло.
- Доброго ранку, Шоне. Про що ти?
- Припини, - він зробив крок ближче, порушуючи її особистий простір. У закритій кабіні його присутність була надто відчутною, надто магнетичною. - Припини цю гру в байдужість. Я сходжу з розуму. Моє життя перетворилося на суцільне пекло.
Ліз повільно повернула до нього голову. Вона подивилася на нього, і її душа занила. Він виглядав виснаженим. Під його блакитними очима залягли темні тіні, завжди ідеальна постава зараз здавалася згорбленою під якоюсь невидимою вагою. У ньому не було ні краплі тієї нарцисичної бравади, з якою він завжди йшов по життю.
- Пекло? - її голос був тихим, але холодним. - У тебе ж ідеальні стосунки. Ти сам питав у мене поради, чи не зробити Келлі своєю дівчиною. Що сталося? Вона вимагає від тебе більше, ніж пару ночей на тиждень?
- Вона душить мене! - він майже викрикнув це, провівши рукою по волоссю. - Вона контролює кожен мій крок. Я відчуваю себе так, ніби повернувся на п'ять років назад, у ту саму хвору клітку. Я ненавиджу повертатися додому. Я ненавиджу прокидатися поруч із нею. Але найгірше, найнестерпніше... це те, що немає тебе в моєму житті.
Він дивився на неї з таким відчаєм, що в інший час Ліз би вже обіймала його, заспокоюючи. Але вона була зламана ним же.
Елізабет подивилася на нього, і в її карих очах з'явилася не злість, а глибока, безмежна жалість.
- Ти сам обрав це життя, Шоне, - промовила вона, і кожне її слово було просочене гіркою правдою. - Ти так панічно боявся справжніх почуттів, так боявся впустити когось у свою душу, що вирішив зіграти в безпечну гру з Келлі. Твоя інфантильність, твоя небажання дорослішати і брати відповідальність за власне серце зіграли з тобою дуже злий жарт. Ти сам одягнув на себе цей нашийник.
Шон слухав її, і його дихання ставало важким. Він знав, що вона права. Кожне її слово било точно в ціль, здираючи з нього залишки його нарцисизму.
- Я знаю... - прошепотів він, роблячи ще один крок до неї, так близько, що відчував тепло її тіла. Він підняв руку, ледь не торкаючись її щоки, але не наважився. - Я знаю, що я ідіот. Але я сумую за тобою, Ліззі. Бляха, я так сильно за тобою сумую, що мені фізично боляче дихати, коли я бачу тебе.
Її очі заблищали від сліз, які вона відчайдушно намагалася стримати. Її маска сповзла. Вона подивилася йому прямо в душу.
- Я теж сумую за тобою, Шоне, - її голос здригнувся, видаючи всю ту агонію, яку вона ховала останні тижні. Вона зізналася в цьому так просто, так беззахисно. У його очах спалахнув вогонь надії, але вона миттєво загасила його наступною фразою. - Але це нічого не змінює. Ти досі у відносинах, твоя дівчина не прийме мою присутність в твоєму житті. Вибач.
Ліфт повільно зупинився. Пролунав мелодійний сигнал, і металеві двері безшумно роз'їхалися в сторони.
Елізабет розправила плечі, глибоко вдихнула і першою зробила крок у коридор. Шон вийшов за нею, його обличчя все ще відображало всю ту бурю емоцій, яка щойно вирувала в закритій кабіні. Він дивився на неї так пронизливо, з таким неприхованим відчаєм і тугою, не звертаючи уваги ні на що навколо.
Вони не помітили, як за кілька метрів від них зупинилася жіноча фігура.
Келлі стояла біля кулера з водою, стискаючи в руках пластиковий стаканчик. Вона помітила їх разом, і її обличчя виражало непідробну злість.
Головне, що вона бачила, це обличчя Шона. За всі ці тижні їхніх стосунків він жодного разу не дивився на неї ТАК. У його погляді, спрямованому на Елізабет, була така глибина, така вразливість і такий біль, на які, Келлі була впевнена, цей цинічний красень взагалі не здатен. А Елізабет... її червоні від стриманих сліз очі, її розгубленість - усе це кричало про те, що між ними відбувається щось набагато більше, ніж просто «стара дружба».
Пластиковий стаканчик у руках Келлі хруснув, і вода пролилася їй на туфлі, але вона навіть не здригнулася.
Гаряча, сліпа ревність затопила її свідомість, витісняючи будь-який здоровий глузд. Вона ненавиділа Елізабет. Ненавиділа її за те, що вона постійно присутня в їхньому житті невидимою тінню, ненавиділа за те, що Шон постійно порівнює їх, навіть не кажучи про це вголос.
Шон та Ліз розійшлися в різні боки коридору, так і не промовивши більше ні слова.
Келлі викинула зім'ятий стаканчик у смітник. Її ідеальні нарощені нігті вп'ялися в долоні. Погрози, які вона кинула Ліз недавно в її кабінеті, не спрацювали. Елізабет продовжувала впливати на Шона, продовжувала тягнути його до себе.
«Ну що ж,» - хижо, з металом в очах подумала Келлі, поправляючи комірець свого ідеального піджака. - «Ти не зрозуміла по-доброму. Час діяти. Я знищу тебе. Ти зникнеш з нашого життя.»
