Раді Вас бачити!

Місандея

Останні приготування завершено. Сукня, зачіска, коштовності. Ніби нічого не забула...

Після розмови з татком, часу лишилось не так і багато. Тому в кімнаті був суцільний безлад. Гребінці, пудра, парфуми: все розкидане по столі.

Тепер, коли вже не треба поспішати, доки служниці наводять лад, в мене накопичується паніка. 

Сьогодні я познайомлюсь з двома чоловіками. Їм справді потрібна дружина? Чи їхні мотиви насправді зовсім інші ? Може хотять рубінів татка, я ж єдина спадкоємиця?! Може їх привабила моя магія? Чи не хотять образити короля відмовою від >> мишки <<королівства? І як це буде - коли троє залицяються одночасно? 

Не буду плекати надій ,що в палаці мене >>люблять<<.

Це не так! 

Нікому не сподобається, коли кожну їхню розмову передадуть куди слід. Багатьох з впливових родин відсторонили від свити короля - через мене. А ті, що лишились — тепер чекають моєї помилки, бажають, щоб я зганьбилася. Ба більше — зганьбила татка. Нізащо! 

Я виринаю зі своїх думок .

Татко вже прийшов .

Він стоїть в дверях, на ньому кафтан.

Шкіряні штани,фасон.

З усіх приготувань єдине що він зробив- це уклав гелем волосся.

Декому нічого не потрібно щоб бути гарним...

Я навіть заздрю...

Сама собі ,адже він мій ...

Поки що тільки мій ...

Я роблю крок до нього. Зарано.

 Він м'яко зупиняє мене рухом голови .

— Чекай! Дай я на тебе погляну.— Його погляд повільно мандрує моїм вбранням, ніби запам'ятовує.

Певно так і є. 

Я вирішую що потрібно додати магії цьому моменту. Чому б ні? Беру спідницю в руки ,роблю крок і поворот. 

Один, другий, третій. Спідниця сукні кружляє в повітрі, відчуваю себе дитиною, яка просто радіє новому вбранню .

Мій погляд вловлює постать батька, що ковзає на мить а потім зникає, але я встигаю вловити радість і захват в його очах.

Мій татко.

Я кружляю доти, доки голова не за паморочиться. Намагаюсь зупинитись, ноги підкошуються, я відчуваю, що падаю. 

Міцні руки встигають схопити мене до того, як я використаю магію .Притискаючись до його тіла, я починаю сміятися. Він теж .

— Ну годі пустунка. Всю зачіску зіпсуєш!—Його долоні тримають мене за талію, і мені так добре.

Можливо, це останній бал на який він мене веде. Можливо, він більше так не погляне на мене .Ось так, як зараз —з любовью, з захопленням, з тим блиском , який означає, що я єдина цінність в його житті.

Дихання збивається і шкірою повзуть від страху мурахи...

Досить!

Татко заслуговує любити ще когось, окрім мене.

Я обіцяла! 

Сама собі обіцяла, йти далі, щоб і він зміг зробити те ж саме. Заради нього — я мушу! Просто потрібно частіше собі це нагадувати....

Я через силу посміхаюся .

— Нічого страшного, Нені гарно її заплела, а решта і так вільно лежить по спині. — Він підозріло довго розглядає моє обличчя.

— Все добре? Ти не забилась? 

— Ні.— Я поспіхом переводжу тему .— Ходімо швидше! Ато я точно приверну до себе ще більше уваги ,якщо затримаюсь.

Він погоджується.

Його рука згинається в лікті, я кладу на неї свою.

—Тоді, не дамо нікому такої нагоди!

Ми крокуємо довгими коридорами ,придворні вітаються з татком. У нього робота, все знати про всіх. Він єдиний, кому король віддає прямі накази що до магії. Це означає, що його >>люблять << ще більше, ніж мене. Я йду поруч , просто картинка, більшого не потрібно. 

Нарешті ми доходимо . Я бачу вхід до зали .До неї входять гості.

Та татко веде мене повз, в кінець коридору .Там приміщення бібліотеки, саме зараз бажаючих почитати не має .

— Що ми тут робимо ?— Питаю , бо не розумію, чому ми ще не в бальній залі .

Він м'яко направляє мене до центру ,ніжний погляд, м'яка усмішка .

Простягає руку в мій бік .

— Міс Місандея Айсвент.Дозвольте запросити вас на танець? 

На обличчя відразу повертається посмішка.

Не можу бути! 

Він хоче продовжити нашу традицію. Мій перший танець, на будь- якому балу завжди був його.

Як я могла подумати , що сьогодні щось зміниться?

— Лорде Стронг Айсвент.—Промовляю кокетливо.—Для мене це велика честь .

Моя відповідь не може бути іншою.Він скорочує відстань між нами, його рука на моїй талії, моя на його плечі.

Все як завжди.

Тихе звучання музики чути з сусідньої зали, лише воно і наші кроки. Ми кружляємо, сміємося, намагаючись вхопити ще такі рідні, а вже здається, що примарні миті щастя. Мої очі заплющуються, я намагаюся вловити, цю мить насолоди.

Не думати, просто відчувати.

Відчувати його дихання, що лоскоче мене моїм волоссям. Відчувати його руки, його силу, тепло, його любов.

І тонути.

Тонути в цій любові доки можу.

Доки він дозволяє мені.

Так дивно, я все це мала і навіть не задумувалась ніколи, що це може скінчитися, стати слабшим, або взагалі-зникнути.

Сподіваюсь цього ніколи не буде.

Мелодія зникає, і лише наші кроки чути в порожньому залі бібліотеки.

Нас час вдвох вичерпано...

Ми відходимо один від одного.

Уклін.

— Дякую за танець, прекрасна леді.

Його вуста цілують мою руку, а очі незворушно пильнують за мною.

Мені приємно.

І сумно водночас.

Та час йти на зустріч своїм страхам.

— Взаємно! Мені теж було дуже приємно потанцювати з вами.

Ми більше нічого не говоримо.

Просто йдемо під руку до бальної зали.

До демонстрації розкоші й величі королівської родини.

Прямісінько в епіцентр урагану марнославства і блюзнірства.

У світ посмішок, люб'язності й масок.

Їх тисячі.

Для кожного своя.

Настала і моя черга, одягнути одну з них.

******************************

Кожен день ,як один і той самий.

Все однакове.

Ці сирі стіни,цей запах гниття ,плісняви і смерті.

Я збився з лічби,скільки я тут.

Я так давно не бачив сонця.

Чи побачу я його ще колись?

Все що мені його замінює— слабке мерехтіння факелу,що освітлює коридор для вартових.

Моє існування звелося до чотирьох стін ,якби я міг розставити руки,то вони б впиралися від стіни до стіни.

Міцні ковані двері з двома отворами,що відкриваються з того боку .

Один для оглядин вартових.

Чи я ще дихаю .

Інший для їжі .

Я тут мов пес.

Пес якого покарали .

Пес який вкусив руку яка його годувала.

Я ненавиджу те що я тут.

Скільки прекрасних митей було в моєму житті, я вже не пам'ятаю.

Того колишнього життя не має!

Тепер я знаю лише це .

Порожнє.

Як і я.

Мою магію забрали .

Я сам вклав її в льомерайд.

Іншого виходу не було.

Тоді я ще боявся болю.

Боявся смерті .

Вже ні. 

Але вдіяного не повернеш.

Все прекрасне що було в мені —це вона.

Тепер я сам .

Сам .

Але не завжди.

І іноді приходить він..

А з ним приходить біль .

Скільки я благав мене відпустити. 

Був готовий віддати все що маю: рубіни,маєтки,землі—все.

Тільки б вийти з цього місця.

З цієї клітки.

З цього пекла .

Я благав про вибачення.

Клявся що перепрошу,і зникну .

Зникну назавжди .

Тепер я не можу сказати ні слова —в мене вирваний язик.

Я схожий на привида.

Худий.

Кволий.

Жалюгідний.

Мене ламали.

Роками.

Пальці,ноги,ребра ,обличчя.

Кожного разу коли я думав що це в останнє ..

Він вливав мені в горлянку живої води.

Рівно стільки ,що б це тіло не вмирало. Щоб ребра зрослися,пальці теж ,ноги починали відчувати під собою землю.

І все ..

Ніякого повного зцілення .

Ніякої надії що це завершиться хоч колись.

Я хотів себе вбити сам .

Сотні .

Тисячі разів .

Я марив смертю.

Щоб нарешті отримати його ...

Спокій.

Сльози котяться з очей.

З носу капає рідина.

Ганчір'я на плечах .

Я ще такий молодий .

А вже сивий.

Кожного разу, я сподіваюсь що коли він прийде ,це буде в останнє.

І що разу —це обман. 

Ілюзія.

Мрія.

Я жалюгідний.

Мрію про те ,чого він мені ніколи не дасть.

Свободи.

Тільки ця думка мене тішить.

Що я колись помру.

Кроки.

Надто легкі ,надто тихі, для вартових.Без дзвону ключів .

Це він.

Мене починає трусити,морозити , в одночас кидає в пекельний жар.В полум'я страху...

Кроки припинилися біля моїх дверей

Грудна клітина рухається ,як міхи у кузні. Зіниці збільшуються а мозок кричить— тікай!

Та тікати нікуди.

В замок вже вставлений ключ.

Проворот.

Гучне клацання.

Скрип .

І в камеру заходить він...

Невблаганний.

Непідкупний.

Безжальний.

Я зробив надто велику помилку .

Фатальну.

Я зачепив те ,що належить йому...

* ( Кафтан—подовжена приталена верхня куртка темно-синього або майже чорного кольору, яка доходить приблизно до колін. Вона має жорсткий комір-стійку та застібається спереду. Одяг оздоблено вишуканою золотою або срібною вишивкою вздовж лінії застібки, на комірі, плечах та манжетах) .

*(Фасон: Це високі чоботи до коліна або трохи вище гомілки) .

Дорогі читачі ,ще зовсім трошки і з'являться в історії нові герої. А поки — трошки візуалізації.

Місандея Айсвент.