Раді Вас бачити!

Колись вони завжди були втрьох.

Еліс, Грей і Стелла.

Майже однолітки, нерозлучні друзі, які зростали разом і навіть не уявляли, що одного дня між ними може з'явитися щось сильніше за дитячі образи.

У їхньому маленькому світі все було просто.

Якщо Еліс знаходила щось цікаве, то першими про це дізнавалися Грей і Стелла.

Якщо Грей вигадував чергову дурницю, обидві дівчинки спочатку сварили його, а потім усе одно приєднувалися.

А коли Стелла засмучувалася, Еліс завжди знаходила спосіб її розвеселити.

— Колись ми будемо друзями навіть тоді, коли виростемо! — урочисто заявила маленька Стелла, простягаючи мізинець.

Еліс засміялася й зачепила його своїм.

— Звісно!

— А мене ви запитали? — обурився Грей.

— Тебе ніхто не змушує, — відповіла Стелла, показуючи йому язика.

— Тоді я не дам вам своїх цукерок!

— Грею!

За мить усі троє вже сміялися.

Тоді вони не знали, що таке справжня втрата дружби. Не знали, наскільки болючими можуть бути слова, сказані через ревнощі, і як легко можна зруйнувати те, що будувалося роками.

Вони просто були дітьми.

Дітьми, які вірили, що завжди залишатимуться поруч.

Стелла заплющила очі.

Спогад був настільки яскравим, що на мить вона майже відчула тепло маленької долоні Еліс у своїй.

Вона пам'ятала той день.

Пам'ятала обіцянку.

І пам'ятала, як колись сама почала руйнувати їхню дружбу, переконуючи себе, що бореться за Грея.

Але тепер, сидячи в класі під насмішками тих, кого колись вважала своїми друзями, Стелла вперше замислилася над тим, чого насправді хотіла.

Вона хотіла, щоб Грей дивився на неї?

Чи хотіла, щоб Еліс і далі обирала її?

Можливо, вона так боялася стати для подруги менш важливою, що сама зробила все, аби втратити своє місце в її житті.

Стелла розплющила очі й подивилася на Грея.

Він сидів неподалік, задумливо дивлячись у вікно.

Колись вони троє могли годинами проводити час разом. Тепер навіть перебування в одному класі не означало, що вони залишалися близькими.

Еліс більше не було поруч.

Грей сумував за нею.

А Стелла поступово усвідомлювала, що її власна самотність не почалася сьогодні.

Вона почалася набагато раніше.

Того дня, коли Стелла вирішила, що подруга стала її суперницею.

І тепер, коли вона сама опинилася по інший бік чужої жорстокості, дитяча обіцянка боліла сильніше за будь-які образи.

«Колись ми будемо друзями навіть тоді, коли виростемо».

Стелла опустила голову.

Вони ж обіцяли.