Раді Вас бачити!

Після уроків клас спорожнів.

Останні учні давно розійшлися, коридорами більше не лунали голоси, а за вікнами поволі згасало денне світло.

Стелла не поспішала додому.

Вона сиділа за партою, дивлячись у вікно, і ніяк не могла позбутися думок, які переслідували її протягом усього дня.

Дитячий сміх.

Три переплетені мізинці.

Обіцянка, яку вони колись дали одне одному.

Вони ж обіцяли…

Стелла заплющила очі, а тоді повільно підвелася. Їй потрібно було забрати свої речі, перш ніж іти додому.

Проходячи повз колишню парту Еліс, вона раптом зупинилася.

Щось блиснуло всередині шухляди.

Стелла нахилилася й обережно витягнула невелику заколку.

Вона впізнала її відразу.

Еліс часто носила її у волоссі. Стелла пам'ятала цю заколку ще з тих часів, коли вони були нерозлучними. Здавалося, минула ціла вічність відтоді, як вона востаннє бачила її.

— Еліс… — ледь чутно прошепотіла дівчина.

Заколка лежала на її долоні, відбиваючи останні сонячні промені.

Стелла хотіла покласти її назад, але щойно торкнулася пальцями металу, перед очима раптом усе змінилося.

Клас зник.

І вона опинилася в іншому місці.

Маленька Еліс стояла біля вікна.

Їй було приблизно дванадцять. Вона стискала в руках зошит і час від часу поглядала на двері, ніби чекала, що хтось ось-ось увійде.

— Стелло, ти сьогодні підеш зі мною додому? — запитала вона.

Її подруга навіть не підвела очей.

— Не можу.

— Чому?

— Бо не хочу.

Еліс завмерла.

Раніше Стелла ніколи так із нею не розмовляла.

— Я щось зробила?

— Відчепися від мене, Еліс.

Слова пролунали різко.

Еліс опустила погляд і повільно кивнула, хоча подруга навіть не дивилася на неї.

— Добре…

Картинка змінилася.

Тепер Еліс сиділа сама за партою. За кілька кроків від неї сміялися однокласники.

— А чого ти постійно крутишся біля Грея? — запитала одна з дівчат.

— Я не…

— Не прикидайся! Стелла нам усе розповіла.

Еліс зблідла.

— Що вона розповіла?

— Що ти спеціально намагаєшся привернути його увагу.

— Це неправда…

— Тоді чому ти завжди поруч із ним?

Еліс відкрила рот, але не знайшла відповіді.

Вона й сама не розуміла, що відбувається. Грей був її другом. Як і Стелла. Вони всі троє виросли разом, і вона ніколи не думала, що звичайна розмова з ним може стати причиною чужої ненависті.

Але ніхто не хотів її слухати.

Картинка знову змінилася.

Еліс стояла в коридорі, притиснувши до грудей книжки. Повз неї проходили однокласники, які ще недавно усміхалися їй.

Хтось навмисно зачепив її плечем.

Книжки впали на підлогу.

— Ой, вибач, не помітив, — кинув хлопець, навіть не зупинившись.

Еліс присіла й почала збирати речі.

Ніхто не допоміг.

Вона підняла останню книжку й раптом побачила Стеллу в кінці коридору.

Їхні погляди зустрілися.

На обличчі Еліс майнула надія.

Вона чекала.

Можливо, Стелла підійде. Можливо, запитає, що сталося. Можливо, скаже, що все це якась помилка й вони знову підуть додому разом, як раніше.

Але Стелла відвернулася.

І пішла геть.

Надія згасла.

Еліс опустила голову й міцніше притиснула книжки до грудей.

Чому?

Запитання виникло в її свідомості так чітко, ніби хтось вимовив його вголос.

Чому ти так зі мною вчинила?

Стелла спробувала відсмикнути руку, але не змогла.

Спогади продовжували накривати її один за одним.

Вона бачила те, чого ніколи не помічала.

Еліс, яка після уроків залишалася сама в порожньому класі, щоб ніхто не побачив її сліз.

Еліс, яка вдавала, що не чує образ, хоча кожне слово ранило її.

Еліс, яка озиралася на знайомі голоси в коридорі, сподіваючись почути серед них голос Стелли.

І щоразу розчаровувалася.

Стелла відчувала все це так, ніби сама опинилася всередині тих подій.

Самотність.

Розгубленість.

Сором за те, чого вона навіть не робила.

І найстрашніше — біль від усвідомлення, що людина, якій довіряла найбільше, сама відвернула від неї інших.

Стелло, чому ти мені не віриш?

Ми ж подруги…

Я нічого не зробила.

Будь ласка, просто поговори зі мною.

Кожне невимовлене прохання відлунювало в її душі.

Вона бачила, як Еліс хотіла підійти до неї, але зупинялася, почувши чергову насмішку.

Як намагалася усміхатися, коли хтось запитував, чи все гаразд.

Як поверталася додому й нарешті дозволяла собі плакати, бо там її ніхто не бачив.

Стелла ніколи не знала про це.

Але тепер знала.

І не могла нічого змінити.

— Ні… — прошепотіла вона, відступаючи. — Будь ласка…

Останній спогад був зовсім тихим.

Маленька Еліс сиділа на ліжку й тримала в руках ту саму заколку.

Її очі були червоними від сліз.

Вона дивилася на річ, яку колись подарувала їй Стелла, і намагалася всміхнутися крізь біль.

— Ми ж обіцяли залишатися друзями, — прошепотіла Еліс. — Ти ж сама сказала, що ми завжди будемо втрьох…

Її голос затремтів.

— То чому ти мене покинула?

Спогад згас.

Стелла знову опинилася в порожньому класі.

За вікнами майже стемніло.

Вона стояла нерухомо, дивлячись на заколку у своїй долоні.

Тепер вона розуміла.

Еліс не просто втратила друзів.

Вона втратила людину, якій довіряла з дитинства. Людину, яка знала її найпотаємніші секрети, з якою вона ділилася мріями й якій вірила без жодних сумнівів.

Стелла була для неї не просто подругою.

Вона була частиною її світу.

І саме Стелла допомогла цей світ зруйнувати.

— Пробач… — видихнула дівчина.

Слово прозвучало так тихо, що його ледь було чути навіть у порожній кімнаті.

Але Еліс не могла його почути.

Стелла стиснула заколку в долоні.

Її губи затремтіли. Вона спробувала стримати сльози, як робила це весь день, але більше не могла.

Пальці розтиснулися.

Заколка впала на підлогу.

Тихий металевий звук розітнув порожнечу.

Стелла повільно опустилася на коліна й закрила обличчя руками.

А потім заплакала.

Не через образи однокласників.

Не через те, що Грей не звернув на неї уваги.

Вона плакала через Еліс.

Через маленьку дівчинку, яка колись простягнула їй мізинець і повірила, що вони завжди залишатимуться друзями.

Через усі слова, які Еліс так і не змогла сказати.

І через те, що тепер Стелла нарешті почула їх.

Коли вже було надто пізно.