Раді Вас бачити!

Настав вечір. Вікторія сиділа на подвір'ї, вдивляючись у небо. Теплі промені сонця ніжно огортали її тіло, даруючи останні миті спокою. Західне світило повільно тону́ло за горизонтом, розчиняючись у відтінках золота й багрянцю. Йому лишалось всього кілька хвилин панувати над світом, перш ніж усе огорне м'яка, невідворотна темрява.

Як тільки сонце зникло за обрієм, усе навколо змінилось — і разом із ним змінилась Вікторія. Її рожевий рум'янець згас, поступившись місцем смертельній блідості. Темно-русяве волосся потемніло, перетворюючись на чорні хвилясті локони, що спадали на плечі, ніби відлуння ночі. Темно-карі очі засвітилися хижим червоним сяйвом. Її вуха стали гострими та витонченими. Кінчики вух м'яко загострились, підкреслюючи їх елегантну форму. А нігті видовжились, набуваючи вигляду чорних гострих кігтів. Її груди залишались нерухомими — серце більше не билось. Настала темрява, разом із нею настала її справжня сутність.

Вікторія вдивлялась у бездонне нічне небо, спостерігаючи, як перші зірки спалахують на оксамитовій темряві. Світ навколо став іншим — чіткішим, різкішим, наповненим відчуттями, яких вона раніше не знала. Вона більше не дивилася на реальність очима людини — тепер вона бачила її очима вампіра. Вікторія чула навіть шепіт трав, наче вони розмовляли між собою, відчувала аромати, яких не існувало для звичайних смертних. Це заворожувало її, але водночас й захоплювало. Світ розкривався перед нею в нових барвах —незвіданий, таємничий, сповнений деталей, яких вона раніше навіть не помічала. Вона бачила те, що було приховане від людського ока, відчувала пульсацію життя в кожній істоті, кожній рослині, навіть у повітрі, що огортало її. Це було дивовижне відкриття, водночас — нагадування про те, що вона вже ніколи не буде такою, як раніше.

Вікторія почула кроки. Важкі, обережні, але численні. Вони були ще далеко, та для неї це не мало значення — вона вловлювала кожен звук, кожен рух, навіть ледве чутний шепіт.

— Це перевертні! — Голос Віктора пролунав позаду, сповнений напруги.

— Так, я чую, — спокійно відповіла вона, не відводячи погляду від темряви, що згущувалась за межами подвір’я.

— Тобі краще зайти в будинок.

— Вони бажають говорити з нами обома, ти ж знаєш, — її голос залишався рівним, навіть трохи байдужим.

Віктор стиснув щелепи, його кулаки мимоволі напружилися.

— Якщо щось піде не так, одразу підеш у будинок. Зрозуміла? — Суворо промовив він.

Вікторія мовчки кивнула, але в її очах не було страху — лише холодна байдужість.

За кілька хвилин з темряви до них вийшли п’ятеро молодих людей. Троє хлопців та дві дівчини, їх фігури зливались із нічною тінню. Вони були одягнені в темний, практичний одяг, що дозволяв їм залишатися непомітними навіть при світлі місяця. Кожен з них випромінював певну напругу, але водночас вони рухались із відчуттям певної впевненості.

Вони наблизились, але зберігали безпечну дистанцію, наче обережно оцінюючи ситуацію. Очі їх світилися в темряві, всі погляди були прикути до Віктора та Вікторії. Особливий погляд на Вікторії — вони спостерігали за нею з настороженістю та побоюванням. В ній було щось, що викликало у них почуття незвичної загрози, чогось незбагненно чужого. Її червоні очі, чорні локони та холодна аура, що оточувала її, робили її вже не просто загадкою, а чимось значно більш небезпечним.

Вони мовчки обмінювались поглядами, немов шукаючи підтвердження своїх страхів. Вікторія залишалась з холодною впевненістю, а її погляд був спокійним, навіть трохи безжальним.

– Дивлячись на вас, стає зрозумілим, що пророцтво дійсно існує, — різко сказав один із незнайомців, його погляд був проникливим, майже як у хижака.

– Тоді тобі не потрібно бути таким спокійним, — ледь чутно, але з холодною впевненістю в її голосі, сказала Вікторія.

Віктор, уважно спостерігаючи за ситуацією, поклав руку на її плечі, неначе наказуючи їй заспокоїтись. Один з перевертнів, здавалось, робив крок вперед, проте Віктор, відчуваючи напругу в повітрі, відразу встав між сестрою та новими незнайомцями. Він не дозволив їм йти на провокацію, хоч і сам був у серйозному напруженні.

– Що вас привело? — Хлопець твердо й рішуче загородив її спиною від перевертнів, залишаючи у повітрі натягнуту напругу.

— Ніхто не бачив Пророцтво, окрім Білого Братства. Ніхто не знає, хто справжній Обраний серед Покликаних. А якщо ним виявиться твоя молодша сестра? — Голос незнайомця лунав холодно, але в ньому відчувалася прихована напруга.

— У нас є угода з Білим Братством. Тому ваші хвилювання безпідставні, — впевнено відповів Віктор, не відводячи погляду від перевертнів.

— Нам потрібно бути впевненими в її намірах, — заговорила дівчина-перевертень, не зводячи погляду з Вікторії.

— Ви марно переймаєтесь, — твердо стояв на своєму Віктор.

Вожак зробив крок уперед, його темні очі блиснули у темряві.

— Ці землі з давніх часів належали вовкам. Ми не потерпимо на них присутності вампірів, — його голос був твердим, наче камінь. — Той, хто обернув її, досі у місті зі своїм кланом. Звідки нам знати, що вона не приєднається до них?

Вікторія спокійно вислухала їх слова, а потім нарешті заговорила:

— Після того, як пророцтво почало здійснюватись, ніхто та ні в чому тепер не може бути впевненим.

Перевертні завмерли. Її голос звучав рівно, але в ньому відчувалася таємнича сила. Запах вологої землі та гіркої гнилі, що йшов від перевертнів, подразнював її загострені почуття, викликаючи неприємний дискомфорт. Але вона не подала й виду. Лише підняла свої червоні очі на співрозмовників і м'яко посміхнулась — не зухвало, але й не підкорливо.

— Якщо пророцтво справджується, то найкращим рішенням буде вбити тебе просто зараз! — Гаркнув перевертень, його очі спалахнули вовчим гнівом.

— Ви не можете завдати їй шкоди! Вона нікого не вкусила! — Вигукнув Віктор, ступаючи вперед, ніби закриваючи сестру собою.

— Поки що, — зловісно промовив інший перевертень, схрестивши руки на грудях. — Це лише питання часу, коли її жага людської крові візьме над нею вгору.

— От коли це станеться, тоді й поговоримо, — Вікторія усміхнулася, ніби ця загроза була для неї лише грою.

Губи вожака скривились в хижій усмішці.

— Під час вашого випробування ми з тебе очей не зведемо, — проскрипів він. — І будь певна, ми завжди будемо напоготові.

Віктор зробив крок уперед, скорочуючи відстань між собою та перевертнями. Його погляд зустрівся з їхніми, і в цій миті запанувала напружена тиша. Перевертні не поспішали говорити — для них це було звично. Їх світ ґрунтувався не лише на словах, а й на невербальних знаках, на ледь вловних сигналах, що передавалися через погляди, рухи та саму присутність. Часто для них читання думок один одного було важливішим за будь-які розмови. У повітрі зависло щось невидиме, схоже на приховану загрозу. Перевертні обмінялися швидкими поглядами, їх очі блищали жовтими відблисками в сутінках. Але Віктор не відводив свого погляду. Він знав правила цієї гри й не збирався поступатися.

— Я не знаю, про що ви говорите, але я відчуваю ваш страх. І, зізнаюсь, це навіть приємно, — з усмішкою промовила Вікторія, її голос бринів глузливою ноткою.

— Ти думаєш, що ми боїмось якоїсь новоутворену вампірку, яка ще навіть не вміє контролювати свої сили? — З обуренням вигукнула дівчина-перевертень, її очі спалахнули люттю.

— Я не думаю, я в цьому впевнена. Саме тому ви й прийшли до мене.

Вожак зробив крок уперед, але Віктор негайно встав між ним та сестрою. Їх погляди зустрілися в мовчазному протистоянні, а в повітрі зависло глухе гарчання. Перевертні розлютилися, що тільки розважало Вікторію.

— Ви не можете завдати мені шкоди, поки я не вбила людину, — засміялася вона, нахиливши голову набік.

— Але коли це станеться… — загарчав вожак, його голос затремтів від стриманого гніву.

— Досить! — Віктор раптово підвищив голос, урвавши суперечку.

Перевертні, не зводячи погляду з Вікторії, повільно відступали в темряву. Їх силуети розчинялися серед тіней, а напружене мовчання висіло в повітрі, ніби перед бурею.

— Ми будемо за нею стежити, — кинув наприкінці вожак, незабаром їх силуети розчинилися в ночі.

Як тільки перевертні зникли, Віктор різко розвернувся до сестри.

— Що це було?! — Його голос сповнився злості. — Навіщо ти їх провокувала?!

— Це ж було весело, — Вікторія безтурботно засміялася, її очі спалахнули хижим вогнем. — Вони перевертні. Я не можу поводитись з ними інакше.

— А якби б вони напали на тебе?!

— Вони не нападуть, поки я не вбила людину або… — Вікторія схилила голову, її усмішка стала ще ширшою, а з-під губ блиснули гострі ікла. — Або поки я не нападу на них першою.

• Як ви думаєте, чому Вікторія поводиться так упевнено, знаючи, що перевертні налаштовані до неї вороже після її перетворення на вампіра?
• І чому вона навмисно провокує їх?
• Можливо, секрет прихований у Пророцтві?

Пишіть свої припущення у коментарях!