Раді Вас бачити!

Вікторія стояла на високому пагорбі, відчуваючи, як холодний вітер обдуває її обличчя. Її погляд був прикований до величезного годинника, що височів на віддаленій башті, видимій з кожного куточка міста. Час здавався зупиненим.

Вона обняла себе руками й раптово відчула різкий біль. Поглянувши на руку, вона побачила, що вона була в крові: з рани знову почала сочитися кров, рани від укусів перевертня ще не загоїлися. Слабкість почала охоплювати її тіло. Вікторія опустила очі, не стримуючи сліз, що тихо котилися по її щоках.

Раптом вона відчула тихі кроки позаду себе. Вікторія різко обернулась та побачила перед собою Святослава та Луку. Вона відчула, як її розгубленість швидко змінилась на злість. Її червоні очі блиснули яскраво-синіми, спалахи гніву та болю.

— Хотіла втекти, крихітко? — Посміхнувся Святослав, його голос був сповнений насмішки. — Не вийде!

— Може, вже нарешті додому полетимо? Чи ти ще комусь хочеш подарувати візит? — посміхнувся Лука.

Вікторія мовчала, її погляд залишався холодним та пронизливим, мов гостре лезо. Вампіри підійшли ще ближче, їх тіні зливались з нічною темрявою, неначе частина цієї темної безодні. Святослав опустив погляд та побачив червону кров, що просочувалась крізь тканину її одягу. Вікторія затисла руки на животі, обіймаючи себе міцніше, намагаючись сховати свої рани від їх поглядів.

Святослав підняв на неї очі. Її очі були нестерпно сумними, а губи тремтіли від насуваючих сліз. Вікторія опустила погляд, намагаючись їх приховати. У цю мить у Святослава щось затремтіло: ця дівчинка викликала в ньому дивні почуття, які він поки що не міг собі пояснити.

Між темними хмарами, що тиснулись до неба, тихо рухались три кажани. Їх крила, як чорні леза, розрізали нічне повітря, залишаючи за собою лише тінь, що здавалась частиною темряви.

***

Замок Вогняного Крила

Вікторія увірвалась у замок, її серце билося в ритмі люті, що розривала її нутро. Кожен крок віддавався гнівом у стінах, кожен рух був сповнений поривом непереможної сили. Її зустрічав Владислав, посмішка на його обличчі, неначе не мала нічого спільного з темрявою, що панувала навколо.

— Радий знову тебе бачити, — посміхався він.

— Ти наказав слідкувати за мною?! — Кричала Вікторія, її гнів рвав повітря, мов грім.

— Звісно, я не дозволю тобі втекти від мене, — відповів він, його очі блищали холодною впертістю.

Владислав простягнув руку до неї, прагнучи торкнутися її обличчя, але Вікторія не вагаючись щосили відштовхнула його. Її рух був настільки швидким та рішучим, що навіть він не зміг ухилитись від удару, відчувши на собі всю силу її гніву. Владислав стояв розгублений, його погляд був заціпенілий, немов він не міг повірити в те, що сталось. Вікторія, не зупиняючись, обійшла його, її кроки звучали рішуче та вперто в порожньому коридорі. Вона пішла вверх по сходах, залишаючи за собою лише тінь, яка зникала в темряві замку.

Вікторія увірвалась до своєї кімнати та із силою зачинила двері, від чого ті грюкнули, розітнувши тишу. Вона підійшла до дзеркала, та замість звичного відображення побачила лише порожнечу. Це зводило її з розуму. Кожного разу, коли вона не могла побачити себе, глибоко всередині щось ламалось. Вона щосили вдарила руками об туалетний столик. Намить вона завмерла, її погляд затримався на довгих, чорних кігтях, що зловісно виблискували у тьмяному світлі. В голові вирувала лють, відчай й розпач. Вікторія знову глянула у порожнє дзеркало, а потім повільно піднесла руки до обличчя. Різкий рух — кігті глибоко врізалися в її шкіру, залишаючи за собою криваві порізи. Холодний біль пробіг по її тілу, але вона не зупинилась. Її обличчя роздирали гострі кігті, з яких капала кров, проте вже за мить порізи зникали, залишаючи лише чисту, незайману шкіру. Вікторія знову й знову дряпала себе, намагаючись залишити бодай якийсь слід, хоч щось, що довело б її власну реальність. Але рани миттєво гоїлись, не лишаючи нічого, окрім люті, яка наростала. Гнів й безсилля вирвалися з її грудей голосним криком. Її плечі здригались від люті, а всередині палало нестримне бажання знищити все, що нагадувало про її приреченість.

Нарешті вона зупинилась. Її тіло застигло, а погляд зафіксувався на одній точці, ніби вона намагалась втриматись за щось невидиме. Машинально Вікторія провела долонею по своєму волоссю, помітивши, як воно змінилось. Воно виросло з неймовірною швидкістю, спадаючи важкими хвилями нижче пояса. Ця аномальна зміна дратувала її, нагадувала про те, ким вона стала, що більше не належить сама собі. З новим гнівом вона схопила ножиці. Рухи були різкими, майже панічними — лезо зрізало пасма одне за одним, а довгі локони летіли просто у камін. Полум’я миттєво охоплювало їх, пожираючи без сліду. Але вона не зупинялась. Різала доти, доки волосся не стало коротким, обрізаним нерівними пасмами вище плечей.

Зрештою, сили покинули її. Вона підійшла до стіни, сперлась спиною й повільно сповзла вниз. Пальці мимоволі торкнулися короткого волосся, тоді її груди здавив глухий біль. Вона закрила обличчя руками та гірко заплакала. Її сльози лились без упину, без будь-якої надії на зупинку, мов річка, що зривається з обриву. Вона не стримувала себе. У той момент її серце розривався на тисячі частин, а біль був таким глибоким, що здавалось, ніколи не вдасться зібрати себе знову.

Коли всі сили залишили її, а сльози більше не могли текти, вона підвела погляд та глянула у вікно. На горизонті вже починало світати, ніжне світло розтягувалось по небі, немов спроба принести надію там, де її вже не було. Світанок був вражаючий своїм спокоєм та загадковістю. Він стояв на крок від темного лісу, як вартовий, що охороняє таємниці природи. Небо виразно переливалося від глибокого синього до темного фіолетового, поки перші промені світла не почали обережно торкатися горизонту. Легкий туман стелився по землі, створюючи атмосферу незвичайної тиші. Листя дерев м'яко шелестіло на вітрі, немов вони шепотіли свої древні таємниці, приховуючи історії, що не мали свідків.

Вікторія сиділа на холодній підлозі, її погляд був прикований до того, як сонячні промені обережно наближались до неї, осяваючи простір м'яким світлом. Вона заплющила очі та пошепки зверталась до невидимого, тихого простору навколо себе.

«Молю Тебе про Твою підтримку, — промовила вона, її голос був ледь чутний серед тиші. — Даруй мені мудрість і душевну силу, щоб я могла прийняти правильні рішення. Не дай мені заблукати в темряві сумнівів. Дай мені сили встояти перед усіма труднощами, що стануть на моєму шляху. Допоможи мені, будь ласка, благаю Тебе.»

Її щоки повільно покривались сльозами, що тихо спадали, залишаючи за собою слід печалі. Руки тремтіли, але її душа тримала міцну надію, навіть у найтемніші миті.

Раптом світло, тепле й м'яке, розлилось кімнатою, огортаючи її затишним, гармонійним сяйвом. Легкий вітерець приніс зі собою ніжний аромат літніх квітів, який, здавалось, заполонив кожен куточок, сплітаючись із спокоєм цього моменту. Перед Вікторією поступово вимальовувався образ білого голуба, що повільно кружляв над нею. Ледь минула мить — і голуб перетворився на юну дівчину. Янголіна ніжно посміхнулася, випромінюючи спокій та тепло. Вона виглядала немов видіння — легка, майже невагома, та водночас така справжня. Без слів вона опустилась навпроти й лагідно, з ніжністю, провела долонею по голові Вікторії, перебираючи її коротке волосся. Її дотик був м’яким, заспокійливим, наче подих теплого вітру в літній день.

— Янголіна, мені так страшно, — не піднімаючи погляду, прошепотіла Вікторія, її голос тремтів від болю та страху.

— Я знаю, — відповіла Янголіна, її слова були пронизані сумом. — Ти знаєш, що я з тобою. Я завжди буду підтримувати тебе.

Тонка нитка сліз сповзала по щоках Вікторії, але вона не могла зупинити цей потік болю. Янголіна ніжно витирала її сльози, як дитячі сліди на обличчі. Раптово у її долоні зблиснув золотий кулон, цей ледь вловний спалах привернув увагу Вікторії. Вона заворожено дивилась, як Янголіна обережно піднесла прикрасу до її шиї, а потім, легким рухом, застебнула ланцюжок. Вікторія лише мовчки схилила голову. Її пальці мимоволі торкнулись холодного металу.

Сонячне сяйво заповнило всю кімнату, заливаючи її теплом та світлом, а Янголіна обгорнула Вікторію своїми білими крилами, захищаючи від променів, даруючи їй спокій, наче надійна стіна проти всього, що приносить біль.

А тепер питання до вас, любі читачі:

• Як ви думаєте, чому Янголіна завжди поруч із Покликаними в найскладніші хвилини їхнього життя?
• Пишіть ваші припущення у коментарях — мені дуже цікава ваша думка!