Раді Вас бачити!

Вікторія впала на коліна, притискаючи до себе руки. Її плечі були опущені, а тіло тремтіло від болю. Вона важко щось шепотіла, її голос майже не чувся серед тиші, що панувала навколо. Святослав швидко наближався до неї. Він побачив її обгоріле тіло. Лише слабкий стогін виривався з її грудей, немов відгук болю, який охоплював все її тіло.

Дівчина підняла на нього свій погляд, її очі були сповнені розпачем, як порожні безодні, що не знаходили відповіді на біль. Кожен рух її тіла, кожне її зітхання, мовило про нескінченний біль, що тримав її у своїх руках. Її обличчя було змарнілим від сліз, тремтіння охоплювало її, мов холодна тінь. Святослав бачив це та відчував, як його серце стискається від болю. Вона була такою безпорадною, мов дитя, що загубилося у світі, де ніхто не може її врятувати.

Раптом, із глибини її грудей вирвався страшний крик, наповнений неймовірним болем. Вікторія схопила себе за груди, мов відчуваючи, як кожна клітина її тіла кричить від болю. З її рота полилась червона кров, вона прикрила обличчя рукою, аби хоч якось зупинити цей потік. Святослав не витримував цієї жахливої картини. Кожен її стогін, кожен порив її тіла, здавався йому нестерпним. Тихо, обережно він сів на коліна поряд з нею, а потім м'яко взяв її за плечі, намагаючись донести хоча б частинку розради. Він обережно провів рукою по її волоссю, намагаючись передати хоч трішки заспокоєння. Вона підняла на нього карі очі, а її губи затремтіли від болю.

— Святе, мені так боляче… — прошепотіла вона.
Коли він побачив, як вона почала тремтіти, він не витримав. Святослав м’яко притягнув її до себе.

— Тихо, тихо, крихітко… Все вже позаду, все закінчилось, — тихо шепотів він, намагаючись заспокоїти її, як тільки міг. Його голос був м’яким й ніжним, немов обіцянка захисту.

Раптом її слабкі руки несміливо обійняли його. Він на мить завмер. Але коли вона пригорнулась до нього, він ще ніжніше притиснув її до себе. Вікторія продовжувала тремтіти, її маленькі стогони змішувались з плачем, немов все тіло її просило про полегшення. Але хоч її муки й не припинялись, Святослав залишався поруч, готовий підтримати її, тримати в обіймах, аби вона не відчула себе самотньою в цей жахливий момент.

Крізь попіл, який розвіювався від холодного вітру, наближався Віктор. Він побачив свою сестру, яка сиділа на колінах на похмурій землі, відчуваючи на собі жахливі страждання. Віктор швидко ступав вперед, бажаючи підійти до неї, але раптово його шлях перекрили вампіри.

— Далі ти не підеш, — зі злістю проскочив голос Луки, його погляд був наповнений ненавистю.

Віктор не відповідав. Його очі не відривались від сестри. В ньому зростав гнів, коли він бачив, як Святослав наближається до неї, обіймаючи її. Ця картина викликала в ньому вибух розлюченості, він зробив крок вперед. Але Лука, не залишаючи шансу, знову встиг перекрити йому шлях.

— Я не пропущу тебе до неї, — ричав Лука, стоячи, як стіна, між Віктором та його сестрою.

Тим часом Святослав допоміг Вікторії підвестись, обережно притримуючи її за плечі та притискаючи до себе. Вона підняла погляд до Віктора, в її очах він побачив страшний страх, який немов вражав його в саму глибину душі. Боязнь була настільки сильною, що він відчув її тяжкість, немов вона передавалась через погляд, кожен її порух відображав ту жахливу безнадію, що охопила її серце.

Віктора оточили перевертні, їх тіні витанцьовували у тьмяному світлі, а в очах палав хижий блиск. В поглядах вампірів читався холодний осуд, змішаний із відразою. Повітря між двома сторонами стало важким, наелектризованим, готовим спалахнути від першої ж іскри.

— Ви програли свій бій! — Голос Ярослава прорізав ніч, сповнений люті та торжества.

— Забирайтесь геть з нашої землі! — Гриміли перевертні, їх слова розкатами грому котилися долиною.

Віктор мовчки дивився на вампірів, що стояли перед ним. Їх погляди, сповнені німого осуду, пронизували його, немов леза. Жодного слова, жодного звуку — лише тиша, що гнітила більше за будь-які звинувачення. Їх очі палали затаєним гнівом, кипіли зневагою, ненавистю, що закипала в жилах, як розпечена смола.

Зореслава, тендітна та збентежена, пригорнувшись до Луки, шукаючи у ньому опору. Її пальці міцно стискали його плечей, ніби боялась, що будь-яка мить може розбити цей і без того хиткий світ. Лука стояв непохитно, мов кам'яна статуя, але його погляд, важкий і пронизливий, не відводився від Віктора.

— Ти навіть сестру свою не пожалів… — голос Росани був майже шепотом, але в ньому звучала така лють, що здавалось, вона проріжеться крізь темряву, залишаючи криваві сліди.

Інші вампіри трималися на відстані, застиглі у тінях ночі. Вони не робили різких рухів, не вимовляли жодного слова, але їхня присутність була відчутною, мов тиск перед грозою. Їх обличчя залишались непроникними, холодними, проте в кожному погляді жевріло щось небезпечне — стримана лють, яка лише чекала на привід, щоб вирватися назовні. Деякі з них стискали кулаки, нігті впивалися у долоні, залишаючи криваві подряпини, але вони не зважали на біль. В інших губи ледь тремтіли від напруження, а очі світились крижаною ненавистю. Їх погляди впивались в перевертнів, мов кинджали, сповнені презирства та образи за поразку, яку вони не визнавали.

Лука зробив крок уперед, його темний силует виділявся на тлі нічного неба. Його очі палали гнівом, а голос, сповнений непохитної впевненості, прорізав тишу, що нависла між двома сторонами.

— Це ще не кінець! — Прокричав він, так голосно, що його слова розкотилися луною над полем битви.

Перевертні, які вже відчували смак перемоги, завмерли, їх вуха насторожено сіпнулись, вловлюючи кожен звук. Але Лука не зупинився, його голос став ще твердішим, ще рішучішим:

— Ви виграли цю битву, але не війну!

Перевертні ж лише переглянулись між собою. Хтось посміхнувся зверхньо, хтось хижо прищурився. Але серед них не було того, хто б не відчув у словах Луки передвістя майбутньої бурі.

Вампіри по черзі розкривали свої чорні крила, як темні силуети, вони піднімались у височінь. Їх політ здавався могутнім, але серед них був один кожан, який летів нижче за всіх, ледве тримаючи свої ослаблені крила. Перевертні дивилися на це, на їх обличчях розцвітали зловтішні посмішки. Особливо вони посміхались, коли бачили, як цей кожан відстає від інших.

Вампіри один за одним розгортали свої чорні крила, що у місячному світлі здавалися оксамитовими плащами, пронизаними сутінками. Вони здіймались у повітря легко й велично, кожен рух був наповнений силою, кожен змах крил — граційним, але могутнім, як удар буревію.

Та серед них був один, що летів інакше. Його крила, здавалось, не слухались, важко здіймались й опускались, наче обтяжені невидимими путами. Він летів нижче за всіх, ледве тримаючись у повітрі, час від часу його рухи ставали непевними, ніби він ось-ось впаде. Його силует, що мав би бути таким же величним, як у його братів, виглядав надламаним, сповненим безсилля та болю.

Перевертні спостерігали за цим видовищем, на їх обличчях розцвітали зловтішні усмішки. Їх очі світились зловісним задоволенням, у куточках губ тремтіли тіні насмішки. Вони обмінювалися поглядами, ледве стримуючи глузливий сміх. Особливо вони раділи, коли бачили, як цей знесилений кожан усе більше відстає від інших. Його спроби наздогнати зграю здавались марними, а перевертні, що споглядали за ним із землі, тільки насолоджувались цим моментом. Для них це був доказ їх переваги — вони насолоджувались цим видовищем, упиваючись кожною миттю падіння ворога.

Лозунг цієї сцени: Те, що не вбиває нас, робить нас сильнішими.
Не буду брехати — я цей вираз не дуже полюбляю, але він точно підходить до опису цієї глави.

• Вікторія програла битву, але не війну.
• Чи опустить вона руки?
• Чи зупиниться вона?
• Чи перша поразка лише розпали в ній нову жагу до помсти?
• А можливо, Вікторії доведеться пройти через пекло, щоб у кінці всіх обіграти непомітно для оточуючих?
• Можливо, її вороги ще не знають, що на них чекає?

Читай твір далі — всі відповіді чекають на тебе в наступних главах.