Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Через відкрите вікно замку, мов тінь, залетів ослаблений чорний кажан. Його політ був нестабільним, крила ледве тримали його у повітрі, час від часу здригаючись від болю. Він майже не контролював свої рухи, ковзаючи повітряними потоками, доки, знесилений, не опустився на холодну кам’яну підлогу. Щойно лапки торкнулись мраморної підлоги, його темні, обпалені крила здригнулись, в ту ж мить вони почали змінюватись, втрачаючи свою природну форму. Мембрани, ще мить тому натягнуті між гнучкими кістками, розпались, поступаючись місцем людській плоті. Крила перетворились на обпечені руки, шкіра на яких була зранена та покрита глибокими тріщинами. З ранок повільно стікала густа червона кров, краплі падали на кам’яну підлогу, залишаючи темні плями.

Вікторія зробила крок уперед, але ноги підкосились, вона безсило впала на коліна. Вона розгорнула свою чорну куртку, обпалена, почорніла тканина розходилась, відкриваючи її змучене, пошкоджене тіло. На шкірі лишились сліди опіків — червоні, глибокі, із запеченими краями, деякі ще парували від жару. Тремтячими руками Вікторія обхопила себе, ніби намагаючись зібрати докупи розбиті уламки самої себе. Її плечі здригнулись, але вона не плакала. Очі були сухими, спустошеними, ніби всі сльози, які вона могла пролити, давно виплакались. Вона мовчки дивилася перед собою, її губи тремтіли, та жодного слова не зірвалося з них.

Вампірів охопила дивна нерішучість. Вони стояли довкола, мов безмовні статуї та дивились на Вікторію з жалем, який рідко можна було побачити в їх очах. Вона була однією з них, сильною та незламною, але зараз сиділа на холодній підлозі, тремтячи від болю, і ніхто не знав, як їй допомогти.

Святослав зробив крок уперед, його рука вже простягнулась до неї, але раптом усе навколо змінилось. Простір наповнився м’яким біло-золотим світлом, що падало на стіни та підлогу, ніби саме сонце увійшло до темного залу. Разом із цим світлом у повітрі з’явився тонкий, майже невловний аромат літніх квітів — теплий, заспокійливий, як подих вітру серед полів, коли сонце хилиться до заходу. Спочатку всі побачили білого голуба, який повільно кружляв у повітрі, а згодом перетворився на юну дівчину, що ніжно сяяла у світлі. Янголіна ступала легко, майже невагомо, мов би не торкалася землі. Її довге світле волосся мерехтіло в золотому сяйві, а очі світилися м’яким співчуттям. Вона швидко підійшла до Вікторії, опустилась перед нею на коліна і, не вагаючись, обійняла її.

Вікторія здригнулась від несподіваності, але за мить заплющила очі та міцно пригорнулася до Янголіни. Її плечі більше не здригувались від болю, тіло трохи розслабилось, ніби в цьому ніжному обіймі вона знайшла єдине, що могло її втішити. Янголіна провела пальцями по темному, розтріпаному волоссю Вікторії, лагідно погладжуючи її, ніби намагаючись стерти весь біль, який зібрався в її тілі та душі.

— Усі твої рани загояться, — ніжно прошепотіла вона, її голос був м’яким, теплим, сповненим неземної впевненості.

Біло-золоте світло стало яскравішим, огортаючи їх обох, в цю мить здавалось, що всі темні тіні, які висіли над залом, відступили, поступаючись чомусь чистому, світлому, неосяжному.

Вампіри, мовчазні та сповнені суперечливих почуттів, один за одним залишали залу. Важкі кроки луною розносилися кам’яними стінами замку, коли вони вийшли в коридор, залишаючи двох дівчат самих у м’якому сяйві золотого світла. Там, у прохолодній півтемряві коридору, вони зупинились. Напружена тиша висіла в повітрі, наповнена стриманими емоціями, що вирували всередині кожного. Ніхто не говорив, проте погляди й жести видавали те, що залишалось несказаним.

Лука помітив, як Зореслава стояла осторонь, злегка опустивши голову, а на її бліді щоки вже котились важкі сльози. Вони блищали у тьмяному світлі факелів, мов крихітні коштовності, що зраджували її справжні почуття. Він тихо підійшов ближче, жодного слова не вимовляючи, лише лагідно поклав руку їй на плече. Зореслава здригнулась, ніби вирвана зі своїх думок, і в наступну мить притулилась до нього, ховаючи обличчя на його грудях. Її пальці стисли його одяг, ніби вона все ще боялась. Лука міцніше обійняв її, притискаючи до себе, даючи їй відчути його підтримку.

На іншому боці коридору панувала зовсім інша атмосфера. Росана і Святослав стояли один напроти одного, мов дві грізні тіні, що міряють один одного поглядами. Їх очі, повні стриманої люті, кидали іскри в повітрі. Святослав ледь помітно звузив очі, а на вустах Росани з’явилася крива усмішка, що лише підкреслювала її внутрішнє кипіння. Вони не обмінювались словами, але в кожному їхньому русі, у кожному погляді відчувалася напруга, наче між ними простягнулася невидима межа, яку будь-хто з них міг переступити у будь-який момент.

Янголіна тихо ступила вперед, виходячи до них. М'яке біло-золоте сяйво, що виходило від неї, залило простір навколо, змушуючи навіть похмурі кам'яні стіни коридору виглядати теплішими. Святослав, який досі напружено спостерігав за дверима, миттєво підійшов ближче, у його очах світилась тривога.

— Як вона? — Голос його був сповнений занепокоєння.

Янголіна повільно окинула поглядом вампірів, що зібрались довкола. Усі вони виглядали схвильованими, навіть ті, хто зазвичай не дозволяв собі показувати слабкість. Між ними розгортався разючий контраст, ніби зустрілись ніч і день, морок і світло, два протилежні світи, що не мали нічого спільного, окрім цього моменту. Вампірів огортала темрява — їх довгі чорні плащі важко спадали до землі, зливались з ніччю, роблячи їх фігури примарними, ледь видимими серед тіней. Чорні тканини, ніби поглинали світло, не відбиваючи жодного променя. Їхн обличчя були бліді, а погляди — колючі й пронизливі, сповнені холодної загрози. Посеред цієї похмурої темряви стояла Янголіна — немов відображення іншої реальності, сповненої світла й спокою. Її білосніжний плащ плавно спадав донизу, огортаючи тендітну фігуру м’якими хвилями. Світле волосся м’яко спадало на плечі, а небесно-блакитні очі світились тихою мудрістю. Її присутність була незламною, як світанок, що розсіює ніч. Це була зустріч протилежностей, де темрява і світло стояли поруч.

— З нею буде все добре, — нарешті промовила вона спокійним, рівним голосом. — Їй потрібен лише спокій та відпочинок. Вона дуже скоро поправиться.

Ці слова мали б заспокоїти, але напруга в коридорі не зникла.

— Чому ти не завадила тій відьмі? — Різко запитала Росана, склавши руки на грудях. У її червоних очах палала лють.

Янголіна підняла на неї свої небесно-блакитні очі, в яких відбивався сум, змішаний із розумінням.

— Я не могла нічого зробити, — тихо відповіла вона, в її голосі не було виправдання, лише глибокий жаль.

Росана лише звузила очі, мов хижак, що чекає слушного моменту, щоб накинутися на здобич.

— Вікторія дуже вдячна вам за підтримку, — лагідно додала Янголіна, переводячи погляд на інших.

— Звісно, ми будемо її підтримувати, тому що вона член нашого клану, — голос Луки бринів обуренням. — Але що з її братом? Перед початком бою Вікторія наказала всім вампірам, щоб з його голови жодна волосина не впала. А він зі своєю відьмою ледве не спалив її живцем!

— Віктор не знав, що задумала Хелена, — спокійно пояснила Янголіна.

— Не вимовляй її імені! — Зірвалася Зореслава. Її голос прорізав повітря, мов блискавка. Очі її горіли ненавистю. — Я сподіваюсь, що вона втратила багато своєї сили, коли викликала сонце серед ночі. Коли ми її знайдемо, ми не залишимо в ній ні краплі крові!

— Облиште її! — Голос Янголіни дзвенів сріблястою луною, а її сяйво раптово згасло. Коридор миттєво огорнула темрява. — Доля вже підготувала для неї випробування, які будуть важчими, ніж будь-яка ваша помста.

Вона повернулася до виходу, але перш ніж зникнути в пітьмі, ще раз зупиниласб, окинувши поглядом вампірів.

— Лише частина Пророцтва здійснилась, — загадково мовила вона. — Попереду ще багато випробувань, але ваша згуртованість заслуговує на захоплення. Продовжуйте підтримувати один одного, адже це ваша найбільша сила.

З цими словами вона зникла в коридорах замку, залишивши вампірів у тривожній тиші. Вони стояли непорушно, кожен заглиблений у власні думки.

У цій главі ми стаємо свідками того, як вампіри переживають за Вікторію. Вони вже вкотре доводять, що готові йти за своєю Покликаною до кінця, незважаючи ні на що. Вікторія ніколи цього не забуде.

• Але чи буде так завжди?
• Чи станеться подія, яка зробить Вікторію та чорних кажанів ворогами?
• Чи, незважаючи ні на що, Покликана захищатиме вампірів і піде на все, щоб урятувати їх?

Всі відповіді чекають на тебе в наступних главах.