Раді Вас бачити!

Віктор та Хелена стояли перед її будинком. Нічний вітер проймав дівчину до кісток, змушуючи тремтіти, проте вона не була впевнена, чи це лише холод, чи ще й страх, що досі не відпускав її. Віктор, помітивши її стан, мовчки накинув їй на плечі свою куртку та ніжно провів долонею по її плечах, намагаючись заспокоїти.

— Може, ти все ж таки скажеш, що робила на кладовищі? — Його голос був м’яким, але водночас вимогливим.

Хелена розгублено опустила очі, немов шукаючи відповідь під ногами.

— Я… — її голос зірвався, і вона замовкла.

Віктор посміхнувся. Він не очікував правди — принаймні, не зараз. Повільно, майже невловимо, він підняв її підборіддя кінчиками пальців, змушуючи подивитися йому в очі. В темряві вони здавалися ще глибшими, ще загадковішими. Його губи ледь торкнулися її уст — м’яко, обережно, немов у цьому поцілунку ховалася відповідь, якої він не зміг отримати словами. Хелена завмерла на мить, а потім невпевнено посміхнулась. Не промовивши ні слова, вона повільно розвернулася та пішла до свого будинку, несучи на собі тепло його куртки й дотик, що ще довго пульсував на її губах.

Хелена зайшла в кімнату, відчуваючи, як серце гупає у грудях. Її руки тремтіли, а дихання було уривчастим. Вона повільно підійшла до дзеркала й зупинилась, вдивляючись у власне відображення. Почервонілі від сліз очі, зблідле обличчя, легке тремтіння губ — вона виглядала втомленою та розгубленою. Раптом у тиші пролунав ледь чутний звук — кроки, легкі, майже нечутні. Хелена різко обернулась… та завмерла від жаху.

Позаду стояла Вікторія. Її пекучо-червоні очі палали у темряві. Вони світились примарним світлом, пробиваючи густу темряву ночі. Бліде, майже прозоре під місячним сяйвом обличчя набувало ще більш моторошного вигляду, здавалось, що світло не торкалось його, а лише ковзало по поверхні, підкреслюючи його неземну красу. Темні пасма волосся спадали на плечі, але деякі з них відкривали гострі, витончені вуха, які нагадували обриси хижої тварини. Вікторія посміхнулась, демонструючи гострі ікла.

— Ти злякалася, красуне? — Її голос був м'яким, медовим, але від нього пробігали холодні мурахи по спині.

Хелена перевела погляд на дзеркало… її відображення було там. А Вікторії не було. Очі дівчини широко розкрилися від усвідомлення, вона знову різко глянула на Вікторію, губи злегка тремтіли. Вікторія схилила голову на бік і лукаво посміхнулася.

— Дзеркало тебе підвело. Зараз ніч… а я не відображаюсь у дзеркалі після заходу сонця, — вона промовила це майже ніжно, насолоджуючись кожною хвилиною її страху.

Хелена зробила невпевнений крок назад, її пальці зімкнулись в кулак.

— Я думала, що вампіри не можуть увійти до будинку без запрошення, — тихо промовила вона, намагаючись приховати страх.

Вікторія склала руки на грудях та злегка схилила голову на бік.

— Передивилась сучасних фільмів? — Вона засміялась, її голос був легким, майже грайливим. — Можливо, й не можуть. Але я… трохи відрізняюсь від інших вампірів. Для мене існують інші правила.

Хелена перевела погляд на відкрите вікно. Вітер гойдав напівпрозору завісу, холод заповнював кімнату.

— Ти прийшла мене вбити? — Її голос тремтів, але вона змусила себе подивитися Вікторії просто в очі.

Вікторія знову засміялась, її сміх був м’яким, як шовк, але водночас таким, що змушував серце стискатись від напруги.

— Що ти? Звичайно, ні. Якби я вбила людину, я б не отримала прощення, — вона зробила паузу, вдивляючись у Хелену. — Хоча… якщо я вб'ю тебе, чи буде це враховуватись? Адже ти не людина, правда?

Очі Хелени блиснули. В одну мить її вираз змінився — страх поступився місцем спокійній впевненості.

— Мені нашепотіла одна пташка, що тобі подарували безсмертя на знак покарання за твої гріхи, — тихо прошепотіла вона.

Вікторія примружила очі й нахилилася трохи ближче.

— Скільки тобі років?

— Двадцять, — спокійно відповіла Хелена.

Губи Вікторії розтягнулись в посмішці.

— Двадцять? — Вона насмішкувато вигнула брову. — Двадцять… і плюс скільки? Сто? Двісті? Може тисяча?

Хелена мовчала, намагаючись приховати хвилювання. Вікторія повільно пройшлася кімнатою, недбало торкаючись пальцями меблів, ніби оцінюючи простір навколо.

— Поки я чекала тебе, мала трохи часу, щоб все тут роздивитись, — вона зупинилась біля книжкової полиці й витягла одну з книг. — У тебе ціла колекція. І що ж ми тут маємо? — Гортаючи сторінки, вона зухвало всміхнулась. — Чорна магія… Виявляється, ти не така вже й невинна дівчинка.

Хелена краєм ока глянула на стару дерев’яну скриню в дальньому кутку кімнати. Усередині лежали хрести, свята вода, срібло та осикові кілки. Але шансів дістатись до них у неї майже не було.

— Цікаво, яке закляття ти використала, щоб приворожити мого брата? — Вікторія різко змінила тон, її голос став жорсткішим. — Бо він останнім часом поводиться так, ніби зачарований.

— Ніякого закляття, — спокійно відповіла Хелена. — Все, що він відчуває до мене, справжнє.

Вікторія з гуркотом зачинила книгу.

— Ну, так… — у її голосі бриніли сумніви.

За мить Вікторія вже стояла впритул до Хелени. Її рух був настільки стрімким, що повітря навколо ніби здригнулося, а очі Хелени навіть не встигли зафіксувати зміну положення. Вона просто зникла з одного місця і з’явилася перед нею, немов сама тінь, що ковзнула у простір між миттю та реальністю. Вікторія нахилилася ближче, її червоні очі мерехтіли в напівтемряві, а тонкі губи ледь помітно вигнулися у хижій усмішці.

— Я це ще перевірю, моя красунечко, — прошепотіла вона з хижою усмішкою.

Вікторія підняла руку, її довгі чорні кігті зловісно виблискували в тьмяному світлі. Вони ледь не торкнулися шкіри Хелени, змушуючи її завмерти, напружено очікуючи болю. Проте удару не було. Вампірка лише повільно провела кігтями в повітрі, наче малюючи невидимі знаки між ними. Хелена відчула, як її дихання мимоволі прискорилося, але вона не відвела погляду. Вікторія усміхнулась — не жорстоко, але й не дружньо. Її рухи були сповнені невимушеної загрози, ніби вона просто гралась, відтягуючи момент розв’язки.

— Гарно тримаєшся, — посміхнулась Вікторія, схрестивши руки на грудях. — Я думала, що ти злякаєшся й врешті-решт покажеш свої червоні пір’я.

Хелена гордо підняла голову, її погляд був сповнений впевненості. Вікторія повільно зробила крок назад, уважно вивчаючи її вираз обличчя.

— Я знаю, хто ти, — її голос був тихим, але в ньому чулася загроза. — І ти з’явилась в нашому житті не просто так.

— Я не бажаю тобі зла, — спокійно відповіла Хелена. — Навпаки, я хочу допомогти.

— Мені не потрібна допомога! — Голос Вікторії став жорстким, майже гарчанням. — Ні від тебе, ні від когось іншого!

— Але я справді можу...

— Скоро мій день народження, — різко перебила її Вікторія. В її очах промайнуло щось майже фанатичне. — Я чекаю на цей день більше, ніж ти собі можеш уявити. Я виконала всі умови Білого братства й благала небеса про прощення. Іншого бажання у мене немає. І єдине, що може мені завадити… — її погляд потемнів, — це червоний птах.

Хелена завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холод.

— Мені… було набагато складніше, ніж Віктору. Зілля, яке ми випили рік тому, дарувало йому неймовірні можливості. — Голос Вікторії змінився, став майже благаючим. — Бути для нього вовком не стало випробуванням. Він зовсім не такий, як інші перевертні. Інші змушені перетворюватися три ночі на місяць, а він… він може стати вовком у будь-який момент. Ні місяць, ні повня його не контролюють. Вони лише додають йому неймовірної сили та влади, якої немає жодному іншому вовку.

Хелена мовчки слухала, широко розплющивши очі.

— Мені не пощастило так, як братові… — Вікторія на мить завмерла, ніби збираючи сили, щоб продовжити. — Кожну ніч… цілий рік я стримувала у собі бажання вкусити людину. Хоч я й перетворююся на вампіра щоночі, контролювати свою вампірську суть… це найстрашніша каторга. Ти навіть не уявляєш, як мені було…

Хелена мовчки зглотнула, відчуваючи страшенний біль у словах Вікторії, який пробіг по її власному серцю, немов холодний ніж.

— Я не хочу тобі нашкодити, — щиро сказала Вікторія. — Я навіть не буду ставати між тобою та Віктором. Любіть одне одного, кохайте, що хочете — робіть. Я… я не буду вам заважати. Але прошу тебе, благаю… не роби дурниць. Один твій необачний крок — і все піде прахом. Все, що ми будували… усе, що ще можна врятувати… зникне. Назавжди.

Хелена примружила очі.

— Ти справді віриш, що Біле братство подарує тобі прощення?

— Так. — Очі Вікторії раптом змінили колір на пронизливо-блакитний. — Але тільки якщо ти не втрутишся.

Вікторія нахилилась вперед, її голос став майже пошепки:

— Я знаю, що ніхто не може тебе вбити, окрім дівчини з червоними очима. — У цю мить її погляд спалахнув червоним блиском. — Тому, не раджу тобі переходити мені дорогу.

У цю мить Хелена затремтіла. Вона сховала за спину свої тремтячі руки, аби не показати перед вампіром свій страх.

Вікторія ж різко розвернулась й підійшла до вікна. Її постать здавалась ще більш похмурою на тлі місячного світла, що пробивалося крізь фіранки. Вона повільно розправила руки, в ту ж мить шкіра на них почорніла, а пальці витягнулися, перетворюючись на гострі вигнуті кістки. Лише на мить її очі, холодні й блискучі, зустрілися з поглядом Хелени. А потім її тіло почало змінюватися. Образ дівчини зник, розчиняючись у тіні, і вже за мить величезний чорний кажан розправив свої крила, миттєво злетівши у повітря.

Крила пронизливо ляснули по повітрю, здіймаючи у кімнаті легкий вітер. Хелена інстинктивно зробила крок назад, слідкуючи, як темна фігура вилітає через вікно у безкрайню ніч, залишаючи за собою лише відчуття тривоги та ледь відчутний подих холоду.

Вікторія знає все про червоного птаха: хто вона та хто навів на неї це закляття. Проте поки що прямо про це не говорить Хелені. Вона лише попереджає червоного птаха не робити дурниць, адже інакше Пророцтво здійсниться, і постраждають багато невинних душ.

• Але чи послухається її Хелена?
• Чи не повторить вона помилку, яку колись уже допустила багато років тому?