Раді Вас бачити!

Біля храму Білих веж

Віктор та Вікторія стояли перед храмом, де тепле сонце огортало їх золотистими променями. Атмосфера була спокійною, але напруженою, адже перед ними розпочиналась нова, невідома глава їх історії. Дівчина у рожевій сукні, з вишуканим виглядом, простягла кожному з них чорну троянду. Її пелюстки, темні та загадкові, контрастували з м'яким світлом, що огортало навколо.

— Почекаємо, — сказала вона лагідно, її голос був мов тихий вітерець.

Вікторія взяла троянду та подивилась на неї зосереджено. Багряний відтінок пелюсток, що перехоплював погляд, привертав до себе все більше уваги, майже заворожуючи. Вона тримала квітку, але час не змінював її кольору, не розмивав цю таємничу глибину.

До дівчини у рожевій сукні приєдналися троє юних хлопців, одягнених у світло-бежевий одяг, що мовби зливався з теплим світлом, що огортало храм. Вони стояли на сходах, дивлячись на Віктора та Вікторію, їх погляди були холодними та проникливими, немов вимірюючи кожен їх рух, кожне слово.

— Троянди не стали білими, — нарешті промовив наймолодший з хлопців, його голос був чітким і беземоційним.

— Що це означає? — Спокійно, але з певною невідомістю запитав Віктор.

— Це означає, що ви не можете отримати зараз прощення, — відповів хлопець, не змінивши виразу обличчя.

Вікторія, почувши ці слова, напружилась.

— Але ж ми вистояли становлення, — заперечила вона, її голос звучав рішуче. — Ми змогли стримати свою звірину силу.

— Колір ваших троянд говорить про інше, — холодно додав один з інших хлопців, що стояли поруч, мовчи насправді не відповідаючи на запитання.

— Але ж ви обіцяли! — Розгублено промовила Вікторія, опускаючи погляд, намагаючись стримати сльози, що мимоволі набігали на її очі. Її серце билось швидше, а тиск у грудях не давав дихати.

— Що буде далі? — Різко спитав Віктор, його погляд був рішучим, але з нотками тривоги.

— Ви повинні пройти випробування, — відповів старший з хлопців, і його слова звучали як вирок.

— Яке ще випробування? — Обурено запитав Віктор, його голос став гірким від розчарування.

— Тепер кожен з вас на половину людина, на половину звір, — промовив хлопець, його слова були як удар. — Вам потрібно буде жити з цим і боротися у собі зі своєю темною стороною. Якщо ви впораєтесь та зможете контролювати свої сили, ви отримаєте прощення та станете знову людьми.

— І який час ви нам даєте на це випробування? — Запитав Віктор, намагаючись не видавати хвилювання в голосі.

— Рік, — коротко відповів юнак.

— Цілий рік? — Вікторія вражено вигукнула, її дихання стало важким, а серце обірвалося в грудях.

Вона оглянула брата, вона бачила, як Віктор зберігає спокій. Його погляд був зосереджений, в ньому була сила, яка дивувала Вікторію.

— Пам'ятайте, — додав хлопець, — якщо по вашій вині загине хоч одна людина, ви ніколи не отримаєте прощення.

Вікторія різко розвернулась, її кроки відлунювали по кам'яній стежці, мов громи в тиші. В її серці бурхливо вирували емоції — від зневіри до гніву. Вона не витримала поглядів Білого Братства, їх бездушного ставлення та вирішила залишити це місце. Віктор спочатку залишився на місці, поглядаючи на обличчя юнаків, наче хотів ще щось сказати, але врешті його кроки швидко наздогнали сестру.

Віктор та Вікторія залишили ворота храму позаду, невидимий поклик річки привів їх до берега. Вода спокійно текла, обережно обгортала каміння та дерева, наче несучи з собою всі переживання. Вони підійшли до дівчини в білій сукні, яка стояла на самому краю берега, її погляд був спрямований в далечінь, де горизонт стикався з неосяжним небом. Вітер ніжно погойдував її волосся, створюючи образ тендітної гармонії серед бурі емоцій. Віктор та Вікторія стали поруч, їх тіні розтягувались на землі. Хоч вони й не вимовляли жодного слова, у повітрі висіла важлива тиша, яка тільки поглиблювала всі непроговорені думки та почуття.

— Вони сказали… — почав Віктор, але його голос звучав непевно.

— Я все чула, — тихо відповіла Янголіна, не відводячи погляду від річки.

— Я не витримаю цілий рік, — прошепотіла Вікторія, її голос здригнувся.

Віктор розгублено глянув на сестру.

— Мені буде так складно… Кожну ніч переживати це знову і знову… — з її очей ринули сльози, вони текли по блідих щоках, залишаючи за собою вологі доріжки відчаю.

Віктор простягнув руку й ніжно взяв її холодні пальці у свої. Вона тремтіла. Її дихання було уривчастим, а на блідих щоках ще блищали сльози. Він стиснув її руку трохи міцніше, намагаючись передати хоч краплю тепла.

— Вам обом буде нелегко, — Янголіна різко повернулася до них, її голос був спокійний, але в ньому звучала непохитна сила. — Але ви покликані, вам не можна здаватись.

Вікторія повільно підняла на неї очі.

— Біле Братство обіцяло дати нам прощення! — Її голос затремтів, проте вже не від страху, а від гніву. — А що ми маємо?!

Янголіна гірко посміхнулась.

— Повірте мені, це не перший раз, коли Біле Братство порушує своє слово… на жаль, не останній.

Чому чорні троянди Покликаних не стали білими?

Які ваші думки?

Пишіть у коментарях — мені дуже цікаво дізнатися вашу версію!