Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Вампіри сиділи у великій, темній залі за велетенським столом, що відображався в холодних променях свічок. Зосереджені погляди були звернені на Владислава, що взяв слово. Його голос звучав низько й впевнено, як завжди, але сьогодні навіть він відчував важкість ситуації.

— Я думаю, що з перевертнями не повинно бути труднощів, якщо ми будемо діяти злагоджено. — Почав він, повільно проводячи поглядом по кожному члену ради. — Спочатку…

— Хіба нарада вже почалась? — Різко перебив його Святослав, голосно проговоривши питання, що пролунало, немов леза меча. — Хіба ми всі в зборі?

Зореслава, що сиділа поруч, теж не змогла залишити це без уваги.

— Погоджуюсь. — Вона злегка нахилила голову, додаючи свої слова до вже висловлених. — Хіба Вікторія не повинна бути присутньою?

— Вона новороджена, її присутність не є обов'язковою. — Спокійно промовив Драгомир.

— Це якось неправильно. Хіба вона не є членом нашого клану? — Святослав не стримувався, його голос набував агресивного відтінку.

— Приймаючи той факт, що перевертні полюють на неї також, — додала Росана, закидаючи чорне волосся назад.

— Як вже зауважив Драгомир, Вікторія новороджена. Її поведінка емоційна та нестабільна. — Процитував Владислав, намагаючись внести розуміння в розмову.

— Це не привід так її відштовхувати, — рішуче сказав Лука, голосно виражаючи своє незадоволення. — Звичайно, вона ще слабка після повного становлення, та й перевертень так сильно покусав її. Але ми повинні підтримати її, і на полювання її теж вже потрібно брати.

— Це нам може завадити, вона ще не може до кінця контролювати свою спрагу крові. - Драгомир, не збираючись поступатись, стояв на своєму.

— Це дурниці! — Обурився Святослав. — Я полював з нею вчора. Ця дівчинка у свої двадцять більш вправна, ніж ти у свої сто двадцять.

— Тим паче ми всі колись були новородженими, — знову промовила Зореслава, заспокоюючи атмосферу, що ставала напруженою.

Святослав вирішив не чекати більше.

— Голосуємо, — його слова були різкими та чіткими. — Хто за те, щоб Вікторія була повноцінним членом клану?

Всі вампіри одночасно підняли руки, виказуючи свою підтримку. Але на обличчях Владислава та Драгомира з’явилася невиразна, але помітна злість.

— Зазвичай молодих вампірів роблять шпигунами або воїнами, — прокоментував Драгомир, немов намагаючись продемонструвати своє невдоволення.

— Хіба ти забув той факт, що саме через Вікторію ми тут? — Лука не міг стримати себе. — До того ж вона Покликана, я тобі так нагадав, раптом ти забув.

— Я, як верховний лідер, проти того, щоб Вікторію одразу долучати до ради клану, — нарешті не витримав Владислав, різко видавши своє рішення.

— А чого ж так? — Посміхнувся Святослав, насміхаючись. — Ти планував її тільки використати у своїх справах? Вона не схожа на тих, ким легко маніпулювати.

— Це нікуди не годиться, — зауважив Лука, його голос звучав з тихою, але впертою силою. — Поважати кожного члена клану — ось що важливо.

Владислав зловив погляд Святослава, що виблискував у темряві зали. Той дивився на нього так рішуче, що навіть він не зміг приховати своєї люті. Очі Владислава спалахнули, він відчув, як його терпіння розривається на частини.

— Я теж маю особливий голос, — посміхнувся Святослав, його посмішка була повна виклику. Він не відводив погляду від Владислава, тримаючи його погляд, як ніж, гостро впивалось. — Наступна рада відбудеться з присутністю Вікторії.

Коли рада нарешті закінчилася і вампіри почали розходитись, Владислав затримав Святослава, залишивши з ним наодинці.

— Що це щойно було? — Розлютився Владислав, його голос тріснув від емоцій. — Це на тебе не схоже. Що з тобою сталось?

— А що з тобою? Хіба ми не повинні бути всі за одне діло? — Не розгубився Святослав, його погляд залишався таким же впертим, як й завжди. — Нам потрібна її сила. Вікторія Покликана, вона знає більше, ніж ми.

— Вона ще мале дівчисько, не потрібно так серйозно сприймати її, — суворо відповів Владислав, намагаючись приховати своє роздратування.

— Це мале дівчисько відшило тебе, тому ти й бісишся, — посміхнувся Святослав, його тон був сповнений іронії.

Владислав завмер, його очі спалахнули від злості, він дивився на Святослава, немов на ворога.

— Невже ця крихітка так звела тебе з розуму, що ти втратив ясний глузд? — Спитав Святослав, його посмішка не сходила з обличчя.

— Я її обратив, і вона робитиме все, що я їй накажу, — тихо, але з люттю пробурмотів Владислав. — Вона ще не контрольована, та ця мить настане. Рано чи пізно.

— Сумніваюсь, що вона коли-небудь підкориться тобі, — спокійно відповів Святослав, у його голосі звучала насмішка. — Вона з тих, хто радше загине, ніж скориться.

— За пророцтвом один із Покликаних має загинути. І мені байдуже, хто це буде. Якщо це буде це гордовите дівчисько — не скажу, що це стане великою втратою для мене, — холодно відрубав Владислав, в його погляді заблищала жорстокість. — Головне, щоб вона встигла виконати свою місію.

— Звісно… гідний вчинок для справжнього чоловіка — скористатися дівчиною, якій і без того несолодко, — кинув Святослав, його голос став крижаним. – До того ж, ніхто, окрім Білого Братства, не бачив пророцтва. І ніхто не знає, які таємниці насправді приховані в його рядках.

— Що з тобою? — Владислав звузив очі. — Чому ти раптом так нею переймаєшся? У тебе до неї… свій інтерес?

— Ти сам змушуєш мене про це замислитись, — ледь помітно усміхнувся Святослав. — А якщо я оберу її для себе?

— Ти не посмієш! — Вибухнув Владислав. Його голос зірвався, очі спалахнули гнівом.

— А хто мені завадить? — Святослав усміхнувся ще ширше. — Ти?

— Навіщо вона тобі? — Тепер його голос став різким, майже крижаним. — Ти серйозно? Ти справді готовий обрати її як жінку, з якою пов’яжеш свою долю?

Святослав на мить змовк, а потім повільно заговорив — голосом тихим, але наповненим твердістю:

— А чому ні? Вона не проста гарненька дівчинка, вона особлива. Я прожив багато століть. Бачив, як зникають імперії, зраджують найвірніші, як любов обертається попелом. Але вперше побачив ту, з ким міг би пройти навіть крізь кінець світу.

— Але ж вона… — почав Владислав, та Святослав спокійно, але твердо перебив:

— Вона — жива. Сильна. Вільна. Якщо я її оберу, то не як трофей, не як слугиню. А як ту, перед якою я стану щитом і мечем. І якщо вона мене не відкине — я буду стояти поруч до кінця.

— Ти дійсно впевнений, що вона прийме тебе? — Вигарчав Владислав.

— Знаю лише одне, — Святослав злегка нахилив голову, очі його спалахнули рубіновим вогнем. — Вона точно не хоче обирати тебе. І це — моя перевага.

Очі Владислава блиснули хижим блиском. Його обличчя напружилося.

— Тільки спробуй завдати їй шкоди, — тихо, але жорстко вимовив Святослав. — Я тобі цього більше не подарую.